Алла БОЙЧУК: Намагаємося боротися за кожну дитину…

Наприкінці минулого року в області, як і у всій країні, відбулося кілька заходів із запобігання та профілактики різного виду правопорушень – зокрема масштабна акція «16 днів проти насильства» та Всеукраїнський тиждень права, участь у яких брали і співробітники підрозділу ювенальної превенції ГУ НП в області. Правоохоронці відвідали понад 600 загальноосвітніх закладів, де виступали з лекціями, проводили тренінги, запрошували дітей у поліцейські відділи тощо.

АКТИВ І ПАСИВ

– Ми розповідали дітям про їхні права та обов’язки. Пояснювали, що права їхні закінчуються там, де починаються права іншої людини і за їх порушення настає відповідальність, – розповідає керівник ювенальної поліції підполковник Алла БОЙЧУК. – Приємно, що діти доволі обізнані, до речі, не лише зі своїми правами – подекуди говорили і про обов’язки. Звісно, чимало залежить від того, як питання правової освіти поставлено в навчальних закладах. Скажімо, в ліцеї для обдарованих дітей із сільської місцевості є класи правознавства, в івано-франківських гімназіях проводять круглі столи на правову тематику, брейн-ринги, вікторини… І питання там дуже серйозні, адекватні.

– Під час відвідин навчальних закладів Вам доводилося спілкуватися з дітьми із різних соціальних верств. Була якась відмінність між, скажімо, учнями ліцеїв і профтехучилищ, чи, як їх тепер називають, коледжами?

– У ліцеях, гімназіях діти більш активні. Що стосується ПТУ, шкіл у сільській місцевості, то там відчувається певна пасивність. Коли ми проводимо зустріч, то учні просто сидять, ніби відбуваючи якусь повинність. Після виступу намагаєшся зав’язати дискусію, ставиш запитання, то якщо й відповідають, то здебільшого не так, як заведено, – піднявши руку чи вставши, а з місця. І це не через брак виховання, а через те, що не бажають вирізнятися. Запитання їхні примітивніші. Наприклад: «А що буде, якщо куплю наркотики, чи пиво, або якщо нап’юся?»…

– Чим живе їхнє середовище, тим і цікавляться.

– Очевидно. Але зазначу, що ці діти простіші, відвертіші. У неформальний розмові у них можна чимало дізнатися.

ДІТИ НЕ МОВЧАТЬ

– Вони не мовчать і про випадки насильства щодо них?

– Ми приділяємо таким речам серйозну увагу. Скажімо, торік із восьми випадків сексуального насильства над дітьми п’ять було скоєно членами сім’ї – татами або вітчимами. Єдине добре, що діти не мовчать. У кожному випадку буває по-різному. Скажімо, одна дівчинка тривалий час не відвідувала школу. Коли ми почали з нею працювати, то вона розповіла, що її вже рік ґвалтує батько. В іншому випадку сексуальне насилля над падчеркою протягом двох років вчиняв вітчим. Дівчинка розповіла про це у своєму навчальному закладі, де її переконали звернутися до нас. Вона так і зробила – сама прийшла в поліцію.

Було, що й сам вітчим за п’янкою в компанії розбовкав, можна сказати, похвалився, що має статеві стосунки з падчеркою. Ми перевірили інформацію – дівчинка не мовчала. Або в одному з випадків тато розбещував шестирічну дочку, яка розповіла про це мамі, і вже та написала відповідну заяву. І також добре, що мами в таких випадках стають на бік дітей. Бо без заяви когось з батьків чи опікунів не маємо права проводити перевірку. І якщо раніше траплялося, що це намагалися замовчувати, мовляв, сталося в сім’ї і навіщо виносити на люди, мовляв, що вони скажуть, чи бувало навіть, що мами ставали на бік чоловіків, то тепер такого нема. Усіх тих чоловіків-насильників заарештовано і їм пред’явлено підозру, а далі – справа за судом.

– Але діти можуть потерпати і від інших видів насильства, скажімо, фізичного?

– На 20 грудня торік у нас було вісім кримінальних проваджень за фактами завдавання батьками дітям різного виду тілесних ушкоджень. За неналежне виконання обов’язків – дітей хоч і не били, але залякували чи не давали їсти, не доглядали за ними – притягнуто до відповідальності 49 батьків. Зауважу, що в 46 випадках діти самі звернулися до нас з цього приводу. І це також показник. Бо в 2017-му таких звернень було тільки 17.

Це означає, що діти знають номер «102», у них зросла до нас довіра, що допоможемо. Скажімо, якщо мама виганяє дитину з хати, то вона телефонує: «Допоможіть». Щоправда, в таких випадках проблемне повернення дітей в сім’ю. Якщо не вдається одразу при виїзді на повідомлення переконати батьків, що так робити не можна, то намагаємося дитину влаштувати або до інших родичів, якщо вони адекватні і погоджуються її прийняти, або в Центр соціально-психологічної реабілітації в Івано-Франківську чи в селі Медині Галицького району.

– Трапляється, що діти звертаються не через насилля стосовно них, а через сварки чи бійки батьків? Адже вони, принаймні психологічно, також потерпають через це…

– Скажімо, з двох тисяч звернень, котрі надійшли до поліції з приводу сімейних конфліктів, відсотків десять-п’ятнадцять – від дітей. Згідно із Законом України «Про запобігання домашньому насильству», діти, котрі є свідками таких конфліктів, вважаються потерпілими, адже можуть отримати серйозну психологічну травму.

Недавно ми були в притулку, і я там звернула увагу на двох дітей – братика і сестричку. Ми дали дітям фарби і запропонували щось намалювати. У хлопчика малюнок був фактично весь у темних тонах, переважала чорна фарба. А дівчинка малювала яскраво-червоною. Коли мені назвали їхнє прізвище, то я одразу пригадала, яку трагедію їм довелося пережити. В тій родині дідусь убив бабусю.

Та навіть коли не доходить до таких страшних речей, дітям, особливо якщо сімейні конфлікти систематичні, а у нас є такі родини, членів котрих не раз притягували до відповідальності за домашні скандали, також потрібна допомога. Тому намагаємося тримати зв’язок зі шкільними психологами, щоби вони працювали з такими дітьми. Бо коли діти бачать систематично насильство, то мимоволі набувають схильності до кримінальних правопорушень насильницького характеру. Просто іншої моделі поведінки вони не знають.

«ІНСТАГРАМ» І СТО ГРАМ

– Авжеж, батьки алкоголіки постійно товчуться між собою…

– Не обов’язково. Сімейні конфлікти – не рідкість і в нібито благополучних сім’ях. Причини різні: розлучення, зведення порахунків, матеріальні претензії, але в основі лежить повне ігнорування інтересів, я би сказала, внутрішнього стану, душі дитини. Вона або відчуває, що нікому не потрібна в сім’ї, або починає бунтувати, щоб так привернути увагу до себе, або мститься батькам за їхнє таке ставлення.

– Зокрема і тим, що втікає з дому…

– Цілком правильно. На час нашого інтерв’ю до поліції надійшло понад сто звернень про розшук дітей. Якщо їх проаналізувати, то близько 50 відсотків втеч із дому пов’язані з конфліктами в сім’ї, фізичним чи психологічним насильством. Зазначу, що інколи батьків потрібно вчити бути батьками. Бо доволі часто буває так: як тато чи мама сказали – так і має бути. Може, в ті часи і в тому середовищі, в якому вони зростали, так і було. Однак і часи змінилися, і середовище. Діти вже цього не сприймають. Починають бунтувати. Якщо колись, скажімо, у мене навіть і думки не було втекти, – бо куди би пішла? – то нині в соцмережах є різні групи, де діти переписуються, діляться своїми реальними чи надуманими проблемами, отримують «поради».

Але то зовсім не те, що потрібно. Та діти вже знають, куди піти, більш впевнено почуваються, бо бачать, що не одні такі. Якщо раніше ми розшукували дітей по підвалах, то нині їх шукаємо, скажімо, в «Панорама-плаза» чи інших розважальних закладах, куди не кожен дорослий може піти. Батьки дають їм гроші. Я завжди кажу: давайте не гроші, а увагу.

Ми недавно вилучили дитину з цілком забезпеченої сім’ї, де батько багато років за кордоном. Часто приїжджає – раз на місяць, робить передачі на тисячу доларів. Мама плаче: «Скажіть, чого не вистачає цій дитині?! Вона має і мала все, що хотіла. Зараз їй 14 років, перепрошую, хоче гуляти. Або приходить дуже пізно, або взагалі тікає з дому. Дуже красива і розумна дівчинка. Легко входить у довіру. Може навіть дорослого обвести навколо пальця». «Так, я все зрозуміла, буду з вами спілкуватися», – відповідаю. А через день мама телефонує, що знову втекла з дому.

Востаннє її шукали кілька днів. Знайшли в такій компанії, поспілкувавшись з якою зрозуміли, що до добра це не доведе. Вирішили не повертати її мамі, а помістили в наш соціально-реабілітаційний центр. Там є так звана «зелена кімната» і з нею працюють психологи. Треба достукатися до серця цієї дитини, зрозуміти, що діється в її душі. Питаю: «Чому ти гуляєш?». «Я хочу бути крута», – відповідає. Живе в якомусь своєму ілюзорному, але небезпечному світі. Розповідає, що вживала наркотики, мала хлопців… розумієте, в якому плані. На щастя, це не підтвердилося. Але смак алкоголю вже знає. І дуже побоююся, що знайдеться хтось і використає цю дитину для своїх цілей.

Як не парадоксально, але є діти з неблагополучних сімей, правда, молодшого віку, котрі нічого не мають, але більше тягнуться до батьків. Є навіть такі, що ложку не вміють тримати, їдять з миски як собачата… От ми перед Миколаєм приїхали в наш центр соціально-психологічної реабілітації. Питаю у дитинки, який подарунок хоче отримати, а вона каже, що хоче додому. А там мама п’є, власне, й дому немає, бо хата згоріла, коли п’яна жінка курила в ліжку. Натомість та гарна дівчинка, про яку я розповідала, за місяць перебування в центрі жодного разу не згадала про маму.

Нині стало важче працювати з такими дітьми. Бо моральних цінностей, авторитетів, котрі були раніше, у них немає. Новітні комп’ютерні технології настільки корисні, наскільки й завдають шкоди. Діти їх використовують не для розвитку, навчання, а навпаки, тупіють. Ось програма «Інстаграм», де люди, здебільшого молодь, по суті, похваляються, як вони «круто» живуть. Це для них пріоритет. Фотографії в різних позах з «айфонами» і обов’язково – долари. Вражає жорстокість серед дітей певної категорії. Зламати комусь руку чи вибити зуб – ну і що тут такого? Повна відсутність відчуття відповідальності, а про якесь співчуття до іншої людини і мови нема.

Якось перед празником Миколая ми привезли дітей-сиріт в одне з училищ. Там у їдальні влаштували для них свято з розвагами, подарунками. Привезли своїм службовим автобусом. А наступного дня один з учнів того училища виставив у «Фейсбуці» свою фотографію і підписав, що, мовляв, поліція підробляє перевезеннями, тож якщо потрібні такі послуги, то телефонуйте на «102».

Зв’язалися з ним. Виявляється, він дуже розізлився, бо учням наказали швидше пообідати, щоби підготувати їдальню для прийому дітей. «Це ж сироти», – кажу йому. «Ну і що, – відповідає. – У нас демократична країна, що хочу, те і пишу».

Але це не демократія, а анархія. Інколи вчителі бояться зробити учням зауваження, бо батьки можуть влаштувати скандал чи написати до нас заяву, що, мовляв, викладачі ображають їхню дитину в школі. А що та дитина приходить на уроки без жодних книжки і зошита чи зв’язалася із сумнівним товариством, що вже курить, їм невідомо.

Отож першопричина такої поведінки, ще раз зазначу, – в сім’ї. Йдеться не тільки про ставлення батьків до дітей – чималу роль відіграють стосунки між чоловіком і дружиною. Скажімо, є у нас одна проблемна дівчинка. Зараз їй неповні 14 років. Вона не була обділена увагою. Батько ходив до школи, робив разом з нею уроки, розмовляв, цікавився її проблемами. Але водночас в тій родині були такі стосунки – так завів чоловік, – що дружина ніхто. Мовляв, що вона розуміє?.. Її завдання – приготувати їсти, попрати, поприбирати. Рівень хатньої служниці.

І ось два роки тому чоловік помер. Дитина залишилася з мамою, котра для неї абсолютно не авторитет. Вона почала погано вчитися, прогулювати школу, втікати з дому, може стрибнути з другого поверху, пошкрябати собі руки – на знак якогось протесту, сенс котрого й сама не розуміє. Мама, своєю чергою, плаче, не знає, що робити, бо не може знайти спільної мови з донькою…

– Проте якщо повернутися до початку нашої розмови, то є й позитивні тенденції?

– Звичайно. Найбільше, не побоюся цього слова, тішить те, що нам більше довіряють, зокрема батьки. І приходять до нас не лише тоді, коли вже біда, а й просто поговорити, проконсультуватися. Наприклад, дитина ніби чемна, добре вчиться, але помітили, що зв’язалася із сумнівною компанією, і шукають поради, як її переконати, що це не ті друзі, яким можна довіряти. Інколи приходять з такими запитаннями, що навіть ми не можемо відповісти, тоді разом звертаємося до психологів, з якими тісно співпрацюємо. Звертаються до нас з різними проханнями і з навчальних закладів. Якщо раніше ми самі пропонували, що хочемо виступити перед учнями, то тепер, навпаки, нас самих запрошують. До речі, заявок буває дуже багато.

Що стосується безпосередньо дітей, то загалом рівень злочинності серед них знизився. Якщо позаторік у нас на обліку перебувало 150 неповнолітніх правопорушників, то сьогодні – 97. Як на нашу область, то цифра невелика. Та ми намагаємося боротися за кожну дитину…

Редактор відділу газети “Галичина”