Людина:Пам`ять
23 листопада 2017 року.

Прощально-сповідальний акорд

Володимир КАЧКАН

Чомусь плакав ранок. Небо, мовби ображене на осінню землю, цідило сльози. Потому давало волю почуттям — і гучне відхлипування ніби спиняло мою звиклу ходу до рідної університетської кафедри.

Водночас неочікувана, неусвідомлена й необррунтована важкість напомповувала жили рук, ніг — тож мої кроки хоч і долали недалечку відстань, але якось дерев’янкувато.

Аж раптом зі слухавки вдарила осиротіла й зболена чиясь фраза: «Не стало Василя Пилип’юка!..».

І остовпів. Ні кроку. Ні слова. Ні сміливої життєтворчої думки.

 «Як?.. Де?.. Коли?.. Обставини?.. Невже?..» — неначе в калейдоскопі, закрутилися оці запитання, ні, радше — волання до самого себе, до навкілля — до неба і всенького світу: «Навіщо?.. Це неправда!.. Так не могло і не повинно статися!..».

А затерплий од болю голос найближчої і найріднішої Василевої Нусі-жони ствердно простогнав: «Нема-а-а Василя, відійшо-о-о-в...». А далі — пінькотіння у слухавці, щем у моєму горлі, печія в грудях і якась хвилева наче сліпота: очі не прозирають наперед, до вух прибивається чиєсь ранкове вітання — а світу не бачу й не чую. Наче йду, а насправді стою, як онімілий...

Боже, дай сили сприйняти те, що розкололо громом несподіванки явність; поможи знайти в собі затаєні надсилля і розв’язати оцю житейську теорему: хіба можна обтяти лет таланту, що належить не одній людині, а цілісінькій нації, ба світові. Так-так, оцьому олюдненому простору, де в різночассі буття так щедро збираються всілякі таланти і ренії?..

Буквально недавнісінько Василь телефонував мені, справлявся, як здоров’я, як діти маються, внуки, а ще наполягав, аби я написав буквально півсторінки філософсько-образного тексту, що ляже як передслово до його наступного альбому. Віднікувався я, бо таки ситуативна явність не вкладала мені в руку перо, але він, поспішаючи, додав: «Ось їду до Києва, лечу до Китаю — готую грандіозну художню фотовиставку під умовним гаслом: «Китай — очима українського фотохудожника». Знаю — я твій боржник. Ото приїду, заскочу до Івано-Франківська днів на два, підемо разом до міського й обласного чільників — і таки переконаємо панів Марцінківа й Гончарука в тому, що треба небавом у серії «Шевченківські лауреати» видати твою книжку «Той, що бачить Вічність (маестро Василь Пилип’юк)» з моїми численними світлинами. Як це ти зробив про Ярему Гояна — «Сповідь душі»...

З його короткого, але якось наче справді приправленого винуватістю слова на мої теперішні сумовиті роздумування вляглося його ж — «грандіозну». і тут же, як за кінотасьмою, перед моїми очима постають таки справді грандіозні задумом, охопом дійсності, образотворенням його фотомистецькі твори, радше — творіння, які феноменально розкішно й осмисленно правдиво розкрилюють нам вічну пізнаваність землі і неба, людської життєтворчості, самої земної сутності.

і не злічити виставки, свята-імпрези в Івано-Франківську, Львові, Києві, світових столицях. Колись, прижартовуючи, я казав Василеві: «Почекай-но, скоро буде оголошено подорож на нововідкриту планету... Готуй виставку!..» — «А — це грандіозно!..» — відповів куцим усміхом.

Є речі, що підвладні земному розумові. Є події, що у своєму наслідку мають певну закономірність. Та є й те, що не вкладається між триби ані раціо, ані тим більше — емоціо.

Це — втрати! Неоціненні! Непоправні!


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Просвітянин, крилошанин, ректор

12:06 08 травня 2018 року|Ярослав ГАП’ЯК

Цілитель із Дзвиняча

11:59 03 травня 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

Перший декан музпеду

14:17 19 квітня 2018 року|Петро ЧОЛОВСЬКИЙ

Піснеслава Квітки Цісик

15:00 17 квітня 2018 року|Василь БАБІЙ

Єдина у своєму чині

14:59 17 квітня 2018 року|Управа Всеукраїнського товариства «Гуцульщина».

Дивосвіт Степана Василіва

10:17 12 квітня 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

ПРОФЕСОР НА ФРОНТІ

12:19 29 березня 2018 року|Петро ПАРИПА

Насамперед — поет

16:24 13 березня 2018 року|Василь БАБІЙ

No pasaran!

08:56 20 лютого 2018 року|Артур ДРОНЬ