:Суспільство
13 вересня 2018 року.

У гори – за горе-туристами

Ворохтянські рятувальники замалим не щодня вирушають на пошуки людей, які заблукали-загубилися в Карпатах

Ігор НИКОРОВИЧ

Керівник Ворохтянського гірсько-рятувального відділення Петро Лазарович отак, з ходу, й не зміг відповісти на запитання, скільки виходів з початку року здійснили його хлопці, у буквальному розумінні, для порятунку заблукалих туристів. Сотню, дві... Та може, слід рахувати не кількість виходів рятувальників, а час, проведений ними у спеку, мороз, під зливою чи в хурделицю зі шквальним вітром. Бо ж трапляється, що пошукові операції тривають і по кілька днів. І це лише на екрані «плазми», скажімо, в телесеріалі «Альпійський патруль», все виглядає романтично, а елементи екстриму не дуже й лякають. А в реальній ситуації сценарій може бути геть непередбачуваний і тут доводиться розраховувати тільки на власні сили. Зрозуміло, що таку роботу потрібно любити, без перебільшення, до фанатизму. Уявіть людину, котра пропрацювала рятувальником аж 35 років! Це, по суті, легенда не тільки рятувальної служби нашої області, а й усієї України.

Від тренера  до рятувальника

Незадовго до нашої зустрічі Михайлові Савчуку минуло 80 років. Якби мені не сказали про його вік, ніколи б не повірив, що йому стільки. Енергійний, впевнений у собі чоловік з ясним розумом і чіткою логічною мовою. Не здивувався, коли дізнався, що у свої роки Михайло Васильович ще стає на лижі. Займатися ними почав з дитинства. Бігав, стрибав з трампліна. Власне, у Ворохті лижі можна назвати національним видом спорту. Саме вони й визначили подальшу долю М. Савчука. Зокрема після закінчення Львівського інституту фізичної культури працював тренером зі стрибків з трампліна... Потім у Ворохті організували спортивну школу, і Михайло Васильович почав працювати там. Тренер, старший тренер, директор. У 1968 році його школа, як він сам висловився, дуже серйозно виступила на змаганнях серед профспілкових спортивних шкіл України. Наші спортсмени посіли перші місця у всіх дисциплінах, зокрема таких, як гірськолижний спорт, стрибки з трампліна, лижне двоборство, лижні гонки і біатлон. 

М. Савчук продовжував свою кар’єру вже на посаді директора спортивної бази. Саме в той час і було створено гірський рятувальний загін, який орендував на базі кімнату. Зауважимо, що Михайлові Васильовичу попередньо пропонували повернутися в туризм, на що він тоді не погодився, але на пропозицію очолити рятувальний загін, врешті-решт, згодився. і починаючи з 1976 року залишався його незмінним керівником до 2011-го.

 

Троє на пів-Союзу

Тоді у штатному розкладі загону було лише три особи – керівник, інструктор і водій. Вони виконували здебільшого контрольні функції за організованими туристичними групами, які їхали в гори по профспілковій лінії, - перевірка спорядження, знання маршруту, інструктаж, перевірка знань правил безпеки, в тому числі й протипожежної, а також правил охорони довкілля. «Тоді до цього ставилися дуже серйозно, – зазначає мій співрозмовник. – Скажімо, лісник міг зупинити будь-яку туристичну групу, вимагати в них маршрутний лист тощо. Мені ж тоді доводилося часто бігати на пошту. Бо на маршруті було визначено контрольні населені пункти, звідки керівник туристичної групи мав надсилати мені телеграми, що в них, мовляв, усе добре. Якщо такого повідомлення не отримував, доводилося вирушати на пошуки. Ми мали серйозні повноваження, але й вимоги до нас також пред’являли відповідні. Якщо десь був потерпілий, то одразу приходив слідчий прокуратури, доводилося писати пояснення і таке інше».

Зрозуміло, що троє людей не могли впоратися з тими завданнями, котрі стояли перед ними. Допомагали їм у цьому, як нині модно говорити, волонтери. Це були здебільшого спортсмени – лижники, альпіністи, любителі гірського туризму. За словами мого співрозмовника, плати в грошовому еквіваленті вони не отримували. Але їх відправляли на змагання, забезпечували спортивною формою. Тоді щороку проводили спеціальні семінари з підвищення кваліфікації гірських рятувальників.

А роботи в них було багато. Наплив туристів до Карпат був дуже великий. Зрештою, й сама Ворохта, де діяла школа олімпійського резерву і де готували стрибунів з трампліна, була відома на весь Союз. Втім, ще за часів польської окупації Ворохту вважали другим за значенням гірськолижним курортом після Закопаного. Навіть курсував потяг сполученням «Варшава – Ворохта». Ще у 1933 році тут проводили змагання. За словами моїх співрозмовників, на місцевому цвинтарі є давня могила поляка, котрий заповів: якщо помре тут, поховати його головою до Чорногори. Отож туристи йшли сюди просто валом. Піші літні маршрути, піші і лижні зимові. Влітку був доволі популярним і водний туризм. Тоді ще не вирубали по-варварськи гірські ліси і Прут був повноводніший, по ньому сплавлялися на плотах, човнах, катамаранах тощо. Найбільш напруженим був весняний сезон. Через танення снігів Прут ставав особливо повноводним і сплав по ньому вважали доволі високої категорії складності, що приваблювало спортсменів з Прибалтики, Молдови, частини Росії. Звісно, були й українські водники.

– Траплялося, що за три дні ми випускали 250-300 груп, – згадує Михайло Савчук. – Навіть на обід часу не вистачало. Бо ж потрібно було перевірити плавзасоби, наявність захисного спорядження. 

А подекуди доводилося поспішати на допомогу, як, скажімо, одній прибалтійській команді. Їхній пліт перевернувся і всі, хто був на ньому, опинилися у воді. На щастя, їм вдалося схопитися за свій плавзасіб і туристів понесло течією. Сповіщені про пригоду рятувальники бігли за ними суходолом і, перегнавши, кидали з підвісних містків рятувальний файл. Та прибалти чи то змерзли, чи з переляку не могли його схопити. Врешті-решт, вкотре перегнавши потерпілих, з підвісного містка спустили на пліт рятувальника, котрий закріпив трос, завдяки чому підтягнули плавзасіб до берега, витягли задубілих від холоду туристів і відправили їх до лікарні.


«Карниз»  і «дошка»

Мимоволі розмова заходить і про різні нещасні випадки в горах, котрих, на жаль, не бракує. Щороку з різних причин тут гинуть люди. інколи знаходять вже скелетизовані трупи, а буває, що тіла в процесі розкладання, і коли до тих місць не можуть дістатися медики, а здебільшого так воно і є, то виносити їх доводиться рятувальникам. Потім доволі довго відходиш від цього. Ще трапляється, що рідні не вірять, що їхній, як правило, син загинув внаслідок власної необережності, вважаючи, що він став жертвою злочину. Свого часу авторові цих рядків надійшло звернення від однієї мами, жительки іншої області, чий син зник у Карпатах і тіло якого незабаром знайшли біля одного з гірських озер. Вона просила допомоги в розслідуванні смерті хлопця, бо не вірила в офіційну версію. Однією з причин, очевидно, було те, що юнака знайшли фактично без одягу, його речі були розкидані довкола. Та це мало своє пояснення. Виявляється, коли людина замерзає, в останні миті життя їй, навпаки, стає дуже спекотно, і вона починає знімати з себе одяг. і не раз рятувальникам доводилося знаходити загиблих у горах людей у такому вигляді.

Можливо, читачам видасться, що не варто писати про такі важкі випадки, проте хочемо показати, в яких умовах і з чим доводиться стикатися гірським рятувальникам. Причини загибелі людей в горах можуть бути різні. Скажімо, недавно наша газета писала про смерть 66-річного громадянина Хорватії від серцевого нападу. Причому чоловік знав, що в нього хворе серце, та все ж наважився на ризикований підйом на Говерлу. і здивувало, що коли йому стало зле, то частина туристів з групи, в якій перебував, залишилася біля нього, а інші спокійно продовжили сходження. 

– У них інше ставлення до смерті, ніж у нас, – розповідав тоді керівник ворохтянських рятувальників Петро Лазарович, до якого звернувся за подробицями цього випадку. – Людина активно жила і так, у русі,  й померлаѕ

- Та загалом до нещасних випадків із туристами призводить, як правило, або їхня некомпетентність, або самовпевненість – одноголосно кажуть Михайло Савчук та Володимир Жолобчук. 

– На відміну від стрімких Альп, Кавказу, наші Карпати видаються безпечними, нібито такими добрими. Насправді вони дуже складні й підступні, особливо в зимовий період, – розповідає Михайло Васильович. – Холод, раптове погіршення погодних умов, часті лавини, в сезон їх може зійти десятки...   

- Пригадую страшну трагедію, коли в Карпатах загинули під лавиною школярі з Києва.

– Вони піднялися на Хом’як. Погода була дуже несприятлива і група заховалася за хребет. Ну і почали там фотографуватися. А зверху був «карниз» (снігове утворення на гребені чи вершині гори, яке формується під впливом вітру – внаслідок постійного перенесення снігу з навітряного боку в підвітряний бік. – Ред.), який вони підрізали. Очевидно, дітей погано проінструктували, хоч їхні керівники були людьми досвідченими. Адже всі були на лижах, і поки «карниз» сунувся, могли його уникнути, поїхавши між деревами, які зупинили цей зсув. А так усі були заскочені зненацька. Першим відкопався наймолодший з групи. Завдяки лижам, котрі стирчали з-під снігу, допоміг відкопатися керівникові, з яким потім почали шукати інших. Але двох чи трьох дітей не змогли знайти – так глибоко їх засипало. 

- Власне, від лавини можна врятуватися?

Рятувальник Володимир Жолобчук: Такі випадки не рідкісні. Було, скажімо, й таке на тому ж Хом’яку. Йшла група несанкціоновано. Інакше кажучи, без реєстрації на рятувальному пункті, узгодження маршруту тощо. Провідник був із Києва, відповідно, на той момент ситуації в горах не знав.  Ну і зірвали «дошку» (не прикріплений до нижнього шару снігу й ніби підвішений у повітрі потужний наст – обледеніла кірка на поверхні снігового покриву, утворена внаслідок незначного підтавання верхнього шару снігу через короткочасну відлигу з наступним зниженням температури повітря. – Ред.). Двох засипало, на щастя, неглибоко, тож вони змогли самотужки відкопати себе самі. 

Або ще такий випадок. Чоловіка з Хмельницького врятувало те, що вже був мобільний зв’язок. Він сам піднімався на Говерлу і теж зірвав «дошку». Його перемісило, засипало, та, на щастя, він не зомлів. Самотужки вибратися з-під снігу не міг, але зумів якимось чином пробити дірку і не тільки для того, щоб надходило повітря та було чим дихати. При собі мав стільниковий телефон, але розумів, що навряд чи з-під такої товщі снігу зможе кудись додзвонитися. Тож набрав СМС з повідомленням, що потрапив в біду і через ту дірку викинув трубку на поверхню. Сигнал дійшов, нам стало відомо про це і група рятувальників на чолі з Михайлом Васильовичем вирушила на пошуки. Та це ще не все. Чоловік зумів не втратити самовладання в такій критичній ситуації. Прикинув, через який приблизно час рятувальники зможуть дійти до місця, де його засипало, і годин через п’ять взяв казанок, в якому варив собі їжу, і ложкою чи якимось іншим металевим предметом почав по ньому бити. Ми йдемо і чуємо з-під снігу якісь звуки. Зорієнтувалися на них і врятували людину, яка майже півдоби була засипана снігом. 

Та біда в тому, що інколи досвід переходить у самовпевненість і люди переоцінюють свої сили та недооцінюють небезпеку. Очевидно, саме так сталося з туристом з Івано-Франківська, який загинув у Карпатах торік. Молодий чоловік добре орієнтувався в горах, адже був альпіністом і робив сходження не тільки в наших Карпатах. Але того дня вирувала негода. Видимість була така, що кінця витягнутої руки не можна було побачити. Їх було двоє. Товариш запропонував повертатися. Але чоловік захотів продовжити сходження. Ще піднімуся на кілька метрів, сказав приятелеві, котрий зумів до нього додзвонитися. Далі зв’язок зник. Найімовірніше, він втратив орієнтацію, наступного дня його знайшли в потічкуѕ

- Хочу дещо відійти від теми, бо навряд чи усі наші читачі розуміють вашу термінологію. Скажімо, що таке «карниз» – ясно. А ось «дошка» – для мене термін незрозумілий.

Михайло Савчук:  Так, розумію, що ви нечастий гість у горах, особливо взимку. «Дошка» більш підступна за «карниз». Його видно, його можна обійти чи бути готовим до можливої небезпеки. А «дошка» – це коли вже сніг, котрий випав раніше, злежався, зробився наст, а потім випав свіжий. Його, до речі, може насипати дуже багато, і достатньо ваги тіла, чи навіть голосно крикнути, щоби це все посунулося донизу. і навіть місцеві люди, котрі знають гори як свої п’ять пальців, можуть потрапити до цієї пастки. Пригадую випадок з двома братами, що стався на горі Пробійні перед різдвяними святами. Батьки дали дітям гроші на костюми, а так як в їхньому селі не було відповідного магазину, то поїхали в інше. Були на лижах і пішли не літньою стежкою, як зазвичай, а вирішили зрізати якийсь відтинок шляху. А там за ніч випало, як потім стало відомо, 150 тисяч кубометрів снігу. Ну і все це ринуло разом з хлопцями. Одного просто засипало снігом. Товщина над ним була 11 метрів. Другому більше пощастило. Його кинуло за одиноку смереку і зверху насипало якихось 60-70 сантиметрів снігу, хоча загалом над ним пройшла лавина висотою чотири метри, котра позривала усі гілки з дерева.

До речі, дуже цікава доля цього тепер уже чоловіка. Бо то вже втретє Бог урятував йому життя. Ще маленьким хлопчиком він, налякавшись машини, вирвався з рук матері й чомусь кинувся на дорогу. Проте не потрапив під колеса. Вже юнаком, коли служив на флоті, під час шторму його змило за борт хвилею. Товариші вчасно це помітили  кинули рятувальний круг. і ось останній випадокѕ

 

Порядність і довіра

- Ну а рятувальники хіба не ризикують самі, вирушаючи на допомогу іншим?

– Безперечно ризикують, тому в рятувальники йдуть особливі люди. Не тільки схильні до екстриму, а ті, хто любить гори, знає їх, усвідомлює небезпеку, має сильний, вольовий характер і не ризикує заради просто ризику. Бо ж інколи доводилося і самому вирушати на пошуки. На цю службу наказом не відправиш. Тут найвище цінуються порядність і довіра. Щоб ти знав: поряд з тобою йде людина, на яку можна покластися. Хто не володів цими якостями, сам звільнявся з нашого загону. Тому найголовніше – розуміти гірських рятувальників і не заважати їм робити свою роботу...

Написав три крапки, бо Михайло Савчук вважає, що нинішня реформа, коли гірських рятувальників ввели до складу служби надзвичайних ситуацій, підпорядкувавши місцевим управлінням, не є вдалою. «Пожежники мають свої функції, ми – свої», – каже Михайло Васильович. Свого часу, розповідає він, рятувальники підпорядковувалися безпосередньо Києву, потім – відділові з розвитку туризму облвиконкому. Було й таке, що наших гірських рятувальників приєднали до Червоноградського гірничо-рятувального загону. Це, по суті, військова організація, де все має робитися за командою. і якось вкотре заблукали взимку туристи. Часу на різні узгодження-погодження, зрозуміло, не було. Пошукова операція пройшла успішно, та все ж керівництво загону мало претензії до Михайла Васильовича: хто, мовляв, дав наказ вирушати в гори. «Моя совість!» – відповів Савчук. 

– Якщо, знову ж таки, розглянути відмінність між пожежниками і нашими рятувальниками, то є вона і в зарплаті. Скажімо, перші мають доплати за спеціальні звання. Наші хлопці також мають звання, але військові, та за них не доплачують, – продовжує тему Михайло Васильович. – Крім того, не забуваймо, що до нас приїжджає багато іноземців. По суті, ми – обличчя України, тож потрібно мати відповідний досвід спілкування з ними. 

На думку мого співрозмовника, було б найбільш доцільно створити регіональний рятувальний центр, котрий охоплював би нашу, Львівську, Закарпатську, Чернівецьку та Тернопільську (там гір немає, але є печери) області, назвавши його, скажімо, «Карпатська рятувальна служба». Зрозуміло, що керувати ним також мають люди з цієї системи. і хоча розмови про це ведуться давно, та, на жаль, наші «реформатори» до думки фахівців не прислухаються. Попри те, люди, котрі звикли робити свою роботу, її роблять...  

Через певні обставини цей матеріал готував довго. і за цей час лише за даними управління з питань цивільного захисту Івано-Франківської ОДА ворохтянські рятувальники понад два десятки разів вирушали в гори або на пошуки заблукалих туристів, або на допомогу потерпілим. Комусь стало зле, хтось травмував руку чи ногу. І випадки ці ставалися в таких місцях, куди медикам не дістатися. Тож рятувальники перед тим, як доправити потерпілого до карети «швидкої», ще й надавали йому домедичну допомогу. До речі, за словами Михайла Савчука, ще він свого часу подбав, аби в його команді був фельдшер. і це надзвичайно серйозне питання. Навіть нинішній командир загону Павло Лазарович, коли ми з ним спілкувалися щодо згаданої загибелі хорвата, готовий був говорити з автором цих рядків про певні проблеми із забезпеченням деякими медикаментами, перев’язувальним матеріалом свого підрозділу, бо саме починався туристичний сезон і, як зазначив керівник, «зараз посиплеться...». Та коли я приїхав до нього, питання вже було вирішено. Наскільки зрозумів, десь цьому посприяв і фактор ЗМІ. Принаймні, за словами пана Петра, коли він зателефонував до старшого групи і зазначив, що з цього приводу може приїхати кореспондент, то вже за день-два необхідні матеріали привезли. А ось інтерв’ю про діяльність свого загону давати відмовився. Мовляв, вони напіввійськова організація і без дозволу «згори» – жодної інформації. Спершу здивувався з такого парадоксу. Адже поговорити про позитив не було права, а ось, по суті, негативну інформацію передати через газету міг. Та потім збагнув – йшлося ж передусім про потреби для надання відповідної допомоги потерпілим туристам. і хоча це може звучати пафосно, я просто вражений такою самовідданістю у ставленні до виконання своїх обов’язків.

Зрештою, як зрозумів, без цієї риси рятувальником просто неможливо працювати. Власне, усі вони, так би мовити, самоучки. Бо як таких спеціальних закладів, де готували би саме гірських рятувальників, немає. Є якісь курси, але, за словами хлопців, це більше про людське око. Та їхнє професійне уміння передається, як-то кажуть, від батька до сина. і це не гучні слова. У нинішньому Ворохтянському рятувальному загоні працюють зять і онук Михайла Савчука. Зарплати невисокі, оснащення так само могло б бути кращим. 

Втім, у цьому плані можна було б багато написати, але, міркуємо, це ще попереду. Адже самі рятувальники не скаржилися, як їх не розпитував. Хоча були деякі репліки, але то так, радше для слова. Хлопці ж знали, на що йдуть. Тим більше, що всі вони спортсмени. До речі, син Петра Лазаровича Олександр, котрий також працює у цьому загоні, навіть був учасником української команди на Олімпійських іграх у Ванкувері. Це вже сенсація. Та найбільша дивовижа – самі ці люди. і чомусь, коли писав цей матеріал, згадував, що найпершими відомими в історії гірськими рятувальниками були монахи з монастиря Сен-Бернар в Альпах. Вони навіть вивели відповідну породу собак, які допомагали людям у цій справі. Гірські рятувальники з Ворохти кінологічними експериментами не займаються, та кожна їхня добра справа записана на небесних скрижалях...

 

Мені подобаєтьсяіншого користувача це сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Фастів–Івано-Франківськ–Маріуполь:

16:07 15 листопада 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

На шляху до занепаду?

16:04 15 листопада 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

Рівень свідомості нації

14:33 15 листопада 2018 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

Ліки від мовної шизофренії

14:26 15 листопада 2018 року|Ольга МОНЧУК

Коли субсидії вже пообіцяли, але ще не призначили…

14:24 15 листопада 2018 року|Олег БАСОК

Клубовецьке піднесення

14:21 15 листопада 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

Подолати кризу математичної освіти,

15:08 14 листопада 2018 року|Ольга МОНЧУК

Новобудова знань

14:58 08 листопада 2018 року|Ольга МОНЧУК

Мисливська філософія

14:46 08 листопада 2018 року|Ігор НИКОРОВИЧ