:Українство
25 жовтня 2018 року.

«Ми живемо, поки нас пам’ятають...»

Жителі села Кінчаки Галицького району шанують і не забувають героїв

Галина АРШИНОВА. Хмельниччина

Чимало воєнних лихоліть вирувало на землях України. Особливо жорстокою була Друга світова. Нерідко в різні часи українці воювали в лавах чужинських військ і не за інтереси України. Та була в нашій історії армія, що складалася з добровольців і саможертовно боролася за волю українського народу. Це Українська Повстанська Армія (УПА), річницю створення якої ми відзначили 14 жовтня, на свято Покрови Пресвятої  Богородиці.

Хочу висловити щиру подяку тим, хто віддавав боротьбі з поневолювачами українського народу свої молоді літа, здоров’я й життя. Для них воля України була понад усе. Бо, як згадують бійці УПА, яким пощастило побачити самостійну вільну Україну, тяжка їм випала доля. Їх били-катували, в тюрми і на каторги гнали, але не зламали. Багато героїв-оборонців віддали свої життя в тій війні.

Перед Днем незалежності України я мала щасливу нагоду побувати на вшануванні пам’яті мого стрия, рідного брата мого тата, Михайла Васильовича Тарновського в селі Кінчаках Галицького району, який був поручником УПА на псевдо «Гроза», сотником «Звірів». На місці загибелі «Грози» та його побратима «Вишні» завжди стояв дерев’яний хрест. Тепер замість нього – новий добротний з каменя. На фасаді школи встановили меморіальну дошку, яку освятив священик місцевої церкви отець Василь Полех. Щирими і незабутніми були його слова як про воїнів УПА, так і про теперішніх захисників України. У цих пам’ятних знаках «ожив» мій стрий Михайло. Воістину, ми живемо, доки нас пам’ятають.

Сотня «Звірів» належала до куреня «Смертоносці» як відділок 75 у складі тактичного відтинку 22 «Чорний ліс» воєнної округи 4 «Говерля» УПА-«Захід». Відважними були бійці сотні, бо, щоб спровокувати бій з ними, енкаведисти загнали Михайлового тата, мого дідуся Василя, в пивницю (погріб. – Ред.) на його ж обійсті й кинули туди гранату. Зрешечений осколками, він повільно вмирав, стікаючи кров’ю. Потім прокололи багнетом груди Михайловому братові Осипу, якому було лише 20 років. Застрелили родича Чіпку Василя...

Чи знав про це Михайло? Знав! Чому не пішов на захист брата і батька? Бо розумів, що це жорстока провокація. Серце боліло за рідними, але командир стримався, бо знав, що в нерівному бою могли б загинути його бойові побратими.

Те все діялося на очах тодішнього 15-літнього мого майбутнього тата Івана, а також бабці Теклі, яка до кінця своїх днів не могла цього забути, не знімала чорної хустки. Від них я і почула про ті трагічні події. Їх, як з’ясувалося, пам’ятають і в рідному селі Кінчаках Галицького району. 

Після невдалої провокації моїх рідних заслали в Караганду, де я народилася. «Бандерівка!» – зневажливо кидали мені вслід. Було прикро, та я мовчала. Далі –  Хмельниччина і те саме – дочка Івана-бандерівця. Були різні проблеми, пов’язані з цим. Та, дякувати Богу, правда взяла гору. Тепер бандерівці – не зрадники, а навпаки – патріоти. Ось і ім’я мого 25-річного стрия повернулося на добру і заслужену пам’ять про нього і його бойових побратимів. Хоч імена не всіх повстанців відомі, та їхні подвиги не забуті. Вони заслуговують поваги і вічної пам’яті – як живі, так і мертві. А я хочу подякувати і тим, хто відновлює і береже пам’ять про героїв. 

Це Михайлові Маху – голові Кінчаківської сільської ради, який доклав чималих зусиль, щоб знайти документальні підтвердження бойової участі Михайла Тарновського і його військову біографію; Марії Ворох – ініціатору пошуків спогадів односельців, відновлення пам’яті; Євгенії Колодій, під орудою якої на День незалежності України сільський хор талановито й проникливо віддав шану захисникам України – від вояків УПА до нинішніх учасників війни на сході; учасникам вокального колективу, пісні з репертуару якого мали би прозвучати й на інших сценах України; Василеві Колодію – директору школи, викладачу історії, який коротко, але дуже змістовно розповів про шлях України та її багатостраждального народу до здобуття незалежності; Ярославові Герулі – завідувачеві Будинку культури; ведучим свята – Марії Стеблинській і Степанові Колодію, які на високому рівні організували і провели заходи, та багатьом іншим кінчаківцям.


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Не заросла стежина до повстанської могили

15:04 08 листопада 2018 року|Ольга САВЧУК. Директор Будинку культури с. Вікторова.

Під музику дзвонів

14:12 01 листопада 2018 року|Богдан КІНДРАТЮК. Професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

Уперше за 70 років вшанували «Нечая»

13:07 25 жовтня 2018 року|Іван ЧОРНОЛІСЬКИЙ.

Відважних було семеро

13:04 25 жовтня 2018 року|Ігор АНДРУНЯК. Член Національної спілки краєзнавців України.

Велич і біль боротьби

15:11 18 жовтня 2018 року|Олег ВІВЧАРЕНКО

«Думати тілько про життя будучих поколінь...»

17:14 09 жовтня 2018 року|Володимир ГОНСЬКИЙ

А про 100-річчя ЗУНР часом не забули?

13:37 13 вересня 2018 року|Василь БАБІЙ

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ БЕЗ... НЕЗАЛЕЖНОСТІ?

14:41 23 серпня 2018 року|Степан ПРИЙМА

Опора миру в світі,

14:16 23 серпня 2018 року|Ярема ПЕТРІВ