Людина:Дати
15 лютого 2018 року.

Не для слави, а для людей

жив і писав Лесь Мартович, але його твори й досі — в тіні

Іван ЛИПЧУК-АНТОСИШИН. Член правління Коломийського міськрайонного товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка.

12 лютого минуло 147 років від дня народження видатного українського письменника-сатирика кінця ХIХ — початку ХХ ст., нашого краянина Леся Мартовича. І цього разу, як і щороку, громадськість Городенківщини вшанувала його пам’ять. Того дня зазвичай широко відчинили двері Літературно-меморіального музею Леся Мартовича в с. Торговиці його директор Надія Гайдич та праправнучка письменника Мирослава Сав’юк, гостинно запрошуючи на побачення зі славним земляком. Змахнула було непрохану сльозу його 84-річна внучка, дочка Лесевої племінниці Ядвіги, Марія Липчук (Гуцуляк) у молитві за родичем. І чи не кожен із присутніх подумав, чи знайшлася Божа душа, котра запалила свічку на Мартовичевій могилі в селі Монастирку на Львівщині...

 

Знаний літературознавець Федір Погребенник у монографії до 100-літнього ювілею Леся Мартовича, себто ще за доби Союзу, писав: «Склалося так, що самобутня постать Леся Мартовича в українському письменстві на початку нашого століття досить довго залишалася в тіні». Як не парадоксально, але й на початку ХХI cт. самобутня постать Мартовича й далі залишається у затінку. Чому так песимістично? Тому, що твори письменника, на превеликий жаль, вилучено зі шкільної програми. Може, я далекий від нинішніх освітянських реалій, але, на мій погляд, принаймні в нашій області рішенням управління освіти і науки потрібно було би ввести вивчення творчості покутської трійці — Стефаника, Черемшини, Мартовича — хоча б на факультативних заняттях у школі. Бо, за словами того ж Ф. Погребенника: «Якщо перший з них, — безперечно, найдраматичніший з українських прозаїків початку ХХ ст. — володів тільки йому притаманним даром писати «коротко, сильно і страшно», а другий у своїх гуцульських новелах виступає натхненним ліриком, який навіть трагічні картини з життя Верховини закосичує найніжнішими полонинськими квітами, то Лесь Мартович є неперевершеним гумористом-сатириком у літературі цього періоду, що виявляє надзвичайно глибокі життєві спостереження над різними прошарками й станами галицької суспільності, зокрема над селянством».

Хтось із великих сказав: «Якби Тарас Шевченко не написав жодного поетичного твору, а лише «Садок вишневий коло хати», то він і в такому разі заслужив би на шану свого народу». Лесь Мартович за своє недовге життя написав небагато творів, близько 30-ти, але якби він написав лише одну новелу «Нечитальник», то заслуговував би на пошанування його пам’яті. Бо проблема «читальників» і «нечитальників» з ліквідацією неграмотності в Україні, і зокрема на Покутті, не лише не вичерпала себе, а й стала ще більш актуальною. Навчити людину читати нескладно. Набагато складніше прищепити любов, тягу до пізнання істини, себто до читання. Не має значення, чи людина закінчила університет, коледж, чи її доля — домашнє господарство. Кожен повинен відчувати потребу духовного збагачення, бо спілкування з художнім словом підвищує інтелект і формує менталітет. Адже слово, за Євангелієм, — це Бог. 

Хто із нас читає, або недавно читав твори Леся Мартовича? Хто аналізував те, що він написав 130 років тому, і чому став визнаним майстром слова? Чи відсвіжували в пам’яті його новелу «Іван Рило»? Кожна новела — це крик душі, сміх крізь сльози! А душа Івана Рила існує і далі вселяється в тіла «нечитальників». Її було аж надто видно в наших перших осіб, та й не тільки, на попередніх виборах, коли всіма силами і засобами деякі земляки проштовхували кандидата від Партії регіонівѕ 

Хотів би звернути увагу й на те, що багато хто з науковців сучасної доби, «досліджуючи» життя і творчість Леся Мартовича, часто вдається до калькування того, що було написано за радянщини. Треба розуміти, що тоді останнім до друку ставив свій підпис цензор. Якщо матеріали рукопису не були прив’язані до «марксизму-ленінізму», «інтернаціоналізму» з критикою так званого «буржуазного націоналізму», то до друку він не потрапляв. Тому більш наполегливо і вільно треба докопуватися до істини.

Скажімо, всі, і навіть наші, сучасні краєзнавці стверджують, що Мартовича і Стефаника виключили з Коломийської гімназії за участь у таємному гуртку гімназистів. Так, вони належали до нелегального гуртка гімназистів, в якому знайомились із забороненою літературою. Але австрійську імперію не порівняти з російською. До того ж про це жодним словом не згадує доктор філологічних наук С. Шаховський у своєму дослідженні життя і творчого доробку Леся Мартовича. інцидент між Мартовичем і викладачем мав зовсім інший характер. Гімназистів заохотили збирати фольклор, і вони розподілили між собою жанри, Мартович обрав анекдоти та гумористичні пісні. Останніми могли бути як коломийки, можливо, й сороміцькі, так і обрядові чи ритуальні пісні. 

Викладач цілком випадково взяв підручник Мартовича, в якому, за словами п. С. Шаховського, були аркуші, написані Лесевою рукою. Учитель читав, а учень, блідий і переляканий, очікував вироку. Доброзичливий педагог лише мовчки показав на дверцята палаючої груби, а могло це все і справді закінчитися виключенням із гімназії. А як опинилися Стефаник і Мартович у Дрогобичі в гімназії ім. Франца Йосифа, доктор філології  п. С. Шаховський теж пояснив, і з ним важко не погодитись. За його словами, гімназію Лесь Мартович не закінчив вчасно. Молоді люди селянського походження, здобувши освіту, прагнули спрямувати знання на користь народові: вони кидали навчання, ходили по селах, закладали читальні, вели агітацію на виборах за селянських кандидатів, писали кореспонденції до львівських прогресивних видань.

Існує ще одне припущення. У районній газеті «Червоний прапор» за 20 лютого 1965 року є стаття М. Тріщука «Перший Торговицький агітатор» про гімназиста Леся Мартовича. Звичайно, це вигадка, але останній абзац заслуговує на увагу: «Восени 1890 року після сутички Мартовича з учителем гімназії директор порадив Лесеві покинути гімназію. Тієї ж осені з посвідкою «Вистомпіл з закладу без пшешкодиѕ» Лесь Мартович вступає до Дрогобицької гімназії».

Лесь Мартович був надзвичайно доброю людиною. Свого часу він відмовився від батькової пропозиції отримати в Торговиці власну частку землі, мотивуючи тим, що і так великі кошти потрачено на нього. Він був дуже скромним. Свої публікації в газетах, журналах часто підписував видуманими іменами, або зовсім не підписував. Його епіграф «Не для слави, а для людей» ніколи не був формальним. Високо цінували Л. Мартовича Василь Стефаник, Михайло Павлик, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка.

Правда, Каменяреві спершу не дуже сподобався перший твір молодого письменника, але пізніше він писав: «Мартович є перед усім прегарним обсерватором селянського життя, причому його новели визначаються незвичайним гумором. іронію долі, що панує над людиною, її свідомі і не свідомі вчинки він уміє передати в цілком іншому освітленні, ніж це є в дійсності, так, як це не зміг передати ніхто в нашій літературі. Його манера наскрізь оригінальна, легка і далека від будь-якого шаблону».

Уже 147 років «живе» Лесь Мартович з нами, тими, хто шанує й цінує його творчість, гордиться нею й береже його пам’ять. Ще 1966 року все для цього почав робити засновник і завідувач кімнати-музею на громадських засадах, а з 1971 р. перший директор Меморіального музею Леся Мартовича в Торговиці Василь Липчук. Жаль, що цієї події не запримітили науковці Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, автори книжки «Торговиця. Сторінки історії», яка побачила світ 2010 р. Погоджуюся з ними, що Л. Мартович як письменник ще досконало не пізнаний, не вивчений, не досліджений. і загалом книжка привертає увагу, але опрацювавши її, як рекомендує доктор історичних наук Петро Сіреджук у передмові до неї, я став вагатися. Історія — це те, що було насправді, чи те, що написали її дослідники? В розділах «Лесь Мартович — видатний український письменник» та «Літературно-меморіальний музей Леся Мартовича» є кілька таких недоречностей.

По-перше, ніколи село Торговиця не перебувало в межиріччі Черемоша й Пруту, воно розташоване в межиріччі Дністра і Пруту. По-друге, автори називають дату третьої експозиції музею Леся Мартовича в 1991 році і називають її авторів. А хто робив першу експозицію в 1966 р., другу — 1971-го? А де відомості про перший путівник музею, який вийшов в Ужгородському видавництві? Матеріал у цьому розділі книги викладено в такій послідовності, ніби Василя Липчука призначили директором музею через рік після його кончини. По-третє, автори стверджують, що «Лесь Мартович прийшов на світ 12 лютого 1871 року від дєді Семена, нені Олени — простої селянки з Буковини». Ніколи в родині Леся Мартовича батька не називали «дєді», а маму — «нені». 

До речі, звідки походить родина Мартовичів, не знає ніхто. Але у Торговиці-Пільній було три прізвища, які мали закінчення «ич» — дідич села Абрагамович, сільський писар Мартович, сільський житель Макулович. На Косівщині є села Березови. Кожне друге прізвище тутешніх жителів теж закінчується на «ич» — Арсенич, Симчич, Фіцичѕ Геніальний український історик Іван Кузич-Березовський в 1962 році видав книгу «Березівське боярство на тлі історії України». Він доводить походження березівчан із білих хорватів. Село розташоване в центрі Гуцульщини, але там родичів ніколи не величали «дєді, нені», а тільки «тато й мама». Їхнє вбрання відрізнялося від гуцульського. 

Цікаво й те, що автор називає косівські Березови (Нижній, Середній, Верхній, Баня-Березів), як Березів-Покутський. У середині ХIХ ст. Галичина переживала кількарічний голод. Два роки поспіль літо було надзвичайно холодне. Навіть Балтійське море не розмерзалось. Це призвело до неврожаю і голоду. Земля знецінилась. Березуни розбагатіли, бо торгували сіллю і змогли скупити навколишні землі. Моє припущення таке: може, й родичі Леся Мартовича прикупили землю в Торговиці-Пільній і туди переселилися з Березова...

І насамкінець повернуся до однієї зі співанок, записаних письменником від селян. Він наводить її в новелі «Лумера». Втім, мало хто знає, що це не віршування Леся Мартовича, а старовинна ритуальна пісня, яку виконують колядники, маланкарі на Різдво Христове та дружби виплясують дружок на весіллях у Торговиці. Наступного року новелі сповниться 130. А скільки років цій жартівливій пісні? Так, це та співанка, яку письменник, будучи коломийським гімназистом, записав у Торговиці, збираючи фольклор. Це і наштовхнуло мене на думку відтворити пісню і плєс на сцені Палацу культури в Городенці. Тож 28 січня ця давня пісня вперше прозвучала на велелюдному подіумі у виконанні аматорів фольклорного колективу «Торговицькі вечорниці»...

 

 


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Степан Пушик: погляд із вічності

15:49 20 вересня 2018 року|Ольга СЛОНЬОВСЬКА

МИТЕЦЬ, А ОТЖЕ — ПАТРІОТ

16:33 28 серпня 2018 року|Олександр ЮНІН. Директор Музею-майстерні І. П. Кавалерідзе.

Запам’яталися його добрі справи

13:20 21 серпня 2018 року|Василь ТИМКІВ. Голова Ради ІФОО УТОПІК, кандидат наук з державного управління.

Василь НАЗАРЧУК: Мене завжди вабила свобода

12:32 02 серпня 2018 року|Роман ГЛАДИШ

Патріарх політв’язнів

12:27 02 серпня 2018 року|Степан ГЕНИК. Професор

ЛОВЕЦЬ ГОЛОСУ

10:25 02 серпня 2018 року|Володимир КАЧКАН. Академік

Його надихали Олекса Довбуш і опришки

10:06 31 липня 2018 року|Володимир БАКАЛА. Старший науковий співробітник історико-меморіального музею Олекси Довбуша, член НСКУ

Мудрий керівник і наставник

14:59 26 липня 2018 року|Іван ГАВРИЛИШИН. Член Національної спілки журналістів України.

Талант до греки й латини

15:59 24 липня 2018 року|Дмитро ЮСИП

Романове життєствердження,

15:33 24 липня 2018 року|Василь ЛИЗАНЧУК