:Людина
28 червня 2018 року.

Олександр ГОШИЛИК: УСЕ — НЕ НАМАРНО!

Вийшовши з «іловайського котла», боєць взявся писати вірші...

Тетяна ГОЛОВЧИН

«...Знайшовши вихід — я, нарешті, вийшов. Життя в своєму тілі я зберіг,Та безліч тих — хто без надії згинув, Ще більше тих — хто із надією полігѕ», — ці віршовані рядки боєць Олександр Гошилик вилив на папері як вічний спогад про вихід з іловайського пекла...

Війна — це коли частина людей хоче нажитись, частина хоче перемогти, а решті просто однаково. Жорстоко, але правдиво. Справді, війна ламає усі стереотипи, переконання, звички, устрій життя, моральні принципи, забирає побратимів, «пересіває» друзів. Але разом з тим вона «ліпить» нових людей — впевнених, вірних, надійних, хоробрих — інше, повоєнне нове покоління, спроможне розрізнити добро і зло, змінити світ, якого, врешті, бояться... 

Життя перед кожною людиною ставить свої випробування та іспити. Одні під тягарем складних умов ламаються, інші — лише гартують характер, силу духу і професіоналізм. Такою незламною людиною є Олександр Гошилик. Він — герой не лише для мого містечка — Долини, а й для всієї України. У свої 18 він, сповнений юнацького запалу, цілеспрямованості, наполегливості, не оглядаючись назад, йшов уперед до своєї мрії. Олександр — це вже нова зміна, хлопець, який свідомо визначився у своєму виборі. Хлопчина, який виріс у Долині і ніби недавно в школу ходив, сьогодні — кавалер ордена «За мужність» III ступеня та нагороди «За жертовність та любов до України». 

Сашко — активний боєць і словом, і ділом, один із тих, хто потрапив у список — базу даних головних ворогів. Позивний у хлопця був простий — «109». Саме цю статтю — «Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади» — інкримінували йому на Майдані. Для батька вибір сина був повною несподіванкою . Вистачило всього: і сліз, і гордості за свою дитину, і страху перед війною. У Сашка ж — гордість за державу, величезне бажання захищати свій народ. 

Перш за все захоплює погляд Олександра. Очі, які бачили смерть, жах війни, випромінюють риси справжнього чоловіка, мужнього, зрілого, впевненого у собі. Все було, як і у всіх: дитинство, школа, життєві випробування. Народився Олександр 10 вересня 1995 року. Навчався у Долинській ЗШ I-III ст. №7 протягом шести років, потім вступив у Долинський природничо-математичний ліцей, де і навчався до 8-го класу. Згодом — навчання у Київському фізико-математичному ліцеї при Національному університеті імені Т. Шевченка. із 2012-го він — студент Київського національного університету за спеціальністю «фізика». 

Розумний хлопчина особливо захоплювався шахами, не раз ставав призером різних змагань. Окрім того, без перебільшення, його успіхи скромними назвати не можна — призер районних олімпіад з фізики та математики, призер обласної олімпіади з фізики, призер Всеукраїнської учнівської олімпіади з фізики та низки всеукраїнських конкурсів та олімпіад. Є ще одне захоплення у романтичного і стриманого Сашка — написання творів, новел та віршів. А знаєте, як досі називають Олександра? Вундеркіндом! Життєрадісний, зі справедливими поглядами, авторитетний, юний і відважний, він швидко завойовує увагу і стає своїм у будь-якій компанії. 

Сашко був активним учасником Майдану, і коли ворог почав виявляти агресію, він жодного разу не задумався про те, чи варто брати зброю. Питання хіба що стосувалось вибору батальйону. «Так вийшло, що першими на мої дзвінки зреагували в добровольчому батальйоні «Донбас», куди я й потрапив 

1 травня 2014 року. А далі — два місяці «учебки» і виїзд у зону АТО», — розповідає хлопець.

Той день батько Олександра, Віктор іванович, пам’ятатиме все життя. Син передзвонив і першими ж словами ошелешив: «Ви краще сядьте... Я записався добровольцем. Але ви не приїжджайте, бо не встигнете. Я їду». Та Віктор іванович таки приїхав. Але син не залишив йому жодного вибору, повідомивши, що вже підписав конт-

ракт. Хоч на той момент це було неправдою. Своїм бажанням воювати боєць завдав татові чимало переживань, але рішення не змінив.

Через юний вік йому хотіли відмовити, та після виїзду в зону АТО командир навчальної роти взяв його до свого мінометного взводу зі словами: «У мене поки що вільних місць немає, проте це така посада, що, думаю, вони скоро звільняться». Правда, за майже два роки служби Сашко воював по-справжньому всього місяць — у період, коли українські війська активно наступали. Перше бойове хрещення отримав під Первомайськом під час штурму. Тоді вперше почув свист куль і реально перелякався. Доти ж він лише чув, як падали міни, однак реальної небезпеки не розумів.

...Невеличка група бійців під покровом ночі, в суцільній темряві, виходила з оточення. Спалахи від мінометів, обстріли важкої артилерії — і дорога завдовжки з усе життя. Попереду — чисте поле, зусібіч — вороги, а там, за полем, — спасіння, наша земля. Напевно, тільки щира молитва до ангелів-охоронців допомогла вийти живим, бо тоді втрати військових були колосальні. 85 кілометрів про-

йшли хлопці. Голодні, знесилені, але живі. Сашко пригадує, що в іловайську було багато смертей лише через те, що бійці просто втомилися берегти себе. Коли почався артилерійський обстріл, ховатись ніхто не захотів. Такий собі мовчазний протест проти суцільної небезпеки, який завершився трагічно...

«В іловайську я за день настільки втомлювався, що навіть під час того, як по нас гатили «гради», я спав, і мене будили, щоб перебрався в бункер. Не важливо, чи то стріляв з міномета, чи з автомата — ніяких переживань не було. Я робив максимум, щоб вижити і щоб вижили мої побратими. В такі моменти виключається особиста неприязнь чи ще щось. Ти просто готовий зробити максимум для перемоги. Це закладено на рівні підсвідомості. І розуміння того, що в твого побратима такі ж думки, дає тобі сили. А переживання і страх приходять після того, як бій стихає. Найважче — відчути своє безсилля, коли хочеш когось врятувати, а сили для цього жалюгідні. От тоді  часу на роздуми немає, єдине, що встигаєш зробити — переконатися, що побратим мертвий, перевіривши його пульс... Ти робиш лише те, що повинен. Якщо зупинився або задумався — машинально стаєш трупом», — емоційно ділиться спогадами Олександр.

А ще він каже, що війна виховує. Спонукає відірватися від матеріальних проблем і поринути в світ сили духу. В магічний світ. Коли людина перестає думати і живе моментом — вона щаслива. А небезпека і близькість смерті є необхідними каталізаторами для досягнення такого щастя. Тому чимало демобілізованих мріють повернутися на передову і знову відчути повноту життя, злетіти на крилах мужності до Бога. 

Пройшовши пекло війни, Сашко заново переоцінив життя. Змінилося ставлення до людей, пересіялися друзі, зміцніла віра в Бога. 

«Стоячи під кулями в небезпеці, ризикуючи отримати її прямо в серце, розумієш: в тебе нема вибору, стріляти треба, бо то ворог. Варто пам’ятати: якщо український солдат дозволить собі пропустити незаконно озброєного агресора, який підняв зброю без причин, безпідставно, проти порядку, проти миру, то всі жертви його дій будуть на сумлінні такого військового. Коли дивишся в очі смерті, розумієш, що дрібниці неважливі, вони стають на тлі війни мізерними, навіть нікудишніми, і тоді легше живеться. Хтось колись сказав, що ми полюбили би війну, якби вона не була такою жорстокою. Це правда», — розповідає боєць. 

«Всі чомусь кажуть, що Майдан переміг. Насправді ж до перемоги ще далеко. Тоді чому ми очікуємо на швидкий кінець? Для мене все тільки почалось. Коли ми виходили з оточення в Червоносільському, то засіли в кущах, і мої побратими почали говорити, що вже навоювались, і коли ми вийдемо й залишимось живими, то вони повернуться до цивільного життя. Проте я не міг так. Я згадав безліч побратимів, які не зможуть повернутись додому, хлопців, що полягли за свободу. і тоді пообіцяв собі: коли виберусь, то на цьому не зупинюсь. Пообіцяв, що зроблю максимум для торжества ідеї, за яку ми боролись...

Дехто навіть каже, що смерті були марними. Та ні, ніщо не намарно. Хіба можна казати, що, приміром, хлопці з Холодного Яру чи воїни УПА боролись даремно? Хоча їхня ситуація була далеко гіршою. Вони підживлювали своєю кров’ю й потом національну ідею, справу визвольної боротьби українців, незламності. Мусить бути і у нас така ідея, а тому мусимо завершити і ми свою справу. Хоча, як на мене, найближчими десятиліттями ми ще не зможемо цього зробити. Ніщо в житті не може бути марним! Бо країні майбутнього — таки бути! Тому ніяких розчарувань!», — цілеспрямовано надихає Олександр.

Після демобілізації у квітні 2016 року Олександр приєднався до громадянського руху «Новий Вогонь». Боротьба триває, тепер — у тилу. 

А наприкінці 2016-го в Івано-Франківську відбулася презентація збірки віршів та прози Олександра Гошилика «Міст через вічність». Побувавши в «іловайському котлі», він почав писати вірші. Часто — лежачи в окопах чи в наметі, коли більше не було що робити, а натхнення переповнювало.

Багато чого довелося побачити Олександрові, багато чого навчитися, багато чого заново переосмислити. Війна — як індикатор надійності, як перевірка на справжність — протестувала найперше самого Сашка, а потім і його друзів. Буквально за короткий час стало ясно, хто справжній друг, хто — так собі, а кому взагалі байдуже. Змінився і сам хлопець — прийшли мудрість, виваженість, відповідальність за свої вчинки, бо є з чим порівнювати, є на кого рівнятись. Харизматичний, відважний, справжній патріот. Хай Бог допомагає, тобі, Олександре! Хай здійснюються твої бажання!


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Василь НАЗАРЧУК: Мене завжди вабила свобода

12:32 02 серпня 2018 року|Роман ГЛАДИШ

Патріарх політв’язнів

12:27 02 серпня 2018 року|Степан ГЕНИК. Професор

ЛОВЕЦЬ ГОЛОСУ

10:25 02 серпня 2018 року|Володимир КАЧКАН. Академік

Його надихали Олекса Довбуш і опришки

10:06 31 липня 2018 року|Володимир БАКАЛА. Старший науковий співробітник історико-меморіального музею Олекси Довбуша, член НСКУ

Мудрий керівник і наставник

14:59 26 липня 2018 року|Іван ГАВРИЛИШИН. Член Національної спілки журналістів України.

Талант до греки й латини

15:59 24 липня 2018 року|Дмитро ЮСИП

Романове життєствердження,

15:33 24 липня 2018 року|Василь ЛИЗАНЧУК

Бойові дороги нескореного

16:03 10 липня 2018 року|Іван КМЕТЮК

«Людина честі й благородних вчинків»

10:51 10 липня 2018 року|Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ