:Українство
01 лютого 2018 року.

Незламна «Сурма»

Такою була районова провідниця ОУН Мирослава Антонович

Софія МИСЬКО. Керівник гуртка «Юні політологи» Центру патріотичного виховання молоді ім. С. Бандери.

Чимало українських патріотів і борців за державницьку незалежність нашої нації було несправедливо забуто. Серед них — і Мирослава Антонович, котра присвятила своє життя рідній Україні, але про яку попри її складне життя дуже мало відомо. В історичних джерелах її досі згадують лише як двоюрідну сестру Степана Бандери.  

Мирослава Антонович народилася 8 травня 1913 року в селі Боднареві нинішнього Калуського району в родині отця Володимира, священика УГКЦ і громадсько-просвітницького діяча, активіста товариств «Просвіта», «Відродження» і «Сільський господар», та Катерини Глодзінської, сестра якої Мирослава була матір’ю Степана Бандери. В сім’ї Антоновичів було п’ятеро дітей: Антін, Марія, Володимир, Петро та Мирослава. 

1919 року о. Андрій Бандера пішов на фронт, залишивши своїх дітей — Марту-Марію, Степана, Олексія, Володимиру, Василя, Оксану, Богдана та дружину Мирославу під опікою свого шварра Володимира Антоновича, який на той час отримав парафію в  с. Ягольниці на Тернопіллі.

У Ягольниці Мирослава закінчила 7 класів, а потім вступила до гімназії Українського педагогічного товариства в Стрию. Там вона жила у своєї старшої сестри Марії, котра вийшла заміж за Осипа Бандеру. Разом з Мирославою в квартирі жили сестри Степана Бандери, які теж навчалися у Стрийській гімназії. 

Завершивши навчання у 1933 р., Мирослава учителювала в селах Циганах, Копичинцях та Увислі Гусятинського району на Тернопіллі. В Увислі був на парафії її батько, який і далі вів активну громадську та просвітницьку діяльність. Завдяки йому в селі було насипано могилу борцям за волю України. 

До ОУН Мирослава вступила в березні 1944 р., а вже з липня вона — районна провідниця жіночої мережі Копичинського та Гусятинського районів на псевдо «Сурма». Їй підпорядковувалось 10 станиць на Гусятинщині. Вона розповсюджувала листівки, допомагала повстанцям, опікувалася пораненими вояками. 

Її заарештували 1 січня 1945 р. як зв’язкову куреня «Сірі вовки» (командир Петро Хамчук—«Бистрий»). І хоча вона була хворою на запалення легенів, її відправили до Чортківської тюрми, де протягом трьох місяців перебувала під виснажливим слідством.

23 березня 1945 р. військовий трибунал НКВС Тернопільської  області за ст. 54-1 «а» та 54-11 Карного кодексу УРСР засудив М. Антонович до розстрілу з конфіскацією майна. 7 липня 1945 р. Президія Верховної Ради СРСР замінила цей вирок на 20 років каторжних робіт. Працювала у Норильську на тяжких роботах: розбивала мерзлоту, вантажила вагонетки в глиняному кар’єрі. Не витримавши знущань, каторжники організували страйк, відомий як «Норильське повстання», який було жорстоко придушено 7 липня 1953 р. 

Після цього Мирославу Антонович відправили в Іркутську область у закритий табір. Потім вона працювала на  лісоповалах у Мордовії. 

У таборі вишила ікону, фоторепродукцію якої представляємо як ілюстрацію до цього матеріалу. Таку ікону намалювала ув’язнена з Литви, а Мирослава вишила за тим малюнком. Оскільки ниток не було, вона випорювала їх із шовкових стрічок. 

У таборах доля звела її з Ганною Когут (диригентом, донькою видатного фольклориста Володимира Герасимовича), Любою Лемик (членом ОУН, а згодом — УГС), письменницею та поетесою Ольгою Дучимінською, з якими вона і на волі підтримувала дружні стосунки.

У 1955 р. вона стала інвалідом 2-ї групи, відтоді мала вже легшу роботу — працювала обліковцем у санчастині, а в 17-му таборі — на хліборізці. У Кемеровській області займалася городництвом. 1957 року отримала звістку від брата Петра, який тоді теж був на засланні, про смерть у Сибіру брата Володимира.

1959-го її знову відправили до іркутської області — до станції Віхоровки Тайшетського району, де працювала у камері зберігання. 1960-го закінчила бухгалтерські курси, оскільки розуміла, що на волі це може згодитися.

М. Антонович звільнили 12 липня 1960 р. Вона відбула на каторзі 15 років 6 місяців і 3 дні. Та на Тернопіллі її не хотіли прописати. Навіть коли приїхала до рідних у Стрий, до своєї тітки Олени (сестра матері, дружина о. Яцишина), то й тут не хотіли прописати, штрафували. 

Щасливий випадок звів Мирославу з письменницею Іриною Вільде, яка запропонувала їй доглядати свого старенького батька, педагога і письменника Дмитра Макогона, котрий жив в Івано-Франківську. Після його смерті ірина Вільде влаштувала Мирославу Антонович на роботу в дитячий садок та допомогла отримати квартиру в старому будинку барачного типу.

У 1977 р. Мирослава дала притулок Ользі Дучимінській, яку теж ніде не хотіли прописати, і опікувалася немічною письменницею. Після галасливої кампанії, спрямованої проти письменниці, до них боялися приходити люди. Мирослава допомагала пані Ользі переписувати та впорядковувати твори, а згодом, коли письменниця вже не могла писати, вела її кореспонденцію.

Напередодні 100-річного ювілею О. Дучимінської, у 1983 р., коли вдалося зібрати та підготувати до друку збірки прози та поезії, в помешканні Мирослави провели обшук. Ось як це описує письменник Роман Горак: «Напередодні ювілею, коли збірки були готові, до хати увірвались «ангели-хоронителі» всього її життя, перевернули все догори дном, забрали збірки, інші рукописи, навіть недописані табірні спогади. Мирославі Антонович наказали негайно викинути свою непрописану квартирантку з хати: «Пусть подохнєт». Лікарям категорично заборонялося відвідувати її, цькування тривало...». Однак Мирослава опікувалася письменницею до самої її смерті, їй вдалося організувати відзначення 105-річчя О. Дучимінської.

Мирослава дуже радо сприйняла вістку про незалежність України, а в грудні 1991 р. її було реабілітовано. Згодом вона отримала квартиру. Попри похилий вік (78 років) Мирослава Антонович активно долучилася до громадського життя, стала членом Союзу українок. На запрошення громади села Увисли, де її пам’ятали як чудову вчительку та одну з організаторів підпілля, була на відкритті нової могили борцям за волю України, відтвореної за фотографіями на місці зруйнованої.

Останні роки Мирослава прожила в родині свого брата Петра. Померла 13 лютого 2001 р. на 86-му році. 

 

 


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

«Думати тілько про життя будучих поколінь...»

17:14 09 жовтня 2018 року|Володимир ГОНСЬКИЙ

А про 100-річчя ЗУНР часом не забули?

13:37 13 вересня 2018 року|Василь БАБІЙ

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ БЕЗ... НЕЗАЛЕЖНОСТІ?

14:41 23 серпня 2018 року|Степан ПРИЙМА

Опора миру в світі,

14:16 23 серпня 2018 року|Ярема ПЕТРІВ

Мені не буде соромно…

20:37 09 серпня 2018 року|Богдан ГОЛОД. Журналіст, лауреат міської літературної премії ім. І. Франка.

Бойові дороги нескореного

16:03 10 липня 2018 року|Іван КМЕТЮК

«Лис» — останній бандерівець Станіслава

13:01 28 червня 2018 року|Зіновій БОЙЧУК

Галицький реформатор

15:14 31 травня 2018 року|Віктор ІДЗЬО. Доктор історичних наук.

«Лис» — останній бандерівець Станіслава

12:42 25 травня 2018 року| Зіновій БОЙЧУК