:Людина
20 вересня 2018 року.

Степан Пушик: погляд із вічності

Ольга СЛОНЬОВСЬКА

Після відходу яскравих особистостей в позасвіти завжди залишається болюче й прикре зяяння. З цієї причини іноді навіть складається враження, що в перші дні після смерті Сили Провидіння забирають талановитих людей із усією їхньою величезною аурою таланту, могутніх справ і задумів, благородних вчинків і непересічного життя. Згодом це духовне багатство повертається для блага нації сторицею, крім, звичайно, живого митця.

У ніч із 13 на 14 серпня не стало Степана Григоровича Пушика – людини-титана, людини-легенди ще за життя. Дуже важко уявити Івано-Франківськ без цього неспокійного, бунтівного, свідомого й надзвичайно активного чоловіка. За своє нелегке життя він допоміг багатьом як не порадою, то втручанням у несприятливі обставини, добрим словом, моральною підтримкою. А коли почалися криваві події АТО, не гаючись перечислив для українських солдатів 16 тисяч гривень! Був Степан Григорович непростим чоловіком, іноді аж занадто гострим у відстоюванні справедливості, але завжди чесним, правдивим і порядним. Любив Україну, і Україна любила його.

Тарас Шевченко в «Автобіографії» писав: «історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини». Степан Пушик міг би повторити ці слова й про себе самого, адже пережити йому довелося багато знакового, тяжкого й страшного. Народився наш талановитий земляк у часи воєнного лихоліття. Ще коли маленькому Степанкові ледь минуло півроку, в рідному селі Викторові почалося справжнє пекло: радянська армія, що наступала, мінометним вогнем розчищала дорогу піхоті, а оскільки біля батьківської хати стояла штабна німецька машина, то жодних шансів вижити при обстрілі найближчим сусідам і сімейству Григорія Пушика не залишалося. Тікали у величезній паніці, тато ніс на руках немовля, а на плечах – клунок із подушками й веретами. Коли артобстріл закінчився, виявилося, що в одній із подушок застряг осколок міни, випущеної «катюшею»: випадковість врятувала не тільки Григорія, а і його маленького сина. 

У повоєнні роки радянська влада гарячково закріплювала свої позиції кривавим терором, нещадно розправлялася з «лісовими хлопцями» в усій Галичині й рідному Пушиковому селі, тож із молоком матері Степанко всмоктував і жертовну любов до України, за яку віддавали життя його свідомі односельці, і ненависть до жорстоких окупантів. У батьків Степанкового друга – Богдана Гармазія – під стайнею був цілий арсенал повстанської зброї, і  малі шибеники натягали собі звідти ціле відро новеньких патронів. А стосовно «упівської» літератури, то Марко Боєслав іноді приносив її Степановому батькові. Обачний Григорій «зашивав» ті безцінні папери в солом’яний гребінь хати. Це бачив маленький син, хоч, здавалося, його цікавили тоді хіба що жовтороті горобенята.

Степанові мама й бабуся знали силу-силенну пісень, казок, легенд, і дитяча душа розкошувала в тому багатобарв’ї щедрої скарбниці народної фантазії й мудрості. Мамин дід, як і тато майбутнього поета, були людьми, що за життя набачилися світу. Ще до приходу радянської влади дід їздив на далекі заробітки у Прусію та Францію, а під час Першої світової війни опинився серед тих, на чийому здоров’ї й  житті супостати випробували газову атаку. Степанів батько також був учасником Першої світової, причому вояком Української Галицької Армії. Отже, й спадковість мала неабиякий вплив на характер і майбутню долю відомого нині пісняра, автора багатьох художніх книг і наукових розвідок.

Господь не пошкодував Степанові Пушикові жодного зі Своїх найкращих дарунків: ні вроди, ні зросту, ні розуму, ні сили, ні талану, ні таланту. Про таких щасливчиків кажуть, що при народженні їх Бог поцілував у тім’ячко. Історичне підсоння малої батьківщини теж відіграло велику роль: старий княжий Галич, легенди, перекази й казки, що таки збереглися до ХХ ст., ближчі в часі події початку ХХ ст., овіяні ореолом звитяги січових стрільців, самовіддана боротьба УПАѕ До того ж у селі Викторові завжди процвітала самодіяльність, адже композитор світового рівня таланту Денис Січинський ще в 1901 році саме тут створив сільський хор.

Перша книжка Степана Пушика «Зелена хвоя» (1964 р.) вийшла як ротапринтне видання малесеньким тиражем (усього 25 примірників) за рекомендацією Клубу інтелігенції. Проте й за таку мало не «самвидавну» публікацію в час, коли «хрущовська відлига» перейшла в страшні «брежнєвські заморозки» і провідний критик СРСР із московської трибуни відверто гаркнув: «Нє будєт вам оттєпєлі! Оттєпєль кончілась!», можна було жорстоко поплатитися.

На щастя, тоді вже Степан Пушик служив в армії аж у Підмосков’ї, на ракетній базі, а кадебісти у самому лігві СРСР подібних «атщєпєнцев» не особливо насмілювалися шукати. Коли ж їхав у відпустку, Степан Пушик мав пересадку в Києві. Приніс власні вірші у журнал «Україна», а літредактор Наталка Кащук гірко плаче: «Наших найкращих хлопців заарештували. Стуса і Чорновола під суд віддають!». Проте ангел-охоронець беріг свого підопічного, як зіницю ока: саме в ці страшні часи Степанові Григоровичу таки вдалося видати свою першу справжню книжку поезій у касеті, тобто в одному випуску з тонюсінькими книжками-метеликами інших авторів,  і називалася вона промовисто: «Молоді громи». А цензура ж контролювала кожне слово, найменший натяк, недвозначний підтекст. Навіть у пісні «Два кольори» (слова Д. Павличка, музика О. Білаша) недоброзичливці побачили бандерівський прапор! Громи, та ще й молоді, могли бути розшифровані як бунт покоління 70-х, як загроза тоталітарній прогнилій системі, яка невблаганно котилася в прірву.

У ті самі «часи не-Батиєві» Степан Григорович потрапив у неабияку халепу ще й із тоді модним серед молоді самвидавом і мало не загримів у дисциплінарний батальйон, а це вважалося значно гіршим покаранням, аніж тюрма. Стривожений і зажурений жахливою перспективою, солдат чекав найстрашнішого. Та раптом до казарми прибігли друзі: «Твою пісню співають по телевізору!». Степан зірвався з ліжка, як обпечений, а побачив телепередачу власними очима – отетерів: у Колонному залі на сцені стоїть 38-річний красень Дмитро Гнатюк, а ведучий оголошує: «Музика Алєксандра Бєлаша, слова солдата Совєтской арміі Стєпана Пушика, пєсня «Яблонєвая осєнь». Слухав виконання своєї пісні «Треба йти до осені», як у трансі. Камера вихоплювала обличчя глядачів, ковзнула урядовою ложею: аплодувало все політбюро на чолі з Брежнєвим! Вражений успіхом, Степан вибіг із казарми, кинувся до турніка, легко зробив кілька найважчих вправ і вигукнув: «Пошлете мене в дисбат, ага! Тепер не боюсь я вас!». 

Навіть будучи відомим в Україні лауреатом багатьох премій, Степан Пушик завжди був у відвертій опозиції до радянської влади. У 1987 році, коли журнал «Україна» надрукував Пушикову статтю «Пам’ять совісті», в якій добряче дісталося секретареві з ідеології обкому партії за те, що в області щотижня горять церкви, цей номер всеукраїнського часопису в Івано-Франківській області тоді годі було купити в газетних кіосках. Не отримав його й жоден прикарпатський передплатник. Місцева влада зробила все, щоб «Пам’ять совісті» не дійшла до читачів. 

Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, літературних премій імені Василя Стефаника, Івана Франка, Павла Чубинського, Мирослава Ірчана, Міжнародної літературної премії імені Веляників-Швабінських Українського Вільного Університету в Нью-Йорку, депутат Верховної Ради України першого демократичного скликання, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, заслужений діяч мистецтв України, кавалер орденів «За заслуги» III ступеня, «За заслуги» II ступеня, ювілейної медалі 

«25 років незалежності України» – Степан Пушик постійно відзначався вагомими творчими здобутками: науковими розвідками про «Слово о полку ігоревім», 150-ма піснями на власні вірші, романами, чудовими книгами казок, прислів’їв та приказок, віршів, малої прози, похвальним за обсягом вибраним в шести томах і семи книгах. 

Солідний вік автора знаменувався високою творчою потужністю. Він дописував «Бусову книгу», досліджував, де похований автор «Слова о полку ігоревімѕ», завершував нову поетичну книжку, упорядковував свої щоденники. Степан Пушик не мав часу на відпочинок, не звертав уваги на проблеми зі здоров’ям. Як тут принагідно не згадати слова нобелівського лауреата, всесвітньо відомого американського письменника  Ернеста Хемінгвея про те, що письменники не бояться смерті, бо просто не вірять, що вона існує. За добу до своєї кончини Степан Григорович зателефонував мені й ми розмовляли майже годину. Я ще здивувалася, що вічно їжакуватий, нарваний, гарячий, немов окріп, Степан Пушик раптом зробився дуже делікатною і толерантною людиною. Згодом з’ясувалося, що в останні два тижні він телефонував фактично всім, кого поважав і любив. Прощався, хоч, напевно, й сам не усвідомлював цього. інтуїція в Степана Пушика завжди була феноменальна. 

Талант Степана Григоровича – беззаперечний, і відповідні маркери – цьому підтвердження, адже митець повинен мати чіпку пам’ять, тонку спостережливість, уміти співчувати реальним людям, своїм сучасникам, не дистанціюватися від них, не зневажати своїх літературних героїв, які в художньому часопросторі не завжди витримують випробування долі. Чи не тому в Григора Тютюнника знаходимо вистраждану ним особисто таємницю таланту, яку він іменує болем, а найімовірніше, тут йдеться про високий больовий поріг і обстоювання митцем кожного, хто в біді і скруті. У Павла Загребельного, автора чи не найкращих у нашій літературі історичних романів, теж є прозірливі слова про те, що митець – це завжди неординарна доля: той, хто нічого не пережив, не перестраждав, хто якимось чином щасливо вберігся від потрясінь і випробувань, не може проявитися цікавим письменником уже з тієї простої причини, що не має чого розповісти людям. Ернест Хемінгвей про літературні надбання, суголосні Пушиковим, писав: «Усі хороші книги подібні в одному – коли ви їх дочитаєте до кінця, вам буде здаватися, що все прочитане відбувалося з вами особисто, і так воно з вами навіки й залишиться: хороше чи погане, захоплення, смуток і жаль, місця і люди, і навіть яка була погода». 

Стосовно творчої спадщини нашого земляка, то неопублікованого ще залишилося чимало – значно більше, ніж те, що вийшло друком: у рукописах Степана Пушика лежить найбільший за обсягом, мабуть, у світі щоденник із трьох сотень томів. Це мемуаристика, яка сьогодні має найбільший попит у читачів, адже епоху змальовує і аналізує очевидець із дуже близької відстані. 

Дев’ятикласники України вивчають «Слово о полку ігоревімѕ» саме в Пушиковому перекладі й інтерпретації. Нова хрестоматія з української літератури, видана видавництвом «Літера», презентує напрацювання Степана Григоровича досить широко. Добре, якби вчителі користувалися саме цією науково-методичною книжкою і пропагували її в школах. Кілька місяців тому великого шуму в наукових колах наробила велика за обсягом розвідка Степана Григоровича про місце поховання сина Осмомисла – князя Володимира Ярославича, який і створив безсмертне «Слово...». Десь недалеко від цього співця на Пушиковому горбі сьогодні спочиває і сам Степан Григорович, який заповів поховати своє тлінне тіло в рідному Викторові, чим зробив своїм землякам велику честь.

Люди такої планиди, як Степан Пушик, завжди приходять на землю із апріорі великою місією, що нелегка для виконання, іноді навіть ними й не зрозуміла до кінця, надзвичайно виснажлива, проте завжди потрібна не для окремої людини чи самого носія таланту, а для всього народу. Якщо взяти до уваги лише унікальні Пушикові пісні, то ні за якістю, ні за кількістю створеного він ніколи й нічим не поступався на Андрієві Малишку, ні Дмитрові Павличку, а іноді навіть перевищував їхні творчі здобутки. Пушикові пісні давно стали народними, і їх співатимуть ще століттями, вважаючи питомо рідними, сакральними. Ще довго науковці посилатимуться на зроблені Степаном Григоровичем відкриття у «Слові о полку ігоревімѕ». Ще десятиліттями власним дітям і внукам колишні студенти, яким цей непересічний дослідник і збирач народних перлин викладав фольклор, будуть розповідати про Степана Пушика дивовижні історії.

Похвально, що місцева влада Івано-Франківська вирішила питання про встановлення погруддя Степанові Пушику на Алеї Слави – пантеоні наших земляків-сучасників, які відійшли у вічність, але назавжди залишаться в пам’яті вдячних галичан. Міський голова Руслан Марцінків узяв цю справу під свій особистий контроль і пообіцяв дружині поета відкрити погруддя до 75-річчя митця, а також фінансово допомогти з посмертним виданням збірки ще не друкованих віршів і книги найважливіших записів зі щоденника Степана Пушика.

Гірко, прикро й тяжко: не стало Степана Григоровича Пушика. Як писала Ліна Костенко, такі люди народжуються раз на століття. Горе непомірне, втрата непоправна. Пішов у позасвіти чесний і вірний син України, і сльоза на її пречистому обличчі засвідчує, що був наш великий земляк непересічною творчою особистістю й свідомим українцем. Щиро помолімося за його світлу душу! Наближається 40 днів від часу його смерті, й молитва новопереставленому рабу Божому Григорію у ці дні найбільше потрібна. 

Земля Вам пухом, Степане Григоровичу! Спочивайте з Богом! 

Мені подобаєтьсяіншого користувача це сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Книжне поле Яреми Гояна

17:20 09 жовтня 2018 року

...І стихія гуцульського характеру

15:51 02 жовтня 2018 року|Василь БАБІЙ

Cпершу бачила перед собою людей...

15:50 02 жовтня 2018 року|Ігор ГОЛИНСЬКИЙ

Світло його душі

10:15 27 вересня 2018 року|Володимир ЛИС. Викладач Лебединського педагогічного коледжу імені А. С. Макаренка, композитор.

МИТЕЦЬ, А ОТЖЕ — ПАТРІОТ

16:33 28 серпня 2018 року|Олександр ЮНІН. Директор Музею-майстерні І. П. Кавалерідзе.

Запам’яталися його добрі справи

13:20 21 серпня 2018 року|Василь ТИМКІВ. Голова Ради ІФОО УТОПІК, кандидат наук з державного управління.

Василь НАЗАРЧУК: Мене завжди вабила свобода

12:32 02 серпня 2018 року|Роман ГЛАДИШ

Патріарх політв’язнів

12:27 02 серпня 2018 року|Степан ГЕНИК. Професор

ЛОВЕЦЬ ГОЛОСУ

10:25 02 серпня 2018 року|Володимир КАЧКАН. Академік

Його надихали Олекса Довбуш і опришки

10:06 31 липня 2018 року|Володимир БАКАЛА. Старший науковий співробітник історико-меморіального музею Олекси Довбуша, член НСКУ