Українство:Ми - українці
23 червня 2016 року.

ІНШИЙ СОТЕННИЙ НА ПСЕВДО «КОНИК»

Іван ДРАБЧУК

 

У висвітленні історії визвольної боротьби інколи складність викликає те, що багато повстанців мали однакові псевдо. Не раз доходить до того, що заслуги одного борця приписуть іншому, а про героя, який ховається за таким самим вигаданим ім’ям, — забувають. Таку ситуацію маємо і в нашому випадку. Більшість довідників подає, що сотенний «Коник», який був досить відомий у повстанських колах, — це Михайло Гальо, колишній чотовий сотні «Гайдамаки», а пізніше — командир куреня на Лемківщині. Навіть Степан Фрасуляк-«Хмель» у своїй книзі «Українська партизанка» називає його сотенним та інструктором старшинської школи «Олені». Однак той сотенний був іншим. І тут ми мусимо зупинитись на його постаті докладніше, щоб поставити крапки над «і».

Псевдо «Коник» у старшинській школі «Олені» мав і Володимир Посацький. Він народився у 1919 році в с. Тязеві (тепер Тисменицького району) у сім’ї місцевого пароха
о. Ярослава Посацького. Його дідусь Костянтин тривалий період працював директором школи у с. Побережжі, де і був похований. інтелігентське походження заклало у малого хлопчика велику тягу до знань. За спогадами старожилів, він володів кількома іноземними мовами, добре знав математику, був добрим спортсменом. Та найбільше він хотів стати військовим. Про це знали у підпіллі, і коли у Карпатах сформували старшинську школу, старшину «Коника» в ранзі хорунжого (таке звання він мав у польській армії) призначили сотенним першої сотні старшин. До неї входило 166 осіб, включаючи сотенного, 4 чотових та 15 ройових. Треба сказати, що курсанти не лише проходили вишкіл, а й брали участь у різних військових операціях. Приміром, у червні 1944 року перша чота сотні «Коника» та сотня «Ясміна» в районі Вигоди на мосту оточили близько 600 мадярів. Після того, як ті здали зброю, їх відпустили.

Цікаво, що коли закінчувався перший випуск старшинської школи, німці виявили табір школи й атакували його, проте не здобули. Тому було вирішено передислокувати старшинську школу «Олені» в табори куреня «Промінь». У цьому була необхідність, оскільки німці підтягнули артилерію, з’явилися літаки. Була очевидною загроза обстрілу табору. Увечері 13 липня 1944 року о пів на сьому вечора у бій вступила сотня «Коника» із старшинської школи «Олені». Після короткого бою, втративши шістьох чоловік, німці відступили.

Наступного дня з Долини прибула нова німецька дивізія. Її дії звелися тільки до обстрілу із гармат по залишеному повстанцями таборові старшинської школи та шпиталю. Їх дерев’яні будівлі згоріли дощенту. Але школа «Олені» продовжила свою роботу в іншому місці, а 15 липня курсанти мали складати іспити.

Залишився «Коник» у старшинській школі і на другий випуск. Правда, командував тоді вже другою сотнею. Його сотня разом з кількома інструкторами після загибелі «Поля» (командир старшинської школи — і. Д.) перебазувалася в околиці с. Бряза (тепер с. Козаківка Болехівської міськради івано-Франківської обл.). Тут під керівництвом В. Брилевського-«Борового» 22 жовтня було закінчено навчання 70 абсольвентів цієї сотні, які відтак відійшли у призначені терени.

Про те, що сотенний «Коник» — це В. Посацький, засвідчують спогади Василя Яремчука «Моя Одіссея». Він дуже добре знав Посацького, бо села обох — Сілець і Тязів — розташовані поруч. Більше того, коли В. Посацький таємно одружувався у с. Стриганцях з місцевою дівчиною, В. Яремчук, як побратим по Магурі (гора, де була старшинська школа), був йому за весільного дружбу. Зазначимо, що після закінчення школи В. Яремчук повернувся у рідне село і вступив у місцевий кущ самооборони, яким командував «Залізняк» — Дмитро Владика. Цей кущ розташовувався у горішньому Тязеві. Володимир Посацький був також у ньому чотовим першої чоти.

Пізніше він очолив такий же новостворений кущ, що розміщувався на Бійній горі (інші назви — Вовчинецька гора або Стінка). Правда, тоді він використовував інше псевдо — «Журба». Це збройне формування, за спогадами Михайла Трошка, налічувало 115 вояків. Про діяльність В. Посацького у цей період маємо цікаві відомості зі спогадів Петра Мельника «В огні повстання».

Роман Загоруйко (псевдо «Лапайдух») у своїх спогадах «Повернення зі справжнього пекла» так характеризує  цього повстанського командира: «Коник» — сотенний другої сотні — був стрункий, рудуватий, міцно збудований. У нього все, за що тільки брався, справно виходило. Завжди підтягнутий, акуратний, усміхнений. Курсанти його любили і поважали. Він був більш доступний, ніж сотенний першої сотні «Чмелик».

Сотенному хорунжому «Конику» підпорядковувались чотовий «Щит» (перша чота), чотовий хорунжий «Вороний» — Василь Левкович, пізніше  чотовий «Орел» (друга чота) та  чотовий «Антон» (третя чота).

Знаємо, що від рішення командира значною мірою залежить і доля людей, якими він командує. В. Посацький інколи був дуже самовпевненим командиром. Через наказ «Журби» біля с. Ганнусівки загинув увесь рій єзупільських хлопців під командою Михайла Кушніра. Коли командир куща посилав їх у ту точку, хтось із його оточення сказав, що хлопці в разі наступу ворога не матимуть куди відступити. На що «Журба» відповів: «Накази виконуються, а не обговорюються». Повстанці й виконали його наказ до кінця. Відбивши кілька атак більшовиків, вони змушені були подумати про передислокацію. Командир СКВ вирішив податися до більших лісів. Переходили ночами, колоною по одному, команди передавали стишеним голосом від вояка до вояка. Така організація переходу дозволяла сотенному «Конику» довший час зберігати особовий склад.

Далі про Володимира Посацького дізнаємось від Григорія Костюка, до речі, теж єзупільця, котрий залишив досить детальні спогади про рейд Підкарпатського куреня під командою «Прута» 1945 року. Він, зокрема, пише: «Десь при кінці січня прибув до нас ройовий «Бородатий», що був на лікуванні, і привів з собою цілу чоту, яку він зорганізував у своєму родинному селі Тязів. З ними прийшов також чотовий «Коник» («Журба»). Курінний «Прут» підвищив ройового «Бородатого» до чотового першої чоти, а третю чоту передав чотовому «Коникові». Курінь «Прута» в той час квартирував у присілку Майданик в Чорному Лісі, роями по хатах».

Пізніше під час рейду сотня дістала наказ розбити станицю НКВД у с. Чайковичі на Львівщині. Це було 6 липня 1945 р. Всі чоти мали наступати окремо, але в точно визначений час. Третя чота мала зробити застави на битому шляху Перемишль—Львів. Вислід бою був такий: гуральню було знищено, а спирт передано до санітарного пункту УЧХ; радгосп також розбито, а худобу передано тереновому харчовому господарникові. Залогу НКВД зліквідовано й забрано їхні документи та світлини. З боку повстанців один вояк, кулеметник, був поранений. Перша і друга чота, як теж місцеві допоміжні частини, виконали завдання якнайліпше. «Лише чотовий «Коник», — пише Г. Костюк, — що був на заставі, спартачив своє завдання. Побачивши більшовиків, що йшли на допомогу, «Коник» не вдарив зі всієї зброї, а майже без бою цілою чотою відступив на болота. Тож більшовики без перешкод увійшли в село. Але, на щастя, вони нікого з наших не заатакували несподівано.

Всі були озлоблені дивним наказом чотового «Коника». З’ясувалося, що «Коник», хоч знав добре військові правила, був добрим ви­шкільником, любив командувати під час вишколу, проте в бойовій ситуації впадав у паніку й був невідповідальним за свої вчинки. Увечері командир «Прут» зарядив збірку відділу. На збірці теж було відчитане повідомлення про суд над «Коником». Польовий суд УПА визнав чотового «Коника» винним у тому, що він наказав своїй чоті покинути визначені їй бойові становища без об’єктивної потреби й тим наразив на небезпеку цілий відділ УПА.

Польовий суд засудив «Коника» на кару смерти з правом реабілітації. Він був призначений амуніційним до кулеметної ланки; якщо в найближчому бою не виконуватиме солідно своїх обов’язків чи захоче втікати, кулеметник може вжити проти нього зброю. Чотовим третьої чоти було найменовано ройового «Білого». «Коник» дуже тяжко пережив суд і присуд. Говорили, що він казав, що покінчить із собою. Але, мабуть, ніхто тоді не був йому прихильним, і він за­спокоївся».

Терен Лемківщини, куди дійшов зі своїми повстанцями командир «Прут», майже цілком був під конт­ролем УПА. Польські війська дуже рідко де показувалися. По приході на Лемківшину «чорнолісці» довго не рейдували по селах. Підібрали місце в лісі між Тисовою й Радовою, над потоками, і побудували шатра. Також там роздобули великі баняки (котли) — один на каву, а один — на юшку.

В той час колишній чотовий «Коник» був найменований на інструктора вишколу, що він дуже добре виконував. До табору приходили місцеві підпільні діячі, які знайомили повстанців з населенням Лемківщини.

Як склалася надалі доля Володимира Посацького, достеменно невідомо. Можливо, після розформування сотень він перейшов до теренової праці і переважно перебував у рідному селі. Архівні матеріали ще мають це прояснити. А поки що відомо, що колишній сотенний старшинської школи «Олені» «Коник» загинув у с. Тязеві 9 квітня 1946 року разом зі своїми бойовими побратимами, серед яких був Ковальчук Василь на псевдо «Бородатий» та інші тязівчани.

Підсумовуючи написане, зазначимо, що, можливо, розповідь про «Коника» вийшла не такою вже героїчною, однак правдивою (хоча В. Посацький загинув як справжній герой). Ми хотіли повернути несправедливо забуте його ім’я, щоб історична справедливість взяла гору. А суть написаного можна цілком перенести і на наше сьогодення. Біографія цього повстанського командира яскраво засвідчує, що є військовики-теоретики, а є командири- практики. Перші можуть навчати бути добрими спеціалістами воєнної справи у мирний час. А ось коли справа доходить до ведення бойових дій, у них щось відбувається не так (як недавно під іловайськом чи Дебальцевим). Тоді як командири-самоуки, які не мають належної військової освіти, можуть адекватно реагувати на виклики ворога і спроможні знайти потрібний вихід із найскладнішої ситуації.

 

 

Мені подобаєтьсяіншого користувача це сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Лицарі волі

10:47 22 листопада 2018 року

Дорога до волі

15:59 15 листопада 2018 року|Ольга САВЧУК. Вчителька історії, директор Будинку культури села Вікторів.

Не заросла стежина до повстанської могили

15:04 08 листопада 2018 року|Ольга САВЧУК. Директор Будинку культури с. Вікторова.

Під музику дзвонів

14:12 01 листопада 2018 року|Богдан КІНДРАТЮК. Професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

«Ми живемо, поки нас пам’ятають...»

13:14 25 жовтня 2018 року|Галина АРШИНОВА. Хмельниччина

Уперше за 70 років вшанували «Нечая»

13:07 25 жовтня 2018 року|Іван ЧОРНОЛІСЬКИЙ.

Відважних було семеро

13:04 25 жовтня 2018 року|Ігор АНДРУНЯК. Член Національної спілки краєзнавців України.

Велич і біль боротьби

15:11 18 жовтня 2018 року|Олег ВІВЧАРЕНКО

«Думати тілько про життя будучих поколінь...»

17:14 09 жовтня 2018 року|Володимир ГОНСЬКИЙ