:Людина
20 лютого 2018 року.

No pasaran!

Артур ДРОНЬ

20 лютого 2014 року... Як багато життів забрав той кривавий четвер! Ті з нас, хто був тоді на Майдані, досі, мабуть, чують крики поранених та звуки пострілів злочинців зі снайперських гвинтівок. Ті, хто стежив за подіями 20 лютого в ефірі українських телеканалів, пам’ятають емоції, що розривали їхні душі. А ті, в чиє тіло того фатального дня потрапили кулі, обірвавши їхнє життя, навіки ввійшли в історію нашого народу як герої Небесної Сотні.

Згадуючи вбитих того дня активістів, важко стримувати свої емоції. Безперечно, фотографія кожного з них викликає в нас біль, вдячність і гордість. Але погляд одного завжди пронизував мене найсильніше. Фото та історія одного героя Революції гідності завжди спонукала до глибоких роздумів. Хлопця зі світлим волоссям і дитячими очима. Йому було лише 17...

Назар Войтович народився  2 червня 1996 року в селі Травневе Збаразького району на Тернопіллі. Після закінчення школи в рідному селі вступив до Тернопільського кооперативного торгівельно-економічного коледжу, щоб опанувати фах дизайнера. Ті, хто був особисто знайомий з Назаром, розповідають, що його просто не можна було не любити. Він завжди був привітний і доброзичливий, активний, інколи — замріяний. Любив читати, був старанним учнем, а згодом — студентом, брав участь у спортивних змаганнях та різноманітних заходах, писав вірші. Також Назар Войтович любив малювати, дехто навіть бачив у ньому майбутнього художника. Вчителька хлопця розповідала, що він дуже хотів намалювати картину для шкільного класу. У Всесвітній мережі можна знайти кілька малюнків Назара, більшість з них — патріотичної тематики. Обдарований та доброзичливий, він завжди мав багато друзів.

Такий юнак не міг бути байдужим до подій, що відбувались у 2013—2014 роках у нашій державі. Він усім серцем підтримував активістів у столиці і завжди поривався їхати на Майдан. Зранку 19 лютого Назар ще сидів на парах разом зі своїми одногрупниками. і ніхто з них і подумати не міг тоді, що бачить його востаннє. Увечері того ж дня хлопець мав віднести до автобуса речі для мітингувальників у Києві, але, зрештою, поїхав до столиці й сам. Бо не міг вчинити інакше. 

Близько трьох годин пробув Назар Войтович на Майдані. Зранку 20 лютого на вулиці інститутській, що бачила того дня так багато смертей, куля снайпера потрапила юнакові в голову. На телефонний дзвінок батьків хлопця відповіла вже волонтерка, саме вона сказала, що їхній єдиний син став героєм...

22 лютого Назара поховали в його рідному селі. В інтернеті можна знайти кілька відеозаписів того дня. Їх неможливо дивитися спокійно. Здається, що треба було б провести повз цю домовину весь світ і сказати: це — Назар Войтович, йому 17 років. Він не хотів помирати! Але він хотів змінити свою країну, і це йому вдалося. Бо держава, в якій за свободу довелося гинути дітям, ніколи вже не буде такою, як раніше. Принаймні ми не можемо цього допустити.

Після своєї смерті Герой України Назар Войтович залишив мозаїку у вигляді калини, яку він сам виклав, коли будували його дім. Сосни у формі тризуба, що їх хлопець разом з однокласниками насадив. Недочитаний «Холодний Яр», безліч несказаних дівчатам романтичних слів, ненамальованих картин... і профіль у соціальній мережі, де залишились його фото і статус лише з двох слів: «No pasaran!». Політичне гасло «Но пасаран» (ісп. No pasarаn!) виражає твердий намір захищати свою позицію. Цей вислів можна перекласти як «Вони не пройдуть!». Це заповіт Назара Войтовича. Його нам запевнення. Заради цього 17-річний юнак віддав своє життя. І вони не пройшли... 

20 лютого 2014 року... Як хрест, на якому Сина Божого розіп’яли, став символом перемоги, так і той день, коли тодішня влада вбила стількох українських громадян, став точкою відліку нового життя нашої держави. Ніхто не казав, що це життя буде легким. Маємо нині важке й жорстоке випробування — війну. Чотири роки минуло, а українці гинуть і досі. Ті, що звалися братами, взяли в руки зброю і вмить перетворились на ворогів. Боротися з ними важко, але ми боремось. Щоб перемогти, доведеться докласти неймовірних зусиль, але ми переможемо! Бо народ, за який готові стати на смерть юнаки — вчорашні діти — неможливо здолати! No pasarаn!


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Бойові дороги нескореного

16:03 10 липня 2018 року|Іван КМЕТЮК

«Людина честі й благородних вчинків»

10:51 10 липня 2018 року|Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ

Олександр ГОШИЛИК: УСЕ — НЕ НАМАРНО!

13:05 28 червня 2018 року|Тетяна ГОЛОВЧИН

Президент і військовий зверхник

12:48 28 червня 2018 року|Василь БАБІЙ

Каммерзенрерін Іра Маланюк: «Я — українка з Галичини»

10:52 26 червня 2018 року|Тетяна КАЗАРЦЕВА

Українка, нескорена духом

16:28 14 червня 2018 року|Василь БАБІЙ

Позачасся його життя

08:20 31 травня 2018 року|Володимир КАЧКАН

Організатор львівської «Гуцульщини»

15:25 24 травня 2018 року|Петро ГАВУКА

Просвітянин, крилошанин, ректор

12:06 08 травня 2018 року|Ярослав ГАП’ЯК