:Українство
09 серпня 2018 року.

Мені не буде соромно…

СПОГАДИ Й РОЗДУМИ ПЕРЕД ДНЕМ ДЕРЖАВНОГО ПРАПОРА

Богдан ГОЛОД. Журналіст, лауреат міської літературної премії ім. І. Франка.

Останнім часом «Галичина» подала низку публікацій, присвячених черговій річниці національного пробудження на Прикарпатті наприкінці 80-х років минулого століття. Ті тексти своєрідного мемуарного характеру – спогади й роздуми живих учасників тодішніх революційних подій – мали неабияку популярність серед читачів газети. І це підказало нам запровадити спеціальну рубрику «Літопис незалежності», під якою надалі публікуватимемо такі матеріали. Адже й насправді шлях до державної самостійності України, проголошеної 1991 року, в Галичині розпочинали торувати ще 1988-го зі створенням науково-культурного товариства «Рух», 30-річчя якого недавно відзначили

Час біжить. Квапиться. Наче намагається кудись втекти від нас. А якщо так, то час і нам поквапитися. Розповісти тим, хто приходить нам на зміну, про те, що й ми намагалися щось зробити для становлення й утвердження нашої держави. Цього вимагає все той же час, який ставить нас перед фактом, що ми перебуваємо вже напередодні 30-ї річниці створення Народного Руху України. Та й сам уже бачу, що занадто довго відкладав розповіді про ті події. Відкладав, як мовлять, до кращих часів. Жаль, що вони все ще не настали.

Отож хочу найперше розповісти про подію, пов’язану з нашим національним прапором, яка сталася в правоохоронній системі області у січні 90-го року тепер уже минулого століття. І  зобов’язує мене розповісти про неї те, що тепер, на противагу тій порі, в Україні офіційно відзначають День Державного прапора. Усі, хто любить свою державу, святкують його згідно з відповідним указом Президента 23 серпня. А колись такого свята не було. За прапор України судили, кидали в концтабори, вивозили в Сибір... Люди боялися слово сказати на захист свого стяга. Проте, як казали ще давні мудреці, все тече, все змінюєтьсяѕ і вже наприкінці 80-х років прапор України почав дедалі частіше з’являтися в руках тих, хто прагнув незалежної держави. Люди ризикували. Одним із таких громадян був житель села Радчі Тисменицького району (прізвища його, на жаль, уже не пам’ятаю). Він не те що підпільно зберігав наш символ, а й відзначився тим, що вивісив жовто-блакитне знамено у себе на хаті. І приурочив це до Різдвяних свят того самого 90-го.

Звичайно, що разді тому святкувалось би гарно. А от нишпоркам, сексотам, міліції і КДБ прапор радості не додавав. Навпаки, забрав будь-який спокій, муляв слабкі продажні душі. Тож вони вирішили провчити зухвальця. В ніч на Різдво прапор зняли, порвали на шмаття, заляпали червоною фарбою та ще й хату нею вимастили. Мовляв, треба жити під червоними комуністичними кольорами. І зроблено це все було по-злодійськи, крадькома – при зачинених на засув воротах і за наявності у дворі разди злого собаки...

Я тоді відбував «примусівку» в прокуратурі Тисмениччини. Бо перед тим за проукраїнську позицію, без пояснення причин (по роботі зауважень до мене не було), тодішній генпрокурор звільнив мене з відповідальної посади в обласній прокуратурі і направив відбувати «покарання» в ролі старшого помічника районного прокурора. Мені було доручено відповідати за дізнання і слідство в районі. Дізнавшись про випадок у Радчі і ознайомившись із зібраними матеріалами, я вирішив порушити кримінальну справу за сплюндрування символу Української держави. Звичайно, тоді наш прапор ще не було в законний спосіб визнано таким символом, а навпаки, його було заборонено. Однак вчинені паскудами дії частково вписувалися в диспозицію статті про хуліганство. Тому без будь-яких вагань я скасував постанову слідчого, яку він ухвалив за заявою потерпілого. Натомість ухвалив свою – про порушення кримінальної справи про злісне хуліганство, за сплюндрування українського національного прапора. Саме так я написав далекого 90-го. і переді мною постало завдання переконати прокурора району в необхідності підписати таку постанову.

Я чесно поінформував його, що іду на цей конфлікт з усією тодішньою правоохоронною системою, бо хтось має це зробити. Ми не маємо права мовчки спостерігати, як плюндрують наші символи. Так, за це, що ми чинимо, нас мають покарати, сказав я прокуророві, але він зможе уникнути його. Для цього досить буде йому сказати, що «підмахнув» постанову «не читаючи», довірившись моєму досвіду. Тоді вся вина ляже тільки на мене. А отже, і покарають тільки мене. До честі тодішнього прокурора району він погодився на такий хід і підписав постанову.

...Тодішня влада розцінила це як вибух, як удар зсередини по правоохоронній системі. Питання обговорювали у генпрокуратурі, КДБ, МВС. Про вчинене старшим помічником прокурора району донесли у найвищі кабінети влади. Зрозуміло, що висновок всюди був одинѕ

Звільняти мене з роботи приїхав заступник тодішнього генерального прокурора України з кадрів – Я. Нагнойний з чіткою вказівкою. Та попри це на спеціальному засіданні колегії прокуратури області дуже хотіли, щоб я покаявся, вибачився і попросився. Не дочекалися. Моя позиція була непохитна: це злочин, і ніхто не має права плюндрувати символ української нації.

Один із заступників прокурора області, щоб доказати свою лояльність тодішній владі, сказав: «Нам с вамі нє по путі». Та з часом він сам, як і комуністи Нагнойний і Потебенько, сидів під відвойованим нашим прапором і отримував зарплату з бюджету України. Мене ж звільнили як ворога народу із вбивчим записом у трудовій, або як тоді казали, «з вовчим білетом».  Перед самим Великоднем 1990 року я фактично залишився без засобів до існування. Син на той час був студентом Львівського НДУ. Дочка – школярка, дружина медсестра. Рідні і друзі переживали. (Прокурор району відбувся легким переляком, заявивши, що підписав постанову, не читаючи її).

На щастя, про те, що сталося зі мною, довідалися депутати-«рухівці» першого демократичного скликання обласної ради. Їм потрібні були фахівці, щоб замінити колишніх компартійних бонз. Посипалися пропозиції. Після мого виступу на сесії обласної ради впливові тоді депутати (М. Яковина, С. Волковецький, Б. Борович, Б. Ребрик, І. Тайліх,  З. Шкутяк, Д. Захарук, І. Голод, Я. Шевчук та ін.) запропонували мені відразу три посади. Я погодився очолити управління соціального захисту населення області. Група комуністів — усього 6 осіб зі 112 тодішніх депутатів — під час голосування за мою кандидатуру утрималася. Решта ж проголосувала за моє призначення.

Варто ще зазначити, що після мого призначення запис у трудовій про моє звільнення з прокуратури я оскаржив. До честі тодішнього прокурора області М. Андріуци, він прийняв дуже непросте для себе і свого тодішнього становища рішення. Оскільки я ніякого порушення не допустив і звільнили мене з роботи за політичними мотивами, то тепер причиною звільнення записали «обрання на виборну посаду».  Саме про це я і просив у своїй скарзі.

Повинен сказати, що посаду я собі вподобав тоді далеко не найлегшу. У тяжкі часи, коли пенсії і допомоги не платили по півроку й більше, довелося нести ту ношу понад десять років – аж до виходу на заслужений відпочинок... Боротися доводилося зі старими кадрами, з психологією службовців і тих, хто звертався до нас. Паралельно я продовжував розпочату війну з рафінованими комуністами, противниками нашої незалежності в право­охоронних органах. З усіма тими, хто перефарбувався. За три дні до відомого ГКЧП обласний часопис «Галичина» опублікував мою статтю «Під кого риє прокурорѕ». У ній я різко висловився проти політики тодішнього нового прокурора області, комуніста, який всіма можливими засобами намагався зашкодити молодій демократичній владі. Звичайно, що ризикував. Якби переміг ГКЧП, мене не помилували биѕ

Розповім про ще один випадок, який красномовно свідчить, як непросто було тоді працювати. В одному з гірських районів області заблокували в кабінеті голову райдержадміністрації. Основна причина – невиплата пенсій і допомог на дітей. Крім того, його і попередника люди звинувачували у всіх земних гріхах, в тому числі у розкраданнях і корупції. Разом зі мною для проведення переговорів приїхало високе обласне начальство на чолі із заступником голови обласної ради. Тоді я вперше побачив, що значить розгніваний натовп. Коли той же заступник самовпевнено сказав, що грошей немає і не буде, його запитали, чи він їв сьогодні, бо їхні діти не мають що їсти. Відразу в хід пішли парасолі, кулаки. Потрібно було рятувати ситуацію. Я вийшов перед натовпом і заявив, що ці люди, яких вони б’ють, у їхніх бідах не винні. Усі гроші розікрав я, сказав я горянам, як начальник такого-то управління. Тож бийте, наполягав, мене, тоді як моїх супутників, мовляв,  немає за що карати

Люди були здивовані зухвалістю «злодія» і почали відверто сміятися, вказуючи на мене пальцями і перешіптуючись: «Жертуєѕ Дивітсі, який він марненькийѕ Та й вдєгнений не по паньцки». Не повіривши мені, все ж таки стали сором’язливо заперечувати те, що вони когось б’ють. Дехто казав: «Та ми їх легонько». Тільки після цього почалися нормальні переговори уже «за моїм сценарієм». Допомогло те, що я на той момент уже заснував було благодійний фонд «Марія» і міг виділити невеличку допомогу тим, хто того гостро потребував. До речі, після мого виходу на пенсію фонд припинив існування через низку несприятливих зовнішніх чинниківѕ

Я торкнувся лише деяких романтичних моментів нашого місцевого становлення і врядування. Ми не завжди отримували подяки і зарплати. Не мали і не шукали особистої вигоди. Працювали в поті чола. Понад десять років я збирав, виховував, леліяв кадри важливого для людей управління. Сам зростав разом з ними. Організовував державні семінари. Переймати досвід приїздили до нас керівники з усієї держави разом з тодішнім міністром соціальної політики, мудрим і виваженим чоловіком А. Єршовим. Ті, хто прийшов за покликанням совісті, не шкодували ні часу, ні нервів, ні здоров’я. Все робилося для своїх людей, для рідної держави. Так працював і тодішній голова обласної ради, справжній український патріот Микола Яковина. Так працював увесь апарат обласної ради, а відтак і облдержадміністрації.

Жаль, що надалі на зміну нам, романтикам, прийшли практики-корупціонери. Ті відразу ж вдалися до руйнації закладеного нами фундаменту – підвалин нашої державності. Боляче дивитися і слухати, коли проголошується одне, а робиться інше. Ще болючіше, коли це роблять ті, хто свого часу намагався «примазатися» до Руху, до тих, хто творив історію.

Вважаю, що мені і тим, хто йшов поруч, немає чого соромитися, озираючись у минуле. Ми й далі живемо з вірою.

Хочу приурочити ці рядки не тільки до свята нашого прапора, а й присвятити їх тим чесним і самовідданим нашим романтикам, які не шкодували ні сил, ні здоров’я, а дехто і життя для утвердження нашої незалежності. Вважаю, що маю право і потребу сказати добре слово про людей, які готові були на самопожертву заради торжества ідеї.

...Відтоді минуло вже 28 років. Зросло нове покоління людей, яке не знає, як важко давалася нам незалежність і як нелегко було утверджувати в житті наші національні символи. Саме для того, щоб і вони про це знали, а не лише па­м’ятали про те представники тодішньої влади і депутати обласної ради першого демократичного скликання, і згадую про випробування, які випали на нашу долю на шляху до незалежності.

 


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Не заросла стежина до повстанської могили

15:04 08 листопада 2018 року|Ольга САВЧУК. Директор Будинку культури с. Вікторова.

Під музику дзвонів

14:12 01 листопада 2018 року|Богдан КІНДРАТЮК. Професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

«Ми живемо, поки нас пам’ятають...»

13:14 25 жовтня 2018 року|Галина АРШИНОВА. Хмельниччина

Уперше за 70 років вшанували «Нечая»

13:07 25 жовтня 2018 року|Іван ЧОРНОЛІСЬКИЙ.

Відважних було семеро

13:04 25 жовтня 2018 року|Ігор АНДРУНЯК. Член Національної спілки краєзнавців України.

Велич і біль боротьби

15:11 18 жовтня 2018 року|Олег ВІВЧАРЕНКО

«Думати тілько про життя будучих поколінь...»

17:14 09 жовтня 2018 року|Володимир ГОНСЬКИЙ

А про 100-річчя ЗУНР часом не забули?

13:37 13 вересня 2018 року|Василь БАБІЙ

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ БЕЗ... НЕЗАЛЕЖНОСТІ?

14:41 23 серпня 2018 року|Степан ПРИЙМА