Українство:Дати
05 лютого 2015 року.

«Хай пам’ять про їхню відвагу стане за приклад...»

У нашій історії, крім 300 крутянців, були й інші спартанці

Василь МОРОЗ

Відзначення 97-ї річниці бою під Крутами надихнуло згадати про ще деякі героїчні сторінки української минувшини, в яких так само фігурують 300 вояків, котрі хоробро виступили проти переважаючих сил ворога й загинули, але не зламали присяги, врятувавши побратимів та честь нації. Про такі приклади ще мало знаємо, а то й узагалі нічого не відаємо. і це несправедливо, бо й вони не менше, ніж знаменитий подвиг 300 спартанців під Фермопілами, який визнали світовою класикою виняткової мужності, заслуговують на звання взірців військової моралі й солдатської доблесті.

Берестецькі непереможені
Скажімо, зберігся переказ, підтверджений нотатками європейських хроністів, про те, що наприкінці битви під Берестечком 1651 року, коли козацьке військо через зраду своїх татарських союзників зазнало поразки й почало відходити, в одному місці на острові серед тамтешніх боліт отаборилося 300 запорожців. Під орудою сотника Нечитайла вони організували кругову оборону, й так уміло та хоробро захищалися, що  прикували до себе значні ворожі сили. Власне, завдяки цьому більшості козаків під керівництвом полковника івана Богуна і вдалося врятуватися.
Оточені ж так довго боронилися, дорого віддаючи свої життя, що польський історик німецького походження Йоаким Пасторій назвав цю оборону непереможеною. За його словами, коронний гетьман Миколай Потоцький, який особисто керував польським військом у Берестецькій битві, не витримав і пообіцяв козакам свободу, якщо вони здадуться. Проте запорожці у відповідь повикидали гроші зi своїх гаманців у воду, чим засвідчили, що цінності цього світу їх уже не цікавили.
Звичайно, що жменька відчайдухів загинула. Але як? Коли врешті-решт польським жовнірам, німецьким та іншим найманцям, які воювали тоді на боці польської корони, вдалося розірвати козацьке коло, той нерівний поєдинок все одно не завершився. Бо довелося тоді «вести бій окремо з кожним із оборонців», — засвідчив тодішній секретар французького посольства в Речі Посполитій П’єр Шевальє в «історії війни козаків проти Польщі», яка, на переконання вітчизняних учених, є цінним джерелом до історії й етнографії України XVII ст., особливо доби Хмельниччини.
До речі, Шевальє, який перебував на місці тих драматичних подій, детально описує загибель самого Нечитайла, котрий найдовше із 300 героїв залишався живим і «сам-один боровся проти всього польського війська». Якщо вірити французові, сотник протримався проти ворогів ще три години: «Він знайшов на болотяному озерці човен і, прикриваючись його бортом, витримав стрілянину поляків проти нього; а витративши весь порох, узяв косу й відбивався нею від усіх, хто хотів його схопити, — стверджує месьє П’єр.
За словами цього ж автора, наприкінці побоїща навіть «пробитий чотирнадцятьма кулями» Нечитайло, стоячи по груди в болотяній воді, все ще з великою завзятістю вимахував своєю смертоносною косою, «що вельми здивувало польське військо і навіть його королівську величність, в присутності якої закінчувався цей бій. Король так захопився мужністю й незламністю козака, що наказав крикнути, що подарує йому життя, якщо він здасться. Та на це той гордо відповів, що вже не дбає, щоб вижити, а лише хоче вмерти як справжній воїн».

«Степові орли»
Отак 300 «берестецьких непереможених» змили своєю кров’ю ганьбу української поразки під Берестечком і відстояли рейтинг запорожців як найкращих бійців у Європі, за висловом котрогось із римських пап. Деякі українські літературознавці чомусь вважають, що саме їм присвятив Тарас Шевченко поезію «За байраком байрак», де є такий рядок: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло». Може, й так. Але, мабуть, більш імовірно, що Кобзар написав її і з дещо інакшого приводу — на спомин про інших 300 українських спартанців. Про цих звитяжців широкий загал українців і справді, мабуть, нічого не знає. Але те, що вони звершили, без перебільшення, затьмарює всю славу легендарних фермопільців...
Діялося це в серпні 1621-го, напередодні відомої Хотинської війни, в якій об’єднане польсько-українське військо воювало з небаченою доти 300-тисячною турецько-татарською армією. Ця потуга під проводом самого Османа II сунула від Перекопа землями України й нинішніх Румунії та Молдови на Європу. Бусурмани мали намір розгромити Польщу й рушити далі на захід та північ континенту. Але першим на їхньому кривавому шляху стояло містечко Хотин зі своєю потужною фортецею. Сюди 16 серпня прибуло 35-тисячне польське військо, щоби зупинити ворожу навалу ще на східних кресах.
Ставши табором, поляки почали готуватися до зустрічі з ворогом, який, за відомостями їхньої розвідки, мав прибути під Хотин 28 серпня. А також сподівалися на прихід козацьких полків, які йшли їм на підпомогу. Та чим ближчало 28 серпня, тим більша паніка охоплювала польських жовнірів. Як повідав зокрема Ян Собеський в «історії Хотинського походу», прокотилася чутка, що запорожці взагалі не прийдуть, і це спричинило дезертирство серед жовнірів. Однак настало й 31 серпня, а султанське військо так і не з’явилося. Натомість
1 вересня до Хотина таки прибуло понад 40 тисяч козаків на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. З’ясувалося, що вони затрималися через спротив їхньому рухові з боку численних татарських роз’їздів. Та все ж подолали з боями понад 100 миль за рекордний термін — п’ять днів.
і вже аж 3 вересня під фортецею зібралося все турецьке військо.
Чому ж загаялася бусурманська армада? Чи польська розвідка помилялася стосовно дати її прибуття? Ні, лазутчики були точними у своїх прогнозах. Як звістують і турецькі хроніки, Осман II зі «всім товариством» мав прийти до Хотина саме 27-28 серпня. і так би й сталось. Якби ще 18 серпня велетенська орда не пересіклася в чистім полі з маленькою ватагою «степових орлів» — так називали елітні загони розвідників особливого, характерницького вишколу із Запорозької Січі. Ці пластуни часто рейдували верхи Диким Полем та його східними й західними околицями, вивідуючи, де що діється, і знешкоджували татарських людоловів, котрі промишляли Північним Причорномор’ям, забираючи ясир.
Отож з одним із таких загонів на триста шабель, який повертався
з-під Сучави (Румунія), на своє нещастя, й зіткнулася бусурманська армія. Нині важко зрозуміти, чи запорожці лише простували на Січ і випадково напоролися на недругів, чи свідомо виїхали навперейми ворогам — у різних історичних свідченнях про їхній останній герць нічого про це не сказано. Але вони не здригнулися, зустрівшись віч-на-віч із силою-силенною яничарів та ногайців. і не втекли, хоча й могли прошмигнути на конях перед ворогами і зникнути у степу, а зробили натомість вибір, гідний справжніх лицарів.
Одна сотня спішилася й засіла у великій печері на невеличкому скелястому узвишші в карпатському передгір’ї понад битим шляхом на лівому березі Прута, яким ішли вороги. Коли перші ряди бусурманів наблизилися, козаки вдарили по них із рушниць. і так увесь день сипали густим вогнем, встеляючи схили й доли сотнями трупів. А вся султанова армія тупцювала на місці, поки її передові загони намагалися викурити «проклятих невірних із засідки», — свідчить турецький хроніст Рашба Ной у праці «Османська імперія в першій чверті XVII ст.».
Втім, козаки самі повистрибували з печери, коли витратили всі набої, й накинулися на ворогів з шаблями. За словами іншого турецького літописця — Наїми, котрого цитує польський історик Йожеф Третіак в «історії Хотинської війни», лише в цій запеклій рукопашній сутичці на кожного загиблого козака, а полягли всі, припало по семеро вбитих яничарів.  
Тим часом дві інші сотні «степових орлів» форсували Прут і, поки їхні побратими стримували ворогів, встигли окопатися на залісненому пагорбі на його протилежному березі за кількасот метрів од річки. Тут вони й протрималися під вогнем турецької артилерії, відбиваючи майже безперервні атаки піших і кінних нехристів, протягом наступних трьох діб — три дні й дві ночі. Осман II поступово стягнув проти них усе своє військо, але здобути козацький табір так і не зміг. Третьої ж ночі близько сотні останніх зранених і смертельно втомлених запорожців непомітно вислизнуло з ворожого кільця. Вони встигли пройти кілька миль, поки їх не наздогнали. і тут, уже на рівнині, козаки дали переслідувачам свій останній бій. Виривши шаблями сякі-такі шанці, вони відстрілювалися до полудня, а опісля пішли врукопаш — січа тривала майже до заходу сонця: туркам ледве вдалося впоратися з тими невмирущими шибайголовами.       
Усього ж у кількаденному поєдинку зі «степовими орлами» «бусурмани зазнали великих втрат», — пише Михайло Грушевський в «історії України-Руси». Як уточнює, посилаючись на польські джерела, сучасний український науковець Сергій Комарницький у своєму дослідженні «Хотинська епопея: з історії Хотинської війни  1621 р.», після зустрічі з рейдовими козаками султанова армія поменшала як мінімум на шість тисяч вояків. «Військо поганське стривожилося, побачивши, що натворила жменька молодців», — переповідає він щоденникові нотатки одного офіцера Речі Посполитої, котрий як дипломат чи розвідник перебував тоді у свиті котрогось із турецьких візирів, які брали участь у Османовому поході, й спостерігав перебіг баталії на власні очі. 


Та головне, що 300 запорожців ціною власного життя затримали рух турецько-татарської навали до Хотина. Це дало можливість козацьким полкам випередити бусурманів і з’єднатися з польським військом. інакше османи, ймовірно, розбили б їх поодинці, й тоді наша історія була б іншою. А так Осман II програв Хотинську війну — його похід на Європу закінчився під цим містечком.
Звісно, сучасники «степових орлів» гідно оцінили зроблене ними, хоча самі козаки, може, й не знали, яку велику небезпеку відвертають. Скажімо, тодішній німецький хроніст Каспар Тенде порівнював їхній чин з подвигом уже згадуваних 300 спартанців під Фермопілами. Та все ж нагадаємо: якщо та жменька греків успішно боронилася проти 150-тисячної перської армії, то в цьому разі стільки ж українців не менш ефективно змагалися з удвоє більшим військом. «Хай пам’ять про їхню відвагу стане за приклад для мужніх душ», — так завершив C. Комарницький оповідь про «цих відважних», чиї імена, за його словами, «загинули разом із ними через незнатність їхнього походження».

Не можна не згадати замість резюме до цієї публікації про чин «кіборгів» — нинішніх героїчних захисників Донецького аеропорту. Їхня чисельність упродовж восьми місяців оборони теж коливалася в межах кількасот бійців. Звісно, через те пекло пройшло значно більше учасників АТО, оскільки вони змінювали одні одних і на місце вбитих та поранених ставали свіжі сили. Але загалом летовище утримувала, відбиваючи атаки набагато численніших ворогів, невеличка тактична група українських військових, котрі так само демонстрували дива стійкості й непереможності, як і їхні «спартанські» попередники. і вони вже стають легендою — серед певних верств української молоді зароджується рух за перейменування Донецька на «Кібург» — принаймні патріотично налаштовані нинішні підлітки між собою тільки так називають це містоѕ Отже, Берестечко — Хотин — Крути — «Кібург» — так передалася з покоління в покоління естафета бойової спадкоємності українців найвищої проби.