Українство:Людина
26 лютого 2009 року.

Михайло АНДРУСЯК: 70 тисяч «Братів...» розійшлося по світу

Інтерв’ю вів Петро ПАРИПА

Торік коломийський письменник Михайло Андрусяк услід за документально-художніми повістями «Брати грому» (2001 р.) і «Брати вогню» (2004 р.) черговою третьою книгою «Брати простору» завершив дуже велику працю про національно-визвольний рух на Прикарпатті, яка стала помітною у всеукраїнському вимірі. «Галичина» запросила творця «братів» М. Андрусяка на розмову як про його трилогію, якій, сподіваємося, суджено стати однією з найкращих літературних пам’яток українському рухові Опору й буде цього року відзначено Шевченківською премією, так і про феномен УПА. Отож насамперед запитали Михайла Андрусяка, як виник у нього задум написати таку широкомасштабну книгу, як «Братиѕ», чи з самого початку мав уявлення, в що переросте його задум, який зміст вклав у поняття грім, вогонь і простір?

— Ще першокласником із маминих уст почув кілька рядків, які закарбувалися мені на все життя:

Ми смілі воїни суворі —
Наш батько гнів, а мати месть —
Брати ми грому і просторів —

Борці за волю, славу й честь, — розповідає Михайло Андрусяк. — Спочатку мені, малому, ті сміливі воїни уявлялися казковими богатирями, які воюють із поганими і злими істотами, поспішають на допомогу бідним і скривдженим. З третього класу я захопився Козаччиною, читав про козаків усе, що можна було знайти в сільській бібліотеці. Коли гриміли громи і небо шматували блискавки, козаки гарцювали на гарячих конях далеко-далеко на горизонті, я дуже шкодував, що не маю баского коня. Брати грому і просторів так вжилися в моїй свідомості, що відвідували мене часто і в дитячих кольорових снах.

Вже у більш зрілому віці прочитав, що автором слів, які міцно засіли в моєму серці, був славний повстанець Марко Боєслав – Михайло Дяченко.
Написати про людей, чиї світлі образи носив у душі багато років, вирішив 1985 року. На свято Преображення Господнього (Спаса) у Вербівцях Городенківського району, моєму рідному селі, зібрався невеликий гурт батькових товаришів по сотні «Орлика». Люди всі були надійні, тому я відважився на розпити. Повстанці, як не дивно, заговорили, спрацював татів авторитет. З того дня і розпочалася праця. Ще не старі чоловіки мали добру пам’ять, гуртом згадували цікаві подробиці, очі їхні палали, світилися обличчя... Почуте згодом переносив на папір, шифрував. Того ж року написав нарис-сповідь моєї мами «Студені милі». Першим, крім рідних, рукопис побачив 1988 року талановитий і доброзичливий Василь Лесів, з яким доля звела в редакції газети «Агро». Василь не тільки схвалив написане, але й щиро перейнявся справою видання. Звів мене з надзвичайно гарними людьми Василем Рудковським і Ярославом Довганом, редакторами облвидаву «Галичина». Вони відразу ж запалали бажанням видати небезпечну книжечку. Фінансування забезпечили патріоти з Коломиї Ганна Бурлак і Дмитро Ласійчук, на жаль, покійний. Здавалося, розпочата справа за такої кількості доброзичливців швидко завершиться. Однак ми не зовсім врахували те, в який час жили. Довкола маленької книжки розпочалися дивні речі. В обласній друкарні кілька разів пропадав привезений папір, ціни за друкування щоразу збільшувалися — від п’яти тисяч карбованців сягнули аж 25! Деякі люди від поліграфії, і не тільки, наполегливо «рекомендували» відмовитися від видання «Студених миль». Книжечка на 52 сторінки була для багатьох справжньою бомбою. Проте знайшлися в поліграфії і порядні керівники, без «заячої» хвороби. «Студені милі» побачили нарешті світ у Снятинській друкарні, яку очолював фахівець-патріот Володимир Карий.

Опісля була «Ув’язнена скрипка» зі спогадами доброї пам’яті Галини Грабець і оформленням коломийської талановитої художниці Марти Томенко. Газета «Агро» впродовж року поміщала сторінки хронікально-документальної повісті «Криваві роси сорокових». Татові і друзів спогади лягли на сторінки книжки «Грані болю».

Поки тривало писання й видання згаданих повістей, матеріалів назбиралося ще на кілька. Не давали спокою Боєславові брати грому і просторів. Ще 1991 року познайомився з дивовижною людиною Василем Федюком. Домовилися про співпрацю. Проте для повітового провідника ОУН, двічі політв’язня в тодішній Коломиї не знайшлося житла. 73-річний чоловік повернувся до Курська, де проживав після концтаборів. Тим часом із Запоріжжя до Коломиї перебрався легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич, про якого я вже знав чимало. Зібрані за довгі роки матеріали довелося «посортувати». Все, що стосувалося підпілля ОУН, Служби безпеки, провідників, відклав. Залишилися матеріали про УПА, оскільки Мирослав Симчич «Кривоніс» був саме бойовим командиром Повстанської Армії. Назва «Брати грому» якнайкраще пасувала в цьому випадку.

Щойно книжка про славного сотенного «Кривоноса» побачила світ, як до Коломиї все-таки перебрався Василь Федюк «Курява». Продав у Курську квартиру і придбав житло у місті над Прутом. «Розговорити» ерудованого і принципового провідника цього разу було надзвичайно важко. Назва «Брати вогню» і в цьому випадку має мотивацію. Підпільник-борець Василь Федюк усе своє життя палав благородним вогнем жертовності. Той вогонь очищував усе і всіх довкола. У провідниковому вогні гартувалася незламна підпільниця Леся Слободян-Ковалюк (Дарина), яка хвора, незряча, проте молода душею, живе сьогодні в Запрутті біля Снятина.

Що ж до «Братів просторів», то головний герой повісті подолянин Пантелеймон Василевський просто народився людиною просторів. А на тих неозорих далечах зустрів тисячі таких, як він, — братів просторів.

— Щоб написати такі документальні книги, треба було не тільки зібрати розпорошені документи часів визвольної боротьби, а й розшукати самих її учасників. Як і де Ви це робили? Адже ОУН і УПА, яку називають армією безіменних, були глибоко законспірованими структурами, захованими за
псевдо й секретністю. А це, здається, не дуже сприяє дослідженню теми.

— Вважаю, що моєї якоїсь особливої заслуги в тому, що мені давали інформацію, немає. Люди знали моїх батьків і тому довіряли їхньому синові. Чимало спричинилися до цього і члени нашої родини, які гинули від німецьких і московських куль від 1942 до 1949 років. Маючи такий кредит довіри, я поступово отримував рекомендації від чимраз більшої кількості повстанців... Треба було тільки не лінуватися. Щоправда, справою мусив перейматися щиро, оскільки і підпільні провідники, і повстанські командири — люди напрочуд ерудовані, та й психологи неабиякі, до того ж пройшли такі життєві «університети», що нещирість, недбалість чи нефаховість виявляли відразу ж. Поступово справа ця стала моєю життєвою необхідністю.

— Чи можете сказати після такої великої дослідницько-пошукової роботи, що національно-визвольний рух достатньо вже вивчений? А також як справи з об’єктивністю? Я тут маю на увазі не публікації про УПА, написані в комуністичному, антиукраїнському дусі, бо з цим усе зрозуміло, а апологетичні, які своєю некритичністю й поверховістю нагадують приблизно те саме, що було за совєтів.

— Національно-визвольний рух попри чималу кількість праць про нього — і досі цілина. Її ще орати й орати. Тему цю з кожним роком науковці експлуатують усе більше й більше, вона стає модною. Проте справжніх плугатарів на цій ниві, на жаль, не так вже й багато. Деякі замість того, щоб орати сучасними плугами вглиб, пробігаються по ній дерев’яними сошками або й лише легкими боронами. Науковці послуговуються здебільшого архівами колишнього КГБ, матеріали в яких грішать неточностями. Адже кожен повстанець, потрапивши до катівень НКВД-МГБ, вигороджував друзів, рятував себе, тобто говорив неправду. Тими неправдивими свідченнями з протоколів слідчих сьогодні послуговуються окремі науковці, не спілкуючись з очевидцями. Не дивно, що в їхніх працях переплутані навіть прізвища відомих провідників ОУН і командирів УПА. Об’єктивність теж нерідко шкутильгає на обидві ноги. Часто трапляються земляцько-родинне прославляння, ідолізація повстанців...

Аби в читачів не склалася думка, що з вивченням національно-визвольного руху такі вже кепські справи, скажу: над цією тематикою працюють науковці в Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Львові, івано-Франківську... Пишуть наукові розвідки, захищають дисертації, повстанська тематика присутня на сторінках художніх творів. Хочеться думати, що присудження звання Героя України нашому славному краянинові Романові іваничуку немалою мірою спричинене й повстанською тематикою його творів.
Вельми тішить те, що вже кілька років поспіль потужно діє Центр досліджень визвольного руху у Львові, який очолює після Володимира В’ятровича молодий і перспективний науковець Руслан Забілий. Сам же В. В’ятрович, кандидат історичних наук і автор численних праць, став радником голови СБУ та керівником архіву СБУ. Центр регулярно видає на бюджетні кошти науковий збірник «Український визвольний рух».
 

— Яким накладом вийшла трилогія? Що можете сказати про читацький попит на неї? Звернув увагу, що дві з трьох книжок надруковані великим шрифтом, досить нетрадиційним для такої літератури 12 кеглем. Так зроблено, очевидно, з розрахунку на читацьку аудиторію старшого віку? 

— «Брати грому» і «Брати вогню» пережили кілька перевидань. 2,5 тисячі примірників «Братів грому» свого часу закупило Міністерство культури для всіх обласних, районних і міських бібліотек України. Понад тисячу примірників цієї книги було вислано до США, Канади, Австралії. Автор отримав навіть подяку від Конгресової бібліотеки Сполучених Штатів. Трилогія представлена практично в усіх країнах світу, де проживають українці. Нещодавно про «Братів...» писали грецькі газети. Сукупний же наклад усіх книжок трилогії становить сьогодні понад 70 тисяч примірників. Готуємо до чергового перевидання «Братів грому», оскільки попит уже давно перевищив пропозицію. В Івано-Франківську «Братів...» найбільше реалізовують книгарні «Сучасна українська книга», якою керує Ігор Майгутяк, і «Софія» під керівництвом Юрія Височанського. Книжки друкувалися великим шрифтом на побажання деяких героїв повістей та читачів. Через високу ціну на поліграфматеріали від такої практики довелося відмовитись.

— Що сказав авторові герой першої книжки М. Симчич після прочитання її?

— З Мирославом Симчичем ми розмовляли так багато і довго, що він тільки полегшено зітхнув, коли припинилися розпитування. Треба зрозуміти, що людина, розповідаючи про свій пройдений життєвий шлях, переживає все заново. Симчичева ж дорога ніколи не була всипана трояндами. Важкі спогади відбивалися на здоров’ї немолодої людини. Одного разу зізнався, що допитую його прискіпливіше, ніж колись в КГБ. Не перестаю дивуватися його мужності і твердості духу. Маємо вірних друзів-помічників Раїсу Симчич, Ольгу Руданець, Івана Липчука... Міцно і щиро подружив з героєм-сотенним Герой України Василь Ткачук. Постійно відвідує командира знаменитий Дмитро Павличко. У дружніх стосунках із Симчичем є Іван Драч. Любить погомоніти з прославленим повстанським командиром Віктор Ющенко.

— Читач неодмінно зауважує, що у Ваших книжках немає характерних для українців плачів і нарікань на окупантів, а герої книжок — не мляві, а активні, вперті й навіть злі до окупантів бійці.

— Ідеалом моїм повсякчас були люди «тверді, міцні, незламні, мов граніт» в усіх стосунках, життєве кредо яких:
«...Бо плач не дав свободи ще нікому,
а хто борець, той здобуває світ».

Пропагувати нам треба не тільки Крути й Базар, але й Конотоп, і гору Лопату, і Рушір...  Не люблю «сліз-слізоньок», «ворогів-воріженьків». На ворога-окупанта не нарікають, його б’ють, виганяють з рідної землі. Герої ж моїх творів справжні, живі. Вони злі — до ворога, добрі — до друзів, щирі й щедрі, сильні й працьовиті, розумні й веселі... Вони справжні українці!

— Яке враження на Вас справило не присвоєння звання Героя України Степанові Бандері до його 100-річчя?

— З цього приводу, не маючи достовірної інформації, зараз важко щось сказати. Чому Президент Віктор Ющенко, який не побоявся порушити важливі й актуальні питання мови, ОУН і УПА, Конотопської битви, Батурина, Биківні, Голодомору й багатьох інших, який, зрештою, присвоїв звання Героя України Романові Шухевичу, не вчинив так само й стосовно Степана Бандери? Скажу те, що думаю. Степан Бандера — справжній народний Герой, а питання ордена — то тільки питання часу.

Всім читачам «Галичини» бажаю бути сильними, як Степан Бандера!
 


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Лицарі волі

10:47 22 листопада 2018 року

Дорога до волі

15:59 15 листопада 2018 року|Ольга САВЧУК. Вчителька історії, директор Будинку культури села Вікторів.

Не заросла стежина до повстанської могили

15:04 08 листопада 2018 року|Ольга САВЧУК. Директор Будинку культури с. Вікторова.

Під музику дзвонів

14:12 01 листопада 2018 року|Богдан КІНДРАТЮК. Професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

«Ми живемо, поки нас пам’ятають...»

13:14 25 жовтня 2018 року|Галина АРШИНОВА. Хмельниччина

Уперше за 70 років вшанували «Нечая»

13:07 25 жовтня 2018 року|Іван ЧОРНОЛІСЬКИЙ.

Відважних було семеро

13:04 25 жовтня 2018 року|Ігор АНДРУНЯК. Член Національної спілки краєзнавців України.

Велич і біль боротьби

15:11 18 жовтня 2018 року|Олег ВІВЧАРЕНКО

«Думати тілько про життя будучих поколінь...»

17:14 09 жовтня 2018 року|Володимир ГОНСЬКИЙ