:Українство
20 квітня 2017 року.

«Це була наша друга Хресна дорога»

Ігор ЛЮБЧИК. Кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства і філософії ІФНМУ.

Трагічними сторінками переповнена українська історія новітньої доби. Однією з них є депортація етнічних українців Закерзоння з рідних батьківських теренів. Днями сповнюється 70 років від часу завершального етапу виселення українців, який в історії відомий як акція «Вісла». 

На жаль, в Україні доcі не проведено офіційної юридичної експертизи цієї трагедії, її комплексного розгляду уникає і парламент. Натомість повоєнні депортації поляків з Галичини й Волині прокуратура Польщі визнала злочином проти людства. Водночас суд Польщі підтримав рішення інституту національної пам’яті у відмові відкривати слідство щодо визнання акції «Вісла» 1947 р. злочином проти людства.

Нині усі громадські організації, які об’єднують депортованих, перебувають в очікуванні визнання дій тогочасної комуністичної влади Польщі депортаціями за етнічною ознакою і, відповідно, надання їхнім жертвам статусу депортованих. Адже депортація корінного етносу є найважчою формою політичних репресій, яка за своєю суттю і характером здійснення може прирівнюватися до етноциду. 

Треба констатувати, що проблемні сторінки цієї теми не знаходять єдиного судження не лише в політичних, громадських, а й у наукових колах обох держав. У деяких дослідженнях у Польщі, автори яких мають неабиякий авторитет в Україні, ідентифікують виселених українців цілковито невідповідними, на наш погляд, поняттями «біженці», «емігранти».

Після доволі резонансної  та безпідставної ухвали Польського сейму 11 липня 2016 р. щодо українсько-польського протистояння на Волині 1943 р. у відповідь 20 жовтня 2016 р. Верховна Рада України одночасно з Сеймом Польщі ухвалила Декларацію пам’яті і солідарності щодо подій Другої світової війни, в якій наголошено на активізації неупереджених історичних досліджень та необхідності стримування сил, які ведуть до суперечок в обох державах. Залишається тільки сподіватися, що цей документ остудить гарячі голови і призупинить зайву політизацію дослідження минувшини та його фальсифікацію. 

Водночас ці трагічні роковини спогадів змушують нас пригадати особливості виселення українців та їх адаптацію на теренах нашого краю починаючи з 1945 р. Слова, які винесені у заголовок, сказав зморений фізично та зламаний морально українець, якого влада, як і тисячі інших, виселила з рідної домівки та примусила блукати в пошуках кращої долі.  

Події другої половини 40-х років ХХ ст. яскраво засвідчили насильницький характер не просто переселення, а виселення етнічних українців з їхніх рідних домівок. Прикарпаття стало одним із українських регіонів, куди влада масово направляла українців з Польщі. Водночас тут масово почали оселятися і переселенці-втікачі зі східних та центральних областей України, де умови поселення були незадовільні, а бажання повернутися додому в рідне етносередовище спонукало переселятися ближче до західного кордону. Документи архівів засвідчують, що 1945 р. найбільше українських переселенців прибувало у Снятинський (69 сімей), Більшівцівський (94 сім’ї), Гвіздецький (204 сім’ї), Заболотівський (167 сімей) та Калуський райони (146 сімей).  

Звітуючи про хід переселенської кампанії, влада свідомо намагалась приховати будь-які непорозуміння між місцевим населенням і новоприбулими українцями з Польщі. Відверто перекручуючи дійсність, вони відмічали, що «відношення до переселенців зі сторони місцевого населення добре і ніяких непорозумінь не було».

Після прибуття перших груп переселенців в область у кожному селі влада намагалася розв’язати  серед них політико-агітаційну роботу. Спеціально призначали агітаторів із партактиву, які проводили бесіди про державний план п’ятирічки, читали газети та ідеологічно намагалися зламати переселенців, готуючи їх до нових суспільно-політичних реалій. Наприклад, серед переселенців Долинського району було багато лемків, для яких упродовж чотирьох місяців 1946 р. тричі проводили загальні збори, окрім того, відбувалися кущові збори у селах. З метою популяризації радянських гасел та нав’язування відданості радянській державі спеціально для переселенців демонстрували навіть кінострічку «Клятва». 

Водночас відомі випадки, коли інспектор облвиконкому відділу розселення, перевіряючи Городенківський район у січні 1946 р., в акті перевірки вказував на необхідність «виділити агітаторів — пропагандистів для розмов і читання газет з переселенцями, ознайомити їх із сталінською конституцією, так як багато переселенців не знають радянських законів і радянського устрою». В одній із постанов «Про розселення та господарське влаштування українського населення, евакуйованого з території Польщі в Більшівцівський та Жовтневий райони Станіславської області», вказувалося, що «політико-масова та культурно-освітня робота серед переселенців проводиться недостатньо, агітаторів для проведення масово-політичної роботи серед переселенців не виділено, газетами не забезпечуються». Окремі районні ради з метою кращого контролю ухвалювали рішення про обмеження своєрідних міграцій серед переселенців. Приміром, на засіданні виконкому Войнилівської районної ради у вересні 1946 р. ухвалили заборонити переселенцям самовільно переїжджати з села в село. Влітку 1947 р. управління при Раді Міністрів УРСР у справах евакуації прийняло рішення не допускати колишніх переселенців з Польщі до архіву для перевірки документів.

Становище виселених родин, які втекли з інших областей, було особливо складним. Документи фіксують, що 473 сім’ї, які самовільно прибули в область з інших регіонів, тимчасово проживали у домівках селян (у Войнилівському, Долинському та Тисменицькому районах). Місцева влада часто не хотіла прописувати переселенців-втікачів на постійне проживання в області, пропонувала повернутися у попередні центральні та східні райони їхнього поселення. У заяві, адресованій  начальникові відділу розселення в області від Єдинака Ф., який проживав у с. Липівці Тисменицького району, зазначено: «Я, переселенець з Польщі в  1945 р., виїхав в Полтавську область і жив там до весни 1946 р. Допоможіть мені, нещасливому, вибратись з того місця, де мене так кривдять. Я вже більше двох років пишу і ніхто мені не скаже доброго словаѕ тут мене не розуміють». 

Матеріали з Отинійського  району на початку 1948 р. засвідчують, що в район самовільно прибувало багато переселенців-втікачів із центрально-східних регіонів України (зокрема, Полтавської та Кіровоградської областей). Селами скупчення переселенців на Отинійщині стали громади Тарновиці Пільної і Глибокої. Всі прибульці були з лемківських сіл Розтоки Великої та Мохначки Новосончівського повіту. 

Водночас  незначна частина переселенців зуміла швидко зайняти впливове соціальне становище чи влитися в ряди місцевої інтелігенції. Джерела фіксують, що із числа переселенців на керівних посадах в органах влади працювало 347 осіб. З них: голів сільських рад — 17, секретарів сільських рад — 18, голів земельних відділів — 14, вчителів — 44, бухгалтерів — 20, агрономів — 11. Як приклад — с. Глибока. Маємо архівні свідчення про переселенця М. Опарівського, який працював головою сільської ради, а секретарем — переселенець Д. Совтисін.

Цікаво, що переселенці не поспішали вливатися в ряди партійно-радянської системи. Документи повідомляють, що всі вони — безпартійні. Однією зі складових політики радянізації була колективізація села, яку переселенці сприймали з особливим упередженням. У березні 1948 р. у Кутському районі із 54 родин переселенців охочих вступити до колгоспів не було жодної. Аналогічна ситуація спостерігалась у Більшівцівському, Галицькому  та інших районах, де переселенці віддавали перевагу індивідуальному типу господарства.

У зв’язку з цим влада краю звітувала: «...Протягом короткого часу переселенці будуть членами колгоспів. У цім відношенні ведеться широка організаційна робота нашим парткомом і колгоспами». Служителі системи намагалися в різний спосіб заманити до колгоспів переселенців, штучно створюючи та обіцяючи їм кращі умови. Згідно з постановою облвиконкому №887 від 24.11.1947 р. переселенці, які вступили у колгоспи, звільнялися від всіх податків і сільськогосподарських поставок на 1947—1948 рр., натомість ті, які не вступили у колгоспи, згідно з постановою Ради Міністрів СРСР №1872 від 28.07.1945 р. користувалися тільки пільгою впродовж 2-х років від прибуття з Польщі в Станіславську область. Колгоспи, які на сто відсотків складалися із переселенців, повністю звільнялися на 1947—1948 рр. від усіх податків і сільськогосподарських поставок. 

Життя переселенців у нових умовах було вкрай складним — про це свідчить багато листів та заяв до органів влади, в яких вони благали про допомогу. В одному з них Лящук П. із  с. Ворони Отинійського району, що ідентифікує себе «українським переселенцем з Польщі», скаржився Й. Сталіну: «Приїхав в червні 1946 р. Ніхто мені не допоміг добитися правдиѕ Ми, переселенці, тут чужі, мусимо брати тільки те, що поляки залишили, але ж і того упустить не хочуть. Так що я не знаю, на що я маю право, а на що ні. Як ми їхали на Вкраїну, то їхали як додому, а опинились як в приймах. На нас дивляться як на якихось приблуд, в селі ми чужі. Місцеве населення що хоче, те й робить, і ніхто їх за самоправство не карає». 

В іншому листі до М. Хрущова один з переселенців родом із с. Мушинки Новосончівського повіту, переселений в с. Маріямпіль Жовтневого району, на догоду владі намагається писати російською мовою: «Я мало прожил в СССР, плохо мне владеть усяким языком и я не могу обьяснить районным работникам о их, по моему мнению, неверных действияхѕ Мне материально очень тяжело, не имею на зиму хотя немного своего хлеба». Він просить дозволу зібрати засіяний ним клаптик пшениці. 

Власті намагалися різними способами переманити та повернути переселенців-втікачів із західних областей у східні. В листі начальника управління при Раді Міністрів УРСР у справах евакуації начальникові групи розселення Донецької  обласної ради у червні 1948 р. рекомендувалося: «провести роботу серед переселенців в тих колгоспах, де є вільні будинки, з тим, щоб переселенці писали листи своїм знайомим, які проживають у західних областях, і запрошували їх повертатися назад у східні області. Зверніть увагу переселенців на те, щоб в листах вони писали про звільнення переселенців у східних областях від поставок і податків, а також про очікуваний великий урожай. Ті, хто повернеться із західних областей, будуть забезпечені і хлібом, і житлом». 

Підсумовуючи виконання господарсько-побутового облаштування українського населення, прибулого з Польщі у Станіславську область на квітень 1948 р., власті звітували, що в область прибуло 7 412 сімей, в яких 31 996 осіб. У тому числі з інших областей УРСР самовільно прибулих українських переселенців нараховували 716 господарств із загальною кількістю 3 268 осіб. 

Маючи  проблеми із поселенням, зокрема з браком вільних будинків, влада намагалася розв’язати її, як повідомляють документи, методом «уплотнєнія». Зокрема, у Гвіздецькому районі таким способом було поселено 14 сімей. У Коломийському районі 40 сімей були «уплотнєни» разом з поляками в надії на виїзд останніх. Зі звіту «Про влаштування переселенців з Польщі в Жовтневому районі на липень 1946 р.» довідуємося, що «керівництво району неспроможне розмістити нормально переселенців, а змушене їх «уплотняти» серед місцевого населення, на підставі чого мають місце антагоністичні відносини місцевого населення до переселенців». Проблема забезпечення житлом спостерігалася фактично у всіх районах. У лютому 1948 р. виконавчий комітет Рожнятівської районної ради повідомляв, що у селі Ціневі «переселенці відмовлялися від будинків у власність, які були виселених бандитських сімей (члени ОУН, УПА. — Авт.), і вимагають тільки польських або німецьких будівель».

  Аналіз матеріалів архівних джерел, зокрема заяв та листів переселенців, свідчить, що питання ідентичності серед переселенців не викликали непорозумінь. Вони були свідомі, що є українськими переселенцями з Польщі. У різного роду заявах від індивідуальних до колективних натрапляємо на таке: «Ми переселенці-українці живемо в даний час уѕ», «В 1946 р. нас, всіх українців, переселили на Україну з Польщі». Хоча дуже часто радянська пропаганда давалася взнаки. Прикладом може слугувати лист від групи переселенців Вигідського району (24 підписи) за жовтень 1947 р., в якому вони пишуть: «Ми, група переселенців Вигідського району... Ось уже два роки, як ми переселились до вільної України» і просять переселити їх до  с. Тур’ї Великої Долинського району на місце німецької колонії. Проте місцеве населення часто намагалось ідентифікувати переселенців за їх регіональними самоназвами: лемки, русини, холмщаки і навіть поляки. 

Загалом Cтаніславщина посідала особливе місце у списку регіонів, куди влада поселяла українських переселенців із теренів Закерзоння. Однією із причин цього був багатонаціональний етнічний склад населення краю (поляки, німці), які, виїжджаючи, полишали свої помешкання, а на їхнє місце власті заселяли українців з Польщі. Можна констатувати, що географія їх розселення була широкою й охоплювала здебільшого всі райони, за винятком гірських, де облаштування переселенців не набуло масового характеру. Воно відбувалося переважно невеликими групами — від кількох осіб до кількадесят сімей.  

Мені не подобаєтьсяіншого користувача це не сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Природа варварів не змінилася...

14:51 14 вересня 2017 року|Степан БОЙКО

Загибель «Сурмача»

16:26 29 серпня 2017 року|Іван ДРАБЧУК

ЗМОВА ДИКТАТОРІВ

15:24 24 серпня 2017 року|Іван ПЕНДЗЕЙ. Кандидат історичних наук

НЕВШАНОВАНА ПАМ’ЯТЬ НЕВІДОМИХ ГАЛИЧАН

16:50 01 серпня 2017 року| Ірина МИХАЛКІВ-ВИННИК.

«Прута» пом’янули під звуки сальви

16:42 01 серпня 2017 року|Іван ЧОРНОЛІСЬКИЙ.

Твори ідеолога УПА «Полтави» актуальні й досі

11:34 27 липня 2017 року|Іван ЧОРНОЛІСЬКИЙ.

Відважний змаг норовистого «Прута»

15:10 26 липня 2017 року|Іван КМЕТЮК. Заступник голови Надвірнянської районної організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.

Аксіоми повстанця

15:09 25 липня 2017 року|Микола-Зеновій СИМЧИЧ.

УНА—УНСО: 27 років боротьби

15:01 11 липня 2017 року|Роман ІВАСІВ.

Спекуляції на кутських могилах

13:48 06 липня 2017 року|Омелян НІМЕЦЬ. Краєзнавець