:Українство
07 грудня 2017 року.

Будівничий Галицької держави

Ярослав Володимирович, князь Галицький, — політик, дипломат, полководець, державний стратег (1153—1187 рр.)

Віктор ІЗДЬО

(Закінчення. Початок у «Галичині»  за 23 листопада)

Активну участь брав Ярослав Галицький у політичному житті Русі в 1166—1167 рр. У цей час у Києві помирає Великий князь Київський Ростислав, і відразу на його місце почало претендувати кілька князів. Ярослав Галицький підтримав Волинського князя Мстислава. Але Ярослав невдовзі зрозумів, що зробив помилку, допомігши Мстиславу вокняжитися в Києві. І хоча Галицький князь був у цей час у зеніті своєї могутності і слави, однак злучення в одних руках землі Київської і Волинської було для нього поганою ознакою. Тому коли Мстислав організував до походу в 1168 році проти половців мало не всіх руських князів, то Ярослав у цій військовій акції участі не взяв. 

Не підтримав Ярослав Галицький Мстислава Київського і в 1169 році, коли проти того вирушив, об’єднавши сили 20 князів, Андрій Боголюбський. І лише коли 1170-го Мстислав, вигнаний із Києва, став знову Волинським князем, союз між Ярославом Галицьким і Мстиславом Волинським відновився.

Політична ситуація, що склалася після поразки Мстислава в Київській землі, цілком влаштовувала Галицького князя Ярослава, оскільки на Волині після смерті Мстислава залишалися слабкі в політичному розумінні Мстиславовичі й брат — князь Ярослав Луцький. Це давало можливість Галицькому князеві енергійно зайнятися господарюванням, не відволікаючись на сусідів. 

В час господарських реформ наблизився до Ярослава боярський рід Чагрів, який своєю значущістю в галицькому суспільстві почав особливо вирізнятися. Вивищення боярського роду Чагрів сталося тому, що Ярослав Галицький мав Анастасію Чагрівну за позашлюбну дружину. Джерела досить туманно розповідають про позашлюбні стосунки Ярослава Галицького з «Настаською Чагровою». Ця жінка, окрім вроди, мала бути розумною й освіченою. Можна припустити, що рід Чагрів був якось пов’язаний з реформаторською діяльністю Ярослава Галицького, про що нам наголошує літопис: «Земля ж його усім багатіла, процвітала і множилася в людях, звідусіль учені хитриці і ремісники із всіх країн до нього приходили і гради населяли, якими збагачувалася земля Галицька усім. По Дунаю міста укріпив, купцями населив, торгуючи через море у греки і ремесла влаштовував, від свого майна помагав. Він щедрий був, милостливий і правосуден...»

Ймовірно, побудову Успенського собору в 60—70 рр., який став прекрасним витвором галицького релігійного мистецтва ХII ст., слід пов’язувати з господарською діяльністю роду Чагрів. Але подружнє життя князя з Анастасією Чагровою викликало незадоволення не тільки дружини Ольги, а й усіх галицьких бояр. Це спричинило велику смуту в Галицькій державі, яку очолили бояри. За свідченнями В. Татіщева, Ярослав намагався примусити свою дружину Ольгу Юріївну покинути Галич і піти в монастир, та вона, підбурена боярами, відмовилася від цього. Конфлікт особливо загострився після смерті Київського князя Гліба Юрійовича в 1173 році. Ярослав за порадою Анастасії вирішив насильно запроторити Ольгу в монастир. Дізнавшись про це, вона втекла до Польщі разом із сином Володимиром і боярином-воєводою Костянтином Сірославичем та іншими боярами.

В. Татіщев так доповнює на основі інших джерел картину галицької драми: «Ярослав же, боячись сорому і шкоди, просив Святослава ізяславовича, щоб її вговорили. Останній з декількома боярами був посланий, щоб її вговорити і пообіцяти замиритися з Ярославом. Та вона не послухалась. і послав Володимир Ярославович до Святослава Мстиславовича у Володимир просити у нього Червен, щоб у ньому перебувати ради примирення. Володимир говорив, що коли він буде на Галицькому князівстві, то  віддасть йому Бузьк. Це було утверджено договором і Володимиру було передано Червен. Щойно в Галичі взнали, що Володимир в Червені, учинили незадоволення проти князя свого Ярослава. і прийшовши в дім його, поставили варту міцну, щоб не зміг вийти, а наложницю його Настасію, що посварила його з княгинею і дітьми, возвели на вогонь великий і спалили, і декілька бояр, приятелів її, побилиѕ Сина же від наложниці родженого послали у вигнання. із цим послали до княгині і до дітей її сказати...». Після цього Ольга приїхала в Галич і прийнята була князем і людьми з честю. і Ярослав став з нею жити як потрібно, «страх від народу маючи та не по любові щирій...».

Як бачимо із джерел, Ярослав зробив серйозні висновки із учиненого галичанами бунту, і після цього в Галичі постійно стояли вірні йому полки. Поступово внаслідок могутньої при нім військової сили він почав ставати жорстоким і свавільним. Галичани, як зауважує літописець, «перелякалися Ярославової сили і не сміли нічого сказати. Боялися, що Ярослав поступить з ними, як отець його Володимир». Особливо він розгнівався на сина Володимира, як зауважує літопис: «У цьому ж році (1173) утік Володимир, син Ярослава Галицького князя до Ярослава Ізяславовича в Луцьк, бо той узявся був йому волость добути. А Ярослав Галицький, пославши послів, привів ляхів на підмогу собі і дав їм три тисячі гривень срібла, спалив два городи і став слати послів до Ярослава: «Пусти сина мого до мене, а то піду на тебе раттю!».

Отже, сімейна драма Ярослава могла перерости у великий конфлікт. Ярослав був сильний, його боялися як волинські, так і київські князі. Жорстоким розгромом Волинської землі він примусив волинських князів відмовитися від підтримки Володимира, як і від даних йому обіцянок щодо Бузька. Коли галичани взнали, що Володимир ще при житті батька віддав Белз та інші міста, то зразу ж стали на бік Ярослава, оскільки інтереси Галицької держави були вище за інтереси його безпутного сина, від якого навіть відрікся дядько Андрій Суздальський. 

Однак через Володимира виник конфлікт між київськими і чернігівськими князями. Ярослав став на бік Ростиславичів київських і з усіма своїми полками вирушив їм на допомогу, одночасно вимагаючи від чернігівських князів, щоб відпустили сина додому. Війна розпочалася, князі чернігівські та Суздальський захопили Київ, а Ростиславичі відступили в бік Галичини, та Андрій Суздальський не пішов за ними. Побачивши силу галицьку, князі Чернігівський та Суздальський розійшлися, не домігшись нічого. Разом із Андрієм у Суздаль відбула й Ольга, що може вказувати на те, що вигнання Ярославом Ольги мало й політичний характер. У Володимирі на Клязьмі вона зробила те, що вимагав від неї Ярослав у Галичі, —  постриглась у черниці під іменем Єфросинії. У 1183 році померла і була похована у головному кафедральному соборі у Володимирі.  

Словом, особисте життя Ярослава з Ольгою закінчилося трагічно. Ольга не стала Ярославу коханою дружиною, але за 23 роки подружнього життя народила йому сина Володимира та чотирьох доньок. Перша стала дружиною угорського короля, друга — великопольською княгинею, третя — чернігівською, четверта — Ярослава — новгород-сіверською. Володимиру 1183-го було приблизно 32—33 роки. Другий син Ярослава від Анастасії — Олег був трохи молодший. 

Коли в 1174 році спалахнула війна за київський престол, Ярослав Галицький підтримав Давида Київського, який попросив у нього допомоги. Завдяки цьому напад суздальців на Київ було успішно відбито. Весь час після цього походу Ярослав розбудовував власну землю. У 1183 році галицькі полки взяли участь у великому поході на половців. Похід, як наголошує літописець, закінчився блискучою перемогою. Було взято в полон 12 половецьких ханів. Галицькі полки повернулися зі славою в Галич. Цю перемогу описано і в «Слові о полку Ігоревім»: «Ярослав Осмомисл стріляє з отчого золотокованого стола салтанів за землями». 

У цей же період — 1181-1183 рр. — у Галичі знову починається неспокій, оскільки Ярослав Осмомисл почав готувати на галицький трон молодого князя Олега. Це викликало невдоволення в певної частини галицького боярства і торгово-ремісничої знаті, які підтримували з Володимиром таємні стосунки. Галицькі бояри побоювалися, що коли князь Олег посяде князівський трон, то помститься їм за спалення його матері Анастасії. Якщо про Володимира маємо певне уявлення з вислову його дядька Андрія Суздальського, то про Олега Ярославовича джерельних свідчень обмаль.

Володимир не був тим Галицьким володарем, який міг би продовжувати справу свого діда Володимира і батька Ярослава, не мав того таланту до правління, який мав Олег, і це бачили як Ярослав Осмомисл, так і бояри. Володимир же був розпещений мамою, з багатьма пороками. Він, як засвідчує літопис, був жонолюбець, пияк, чванливий, підступний і хитрий егоїст. Апогеєм  порочності Володимира було те, що він відібрав у попа жінку і взяв собі за жону. Галицькі бояри скаржились: «Де зобачить жінку чи дочку, візьме насиллям».

Олег же, на думку І. Шараневича, був господар, енергійний управитель, полководець, міг очолити військову організацію та політичне життя в державі. Тому бояри не хотіли Олега. Вся їхня діяльність на користь Володимира вела до розбрату в державі. Ярославу не залишалося нічого іншого, як вигнати Володимира з Галичини. Минули роки, поки руські князі заледве примирили Володимира з батьком, випросивши йому в усьому пробачення. Ярослав прийняв сина і покарав його словами і дав йому Звенигород та проживати велів у Галичі, «щоби він не зміг знову якесь зло зчинити». Отож із поверненням Володимира в Галич сімейний конфлікт закінчився і Володимир, як зазначає літописець, «більше не піднімав крамоли і проживав у Галичі до смерті Ярослава Осмомисла». 

Як видно з сукупності письмових та археологічних джерел, в 1160—1180 роках у Галичині тривали великі будівельні роботи, зміцнювалося укріплення міст, зводили нові фортеці і замки як всередині країни та у великих центрах, так і в галицькому Подунав’ї. Особливо, як зазначають археологи, привертає увагу високий рівень галицької культури другої половини ХII ст. У цей час інтенсивно розвивається сільське господарство. Свідченням цього є знахідки досконалих знарядь праці: лемехи, чересла, наральники, коси, серпи. А знайдені численні предмети міського побуту, ливарного, гончарного, залізообробного виробництв вказують на високий рівень технологій у галицькому суспільстві. Він, на думку П. Толочка, є сумішшю західноєвропейських і візантійських технологій з місцевими особливостями.

Це все підтверджує свідчення літопису, що у 60—70 рр. князь Ярослав розбудовував Галицьку землю. Сама внутрішньополітична діяльність при могутній військовій організації, відсутності військових кампаній всередині Галицької держави давала можливість впроваджувати такі потрібні торговельно-еконімічні і господарські реформи. Це засвідчує і «Слово о полку ігоревім», яке змальовує Ярослава Осмомисла суверенним монархом, що сидить на золотокованім троні, щодо сусідів зберігає повну незалежність («підпер гори угорські своїми залізними полками»). 

Важливого значення Ярослав Осмомисл надавав своїм дунайським володінням, які зв’язували Галичину з могутніми торговельно-економічними центрами Центрально-Південної та Західної Європи. Власне через ці землі Галичина включалась у систему міжнародної політики та торгівлі. Слід зауважити, що Берлад та Білгород, Текучий, Келія та інші міста були великими центрами європейської торгівлі. Свідчення нам про це дає як грамота Івана, князя Берладського, від 1134 року, так і Руський літопис. Є підстави вважати, що усі важливі політичні справи в Подунав’ї вирішував син Ярослава князь Олег, який знав про всі плани свого батька. 

Ярослав Осмомисл розумів, що продовжити його державницькі справи зможе тільки Олег Ярославович. Власне йому, як називає його Руський літопис, «Олегу Насьчину», Ярослав Осмомисл повважав ввірити після своєї смерті управління Галицькою державою. Утвердити своє рішення, яке, на його думку, мало б виконуватися всім суспільством, Ярослав вирішив через собор. Свою волю він побажав утвердити  актом всенародної згоди. Галицький літопис стверджує: «Ярослав Осмомисл з цією метою скликав мужів своїх і усю Галицьку землю покликав на собор — і монастирі, і бідних, і сильних, і поганих». Князь звернувся до них із палкою промовою, в якій переконував галичан, щоб по його смерті прийняли на княжіння в Галичі Олега, який буде підтримувати їх і захищати. Собор закінчився «рядом» — договором», тобто утвердженням князівського розпорядження. 

Літопис Руський так зображає нам цю подію: «А перед кончиною своєю од недуги тяжкої, відчувши смерть, скликав мужів своїх і всю Галицьку землю; позвав він також і все духовенство і монастирі, і вбогих, і багатих, і простих, і так говорив плачучи до всіх: «Отці і браття, і синове! Осе же я відхожу зі світу суєтного і йду до Творця свойого. Хай согрішив я більше всіх, як ото більше не грішив, але, отці і браття, простіть і вибачте!» і так плакав він три дні перед всім духовенством і перед всіми людьми і повелів роздавати майно своє монастирям і вбогим. І се мовив він мужам своїм: «Я ось однією простою головою правлячи вдержав усю Галицьку землю. А тепер я заповідаю місце своє Олегові, сину моєму меншому, а Володимиру даю Перемишль». І урядивши їх, він привів Володимира до хреста і мужів галицьких на тім, що йому не домагатися од брата города Галича, бо Олег був від Анастасії і був йому милий, а Володимир не сповняв його волі і через те він не дав йому Галича».  

Як засвідчують джерела, польські князі самі шукали союзу з могутнім Галицьким князем, оскільки той був у союзі з німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою. Це підтверджують і німецькі джерела під 1157 р., за якими Фрідріх Барбаросса домігся перемоги над польськими князями завдяки іноземній допомозі. С. Кучинський вважає, що допомогу Фрідріху Барбароссі надав Галицький князь Ярослав Володимирович, оскільки між ними було укладено військово-політичний союз. 

Водночас у політичні відносини між Галичиною й Угорщиною втручається Візантія, яка не була зацікавлена в добросусідстві обох країн. Довідавшись про намір Ярослава видати свою дочку заміж за угорського короля Стефана III, імператор писав у листі до Ярослава Галицького, що «цей король є недолюдок віроломний» і що дочка, і дружина такого чоловіка, без сумніву, буде нещаслива. Лист імператора Мануїла мав великий вплив на Ярослава Галицького, і тому Ярослав розірвав цей шлюб і одночасно союз між Галичиною та Угорщиною, відкликав дочку з Угорщини й уклав союз з Візантією проти Угорщини.

Мені подобаєтьсяіншого користувача це сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

За упокій душ родини «Бурлаки»...

09:26 10 травня 2018 року|Іван ЖИРИК

Їм світила велика ідея

14:47 26 квітня 2018 року|Василь ВЕРИГА

Галицький реформатор

14:29 12 квітня 2018 року|Віктор ІДЗЬО

Галицький реформатор

15:25 22 березня 2018 року|Віктор ІДЗЬО. Доктор історичних наук.

«Крути» під Хустом

15:06 20 березня 2018 року|Юрій КРИВЕНЬ

Краще впадь, а не зрадь

16:12 13 березня 2018 року|Степан ГЕНИК. Професор

Життя, офіруване Україні

15:19 01 лютого 2018 року|Іван ЖИРИК. Голова правління Івано-Франківської обласної організації «Чорний Ліс».

Наші втрати не були марними, —

15:18 01 лютого 2018 року|В. М.