:Українство
13 жовтня 2016 року.

Бойові шляхи Олекси Дубельовського

Ярослав Дубельовський. м. Галич

...Вересень 1939 р. не оминув і мої рідні Темирівці. Село невелике — 130 хат. Його жителі хлібороби від ранку до вечора трудилися в полі, тримали худобу та всяку іншу живність і з цього жили. «Старших братів» одні з них сприйняли насторожено, а другі (можливо, навіть половина села) раділи. Серед таких були і мої дві рідні цьоці — Ганя і Параска. На другий день свого перебування на галицькій землі «брати» роздавали всім, хто ними тішився, по кілька метрів білого полотна. Його вони грабували в євреїв, яких невдовзі відправили у потойбічний світ, і в блюдницького пана Ярушінського, якому також вкоротили віку. Почувши таку радісну новину, мої цьоці побігли до «братів», низенько поклонились їм, і за якусь мить тримали в руках по кілька метрів полотна. «Йой, які то файні люди», — казала Параска до Гані, і навпаки.
А «брати» стали розпитувати про життя в селі, особливо чим займається вечорами молодь, про що говорять, чим цікавляться і т. ін. Вечорами збираються на репетиції, відповідали їм, бо ставлять вистави і в своєму селі, і в сусідні їздять, навіть у Ямницю, аж під Станіславом.
— А какіє вистави?
— «Невільник», «Назар Стодоля» і «Не ходи, Грицюѕ» Є тут аматор іван Дубельовський, голос у нього такийѕТо він  ще і пісні співає...
Повертався Іван Дубельовський якогось вечора додому та й тихо наспівував пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю».

Раптом дорогу перегородили червонопогонники. і не повернувся іван додому ані того вечора, ані другогоѕ Через тиждень родичі дізнались, що їхній син у станіславській тюрмі, а згодом — у Пермському більшовицькому концтаборі для особливо небезпечних політв’язнів.
Про це я, його рідний племінник, дізнався аж через 51 рік. Де його останки? Хто мені про це нині розкаже?.. Мої спроби дізнатися хоч що-небудь результату не дали.
На початку 90-х років минулого століття  я звернувся до владики за порадою. «Зроби, сину, символічну могилу на цвинтарі в рідному селі і повір: душа твого стрийка прилине, щоб спочити у своїй домовині після мук і страждань у сталінських концтаборах», — сказав він. Тож із кінця 90-х на цвинтарі стоїть і пам’ятник моєму стрийкови івану — жертві комуно-більшовицького терору.
Чи побивалися за ним рідні? Так, але не всі. Багатодітна сім’я розділилась надвоє. Дідусь Василь Дубельовський із синами — в один бік, а бабця Марія із доньками — у протилежний, адже «визволителі» дали їм по кілька метрів білого полотна.
Не знав нічого старший брат івана Олекса Дубельовський про те, що його рідний брат у сталінському концтаборі. Він, підпоручник війська польського, не пішов із десятками тисяч польських офіцерів під Смоленськ, Київ, Харків, щоб бути розстріляним дикунами із НКВС. Через кілька місяців спротиву німецьким воякам разом зі своїм знекровленим підрозділом потрапив у полон і в німецький концтабір.
Два рідні брати — в концтаборах двох союзників — СРСР і Німеччини. Доля братів розпорядилась так, що у земному житті один одного вони уже не побачать. іван ще не встиг був завести дітей, а Олекса мав дружину Олену і дітей.
із таким поворотом у своєму житті Олекса не змирився і задумав за будь-яку ціну із концтабору втекти. із двома поляками і англійцем навесні 1941 року втеча їм вдалась. В одному із польських сіл поляк подарував одежу йому. Домовились, що після війни, як будуть живі, зустрінуться, а табірну одежу поляк заховає й збереже на пам’ять. Ночами не без пригод добирався він додому. Одну із них згадував як страшний сон.
Перепоною на шляху стала ріка. Почекав у кущах, щоб почало сутеніти, зав’язав ременем на голові одежу, зайшов у воду і тихо поплив. Ось уже й берег, порослий очеретом, став на ноги, ще крок, а тут — штик «трьохлінійки» вперся в груди. «Виходь, шпигун, одягайся і попереду мене — на заставу!» — скомандував радянський прикордонник українською мовою. «Та не шпигун я. Послухай, може, відпусти, прошу тебе, будь людиною». «Вперед, я сказав, і без всяких спроб, бо пристрелю». Підійшли до застави.
Перед будинком — гурт прикордонників. Конвоїр доповів старшому, що спіймав шпигуна. Допит відклали на ранок, а на ніч закрили у дерев’яному сараї, поруч із будинком застави, і приставили вартового. Вночі вартового Олексові вдалося прибрати, і до ранку він, уже озброєний, був далеко від застави. і холод, і голод, і на кожному кроці небезпека, та додому вдалось добратись.
Радість, що уже вдома з дружиною і дітьми, перемішалась із смутком і болем через втрату брата і новини про злодіяння «старших братів». У селі їх не було, вони сиділи у Галичі, а тут мали інформаторів, і то не одного. У своїй хаті Олекса не ночував. Зустрічався із знайомими з різних сіл, а у своєму селі часто спілкувався зі священиком Барановським. А коли додому навідувався котрийсь із його синів — Богдан чи Ярослав, то за розмовою їм і ніченька короткою була. Їм було про що поговорити. Світ — у війні, а кожен із них є членом ОУН.
У тривожних буднях швидко минав час, і однієї неділі червня німець ступив на галицьку землю майже без спротиву. В ОУН розробляли план дій в умовах німецької окупації. Від керівництва ОУН Олекса отримав завдання вступити в українську допоміжну поліцію, що він і виконав. Його прийняли у Галицький поліційний відділ.
Олекса добре володів німецькою мовою, німці ставилися до нього з повагою. Минуло два чи три тижні служби. Одного дня до нього підійшов декан Галицького деканату і передав листа. Лист був від митрополита Андрея Шептицького із Львова. У листі була просьба приїхати  до нього. Востаннє Олекса бачився із стрийком Андрієм ще до призову у польське військо. Львів неблизько, тож його не буде на службі не менше двох днів, та і в дорозі можуть бути неприємності.
Серед німців був один молодий офіцер, що відрізнявся від інших не лише кольором форми, а й статусом. Олекса з ним був у добрих стосунках. Запросив його до себе в село. Німець не відмовився, побував в Темирівцях, був задоволений. Через нього отримав форму, яку носили офіцери політичної розвідки і відомства рейхсмаршала Кальтенбрунера.
Вибравши момент, поїхав поїздом до Львова. Радісна зустріч з митрополитом. Після розмови про життя, про обстановку митрополит розказав про потребу, яка стосувалась звільнення двох юнаків євреїв з гестапо. «Разом з тобою буде львів’янин, що служить в поліції, а те, що ти у формі важливого управління, напевно, допоможе виконати мою просьбу. Запам’ятай, сину мій, не дай Божеѕ» і не доказав. «Я знаю: знищуть всю родину», — відповів Олекса.
Коротке знайомство із напарником. Отримавши благословення владики, обидва покинули митрополичі палати. Через півтори доби вони із двома молодими  євреями повернулись у палати Андрея. Посиділи, поговорили про виконану роботу. Шептицький пропонував відпочити, а Олекса мусив до ранку добратися до Галича. Тоді він і подумати не міг, що врятовані ним юнаки через багато років стануть членами кнесету відродженого ізраїлю.
Минуло п’ять місяців служби у Галицькому поліційному відділі. Олексу Дубельовського перевели у калуську комендатуру. Нові знайомства і підвищення у званні. В ОУН уже не буде Олекси Дубельовського, а буде просто «Олень» і нові завдання. У Калуші німці створили гетто. Туди звозили євреїв із різних районів Станіславщини, і не тільки. Їм дозволяли брати  із собою речі, що могли вміститись в одну валізу, а в Калуші їхні валізи забирали «на зберігання». Якось комендант викликав Олексу в кабінет і запитав: «Усі службовці беруть реквізовані у євреїв речі, а ти один не береш, ще й копняків надавав двом чоловікам, що приходили за речами. Чому?». Не задумуючись Олекса відповів: «Я не маю кому, я нежонатий, мені вони не потрібні». Комендант знав, що Олекса жонатий, має дітей, і підвищеним голосом наказав вийти з кабінету.
Це ж треба було так статися, але через кілька днів стривожена дружина Олекси іде до Калуша, бо чоловік уже два тижні не приходив додому, та й заходить до кабінету коменданта запитати, чи не сталося чогось. Комендант послав чергового по Олексу і коли той зайшов до кабінету, запитав: «Ти цю жінку часом не знаєш?».
Та зустріч закінчилася тим, що комендант сказав дружині Олекси сідати на мотоцикл і сам відвіз її у Темирівці. Після цього випадку стосунки з комендантом, на подив Олекси, не погіршились, а навпаки. Євреїв за колючим дротом німці збиралися розстрілювати на окраїні Калуша, на місці базарної торгівлі свійськими тваринами.
Серед тих людей були євреї і з Войнилова. Три родини, із якими Дубельовські були у дуже дружніх стосунках. Вони часто відвідували одні одних, а крім того, постійно забирали у Дубельовських молочні продукти. Під час перевірки вартових гетто Олекса не раз зустрічався поглядами із цими людьми. Коли він появлявся, вони підходили ближче до огорожі і просили: «Олексо, врятуй нас». В голові його одна думка змінювала другу: як їх врятувати? Вихід був лише один. Пішов на склад у комірчину із господарськими інструментами й потайки взяв ножиці для розтину дроту і заховав у надійному місці. Дізнався, якого дня почнуть винищення євреїв.
Напередодні вночі пішов на перевірку вартових гетто, а собі заздалегідь приготував револьвер, автомат, комплект набоїв і кілька гранат. Порозрізував колючий дріт і випустив тих, хто хотів втікати. Разом із ними дійшов майже до села Кудлатівки. Євреї повернули до лісу, а Олекса стежкою до Лімниці, в обхід села. Починало розвиднятись. Через півтори-дві години він мав бути вдома. Розумів добре, що зробив, треба було забирати дружину і дітей та переховуватись в іншому селі. інакше — прийдуть і розстріляють усіх. Заспокоював дружину, збираючи речі на перший час. Вирішили іти до знайомих у село Крилос. За приготуваннями у дорогу й незчулися, як на подвір’я заїхав мотоцикл і на порозі появився комендант. Олекса вхопився за зброю, та тут же схаменувся — в руках коменданта зброї не було, він стривоженим голосом запитав, чи не запропонує йому його підлеглий сісти. «Не переживайте, — сказав комендант, — ваш чоловік у тому, що сталося, не винен». Для Олекси це було загадкою. Якийсь час сиділи і розмовляли незрозумілою для дружини і дітей мовою, а ближче до вечора сіли на мотоцикл і поїхали на Калуш.
Коли почалась ліквідація євреїв у калуському гетто, участі у розстрілах він не брав. із поліції його перевели в інше відомство. Тепер у нього був мотоцикл і робота у Калуші, Брошневі, Долині, Рожнятові. Проїжджаючи попри місце розстрілу євреїв, відвертав голову, бо там земля ворушилась. Боліло серце і душа, а в голові — думки, яких не можна було вголос озвучувати.
Тим часом на теренах Західної України утворилась УПА. Олекса отримав завдання забезпечувати патріотів зброєю і робив це успішно. Неабиякою подією стало знайомство із командиром Карпатського куреня УПА «Чорний ліс» «Греготом»-«Різуном» — Василем Андрусяком.
Коли фронт наближався до нашого краю, одного дня у комендатурі появився високий чин із Станіслава. Через день чи два комендант викликав Олексу в кабінет і вручив йому документи, які дозволяли йому і членам його сім’ї безперешкодно та зі сприянням німецьких властей виїхати на Захід. «Олексо, ти розумієш, що залишатись тобі тут не можна, ті, що скоро сюди прийдуть, тебе і сім’ю розстріляють. Вибір — за тобою». Олекса і сам це добре знав. Наступного дня разом із комендантом поїхали в Темирівці. Комендант захотів попрощатись із дружиною і дітьми Олекси. «Я не знаю, як усе у житті складеться, та маю надію, що Олекса прийме правильне рішення, і, дасть Бог, ми ще зустрінемось після війни».
У головному проводі ОУН—УПА схвально поставились до рішення «Оленя» іти на Захід. Зустрівшись із «Греготом», він отримав від нього завдання. Після розмови з «Оленем», якусь мить подумавши, «Грегіт» сказав: «Друже, зроби мені і півтора тисячі воякам, які щохвилини готові йти у смертельну боротьбу за неньку, такі ж документи, як у тебе, і всі без перешкод помаршируємо на Захід. А може, краще очолиш службу безпеки куреня і до кінця виконаємо свій обов’язок?»
і ось так можливість іти на Захід «Олень» відрубав, як суху гілку із здорового дерева.
Незапланований бій «Оленя» із червоними окупантами стався біля його села. Він був один проти півтора десятка енкаведистів. У своєму селі та Галицькому районі «Олень» бував рідко. Знав, що на теренах району діють загони місцевих партизанів УПА, що надрайоновим провідником є житель Темирівців «Гонтаренко» — Лесів Василь, а провідником СБ — житель села Блюдників «іскра» — Яськів Василь. «Олень» ставився до обох підозріло, а «іскру» подумки вважав пришелепкуватим. Хто і за якими критеріями їх призначав провідниками, «Олень» не знав.
Одного дня серпня 1944 року банда НКВС на машині в складі 16-ти вояків поїхала грабувати жителів Темирівців — рідного села провідника «Гонтаренка». Обидва провідники зробили так, щоб у селах Пукасівцях, Блюдниках і Темирівцях того дня нікого із партизанів не було.
Але того самого дня із теренів Калуського району прийшов додому «Олень». Передбачити його появу обидва зрадники не могли, він їм не підпорядковувався і вдома майже не бував. Ще не встиг порадіти із зустрічі з дружиною і дітьми після багатьох днів відсутності, як почув якийсь гул. Глянув у вікно і не повірив  очам своїм. В село в’їхала машина, на кузові якої було повно енкаведистів. Запитав дружину, чи окупанти так вільно приїжджають у село і чи його хтось охороняєѕ У селі почувся лемент. Олекса взяв гранати, витяг зі схованки ручний кулемет «МГ» і пішов за село. При виїзді з села праворуч дороги — старе русло Лімниці, а ліворуч — людські ниви, що тягнуться до лісу. Між двома нивами неподалік дороги росла стара груба груша. Став Олекса за грушу і почав чекати на грабіжників. Незабаром вони появились. Підпустив їх якомога ближче, вийшов з-за дерева і впритул, забувши про все і про свою безпеку, почав стріляти. Кулемет строчив безвідмовно, а сам Олекса крок за кроком підходив до палаючої машини, з якої вискакували кури, гуси, коза, свиня. Валялись побиті «визволителі», які не встигли отямитись і вчинити опір. Довгі роки валялася там рама згорілої «полуторки» край дороги і нагадувала людям про прихід «других совітів».
А Олекса по тім ще до 4 грудня 1945 року воював із червоною ордою. Загинув через підлу зраду головного провідника УПА в Галицькому районі «Гонтаренка» та його компаньйона «іскру». Де його поховано й досі невідомо. 

Мені подобаєтьсяіншого користувача це сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Лицарі волі

10:47 22 листопада 2018 року

Дорога до волі

15:59 15 листопада 2018 року|Ольга САВЧУК. Вчителька історії, директор Будинку культури села Вікторів.

Не заросла стежина до повстанської могили

15:04 08 листопада 2018 року|Ольга САВЧУК. Директор Будинку культури с. Вікторова.

Під музику дзвонів

14:12 01 листопада 2018 року|Богдан КІНДРАТЮК. Професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

«Ми живемо, поки нас пам’ятають...»

13:14 25 жовтня 2018 року|Галина АРШИНОВА. Хмельниччина

Уперше за 70 років вшанували «Нечая»

13:07 25 жовтня 2018 року|Іван ЧОРНОЛІСЬКИЙ.

Відважних було семеро

13:04 25 жовтня 2018 року|Ігор АНДРУНЯК. Член Національної спілки краєзнавців України.

Велич і біль боротьби

15:11 18 жовтня 2018 року|Олег ВІВЧАРЕНКО

«Думати тілько про життя будучих поколінь...»

17:14 09 жовтня 2018 року|Володимир ГОНСЬКИЙ