Українство:Варто знати
01 серпня 2017 року.

НЕВШАНОВАНА ПАМ’ЯТЬ НЕВІДОМИХ ГАЛИЧАН

Ірина МИХАЛКІВ-ВИННИК.

 Недавно ми відкрили для себе щось надзвичайне й дуже зворушливе! Гуляючи «моїм рідним» селом Лозоне в Тічіно (італомовна Швайцарія) випадково натрапили на камінь біля церкви Непорочної Марії при дорозі, на якому було написано українською мовою: «Борцям за волю України 1918—1946 р.». Нашому здивуванню просто не було меж.

Я не знаю, чи є ще десь на території Швайцарії такий знак, як цей камінь. Про всі польські сліди відомо посольству Польщі, вони вшановують пам’ять своїх вояків, встановлюють пам’ятні таблички на тих дорогах польською мовою і т. д. А чи відомо посольству України у Швайцарії про такий знак?

Про цей пам’ятний камінь ми випадково дізналися вже раніше від місцевого жителя, сина інтернованого поляка. Він розповів, що є ось такий камінь, де зображено український герб і написано щось на кирилиці. Наступного разу прийду туди з квітами і синьо-жовтою стрічкою.  

*   *   *

У ніч з 19 на 20 червня 1940 р. Друга піхотно-стрілецька дивізія Війська Польського в кількості 15 863 солдати під командуванням генерала Броніслава Пругара-Кетлінра разом із 45-м французьким корпусом та кількома сотнями цивільних перейшли французько-швайцарський кордон у кантоні Юра зі зброєю та кіньми, які ще залишилися у них після недавнього бою з німцями на території окупованої Франції. Велика маса цього змішаного війська, а саме: в кількості 41 869, була інтернована й роззброєна швайцарською владою. Швайцарія, як відомо, під час Другої світової війни утримувала свій нейтралітет дуже гостро, коли це стосувалось політики, а не бізнесу. Тому влада не дуже раділа такій великій кількості чужого війська на своїй території, але, з другого боку, мусила дотримуватись міжнародного права та конвенцій щодо інтернованих, учасницею яких також була.

Друга піхотно-стрілецька дивізія — велика частина польських збройних сил на Заході, стаціонувала та проходила вишкіл разом з французькою
3-ю армією в роках 1939-1940. Також  враз з 1-ю Дивізією гренадерів мали увійти в склад 20-го французького корпусу. Полковник Б. Пругар-Кетлінр, що був підвищений у званні до генерала при командуванні дивізією, мав славу доброго вояка й раніше вже прославився у боях. Зокрема, він у вересні 1939-го року з 11-ю Карпатською дивізією 49-го Піхотного «Гуцульського» полку, що стаціонував у Коломиї, надав вирішальну допомогу армії у бою під Перемишлем. Тоді за­знав поразки німецький полк СС «Германія», що дало змогу польським підрозділам прорватися до Львова. Це сьогодні вважається одним з найбільших успіхів польських військ під час вересневої кампанії.

До речі, у 49-му Піхотному «Гуцульському» полку служило багато галичан — майже половина. Ось як згадує Пругар-Кетлінр у своїх нотатках: «Усе значення бою ... І перемоги належить 49-му полку піхоти та його командирові. Від початку бойових дій і до останньої секунди вони виявили себе в тактичному маневрі, особистій відвазі, що дуже позитивно вплинуло на полк, ставлячи його в ряд найкращих у дивізії; всі бої, проведені 49-м полком піхоти під командуванням Годали, були переможними для полку, а для німців обернулися поразками, з кривавими втратами на додачу».

Згадуючи про 1-й Гуцульський батальйон 49-го полку, він занотував: «Дорогою я зустрів частини 49-го ПП, що відпочивали в затінку дерев. Це був підрозділ майора Літиньського — моя найкраща гвардія». Доля 49-го полку сумна: солдати, які залишилися живими, були взяті в полон Червоною армією «визволителів»та інтерновані до таборів, розстріляні в Катині або ж полонені німецькими окупантами. Ті, кому вдалось втекти, продовжували боротьбу на західному фронті. Добре відомо, що полонені солдати 49-го полку потрапили до армії генерала Владислава Андерса й через іран дісталися до італії. 3-тя дивізія карпатських стрільців брала участь у штурмі на Монте-Кассіно та воювала на італійському фронті. Командиру Пругару-Кетлінру вдалось уникнути полону, за деякими даними, завдяки українським солдатам, які переправили його через Карпати до Угорщини стежками, контрольованими українськими повстанцями, а потім він дістався Франції, де командував польською дивізією. Її згодом було інтерновано в Швайцарію до закінчення війни.

З дослідження «Долі українців Війська Польського» Вікторії Дашко — молодшого наукового співробітника Сарненського історико-етнографічного музею дізнаємося, що «на вересень 1939 р. у лавах Війська Польського воювало, за різними оцінками, від 150 до 200 тисяч українців. Найбільше — у піхотних та кавалерійських частинах. Зазвичай переважно всі офіцерські посади обіймали етнічні поляки. Українці були рядовими солдатами. Ті ж контрактні офіцери-українці, що служили у польських збройних силах, мали значний військовий досвід, оскільки більшість з них були підстаршинами у військових формуваннях УНР. Однак багато з них, розуміючи нелояльне ставлення з боку польського військового керівництва до українців, приховували своє українське походження. Багато українців загинули або були поранені, 100 тисяч потрапили до німецького полону, 20 тисяч — до радянського. Частину солдат було звільнено, частина змогла втекти, велика частина була направлена на примусові роботи. Точна кількість полонених була відома лише радянській владі. історія польських жертв досліджується і пам’ять цих жертв вшановується на дуже високому рівні. Щодо українських жертв сталінізму, то їх досі не перепоховано, багато з них залишились невідомими. історик і журналіст О. Зінченко сказав в інтерв’ю українській службі «Бі-Бі-Сі», що «поляки, очевидно, значно інтенсивніше опікуються цими питаннями. Вони завдяки Катині отримали певне щеплення у суспільній свідомості, бо для них пам’ять про їх предків, які загинули від сталінського режиму — це справді жива пам’ять».

У польській дивізії інтернованій у Швайцарії, за даними Комунікату Українського Червоного Хреста в Женеві, було три тисячі українців, очевидно, галичан, котрі служили у Війську Польському. Командир швайцарської армії генерал Генрі Гізен на зустрічі з командиром дивізії Пругаром-Кетлінром дійшли згоди, що в разі нападу Гітлера на Швайцарію польська дивізія мала б брати участь в оборонних боях. Та тим часом солдати були розміщені по спортивних залах, стодолах, а офіцерів розквартирували у приватні помешкання. Навесні 1941 р. дивізія була розділена на кілька підрозділів, розкидана по таборах у всій Швайцарії й скерована на фізичні роботи: будівлю доріг в лісах і горах, зведення мостів, очищення лісових теренів для рільництва. За п’ять років було збудовано 63 мости, 450 км доріг, викорчувано 1300 га лісу, освоєно 1000 га цілини та видобуто 90 000 т матеріалу з шахт. По всій Швайцарії так звані «Polenwege» («Польські дороги») досі нагадують про інтернованих поляків. Вони працювали по 8-9 годин на день й отримували за це один, а під кінець війни — два франки. В перші роки спілкування з місцевим населенням, а особливо із швайцарськими жінками, було категорично заборонено. Хоча люди прийняли вояків дуже добре. Після закінчення війни в країні залишилося близько тисячі солдат, в яких тут появилися нові родини. До жовтня 1945 р. 316 швайцарок вийшло заміж за колишніх вояків, багато дітей також народилося поза шлюбом.

Завдяки активній діяльності Українського Червоного Хреста, зокрема Євгена Бачинського — церковного і політичного діяча, журналіста, видавця й дипломата, вдалося встановити контакти з українськими солдатами й почати допомогову акцію.

Є. Бачинський писав у «Краківських вістях» (1940 р.): «У.Ч.X. в Женеві має зв’язки майже зі всіма таборами, де поміж поляками є інтерновані українці. Це була нелегка справа досягти контакту з нашими людьми, і навіть довідатися, де вони перебувають, бо вся влада по цих таборах у руках польських старшин, при тому швайцарське командування почуває окрему нехіть сприяти «сепаратизмові». Проте Комітет У.Ч.Х. досяг свого і в міру невеличких засланих «Об’єднанням» і ін. запомог. орранізаціями Злуч. Держав і Канади, поодиноких парохій і приватних осіб діє, що може. Комітет У.Ч.X. в Женеві, що, до речі, складається в більшості з приятелів України, швайцарців, листується з численними інтернованими окремих таборів, висилає потребуючим білля, взуття, мило, тютюн та українські книжки. Комітет також відшукує родини окремих інтернованих у Франції і на теренах прилучених до Совітів або Німеччини, а так само і на заокеанській еміррації. У.Ч.X. в Женеві має численні подяки і надзвичайно цікаві листи від наших інтернованих з описом іноді дуже наївним і жалісним малоосвічених людей, але повних національного завзяття. іноді ці листи містять законспіровані від польської цензури скарги про ріжного роду шикани, обвинувачення та погрози з боку поляків» (стиль публікації збережено).

Інтерновані — це не полонені й за колючим дротом вони не сиділи. Мали дозвіл ходити на відстань до 5 км, пізніше — відвідувати Служби Божі разом з місцевими жителями. Активно займалися спортом, влаштовували  культурні заходи. Було створено військовий театр «Марина», який до кінця війни показав 140 вистав, близько 700 солдатів закінчили школу чи здобули вищу освіту в університетах Швайцарії в обмін на фізичну працю для швайцарської господарки. Згодом представники
У. Ч. Х. мали змогу відвідувати своїх земляків.

Окрім Є. Бачинського, місію допомоги інтернованим українцям взяли на себе о. Мирослав Любачівський, який перебував на той час у Швайцарії як наставник українських греко-католицьких семінаристів з Америки, пастор-реформатор Теодор Бурко та Омелян Нижанківський, композитор й громадський діяч.

«Комітет У. Ч. Х. в Женеві при­в’язує велику вагу щодо постачання українських книжок для інтернованих. На щастя, п. Євген Бачинський, що мешкає в Швайцарії від 30 років, має величезну бібліотеку і велике число українських книжок, якими обдаровує інтернованих. Але це краплина в морі! Треба ще багато книжок, головно — з красного письменства, і в цій справі Комітет вже звернувся до Українського видавництва у Кракові», — йдеться в одному з повідомлень.

 У травні 1945 р., після закінчення війни, інтернованих солдатів було евакуйовано зі Швайцарії до Франції, де вони очікували на демобілізацію. Швайцарський уряд, як і альян­ти, визнали комуністів за легальну владу в Польщі. Б. Пругар-Кетлінр з частиною солдатів повернулися на батьківщину, решта виїхали до Сполучених Штатів та Великої Британії, подалі від радянських «визволителів». Частина інтернованих приєдналася до повстанських загонів Опору в Італії, Франції, Бельгії та інших країнах. Достеменно відомо, що влітку 1944 р. у Центральній та Південно-Західній Франції діяли численні партизанські групи, до яких входило чимало українців, що вирвалися з розташованих у Швайцарії таборів для інтернованих після поразки республіканців в іспанії.

«Stradadei Polacchi» — так називають лісову дорогу через невисоку гору місцеві жителі невеличкого села Арценьйо в кантоні Тічіно. Майже кілометр добротної, вузької й звивистої дороги потрібно було видовбати в твердому граніті. На одній зі скель велике кольорове зображення польського герба — білого орла на червоному тлі, поруч встановлена у 1995 р. металева табличка, на якій написано італійською та польською мовами: «Ця дорога була збудована під час Другої світової війни польськими солдатами, інтернованими в Швайцарії». Під час прогулянки «польською дорогою» виникає дивне відчуття і запитання: а скільки рук українських вояків, наших галичан тут працювало? У відповідь біля польського орла хочеться повісити і наш маленький синьо-жовтий прапорець.

Долі українців у Війську Польському, у рухах опору німецьким окупантам в країнах Західної Європи досі достатньо не висвітлено істориками. Надто багато білих плям та запитань без відповідей ще залишається. Сподіваємось, що на це отримаємо відповіді й матимемо змогу достойно вшановувати пам’ять наших земляків.

Мені подобаєтьсяіншого користувача це сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Останні роки партизанської боротьби в Галичині

10:56 12 жовтня 2017 року|Іван КМЕТЮК. Заступник голови Надвірнянської районної організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.

Японський фактор у політиці ОУН

12:46 05 жовтня 2017 року|Степан Геник. Професор.

Останній бій

12:44 05 жовтня 2017 року|Сергій АДАМОВИЧ

Природа варварів не змінилася...

14:51 14 вересня 2017 року|Степан БОЙКО

Загибель «Сурмача»

16:26 29 серпня 2017 року|Іван ДРАБЧУК

ЗМОВА ДИКТАТОРІВ

15:24 24 серпня 2017 року|Іван ПЕНДЗЕЙ. Кандидат історичних наук

«Прута» пом’янули під звуки сальви

16:42 01 серпня 2017 року|Іван ЧОРНОЛІСЬКИЙ.

Твори ідеолога УПА «Полтави» актуальні й досі

11:34 27 липня 2017 року|Іван ЧОРНОЛІСЬКИЙ.

Відважний змаг норовистого «Прута»

15:10 26 липня 2017 року|Іван КМЕТЮК. Заступник голови Надвірнянської районної організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.

Аксіоми повстанця

15:09 25 липня 2017 року|Микола-Зеновій СИМЧИЧ.