:Людина
31 серпня 2017 року.

На полі слова

Іван ГАВРИЛОВИЧ: Журналістика зробила мене своїм «заручником»...

Михайло ПЕТРУНЯК

Учора зустрів свою, як він сам означив, напів’ювілейну дату іван 

ГАВРИЛОВИЧ — знаний на Прикарпатті журналіст, який багато років віддав роботі в газеті «Галичина», є членом не тільки НСЖУ, а й НСПУ: побачили світ уже чотири його поетичні збірки. Певна річ, 65 років — це той віковий рубіж, котрий навіть мимохіть спонукає людину оглянутися назад, щоб порозмислювати і над прямими, і над звивистими відрізками пройденої дороги, які є на земному шляху кожної людини. 

- Іване Михайловичу, як на свій вік ви ще вражаєте нас, своїх колег по газетярському цеху, енергійністю і працездатністю — прагнете пізнавати щораз нове під час журналістських поїздок і вмієте викласти побачене й почуте в газетних матеріалах не лише оперативно й інформативно, а й із фаховим його аналізом, осмисленням реалій української дійсності. Не кажу вже про засвідчувану публікаціями нових віршів у пресі вашу активність і на поприщі поезії, котра, як відомо, любить усамітнення й тишу. Що подвигає вас, уже пенсіонера, не знижувати цей високий ритм творчих устремлінь?

— Мабуть, газетярство таки справді полонило мене аж до вже поважних літ, в’їлося в мої плоть і кров, і мною можна проілюструвати популярну в колі працівників мас-медій (хоч і не всіма з них підтверджувану в реальності) сентенцію, що журналістика — це не просто професія, а спосіб життяѕ З вершини прожитого ніскільки не шкодую, що 48 років тому, закінчивши із золотою медаллю нині Делятинську ЗШ №1 I-III ст., обрав таку неспокійну професію, котра у свого «заручника» нерідко забирає і години дозвілля, навіть нічного відпочинку, вихідні і святкові дні. Здобував я спеціальність «журналістика» у тепер Львівському національному університеті ім. І. Франка, отримав, знову ж таки, диплом з відзнакою і скерування на роботу в редакцію «Прикарпатської правди». А тоді в Івано-Франківську виходили тільки ця газета, що була друкованим органом обкому компартії та облвиконкому, і «Комсомольський прапор». Обидві вже канули в Лету... 

Втім, попри партійну заангажованість часопису, з яким був пов’язаний значний відрізок моєї трудової біографії, робота в тих відділах редакції, котрі висвітлювали питання промисловості, культури, діяльності рад і народного контролю та інші, часті відрядження в райони області, зустрічі й спілкування зі звичайними нашими краянами — робітниками, селянами, інтелігенцією — дали мені дуже багато для формування світоглядних і моральних орієнтирів. Це сьогодні інформаційний простір аж розпирає від насиченості ЗМІ — «зміями», як дехто іронічно каже, — а тоді приїзд журналіста з обласного центру у віддалене село ставав подією для його жителів, трудівників місцевого господарства. Скажімо, зі здивуванням почув від одного з косівських активістів Спілки офіцерів України, що він і досі зберігає в домашньому архіві вже пожовтілу від часу газету з моєю зарисовкою про його маму — доярку Дарію Щербань. 

Часто буває так, що й в Івано-Франківську на вулиці зі мною хтось вітається, а обличчя начебто не знайоме, —  то людина, про яку давно колись писав.

- А чи вітаються з вами ті герої публікацій, про яких ви висловлювались на сторінках газети в негативному плані — скажімо, після того, як перевірили критичний читацький лист і знайшли підтвердження наведеним у ньому фактам?

— Ті теж вітаються, але далеко не всі...

При ближчому знайомстві самих журналістів із різних газет нерідко можна почути сакраментальне запитання: 

- «А скільки судових процесів ти мав через свої публікації?»...

— Певно, цим дещо вас подивую, але я за всю свою журналістську біографію не мав жодного суду. Бо якщо йдеться про критичні публікації, тут має велике значення, щоб автор не переступав межу об’єктивності і — це не менш, а може, ще більш важливо — не принижував своєю критикою гідність людини, а, сказати б, давав їй шанс для виправлення ситуації, яку вона спричинила свідомо чи несвідомо. Адже і Бог дає кожному з нас можливість відмолити, спокутувати вчинений гріх і надію бути прощеним. Я цілком поділяю той стандарт демократичної преси, що в журналістському розслідуванні конфліктної ситуації журналіст має неодмінно надати слово для оприлюднення своєї точки зору і другій стороні конфлікту. 

- Як на вашу думку, сучасна журналістика — це поступ уперед порівняно з тією, яка була в часи вашої молодості?

— Цим запитанням ви мимоволі спровокували мене згадати персонаж анекдота — старезного діда, до котрого в часи обнадійливої для всього населення колишнього СРСР горбачовської перебудови прямо на вулиці радіожурналіст підійшов з мікрофоном: «То коли вам, дідусю, жилося краще — тепер, за Хрущова чи за Сталіна?». «За Сталіна...», — відповів той, а в репортера аж очі округлились. — «Бо тоді... — затнувся старий, — і дівки були молодші...». 

Якщо ж говорити всерйоз, то, безперечно, за ці десятиліття мас-медіа зробили великий стрибок у напрямі комп’ютеризації редакцій і студій, значно зросла кількість друкованих ЗМІ, з’явилися електронні. Це одна з визначальних ознак сучасного соціуму. Мас-медіа відображають плюралізм думок, нині ніхто не володіє монопольним правом на істину. І це, з одного боку, не може не тішити. А з другого... Якщо пересічному читачеві, телеглядачеві чи радіослухачеві узалежнені від різних політичних сил мас-медіа пропонують одразу кілька істин, що стосуються трактування якоїсь події з суспільного життя, то він часом розгублюється: кому ж  вірити? Кажуть, не варто довіряти лише одному джерелу, а потрібно ретрансльовану різними джерелами інформацію порівнювати, щоби зрештою самому робити висновок стосовно якоїсь події або ж особи. Але ж далеко не кожен має таку можливість. Найчастіше ж на неперевірену, недостовірну інформацію — на рівні чуток — можна натрапити в інтернеті. 

- Та вам найближчі, звичайно, друковані ЗМІ. Доводиться чути, що у XXI столітті газети відживають своє, адже їхні тиражі невпинно падають. і це світова тенденція, не тільки українська.. 

— Газети здають позицію за позицією перед електронними ЗМІ з тієї головної, як на мій погляд, причини, що в багатьох людей молодших поколінь просто атрофувалася звичка до читання, а отже, й до думання, до осмислення прочитаного. Це тому, що батьки не привчають до цього ще змалку дітей, котрим легше сприймати візуальну інформацію, а не текстову, яка вимагає певного напруження звивин мозку, задіяння центрів аналізу та уяви. 

- То що б ви зі своїм багатим досвідом газетярської праці порадили робити працівникам друкованих видань у ситуації дедалі очевиднішого захоплення телевізією, інтернетом тих плацдармів інформаційного простору, які раніше були вотчиною друкованих ЗМІ? 

— Справді, доводиться визнати із жалем, що газети чималою мірою втратили ту свою роль, яку відігравали на зорі національно-демократичного відродження українського суспільства і в перші роки незалежності. Далі їм відступати просто нікуди. Щоби періодичні друковані видання зберегли свої позиції і вплив у суспільстві, — цьому мають слугувати, на мою думку, поглиблений, після оприлюднення інформації на ТБ, радіо, інтернет-сайтах, об’єктивний і компетентний аналіз поточних подій, публікація журналістських розслідувань, розповідей про цікавих людей...

- Одначе не секрет, що серед випускників факультетів журналістики нині все менше охочих працювати в газетах...

— Це я вважаю однією із причин і водночас одним із наслідків зниження в останні роки загального фахового рівня журналістики в Україні, зокрема й на Прикарпатті. Бо газетяр повинен не просто інформувати телеграфним стилем читача про факти і події, що відбуваються, а й формулювати свій фаховий журналістський погляд на них з допомогою переконливих аргументів, викладати матеріал логічно, чітко й послідовно, грамотною українською мовою. Думаю, що саме через ці підвищені вимоги дівчата і юнаки, які обрали своєю майбутньою професією журналістику, воліють в оволодінні її азами піти, як їм видається, легшим шляхом і працювати на ТБ (тут, до того ж, можна ще й «засвітитися» на екрані) чи принаймні на радіо. Бо, як наївно уявляють вони собі, записав коментар чиновника чи політика, зробив сяку-таку «підводку» до його слів — і сюжет до випуску новин в ефір уже готовий... Заниження ж молодим журналістом критеріїв своєї праці в ЗМІ зрештою негативно позначається на якості підготовлених ним матеріалів... Прикро, коли в них натрапляєш на численні мовні огріхи, яких, думається, було б набагато менше, якби ці хлопці й дівчата під час навчання проходили ррунтовну практику і в редакціях газет, де вимоги до знання мови підвищені.

У часи моєї молодості на всю Україну було лише два факультети журналістики — у Київському університеті ім. Т. Шевченка та Львівському ім. і. Франка, на створеній тут відповідній матеріально-технічній базі нас навчали викладачі — переважно колишні журналісти-практики. А нині часом в одному обласному центрі випускають фахівців для ЗМІ одразу кілька ВНЗ, компенсуючи нестачу саме таких практиків зчаста людьми, котрі й не нюхали роботи безпосередньо в редакції газети чи на теле-, радіостудії. 

Не хотів би, однак, щоб ці зауваги щодо нинішнього стану вітчизняної журналістики і підготовки кадрів для неї хтось сприйняв як менторські настанови. Просто я відверто висловився про ті проблеми, що болять мене та інших журналістів старшого покоління, котрі присвятили цій романтичній, але дуже нелегкій професії все своє життя. 

- Пане Іване, ще кілька слів про нинішні вектори та плани творчості на поетичній ниві вашого життя...

— Незабаром в івано-франківському видавництві «Фоліант» вийде друком моя п’ята книжка віршів «Поміж землею і Небом», її презентація має відбутися в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка. Взагалі-то про вірші розповідати складно, тож пропоную шанувальникам її величності Поезії  добірку віршів з неї в «Галичині» й відчути ці поезії, так би мовити, на запах і смак.

 

Редакція газети «Галичина» щиро вітає івана Гавриловича зі знаковою датою на його земному шляху. Зичить ясних життєвих обріїв, погідності душі, плідної творчості — і журналістської, і поетичної. Хай Господь Бог благословить вас, Іване Михайловичу, козацьким здоров’ям, оптимізмом, невичерпною життєвою наснагою для здійснення всіх ваших добрих помислів!

 

 

* * *

Б’є хвиля  в України береги...

(із поетичного доробку  Івана ГАВРИЛОВИЧА)

Це вічне «Бути чи не бути?»,

Коли від зла довкруг аж лячно.

Та світу бути — однозначно! —

В його творимій Богом суті.

Лихих думок людських причини

Ніяк збагнути ми не можем,

Бо ж непорочний і невинний

Прийшов дитиною з нас кожен

Не з власної, а з волі Бога

На світ — не задля ночі, звісно, 

А задля ранку, задля світла

Дня сонцесяйного нового.

Сюди із чистою душею 

Прийшов — не множити пороків,

Та котять вал біди Землею

Ненависть, чорна лють, жорстокість.

Чи ж вал той дикий, каламутний

Підмиє в шалі стогріховнім

Підвалини світобудови —

Буття людей Господню сутність? —

Пророцтва того не приємлю,

Що звиродніння жде людину,

Бо ж ми усі прийшли на Землю,

Щоби збороти силу темну —

Молитвою і власним чином.               

* * *         

Ця доброчинця машкара:

Хто брата роль ще вчора грав,

Згубив би й рід увесь «хохлацкій» —

В обіймах тих смертельно-«братських»

Він нас і задушить би рад.

Він ласий на чужі снопи

і де його нога ступала, 

Ту землю хоче застовпить —

Своєї, бач, йому все мало.

Звільнились ми од марновірства,

Як «брат» розкрив своє нутро

З хижацьким нахилом до звірства.

Та в цім для нас є і добро:

Кінець брехні і лицемірству!

 

    Ти в істині жив, любомудре...

Світ ловив мене, але не спіймав.

  Григорій Сковорода.

Не хлібом лиш, а кличем Неба

Жив український наш Сократ,

Чий філософський постулат:

Пізнай себе, заглянь у себе!

Про «сродний труд» зустрічний слухав:

«Це для людини головне

і вірить ревно в царство духа, —

Коротким є життя земне».

Хоча з торбиною йшов краєм,

У серці ніс ти небеса...

і я там істину шукаю,

Де людяність, добро, краса.

ідуть за істину бої,

Мізки хтось щодо неї пудрить.

Ти ж в істині жив, любомудре, —

Не просто в пізнанні її.

Найвища мудрість дивака —

Віддавсь на волю він стежкам,

Збива ногами порох літа...

Ноша й моя — також легка:

В житті я статків не шукав.

Чи ж бо мене спіймаєш, світе?

* * *

Поцілую в ту сльозинку,

Що на вії лиш бринить.

Заберу, кохана жінко,

Тихий біль її за мить.

Тільки не шукай причини, 

Чом невдача, чом біда,

А всміхнися — лиш очима,

Уст куточками бодай.

Поцілую у промінчик,

Що освітить личко враз.

Ну а прикрості камінчик

Дно ріки хай забира.

Бо дає й коли батожить

Доля шанс для перемог —

Щоб на двох звитягу множить...

Й гіркоту ділить на двох. 

 

  Уродини

І ще одне гаряче літо

Рахунок літ моїх примножить.

Що більша він — мені тривожніш

За долю України й світу.

Заходжу в інтернет раненько:

Як ніч минула на Донбасі

Для армії і добробатів*? 

За люд наш там, за всіх солдатів

Болить, пережива серденько.

Чи ж і приснився б шал цей збройний 

Комусь із того покоління,

Що народилось в Україні 

По світовій жорстокій бойні?

Полонить старість тишком-нишком,

Та ще в очах веселі зблиски,

А в келиху — напою терпкість...

Цей час — «душі моєї серпень»,

Як написав колись Малишко.

Тут місто в спеку — мов без гриму,

А там, на сході, кров’ю вмитім, 

Повітря знов прогіркло димом...

Зі ще одним прощаюсь літом.

Cерпень 2017 р.

 ——————————————

* Добробат — добровільний батальйон.

 


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Друг «Дід»: Найкращі — на фронті...

14:16 12 вересня 2017 року|Роман ІВАСІВ

Ікона для фронту

13:35 07 вересня 2017 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

Майстер світла і тіні

15:06 05 вересня 2017 року|Марія ВАЙНО. Член Національної спілки кінематографістів України, член Національної спілки письменників України.

Ще раз про походження Івана Борковського

16:20 29 серпня 2017 року|Іван ДРАБЧУК

Він воював за Україну

16:16 29 серпня 2017 року|Григорій ВОВЧУК

«А в мами світиться вікно...»

16:08 29 серпня 2017 року|Микола БОЛОТЕНЮК

Галина, яка не знає страху

15:15 24 серпня 2017 року|Ігор НИКОРОВИЧ

Три правила Людмили Євтушенко

15:04 25 липня 2017 року|Ольга РУДАНЕЦЬ. Керівник літературно–драматургічної частини Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім.

Молитвою й чином

14:17 13 липня 2017 року|Роман ІВАСІВ