Суспільство:Спеціальний репортаж
20 квітня 2017 року.

Приватний пожежник та його команда,

або Добре слово треба заробити

Ігор НИКОРОВИЧ

2005 року в жителя селища Кутів Косівського району Володимира Палійчука згоріла хата. Дощенту. Він, дружина, діти залишилися тільки в тому, в чому вибігли з палаючого будинку. Здавалося б, від цього й можна було б відштовхнутися у розповіді про, по суті, приватну пожежну команду, організатором якої є пан Володимир. Мабуть, нічого подібного до цього в Україні немає. Хоча таке поняття, як добровільна пожежна дружина, чи, як тепер у зв’язку зі змінами в законодавстві їх стали називати, команди — не рідкість. У тому ж Косівському районі їх 20. У Кутах, наприклад, є ще місцева пожежна команда, котра, як й інші згадані вогнеборчі структури, утримується за рахунок бюджету. А ось ДПК (будемо називати скорочено) Володимира Палійчука звідти жодної копійки не бере. Все — два автомобілі з цистернами ємністю 10 та 20 тонн, амуніція, інше обладнання — придбано власним коштом. 

 

Невипадкові випадковості

Ледь встигаємо за цим високим міцним 51-річним гуцулом, котрий показує нам своє господарство. З нього енергія б’є через край. Важко повірити, що чоловік пережив чотири інфаркти та дві операції, в тому числі й на серці. Розповідає, що одного разу навіть 20 хвилин перебував у стані клінічної смерті. В лікарні дружині сказали, щоби йшла додому готуватися до похорону. «Та Бог вирішив мене повернути, мабуть, щоби...», — і Володимир Васильович не закінчує фрази. Здається, він мав на увазі, щоби робити потрібну людям справу — створити пожежну команду, котра обслуговує не лише Кути, а й навколишні села в радіусі близько 10 кілометрів, і навіть сусіди-буковинці звертаються до неї по допомогу. 

 З розмови просто дивуєшся, скільки невипадкових випадковостей трапилося в житті цієї людини. Наприклад, його невеличка пожежна частина розташована на території колишнього Кутського лісокомбінату. У теперішнього власника він орендує частину території під гараж для однієї з машин та офіс, який свого часу був кочегаркою і тут працював його батько. Тепер це невелике світле приміщення, обладнане сучасною технікою, в тому числі протипожежною сигналізацією. Розповідаючи про себе, пан Володимир згадав, як у 1990 році першим приніс до Кут жовто-блакитний прапор. Секретареві комсомольської організації — молодій симпатичній дівчині доручили провести з ним роз’яснювальну роботу. «і ось ми вже 27 років разом. Про кращу дружину годі й мріяти», — усміхається Володимир Васильович. 

Не все вимірюється грошима

Загалом життя цю родину не балувало. і смерть одного із синів довелося пережити. І, як уже згадували, — тяжкі хвороби пана Володимира. В його офісі в кутку стола на якійсь підставці помітили бойову медаль. «Це мого прийомного сина. Він зараз воює в АТО», — коротко пояснює співрозмовник.  Отож — чергові переживання, до яких додаються інколи й прикрощі від місцевого люду. 

«Багато дивується, що я на цьому не заробляю», — маючи на увазі діяльність своєї пожежної команди, каже Палійчук. Він раз у раз наводить конкретні приклади, і, судячи з того, що вони врізалися йому в пам’ять, таке ставлення його ранить. «Люди у нас звикли все вимірювати грошима», — зітхає чоловік. і як би ти не повівся, однаково комусь буде недобре. Скажімо, на початках пробували давати гроші. Якось загасили пожежу на одній пилорамі. Власник, а як відомо, гуцули — не тільки гордий, а й гоноровий народ, витяг купу грошей. Володимир Васильович доволі некоректно відмовився від них.  Другого разу, коли також горіло інше приватне підприємство і саме завдяки допомозі ДПК Палійчука його вдалося врятувати від вогню, власник віддячився хитріше. Через якийсь час зателефонував і сказав: «Володя, на такій-то заправці є для тебе сто літрів солярки. Хочеш — бери, хочеш — ні». Наскільки зрозуміли, допомогу він прийняв. 

А було таке, що й за грудки хапали. Приїхали якось на пожежу — горіла хата. Професійні рятувальники вже були на місці і, як це часто трапляється, свої запаси води встигли витратити, що спричинило традиційні нарікання. Мовляв, знову пожежники приїхали без води. Саме тут і нагодилася ДПК Палійчука. і дві, як толерантно висловився Володимир Васильович, літні жінки, безпомилково визначивши, що він тут бос, схопили його за одяг, лаючи і вигукуючи відповідні претензії. Краще б пан Володимир не став виправдовуватися, що він саме й привіз воду, власне, це робить добровільно, власними машинами, бо бабці й тут знайшли недогоду: «Бач, багачі! Навіть приватних пожежників собі накупили». 

На щастя, вистачає і протилежних випадків. ДПК Палійчука, хоча реально діє лише півтора року, швидко стала відомою, і трапляється, в разі біди люди прямо, не знано звідки роздобувши його номер, телефонують до Володимира Палійчука по допомогу. Причому віддають перевагу саме цій команді, бо у них, як-то кажуть, бочка більша. Про спроби віддячити матеріально ми вже згадували. Та чоловік більше цінує моральну підтримку. Це відчувається, коли розповідає, як місцеві таксисти, зачувши сирену його машини, перегороджують бічні вулиці, аби хтось звідти не виїхав і не заважав рухові пожежників. По дорозі сусіди (тут Палійчук вжив цікаве гуцульське слово) штрикають (наголос на другому складі), в автомобіль, аби з його командою мчати комусь на порятунок.

І для себе, і для людей

До речі, що саме цим колись буде займатися, Володимир Васильович навіть і не підозрював. Свого часу закінчив профтехучилище, далі була служба в армії, звідки вийшов кінологом 1-го класу. Наразі він займається бізнесом, про який воліє не особливо поширюватися, зазначивши тільки, що податки, і то немалі, сплачує справно. Авжеж, потрібно ж за якісь кошти утримувати цілу пожежну команду. Власне, її члени — добровольці, займаються цим попри основне місце роботи. 

Володимир Васильович розповідає, що початком стало відкриття ним брикетного цеху, а у зв’язку з тим, що це виробництво доволі пожежонебезпечне, то порадили потурбуватися про відповідний захист. і хоча Палійчук заперечив, що пожежа в його будинку наштовхнула на думку створення ДПК, але, міркуємо, той випадок та ще одне загоряння вже на підприємстві десь підсвідомо вплинули на це, пересвідчившись, якої біди може наробити вогонь. Зрештою, він і сам зізнається, що воліє перестрахуватися. У нього і власний будинок обладнано протипожежною сигналізацією. Тож не дивно, що Палійчук серйозно поставився до згаданої поради і на початках придбав мотопомпу. Щоправда, засумнівався в її ефективності без, так би мовити, коліс. А на території лісокомбінату стояла стара списана вантажівка «ГАЗ», і Володимир Васильович зі своїми однодумцями взявся її відновлювати, перетворюючи водночас на пожежну машину. Встановили на неї цистерну на 10 тонн води, приєднали мотопомпу, ну і пожежний рукав там є. Все як годиться. Тепер не тільки своє майно, а й інших людей можна рятувати. Палійчук дає команду своїм хлопцям, щоб вони на практиці продемонстрували навички в боротьбі з вогнем. Його наймолодший син — 15-річний Андрій хвацько, як професійний пожежник, розкручує рукав, секунди — і він уже приєднаний до мотопомпи, а ще за якусь мить потужний струмінь води гасить уявну пожежу. Отож і цікавлюся, де члени команди проходили підготовку. 

— В бою, — як завжди коротко відповідає їхній бос. 

— Зрештою, гасити пожежі ми не маємо права, хоча є усе відповідне обладнання та інструменти, в тому числі й діелектричні ножиці та рукавиці. Наше головне завдання — забезпечувати водою професійних пожежників. Бо свої запаси вони використовують за лічені хвилини. Отож і ходить поговір, що пожежники приїжджають без води. А поки вони доїдуть до найближчої водойми та дозаправляться і повернуться назад, мине дорогоцінний час.

Допомогу кутської ДПК важко переоцінити. Наприклад, у січні  була велика пожежа — горіли хата і склади будівельних матеріалів. Гасили всю ніч. Протягом цього часу добровольці зробили 17 ходок, забезпечуючи пожежників водою. 

До речі, ми згадували автомобіль «ГАЗ», з якого все почалося, але гордістю Палійчука, як він сам висловився, є пожежний «КамАЗ». Це також була звичайна вантажівка, яку переобладнали самотужки. На вигляд начебто не відрізняється від, так би мовити, заводських пожежних автоцистерн (між іншим,про їх конструкторів Володимир Васильович невисокої думки), та є одне суттєве «але». На відміну від заводських автомобілів, які мають запасів води трохи більше 12 тонн, тут встановили цистерну на 20 тонн. Цей «КамАЗ» офіційно зареєстровано як пожежний автомобіль. Щоправда, довелося добряче поморочитися, їхати аж до Києва, перш ніж отримали відповідний технічний паспорт. Бюрократи ніяк не могли  уявити, що пожежний автомобіль може бути в приватній власності.  і цими машинами за півтора року кутські волонтери здійснили 49 виїздів на пожежі, з яких 37 — «КамАЗом». Палійчук пам’ятає кожен виїзд, в тому числі і як тремтіли від хвилювання ноги на педалях під час першого. «Був такий мандражѕ», — так само коротко згадує про перший виїзд рідний брат Палійчука іван, котрий також входить до складу ДПК. А потім звиклося. Трапляється, коли, скажімо, перші приїхали на пожежу, і за рукави беруться. Мається на увазі, самі починають гасити. А був випадок, коли й людину з вогню витягували. Гасили хату. Член команди іван Слив’янюк почув, як наче хтось хрипить під дверима. Вибив їх ногою, витягнув чоловіка. Про особисту безпеку не думав, діяв радше «на автоматі», згадує іван. На жаль, потерпілий, в якого було обпечено 60 відсотків тіла, потім помер у лікарні. 

Як у професіоналів

Кутська ДПК має не тільки пожежні автоцистерни. Вона також відновила технічну водойму лісокомбінату на 130 тонн та насосну станцію. До речі, водойму доводиться наповнювати самотужки. Поряд з нею пустує невеличка земельна ділянка, на якій Палійчук хотів би збудувати гараж для машин з кімнаткою чергового. Краще ж мати своє, а не перебувати у приймах. Але йому чомусь відмовили у виділенні землі. Хоча і для Кутів, і загалом для району ця команда вже встигла зробити чимало доброго. З її допомогою вдалося врятувати тільки житлових будівель з півтора десятка. 

Як зазначає сам Володимир Васильович, він тісно співпрацює з Косівською пожежною частиною, яку очолює майор служби цивільного захисту Василь Ковалюк. «Слово Василя для нас — закон», — каже Палійчук. Головний пожежник Косівщини зазначає, що ця добровільна пожежна команда є суттєвою підмогою. 

Скільки конкретно людей входить до її складу, і самому Володимирові Васильовичу важко сказати. Вісім—десять активних волонтерів. Переважно — родина. Рідний брат, двоюрідний, шварро, а також працівники його підприємства. ДПК справді функціонує як єдиний злагоджений механізм, фактично нічим не відрізняючись від професійної пожежної частини. Вночі обов’язково хтось чергує в спеціально обладнаному приміщенні поряд з гаражем, двері якого постійно відчинені. Цистерни автомобілів заповнені водою, ключі — в замках запалювання, в кабінах — шоломи і куртки, отож можна переодягатися на ходу. Все продумано, аби в разі тривоги якомога швидше виїхати на місце події. 

— Звісно, можна купити собі джипа, літати по горах для свого задоволення, витрачаючи пальне та б’ючи машину. На це ж також гроші йдуть, але що така людина доброго робить іншим? Добре ім’я потрібно заробити, — каже В. Палійчук наприкінці нашої зустрічі. — Хотів би, щоби у кожному селі було щось подібне до цього. Зрозуміло, пожежі є, були і будуть, але від нас залежить зробити так, щоби збитки від них були якомога менші і не так страждали люди.

 

Більше команд —  менше негараздів

— Хоча отака пожежна команда, про яку ви написали, мабуть, унікальне явище в Україні, але загалом добровільні пожежні дружини поширені в багатьох країнах світу. Яскравим прикладом є Німеччина, де цей рух зародився після війни. Наприклад, у Баварії таких дружин у тисячу (!) разів більше, ніж професійних пожежних частин, — розповідає начальник управління ДСНС в  іІано-Франківській області полковник служби цивільного захисту Володимир Чернецький. — Економічна ситуація в Україні всім відома, і навіть за бажання ми не в змозі забезпечити такою кількістю державних пожежних частин, технікою, особовим складом, щоби вони були у всіх під боком. Власне, колись пожежний автомобіль був чи не у кожному колгоспі і, відповідно, певна команда. Ті часи минули. Але тепер, коли  відбувається реформа місцевого самоврядування, утворюються об’єднані громади, котрим делегується все більше повноважень, питання місцевих пожежних команд стає ще актуальнішим. Розумію, що є певні труднощі з набором туди людей, котрі б на основній роботі заробляли достатньо коштів для утримання сім’ї. Тому актуальним є стимулювання пожежників-добровольців. Це навіть передбачено законодавством за участь в гасінні пожежі чи ліквідації іншої надзвичайної ситуації. і ми наразі рекомендуємо сільським головам закладати відповідні кошти в свої місцеві бюджети. Звісно, все залежить від війта, місцевих депутатів, головне, наскільки село багате.  Наприклад, у селі Хриплині Івано-Франківської міськради на це кошти знайшли. 

Ми, зі свого боку, також до цього долучаємося як у моральному, так і в матеріальному плані. 18 квітня, наступного дня після Дня пожежної охорони, на нашому стадіоні відзначили найбільш активних волонтерів. Що стосується матеріальної допомоги, то наше управління може передавати для оснащення місцевих пожежних команд списані автомобілі. Коли про це стало відомо, то виявилося стільки охочих їх отримати, що будемо проводити конкурс для них. 

У нас, в Західній Україні, свого часу був потужний рух добровільних пожежних товариств. Щоправда, через деякі обставини він мав тоді певне політичне забарвлення. Хоч часи змінилися, дещо помінявся менталітет людей, але традиції, сподіваюся, ще пам’ятаються. Адже гуртом біду легше побороти.

Інші публікації тематики

Прикарпатським ОТГ допоможуть залучати інвестиції

16:29 17 липня 2018 року|Оксана ПРОЦЮК

Мама прив’язала дітей ланцюгом...

16:22 17 липня 2018 року|Ярема СРІБНАК

«Ліпше віддайте сумочку...»

16:20 17 липня 2018 року|Ярема СРІБНАК

Аграрне кредо «Поточища»

16:14 17 липня 2018 року|Святослав ОТАМАН

НОВИНИ СПОРТУ

16:12 17 липня 2018 року|Богдан БІЛЕЦЬКИЙ

Ті, хто розчищає вітровали,

16:01 17 липня 2018 року|Мар’яна ОПІРСЬКА

«Срібло» Хорватії на славу України

15:45 17 липня 2018 року|Богдан БІЛЕЦЬКИЙ

Нові імена

15:44 17 липня 2018 року|Іван АНДРУШКО. Лауреат премії ім. Марка Черемшини.