Суспільство:Подія
05 липня 2018 року.

З вірою у незалежність України

Роман ІВАСІВ

Минулої неділі в Івано-Франківську відзначили 30-річчя культурно-наукового товариства «Рух» ходою громадськості до пам’ятника Романові Левицькому, панахидою за упокій його душі й коротким віче, а згодом — концертом в обласній філармонії, який був помережаний особистими спогадами перших «рухівців» про початки, значення й осмислення ролі цієї організації в історії національно-визвольної боротьби Прикарпаття й України кінця ХХ ст.

Громадянська хода пройшла під рухівськими прапорами вулицями Січових стрільців, Мазепи, Короля Данила і Романа Левицького, де стоїть йому пам’ятник. Від родини Романа Левицького його брат Богдан разом з нардепом Павлом Кишкарем, від Рогатинської РО НРУ — «атовці» поклали вінки і квіти до пам’ятника. Отці УГКЦ Орест Путько і Орест Смицнюк та отець УАПЦ  Роман Кривокульський відправили панахиду за упокій душі Р. Левицького. По її завершенні відбулося віче. Кожний промовець з висоти минулих років, як і згодом у філармонії, по-своєму намагався осмислити як своє місце в цій організації, так і висловити власні думки щодо КНТ «Рух» у багатовимірних контекстах. Ми ж звернемо увагу на ті моменти заходів, які найбільше захопили присутніх.

Усіх зворушив виступ Володимира Шматолохи, якого Ярослав Єфімчук запросив до слова разом з побратимами-«атовцями». Володимир Григорович поділився спомином про похорон Р. Левицького в його рідному селі: «Коли почув, що привезли вбитого Романа, то перше, що побачив: десь 15 автомашин, якими приїхали «омоновці» в масках, з автоматами і з «дубинками», була чи не вся міліція вкупі з керівництвом компартії з Рогатина, загалом десь 250-300 чоловік. і всі комуністи з червоними пов’язками на рукаві. Мені стало дивно: чому молода людина, яка нікому й нічого не винна, зібрала таку ораву комуністів? Але мені потепліло на серці, коли я побачив побратимів Романа з жовто-синіми значками і почув їхні виступи перед величезною кількістю народу, який зібрався з усієї Івано-Франківщини... Тож чим він був такий небезпечний, коли навіть вінки на його могилі попалили, а могилу розбили? Тоді я, як старий мисливець, й односельці-однодумці, організували охорону могили від нелюдів... Я хотів би, щоб громада Прикарпаття ніколи не забувала Романа Левицького...».

Наступний промовець — доктор юридичних наук О. Вівчаренко, який  виступав на суді громадським обвинувачем. Олег Антонович звернувся до присутніх словами привітання вояків ОУН-УПА і молитвою «і прости нам довги нашіѕ». А потому сказав: «Справді, ми повинні просити в полеглих українців прощення. і маємо запитати себе: чи маємо таку Україну, якої вони хотіли? Коли відбувався той суд при комуністичному режимі, фактично всі адвокати відмовлялись, і тоді я з Романом Гладишем представляв інтереси Р. Левицького. Ми вимагали притягти до відповідальності вбивць, натомість влада намагалася класифікувати цей злочин як «хуліганку». Ми звертали увагу, що слідчі не довели справу до кінця і вимагали відкрити могилу і провести ексгумацію. Адже, окрім рани на голові, в Романа були побиті пальці і на руках, і на ногах. Тому ми стверджуємо, що це справді було вбивство... Я покладаю надію на усіх присутніх, що будемо пам’ятати про Р. Левицького».

Отець Орест Путько звернув увагу присутніх на іншу важливу аксіому: «В історії поневоленого народу немає програних битв і немає марних жертв — кожна битва є переможна, і кожна битва дієва. Роман був тою першою жертвою в добі відродження України. Богу дякувати, більше не було, як це ми маємо сьогодні».

Від імені родини слово мала рідна сестра Р. Левицького Мирослава: «Важко згадувати про Романа, якому було тоді 27 років. Шкода, що він не побачив незалежної України. Він не дожив, не долюбив, йому обірвали життя в молодому віціѕ 29 років ми не забуваємо про нього. Хочу подякувати усім: шановним отцям, тим, хто не пошкодував свого часу, хто береже пам’ять про нього».

Короткі й насичені виступи «рухівців» в Івано-Франківській обласній філармонії — заступника голови КНТ «Рух» Ярослава Шевчука, Оксани Ольшанської та експозиції документів і фотоматеріалів з її архіву, Тараса Майстришина не залишили нікого байдужим. Зокрема Тарас пригадував, як кожен з членів товариства відповідав за призначену ділянку праці, як створили газету товариства «Крок», як налагодили співпрацю з «Саюдісом». А коли російські зайди ввели танки у Вільнюс, на добровільні пожертви громади Прикарпаття закупили п’ять тонн бензину і близько 200 кг медикаментів». Відзначимо також демонстрацію коротких відеофільмів Т. Майстришина з його архіву, які створили ефект повернення у ті часи. Особливо  роз’ятрило о. Ореста Путька спогади про те, як він розкопував могили знищених комуністами українців у Дем’яновому Лазі і як не стримав сліз, коли вчителька привела школярів, котрі з жахом в очах розглядали розстріляні черепи...

Найбільш цілісний погляд на події 30-літньої давнини, на нашу думку, зумів подати Зіновій Дума. Він сказав: «Ми робили справу, а не займались балаканиною. і розуміли, що велику справу може зробити лише масове об’єднання людей. Хто ми були? Ми були романтиками, які в надзвичайних умовах швидко ставали фанатиками і такими й залишимося, мабуть, до кінця життя. А суть нашого романтизму полягала в простій максимі: ми вірили, що здобудемо незалежність України. Переважно ядро нашого руху становили молоді хлопці й дівчата, хоч було й кілька людей похилого віку. Найціннішою ціхою серед нашого товариства було те, що всі мали однаково рівне право голосу, а рішення приймали колегіально. Нас як молодих людей вирізняло ще й те, що ми намагалися реагувати фактично на всі значимі процеси, явища і події в тодішньому суспільному житті краю. Не оминали жодної можливості, яка сприяла б національно-демократичному відродженню. Влада та її «консерви» намагалися спрямувати нас виключно в культурологічне русло: танцюйте, співайте, малюйте, вивчайте історію, але до політики не пхайтеся. Але ми пішли іншим шляхом, хоч і не мали досвіду. Втім, в нових історичних умовах його тоді ніхто не мав. Що нам сприяло? Перш за все суспільно-політичний ураган, який пронісся над країнами світового концтабору соціалізму і почав міняти політичну карту світу. Причому ми не озиралися на прибалтів, чехів чи поляків, а думали й працювали самі, молоді хлопці й дівчата. і за нами ніхто не стояв. Це вже згодом коли створився Народний Рух України за перебудову, який об’єднав у своїх рядах не тільки патріотично налаштованих людей, а й письменників, членів ЦК компартії, депутатів СРСР, став вільнішим суспільно-політичний клімат і можна було не боятися політичної грози. Натомість ми таких умов не мали і ту жменьку перших «рухівців» влада могла в буквальному розумінні розтерти чи непомітно і тихо прибрати. Що нам допомагало? Величезна огида до комуністичної системи в суспільстві і вічна жага до справедливості в нашому народі. Ми не мали коштів, а єдиним ресурсом була наша совість. Ми перенесли і провокації, і паплюження у комуністичній пресі, влада послуговувалася такими своїми науковцями, як Кафарський, щоби ідеологічно розвінчувати нас з Гладишем, а ще й сексотами і служками, щоби поширювати в народі різні плітки й наклепи про молодорухівців. Зазначу також, що методи й форми боротьби проти українських патріотів фактично не змінилися протягом цих 30 років, хоч ми вже і маємо свою державу. і якби не війна, можливо, безлад і анархія мали б ще більше «покриття» в нашій країніѕ Ми не розпалювали ненависті в народі, у нашому товаристві були і поляки, я згадую Леоніда Орла, були росіяни. І я дякую Богові, що Він дав нам розум бути тоді зваженими, стриманими і людяними...

Ми допомагали Церкві, яка значною мірою завдяки нам зайняла домінуюче становище в нашому краї. і Церква нам допомагала: без неї національно-демократичний рух не набув би такого впливу у нашій області. Нам було легше, бо ми ще застали таких священиків, як владика Павло Василик, отці Сімкайли.

Згадаю тут лишень дві значні події, до яких ми були причетні і які мали всеукраїнський і всесоюзний характер. Влада у 1989 році відзначала 50-річчя возз’єднання Західної України з УРСР — так званий «Золотий вересень», натомість ми через радіо «Свобода» запропонували свою відозву... Коли ж ГКЧП захопив владу у СРСР, наша область в особі Івано-Франківського облвиконкому першою прийняла офіційну відозву, якою відмовилася виконувати розпорядження комуністичного режиму. 

А членам КНТ «Рух» скажу: не вірте, коли вам будуть казати, що вас недооцінилиѕ Адже вам «пощастило» бути в розстрільних списках, а декому — й двічі. А на завершення скажу таке: не сумуйте, що більшість із нас нинішній день зустрічає в злиднях, бо ми з вами багаті правдою...».

Приємно було спостерігати, як вшанували свого земляка Рогатинська делегація РО НРУ — її голова Вікторія Тимків, «рухівці-атошники» Іван Левицький, Ярослав Галінович, Іван Гой, Володимир Тимків, від осередку НРУ с. Васючин — його голова Володимир Шматолоха та Любомир Франків і Ярослав Федьків.

Втім, були й неприємні речі. Нардеп не побачив своїх побратимів-фронтовиків. А Володимир Ковальчук згадав у «Фейсбуці» про дві медалі «За заслуги перед Прикарпаттям», якими мали відзначити «рухівців», але подання ще не пройшло затвердження в кабінетах «білого дому». 


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Томос поховає «русскій міра»

11:31 17 жовтня 2018 року|Роман ІВАСІВ.

Система продемонструвала недоліки і неточності

10:48 12 жовтня 2018 року|Олег БАСОК.

Коломия може розірвати угоду з «AВE»

10:47 12 жовтня 2018 року|Микола СОКОЛІВСЬКИЙ

Робота для першого заступника

10:47 12 жовтня 2018 року|Микола СОКОЛІВСЬКИЙ.

У Петранці кір спадає

10:46 12 жовтня 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН.

Якщо стипендії не вистачає…

10:45 12 жовтня 2018 року|Микола СОКОЛІВСЬКИЙ

Депутати стали в оборону станції Снятин

10:43 12 жовтня 2018 року|Микола СОКОЛІВСЬКИЙ

З-під крила «Галичини»

14:00 11 жовтня 2018 року|Василь МОРОЗ