:Українство
13 березня 2018 року.

Краще впадь, а не зрадь

Степан ГЕНИК. Професор

«Галичина» в номері за 6 липня 2017 року опублікувала статтю Зіновія Бойчука «Гросберги в полум’ї української боротьби» — про нескорену підпільницю Ольгу Гросберг, яка кинула виклично суддям військового трибуналу: «Я була і залишаюсь переконаною націоналісткою», та про її родину. На наш погляд, варто додати й деякі нові, невідомі широкому загалу, факти про боротьбу цієї галицької дівчини з московськими ординцями на полі бою, у в’язниці і на засланні.

Ольга Гросберг-Наконечна (псевдо «Степанівна») була членом ОУН, і в 1939 р. її призначили станичною в рідному селі Рошневі Тисменицького району, а в 1942 р. — районною і ще через декілька місяців — повітовою юначок. Вона організовує дівчат, проводить патріотичні вишколи, підбирає кандидаток на курси медичних сестер, створює медичні курси та шпитальки, закріплює за ними сестер милосердя та забезпечує ліками й інструментами.

У грудні 1946 р. О. Гросберг-Наконечна потрапила в оточення московських військ і, щоб не здатися окупантам, вистрелила із пістолета собі в голову. Дві доби перебувала в шоковому стані. А коли опритомніла, працівники МДБ перевезли її до Калуської районної лікарні, де без будь-якого знеболення прооперували і видалили кулю з головного мозку.

Через два тижні підпільницю з лівобічним геміпарезом перевезли до Станіславської тюремної лікарні. Тут їй запропонували написати «покаянного» листа. Коли ж патріотка відмовилась, кати запроторили її до одиночної тюремної камери, що кишіла щурами. О. Гросберг-Наконечна вдруге спробувала накласти на себе руки. Та померти їй не дали, натомість запропонували стати донощицею. Коли ж ув’язнена і цього разу відмовилась, їй стали вводити препарати, що викликали сильні болі, втрату пам’яті і періодичне марення. Відтак — знову спроба самогубства. Після цього кати на якийсь час перестали знущатися зі своєї жертви. З лютого 1947 року ув’язнена почала вчитися ходити. Її перевели до загальної тюремної камери. і знову допити із застосуванням такого підступного методу, як імітація розстрілу. Повернувши жертву з викрученими назад руками обличчям до стіни, душогуби стріляли довкола її голови.

Батька героїні окупанти розстріляли, а всю родину вивезли до Караганди.

Судили її 23 серпня 1947 року за статтею 54-1-а. Вирок — 25 років ув’язнення і 5 років позбавлення громадянських прав. Через два місяці засуджену перевезли до Львова й упродовж листопада разом з іншими в’язнями тримали просто неба. Незважаючи на морози й дощі, вони спали у загороді, оточені солдатами. Наприкінці грудня 1947 р. О. Гросберг-Наконечну перевели до бараку посиленого режиму. Але й тут українські патріоти не корилися ворогові. У тюрмі організували випуск підпільної рукописної газети «Воля в’язня», в якій Ольга Гросберг-Наконечна помістила автобіографічний вірш, за що її тяжко побили на допиті та наділи гумові сорочку й шапку, від яких тріщали кістки й лупалася голова. Відтак на 10 діб запроторили до карцеру, де постійно текла вода, а з карцеру ще на 20 діб — до одиночної камери.

Зі Львова у товарному вагоні мученицю перевезли в мордовські табори. Але вона й там не відмовляється від боротьби. Разом зі своїми однодумцями проводить різні вишколи, продовжує випускати підпільну рукописну газету «Воля в’язня». Після виходу третього номера часопису її знову, але тепер уже на 168 діб, запроторюють до бараку посиленого режиму, переводячи з одного лагпункту до іншого. А щоб непокірна бандерівка не «бунтувала» молодь й не мала змоги спілкуватися рідною мовою, її перевели в барак до в’язнів похилого віку, де каралися латиші, естонці й москвичі. Сама інвалід, вона, як могла, допомагала стареньким політичним в’язням.

У травні 1956 року Ольгу Гросберг-Наконечну звільнили з ув’язнення, але повернутися в Україну не дозволили. Вона поїхала в Карагандинську область до Кар-Караколінська, де працювала обліковцем контори «Заготзерно». До рідного Рошнева передала вишиті власноруч образи ісуса Христа на Голгофі та Пречистої Діви Марії й у рамці з колючого дроту портрет дівчини з пістолетом біля скроні з написом: «Краще впадь, а не зрадь».

У Караганді два роки навчалася на вечірніх курсах бухгалтерів. У 1958 році переїхала до Слов’янська Донецької області. Тривалий час її як «ворога народу» не приймали на роботу. Нарешті з великими труднощами вона влаштувалася сторожем. КДБ постійно тримав її в полі зору, настирливо змушуючи написати листа з наклепами на ОУН і УПА. Уповноважені посеред ночі приходили до неї, влаштовували допити й провокації. Та О. Гросберг-Наконечна до кінця свого життя трималася мужньо, як справжня українська героїня.

Померла О. Гросберг-Наконечна 9 червня 1993 року. Поховано її в Слов’янську Донецької області.

Так у жорстокий для України час 16-річна Ольга Гросберг-Наконечна стала під священний прапор боротьби за Україну і дотримала обітниці, пронісши її через усе життя. Ця свята мучениця, як і ірина Сеник, Катерина Мандрик-Куйбіда, Катерина Зарицька та інші патріотки, мала б стати для нас взірцем того, як слід боротися за Україну.

Радигін у своїх спогадах з Мордовії описує таку сцену: «У тюрмі Катерину Зарицьку примушували працювати у пральні і виводили на роботу трохи раніше, ніж нашу теслярську бригаду. І от коли під вигуки вартових ми висипали на асфальтний двір перед третім корпусом, усі, як по команді, підводили очі. До вікна пральні. Там уже стояла вона — напівсива висока жінка, стояла не усміхаючись і вітала нас. і всі, українці і литовці, євреї і росіяни, молдовани й вірмени, віддавали їй честь. Одні знімали кашкети, інші брали під козирок... І  всі мовчали. Конвоїри щоразу бачили цей мовчазний ритуал, але мовчали. Бо тишу не порушувано.

Я був у Владимирі 6 років із 10-ти. Три роки виходив на роботу з тих дверей і три роки щоранку під весняним сонцем чи в похмурі зимові сутінки у вузькому вікні, як образ Незламної, стояла жінка, зустрічаючи і проводжаючи нас».

Як могли ці галицькі дівчата з ніжною душею сприйняти і перенести тортури московських ординців, для яких не існує ні права, ні моралі, ні співчуття?! Лише інтенсивне духовне життя і глибокі релігійні переконання додавали сили духу перенести нелюдські муки ГУЛАГу, які не мають аналогів у світовій історії. Це і є незламні взірці сили волі, духу і боротьби за українську державність.


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Галицький реформатор

14:29 12 квітня 2018 року|Віктор ІДЗЬО

Галицький реформатор

15:25 22 березня 2018 року|Віктор ІДЗЬО. Доктор історичних наук.

«Крути» під Хустом

15:06 20 березня 2018 року|Юрій КРИВЕНЬ

Життя, офіруване Україні

15:19 01 лютого 2018 року|Іван ЖИРИК. Голова правління Івано-Франківської обласної організації «Чорний Ліс».

Наші втрати не були марними, —

15:18 01 лютого 2018 року|В. М.

Незламна «Сурма»

15:12 01 лютого 2018 року| Софія МИСЬКО. Керівник гуртка «Юні політологи» Центру патріотичного виховання молоді ім. С. Бандери.

Уроки Крут актуальні й досі

15:35 30 січня 2018 року

Тріумф українства

16:03 23 січня 2018 року

Сім думок про українську соборність

14:40 22 січня 2018 року|Сергій АДАМОВИЧ. Депутат обласної ради, доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.