Людина:Ювілеї
02 серпня 2018 року.

Василь НАЗАРЧУК: Мене завжди вабила свобода

Роман ГЛАДИШ

Нашому колезі – колишньому головному редактору газети «Галичина» (2000–2009 рр.), заслуженому журналісту України Василеві Назарчуку цими днями сповнюється 70 років. Він відома й шанована в краї людина, яка свого часу немало зробила для становлення і утвердження незалежної України. Згадаймо хоча б його статті на першій сторінці «Галичини» під рубрикою «Колонка головного редактора», які у той час були свого роду орієнтиром для багатьох прикарпатців у бурхливому політичному морі, чітко, ясно і безкомпромісно аналізували тодішню політичну ситуацію. Про Василя Назарчука можна коротко сказати, що він ніколи ні під кого не підлаштовувався,  завжди мав свою позицію, яка, власне, формувала і позицію газети. Ця позиція завжди була проукраїнською.  А у колегах найбільше цінував порядність, чесність, незаангажованість, об’єктивність, професіоналізм. Це ті принципи, яких прагнув дотримуватися сам і які культивував у підлеглих. Василь Назарчук ніколи не гнався за нагородами, але вони його все-таки знаходили. Серед них – почесне звання «Заслужений журналіст України», орден «За заслуги» III ступеня. Він переможець Міжнародного творчого конкурсу журналістів «Європа в українських медіа», неодноразовий лауреат всеукраїнських творчих конкурсів та рейтингів журналістів, у тому числі журналістських премій – імені Івана Франка та імені Богдана Бойка, нагороджений  медаллю Асамблеї ділових кіл України «Ділова людина України», відзнакою Спілки офіцерів України «Хрест заслуги» та іншими. 

Автора цих рядків доля звела з Василем Назарчуком у далекому 1990-му в новоствореній на теренах Прикарпаття першій в Україні демократичній газеті «Галичина», в якій він, прийшовши із «Робітничої газети», обійняв посаду першого заступника головного редактора. На відміну від мене, юриста за освітою, що став професійним журналістом, можна сказати, випадково (обставини склалися так, що редактор підпільного «Українського вісника» В’ячеслав Чорновіл запропонував мені посаду кореспондента української служби радіо «Свобода»), Василь Назарчук на той час був уже висококласним газетярем, за плечима якого було понад  15 років успішної творчої  роботи в обласних та республіканських друкованих виданнях. 

- Василю, я не раз думав,  як ви з дружиною Дариною, теж журналісткою,  на піку своєї творчої кар’єри зважилися розпрощатись із компартійною журналістикою і фактично всією сім’єю безстрашно пірнути у вир на той час ще ефемерної демократії? Адже комуністичний монстр був усе ще всесильний.

– Звісно, я добре усвідомлював, у якій системі ми живемо і які можуть бути наслідки. Але прагнення свободи було сильнішим. Мене вабили свобода творчості, відсутність заборонених тем, цензури, можливість називати речі своїми іменами. Тодішні перебудову, гласність, проголошені Горбачовим, сприймав позитивно, але розумів, що на цьому, як кажуть галичани, не стане. Що все це врешті приведе до ліквідації комуністичного режиму і розпаду Радянського Союзу. Що недалеко той час, коли на його руїнах постане незалежна Україна. Дарина поділяла мої погляди.

- Сумнівів не було?

– Ні. Тішилися тими історичними змінами, що відбувалися на наших очах. Хотілося бути їх безпосередніми учасниками. 

- Ти брав активну участь у підготовці першого номера «Галичини», який вийшов 13 травня 1990 року. Пригадуєш, як це відбувалося?

– Це був неповторний час. Нам відвели в приміщенні редакції газети «Прикарпатська правда» маленьку кімнатку, де розмістився наш невеличкий колектив однодумців. Тут ми збиралися на планірки, наради, летючки. Тут планували перший номер газети. Наскільки пам’ятаю, ти, Романе, також був активним учасником тієї редакційної кухні.

- Ми всі тоді самовіддано варилися в тому котлі. Але основний творчий тягар ліг все-таки на твої плечі. Зокрема головний програмний матеріал першого номера – твоє інтерв’ю з першим демократично обраним головою першої демократичної обласної ради Миколою Яковиною. На той час це була справжня інформаційна бомба. Особливо, якщо згадати, що перший номер «Галичини» вийшов, так би мовити, ще в «обкладинці» компартійної «Прикарпатської правди».

– Так, це був небачений прецедент. Сталося це тому, що  обком компартії, ясна річ, не погодився, щоб «Прикарпатська правда» реформувалася у видання першої демократичної обласної ради. Газета, яка досі була органом обкому компартії й обласної ради народних депутатів, більше не могла виходити в такій упряжці. Тож  було прийнято рішення про розмежування видання. Це означало, що на першому етапі, поки йшов процес «розлучення» і переоформлення передплати з «Прикарпатської правди» на «Галичину», вона виходила і розповсюджувалася своєрідною вкладкою компартійної «Прикарпатки» – чотири полоси формату А3. Ось і вийшло, що комуністи мимоволі отримали разом зі своєю компартійною газетою ідеологічного антипода. Бо уже в першому номері ми чітко і недвозначно заявили про програмні цілі нової демократичної України – курс на незалежність, національне відродження, свободу слова, свободу совісті, свободу преси і т.п. Власне, це те, чому істерично протистояла компартія.

- Тоді свій рубікон переходив кожен журналіст. Знаю, що ти його переступив задовго до «Галичини». У «Робітничій газеті» не раз дозволяв собі гостро критикувати партійні пленуми, конференції, стиль роботи перших секретарів. А ще на початку 1990 року в тисменицькій районній газеті «Вперед», яка тоді завдяки редактору Василеві Гордієнку (на жаль, нині покійному) чи не єдина в краї виступала рупором національно-демократичних сил, опублікував розлоге інтерв’ю (дві газетні шпальти) з українським дисидентом Левком Лук’яненком, який свого часу був засуджений комуністичним режимом до смертної кари,  а тоді балотувався в народні депутати по Івано-Франківському виборчому округу. В «Галичині» майже щономера виходили матеріали, які можна було назвати відверто антикомуністичними. Водночас більшість журналістів «Галичини» залишалася членами компартії. Чи не карали вас, так би мовити, по партійній лінії? 

– Звісно, на перших порах нас часто кликали на партійний килим, «виховували», погрожувалиѕ На ці спроби тиску ми зреагували відповідно – всі, як один, вийшли з лав компартії. Зрештою, з 1 липня 1990 року «Галичина» почала виходити і розповсюджуватися окремим незалежним виданням – вісім полос формату А3. Вихід у світ першої української  незалежної національно-демократичної газети став святом не лише для нас, газетярів, а й для сотень тисяч наших краян, для української діаспори. Люди допомагали виданню, чим могли, передусім, звісно, передплатою. Коли завершилося розмежування і газета почала виходити окремим виданням, наклад «Галичини» був 62 тисячі. А в наступному 1991 році ми мали вже понад 160 тисяч примірників!

- Як складалися відносини з місцевою демократичною владною верхівкою?                            

– Спочатку начебто було повне взаєморозуміння. Однак згодом декому з наближених до влади депутатів здалося, що газета забагато собі дозволяє. На початку 1993 року на порядок денний сесії обласної ради винесли звіт редакції. Такого в останні роки не дозволяла собі навіть компартія.  Ми вважали це замахом на свободу преси, тож виступили з протестом. В день сесії опублікували заяву колективу редакції, де чітко пояснили свою позицію. Врешті-решт на  сесії депутати слухали питання без звіту і без нас. У гніві за непослух наприймали неправочинних рішень. Зокрема зробили спробу приклеїти демократичній газеті, здавалося б, забутий ярлик «органу», що його свого часу винайшли комуністи для загнуздання  преси. Окрім того, вирішили в односторонньому порядку позбавити трудовий колектив статусу співзасновника. Нагадаю, що такі зміни згідно із законодавством про друковані ЗМІ можливі лише в судовому порядку. З цього приводу ми зверталися до прокуратури, однак вона ніяк не зреагувала на наші запити. Питання зависло в повітрі. Наскільки знаю, ці рішення не були скасовані, але й не вступили в силу. Тим «слуханням» ми присвятили цілий номер газети під загальною назвою «Судний день «Галичини». Після цього досить скоро відчув на собі владну обструкцію. Це закінчилося тим, що я змушений був залишити «Галичину» і повернутися в «Робітничу газету».

- Які ще маєш цікаві факти з практики спілкування або співробітництва з можновладцями?

– Про це розповідати можна багато, бо працювати довелося з трьома головами обласної ради та кількома головами облдержадміністрації. Та згадаю лише Михайла Вишиванюка, нині, на жаль, вже покійного. Він єдиний із обласних керівників міг зателефонувати (і не раз це робив) та  подякувати за якусь публікацію, що вразила чи припала йому до душі. Іноді телефонував, щоб просто сказати: «Добру газету робиш, Василю!». Звичайно, і в наших стосунках  не все було гладко і безхмарно. Особливо в часи розквіту медведчуківських «темників». Пригадую, якось Михайло Васильович покликав до себе і розгорнув переді мною якісь діаграми: «На, дивись!». «А що це таке?» – наївно перепитав я. «Це ваша робота. Тут намальовано, як ви висвітлюєте діяльність президента (тоді ним був Кучма), скільки негативу, скільки позитиву даєте. Тут суцільна критика. Зате Ющенко і Тимошенко у пошані. Я розумію, що у вас свобода слова, але що робити мені, коли я їду в столицю щось вибивати для області, а мені в лице тикають ці малюнки. Мовляв, навіщо вам фінанси, якщо у вас в газетах така свобода?». Я його розумів, але курс газети залишався незмінним.  

- Василю, я знаю, що ти виходець з глухого поліського села Самари, що на Волині. Звідки в тебе взялася така жагуча тяга до журналістики?

– У старших класах в мене  була добра вчителька з літератури, яка пробудила в мені любов до публіцистичного слова.  Дуже любив твори на вільну тематику, де можна було викластися на всі сто. Вчителька оцінювала їх на «п’ять» з багатьма плюсами, влаштовувала класні читання. Відтак запропонувала мені надіслати деякі з них у волинську «молодіжку». Яким же було моє потрясіння, коли мої «твори» було опубліковано. Це мене дуже надихнуло. В армії активно дописував до армійських часописів. Коли  звільнявся в запас, мене чекала приємна несподіванка – гонорар за мої публікації протягом всієї військової служби. Для демобілізованого солдата цей гонорар був немов манна небесна, подарунок долі. Це ще більше утвердило мене у мрії стати професійним журналістом.

- Отже, мрії все-таки збуваються? 

– Так. Після служби в армії  успішно вступив на факультет журналістики Львівського державного університету і успішно його закінчив. Журналістську кар’єру почав у хмельницькій обласній газеті «Радянське Поділля», де мене дуже добре прийняли, забезпечили житлом, де, власне, я й відбувся як професійний журналіст. 

- Чому ж ти невдовзі залишив таке прихильне до тебе Поділля і переїхав до Івано-Франківська?

– Так склалися обставини. Дружина хотіла бути ближче до мами, яка рано овдовіла. Хмельницький  завжди згадую з вдячністю і теплотою. Але саме  Івано-Франківськ став для мене рідним. Тут моя кар’єра стрімко пішла вгору: кореспондент, завідувач відділу «Прикарпатської правди», власний кореспондент республіканської «Робітничої газети», перший заступник головного редактора, головний редактор газети «Галичина».

- Пригадую, що головним ти став усупереч намірам керівництва обласної ради, яке просувало свою кандидатуру.

– Так. У 2000 році Богдан Галюк (нині, на жаль, покійний) пішов на пенсію і навколо посади головного редактора  розгорнулася гостра боротьба. Спочатку я спостерігав за нею збоку. Але невдовзі в редакції утворилася ініціативна група, яка попросила мене взяти участь у виборах головного редактора. Я довго відмовлявся. Дуже вже комфортно почувався у ролі власного кореспондента всеукраїнської газети.  Спадщина ж «Галичини» не приваблювала. На той час наклад її впав у десять разів – зі 160 тисяч примірників до 16 тисяч. Газета залізла у борги. До того ж попереднє керівництво наламало дров з так званим «Тижневиком «Галичини», якому  віддали найдохідніший четверговий номер. Врешті-решт, мабуть, саме ці чинники спонукали мене ризикнути. Згідно зі статутом газети, головного редактора обирає колектив, але його рішення має затвердити сесія облради. На розсуд загальних зборів трудового колективу було винесено три кандидатури. Одну з них представляв голова облради. Він навіть пригрозив, що коли кандидатуру керівництва ради не підтримають, газета матиме великі проблеми.  Однак після двох турів голосування  абсолютною більшістю голосів головним редактором обрали мене.

- Проте на цьому виборча епопея не завершилася?

– Так. Далі належало пройти другу частину шляху – затвердження на сесії. і тут не обійшлося без інтриг. На сесійному засіданні, де розглядали наше питання, раптом не виявилося кворуму. Тож я повернувся до власкорівської роботи. А  редакцію «Галичини» тим часом почало лихоманити. Думаю, саме це спонукало голову облради Зіновія Митника, так би мовити, передумати  і запропонувати мені якнайшвидше, ще до наступної сесії, на якій мали повторно розглядати моє питання, обійняти посаду тимчасово виконуючого обов’язки головного редактора «Галичини». Уже на наступній  сесії мене все-таки затвердили головним редактором. Почалися важкі, напружені газетярські будні. На той час найголовніше було збільшити наклад газети. Їздили по всіх районах, агітували, проводили різні акції. І вже наступної передплатної кампанії наклад вдалося подвоїти. До того ж паралельно нас втягнули у судовий  процес навколо дочірнього «Тижневика «Галичини».

- Не шкодуєш, що обрав цю нелегку і здебільшого невдячну професію? 

– Я пропрацював журналістом 35 років і не пошкодував про це жодного разу. Журналістика відкриває такі великі можливості для творчої  самореалізації, для нових зустрічей і знайомств, як жодна інша професія. 

- Особисто для мене пам’ятні ті епізоди з нашого творчого життя, коли ти «ліпив » з мене професійного газетяра. Часто згадую наші дискусії навколо моїх перших газетних публікацій. Зауваження, які ти висловлював після прочитання матеріалів, завжди були професійно вмотивованими і конструктивними, допомагали глибше вникнути в тему. 

– Мені подобалося працювати з молодими недосвідченими журналістами. У них ще не засмічена газетними штампами творча уява. З них справді ще можна «ліпити» справжніх «профі», на відміну від деяких досвідчених акул пера, в яких нерідко думку замінює кліше. Що стосується тебе, то я з першого погляду розгледів у тобі бажання не лише писати, а й постійно самовдосконалюватися, братися за глибокі аналітичні теми, за журналістські розслідування. На щастя, в тобі це бажання не згасло дотепер.

- А що ти скажеш про сучасну українську журналістику загалом?

– На жаль,  нічого втішного. Наш національний інформаційний простір був вщент зруйнований попередніми режимами. Через це ми не змогли ефективно протистояти російській пропагандистській машині, яка  роками  готувала російську агресію і сьогодні інфікує жителів українського сходу (і не тільки) цинічною брехнею про Україну.

- Але щось таки міняється?

– Справді, агресія путінської Росії спричинила певні зміни в інформаційному просторі і в мізках українських журналістів. В інформаційних програмах стало більше проукраїнського. Хоч це, мабуть, і все. Загалом не полишає враження, що українська журналістика і досі залишається в полоні російської інформаційної матриці. Ми не надто далеко втекли від російських інформаційних кліше. Абсолютна більшість ЗМІ і досі залишається російськомовними або двомовними з домінуючим російським контентом. і це на п’ятому році російської війни! Цей феномен заведено пояснювати маркетинговими чинниками. Однак насправді російськомовність ЗМІ завжди означає їхню істотну зануреність у російський інформаційно-культурний контекст, який апріорі ворожий до України. На мою думку, сьогодні патріотичним є не лаяти когось (хоч би й Путіна) російською, а повністю відмовитися від російщини в усіх її виявах, перестати говорити і писати мовою окупанта.

- Колись ти сформулював так зване золоте правило журналістики..

– Воно актуальне і для інших сфер суспільного буття і вкладається в одне слово: порядність. Якщо журналіст його ігнорує, то дуже швидко втрачає моральне право називатися журналістом. Так само, як і політик, керівник чи чиновник.

Будучи головним  редактором найтиражнішої газети Прикарпаття, ти водночас десять років поспіль очолював обласну організацію НСЖУ. Нині очолюєш первинну журналістську організацію ветеранів Івано-Франківська. 

– Громадська робота супроводжувала мене все життя. Я, до речі, був делегатом останнього з’їзду «союза журналістов СССР», кількох з’їздів НСЖУ. Громадська робота у спілці журналістів для мене була такою ж важливою, як і журналістська творчість. Це актуально  і понині.

- Василю, у тебе, так би мовити, стовідсоткова журналістська сім’я. Дружина Дарина Іванівна також заслужений журналіст України – після «Галичини» багато років працювала власкором парламентської  газети «Голос України». Доньки теж обрали цей фах..

– Виходить, що я став фундатором нової журналістської династії. Насправді ми цього ніколи не планували. З Дариною вчилися  на одному курсі. Дочки ж обрали журналістику, можливо, й під впливом батьків, але самостійно. і нині вони цілком незалежно від нас торують свій шлях у журналістиці.

- Чи задоволений ти прожитими роками? 

– Доля подарувала мені улюблену професію, кохану дружину, двох чудових дочок, трьох онуків.  Вважаю, що справді досяг чогось у житті і в професії. Саме в пору мого керівництва газета «Галичина» визнавалася найкращою обласною газетою України, а я особисто – журналістом року в Україні. Звичайно, тут не лише моя заслуга. Цими здобутками завдячую колегам, усьому  колективу редакції газети, який колись у складний для нього час покликав мене на допомогу, довірив мені своє кермо і майже десять років підтримував мене, розділяв перемоги і невдачі. Я можу нині сказати, що нікого в своєму житті не зрадив, не підвів, не підставив. Я завжди довіряв людям іноді, може й занадтоѕ 

- Що б ти побажав редакції газети?

– Успішно пройти процес реформування, щоб добре ім’я «Галичини» завжди гордо звучало на всю Україну.


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Патріарх політв’язнів

12:27 02 серпня 2018 року|Степан ГЕНИК. Професор

ЛОВЕЦЬ ГОЛОСУ

10:25 02 серпня 2018 року|Володимир КАЧКАН. Академік

Його надихали Олекса Довбуш і опришки

10:06 31 липня 2018 року|Володимир БАКАЛА. Старший науковий співробітник історико-меморіального музею Олекси Довбуша, член НСКУ

Мудрий керівник і наставник

14:59 26 липня 2018 року|Іван ГАВРИЛИШИН. Член Національної спілки журналістів України.

Талант до греки й латини

15:59 24 липня 2018 року|Дмитро ЮСИП

Романове життєствердження,

15:33 24 липня 2018 року|Василь ЛИЗАНЧУК

Бойові дороги нескореного

16:03 10 липня 2018 року|Іван КМЕТЮК

«Людина честі й благородних вчинків»

10:51 10 липня 2018 року|Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ

Олександр ГОШИЛИК: УСЕ — НЕ НАМАРНО!

13:05 28 червня 2018 року|Тетяна ГОЛОВЧИН