Людина:Пам`ять
21 листопада 2017 року.

Митець від Бога

Всевишній допомагав Василеві Пилип’юку іти шляхом досконалості

Дмитро ЮСИП

Поки верстався номер, надійшла сумна звістка — на 68-му році життя раптово відійшов у вічність відомий фотомитець, наш краянин, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Василь Васильович Пилип’юк. Висловлюємо щирі співчуття родині покійного та всім поціновувачам його високого мистецтва. А читачам «Галичини» пропонуємо цей нарис про видатного галичанина. 

Одна річ — бачити, а зовсім інша — відтворити...

Пабло Пікассо

І не має значення, яким чином... Чи на фотосвітлині, чи пензлем на полотні. Має значення, наскільки успішно, вміло і вдало.

Якщо на фотосвітлині, то вона дає можливість зайвий раз визнати фотосправу одним із видів високого мистецтва. Мистецтва, давно увінчаного лаврами слави та популярності, яке серед дев’яти муз античного Аполлона постає у всій своїй неповторній красі. Так, як постає у фототворчості відомого сучасного українського митця Василя Пилип’юка. Найтитулованішого нашого фотомаестро, Шевченківського лауреата і лауреата премії імені І. Крип’якевича, заслуженого діяча мистецтв України та президента видавничого підприємства і головного редактора фотомистецького журналу «Світло і Тінь», почесного доктора Української академії друкарства, академіка Національної академії проблем людини та президента Світового об’єднання фотографів-українців (СОФУ — США), кавалера ордена «За заслуги» III ступеня.

Хоча творче обличчя митця визначає не перелік нагород, відзнак і титулів. Творче обличчя митця визначає результат його високопрофесійної праці. А працювати фотопрофесіонал умів, і, мабуть, творчий неспокій був його найвірнішим супутником. і це не тільки слова. Фотомитець об’їздив майже всі континенти світу. Три роки перебував у складі дипломатичної команди першого президента України Леоніда Кравчука. На рахунку у фотохудожника — понад десять авторських тематичних фотоальбомів. Серед них такі унікальні, як «Львів», «Львівщина», «В краю Черемоша і Прута», «Древній Галич», «Пієта в камені», «У світ широкий», «Живиця», «Долею подаровані зустрічі», «Зустрічі з долею» та ін. «Василь Пилип’юк — це ціле неповторне явище в українському мистецтві світлотіні. У цьому сенсі автор навряд чи має гідних супротивників. І не лише з огляду на талант фотографа, але і на величезної сили «пробивну» здатність менеджера-видавця», — писав у газеті «За вільну Україну» за 17 січня 1995 року Богдан Галицький. А відомий мистецтвознавець зі Словаччини Микола Мушинка відзначав, що «Василь Пилип’юк — не тільки талановитий фотомитець, а ще й неабиякий організатор мистецького життя в Україні... Його знімки — не просто фотографії, а високопоетичні художні твори, в яких є й поезія, й романтика, і краса, й велика документальність та життєва правда. А ще — висока технічна досконалість і вміння технічними засобами досягти несподіваних ефектів. Тут Василь Пилип’юк — неперевершений майстер з власним, тільки йому притаманним «рукописом» («Фотомистецтво». — Словаччина. — Грудень 1998 р.).

Перечитуючи схвальні відгуки про творчість Василя Пилип’юка, переконуєшся: їх не бракувало. Ніколи. Про що лицар магічного фотооб’єктива зізнається відверто. «Мені взагалі слави не бракує. В мене її багато. Але хіба митець трудиться для слави? В жодному разі — ні... Але я не зазнаюся. Мені ніколи. Бо мій успіх — не лаври, на яких можна спочивати, насолоджуючись п’янким дурманом... Мій успіх — це результат безперервної щоденної праці...» (З інтерв’ю газеті «Шлях перемоги», 8 квітня 1998 р.). 

Що ж, не погодитися з автором цих слів не можна. Дочасна слава зламала не одну творчу особистість. Оскільки талант — це не лише слава, а й важкий хрест, який митець мусить пронести через усе своє життя. Мова йде, звичайно, про митця справжнього, наділеного Божим мистецьким даром.

І все-таки...

Схвальні відгуки з приводу неповторних харизматичних світлин Василя Пилип’юка, які дарують людям радість, піднесеність, наснажуючи душу світлими і чистими почуттями, лунали й продовжують лунати. Відвідавши, скажімо, у письменницькому клубі (Львів) виставку фотомаестро, ірина Вільде залишила у «Книзі відгуків» такий запис: «Це насправді митець від Бога. В його світлинах злилися воєдино душа народу і душа самого автора. Твердо вірю в його велике майбутнє». 

В оцінці творчих можливостей Василя Пилип’юка письменниця не помилилась. Її пророцтво стосовно майбутньої творчої долі чарівника фотокамери щасливо збулося. Про шляхетні фотополотна маестро, зроблені з винятковою любов’ю та витонченим мистецьким смаком, схвально відгукувались найвищі авторитети красного письменства, культури і мистецтва: Дмитро Павличко написав чудову ррунтовну передмову до фотоальбому «Живиця». На думку Миколи Жулинського, книжка «У світ широкий», яка продемонструвала перший вихід України на світові терени, «через 20 літ неодмінно посяде почесне місце поряд із Біблією». 

Про дивовижне вміння митця побачити красу в найбуденнішому і вловити її найтонші нюанси писали Роман Лубківський, Степан Пушик, Володимир Качкан, Христина Саноцька, Богдан Залізняк, інші знані авторитети.

Роман Лубківський, наприклад, підкреслював: «Талант нашого фотографа подібно до таланту визначного режисера чи диригента немовби розчиняється в складному багатогранному дійстві, у поліфонії того, що автор побачив і пережив. Його чудові панорамні знімки (надвечірні краєвиди, веселка над полями) такі ж привабливі, як лелече гніздо на околиці нового селища, як пишні яблука зі старого монастирського саду. Доцільність, мудрість, гармонія, торжество добра над злом, безсмертя духовного генія народу — ось що визначає фотосвітлини Василя Пилип’юкаѕ» («Такого Львова, такої Львівщини ми ще не бачили». — «Високий замок», 8 квітня 1998 р.). 

А у статті «Фотосвітлини його серця» Степан Пушик висловився так: «Преса писала, що Василь Пилип’юк виставлявся в Росії, Польщі, Канаді, Німеччині, США, Туреччині, Югославії, Франції, Австрії. Надзвичайні і повноважні посли визнавали, що фотовиставка Василя Пилип’юка для України за рубежем зробила набагато більше, ніж самі посольства» («Зустрічі з долею». — «Світло і Тінь». — Львів, 1999. — С. 137–142).

Любив і шанував майстра художньої фотографії і патріарх нашої культури й літератури Олесь Гончар. Він особисто вручив митцеві премію імені Т. Г. Шевченка, потвердивши свою повагу до нього словами: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові». 

Не можу не згадати також нашого студентського побратима Дмитра Герасимчука та його книжку «Ластівка з маминої сльози», головним персонажем якої є Василь Пилип’юк і яка віддзеркалює спробу Д. Герасимчука осмислити Божий дар фотомитця. «Хіба це така вже складна справа — клацати апаратом? — запитує Дмитро Герасимчук себе і читача. — Якщо нескладна, то звідки ж тоді беруться генії цієї зовсім на хлопський розум нескладної справи? Чому тоді діляться вони на ремісників і на Майстрів? І де та межа, яка їх розділяє?..».

Ба й справді, де та межа?

Вважаючи себе причетним до образотворчого процесу, зокрема красного письменства, автор книжки «Ластівка з маминої сльози» доходить висновку, що в кожної людини дрімає потаємне жадання вибудувати себе, своє «я» через пошук дороги до себе і через реалізацію своїх можливостей якраз у тій галузі, яку вважає для себе найважливішою. Що й визначає шлях до професійного становлення і є найпершою прикметою яскраво вираженого Богом дарованого таланту. 

Щасливчиків із числа наших тодішніх літстудійців 60-х — початку 70-х років минулого століття, кого Всевишній наділив творчим даром, хто упевнено торував шлях до слова, вибудовуючи через зустріч із ним самого себе і своє суверенне «я», не бракувало. Тут знову ж таки не можемо не назвати Дмитра Герасимчука, якому в студентські роки поталанило стати автором власного дебютного видання «Снять квітами зорі...» (1967).

А перед тим до читача прийшли зі своїми дебютними збірками теж студенти-літстудійці Роман Кудлик («Розмова», поезія, 1963) та Юрій Коваль («Віднайдена фея», проза, 1966). Про них досить схвально відгукнулися критики, відзначивши, що в красне письменство йдуть автори з новим, красивим і влучним словом, які намагаються взяти приціл на найвищу пробу письма. 

Вперто шукали в тіні шістдесятників своєї дороги до художнього слова й інші літстудійці тих років: Василь Стефак, Броніслав Грищук, Тарас Салига, Віктор Грабовський, Петро Шкраб’юк, Стефанія Андрусів, Роман Качурівський та ін. 

У полоні творчих інтересів університетської молоді опинився і Василь Пилип’юк. Як тільки 1967-го поповнив її ряди. Якраз із часів нашого студентства я й познайомився із майбутнім фотомитцем. Волею долі це знайомство згодом переросло у тісну дружбу.

Як фотограф Василь Пилип’юк уже з перших днів навчання намагався заявити про себе на повен голос. і не безрезультатно. Зі своєю фотокамерою він встигав скрізь. Без нього не обходилось майже жодне масове студентське дійство. і тут же на сторінках нашої студентської багатотиражки, а також обласних газет появлялися знімки з місця подій, переконуючи: маємо справу з цікавим і своєрідним автором, який демонструє неповторну, свою манеру фотографування, загалом спосіб творчого мислення і бачення навколишнього світу. 

Винесені кожного разу на суд поціновувачів прекрасного роботи Василя Пилип’юка і схвальні відгуки на них закликали його працювати над собою не зупиняючись. Вдосконалювати себе, шукати нові творчі підходи й вирішення, осягати новаторство і бути готовим до труднощів та невдач. Наскільки митцеві вдалося зреалізувати себе у своєму доленосному виборі, промовисто потверджує вся його творча біографія.

До себе нинішнього, до себе неповторного і легковпізнаваного Василь Пилип’юк вирушив з невеличкого покутського села Новоселиці, де народився і де минуло його дитинство. В дорогу майбутній лицар магічної фотокамери взяв із собою материнське благословення і всю ауру родинної мудрості, благородства, любові і доброти, збагатившись рушійною силою творчої енергії, яка допомогла здійснити успішне сходження на міфічну гору Гелікон, або, як її ще називають, «сад умієтностей», тобто садом мистецтва, знань і науки.

Звичайно, сягнути її самісінької вершини щастить не кожному. Не в кожного митця історія зростання, історія пошуку дороги до себе, до утвердження власного «я» складається вдало.

У Василя Пилип’юка пошук власного шляху у відчутті нового світу і себе в ньому проліг після університетських студій через одержиму, невтомну працю в районних газетах, у журналі «Україна». Довелося навіть чотири роки попрацювати у такій унікальній багатотиражній газеті, як «Львівський залізничник», яка була прекрасною школою для багатьох не лише журналістів, а й літераторів-початківців. і через яку пройшли відомі нині поети, прозаїки, публіцисти — згадувані вже Дмитро Герасимчук, Броніслав Грищук, Роман Кудлик, автор цих рядків, Надія Мориквас. І Василь Пилип’юк — художник-пасіонарій від Бога. 

Він був митцем, якому Всевишній допомагав бути у постійному пошуку, йти не зупиняючись до досконалості кінця своєї мети, своєї творчої праці. 

Іти до свого «я» — більш неповторного і більш самобутнього...

Мені подобаєтьсяіншого користувача це сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Василь НАЗАРЧУК: Мене завжди вабила свобода

12:32 02 серпня 2018 року|Роман ГЛАДИШ

Патріарх політв’язнів

12:27 02 серпня 2018 року|Степан ГЕНИК. Професор

ЛОВЕЦЬ ГОЛОСУ

10:25 02 серпня 2018 року|Володимир КАЧКАН. Академік

Його надихали Олекса Довбуш і опришки

10:06 31 липня 2018 року|Володимир БАКАЛА. Старший науковий співробітник історико-меморіального музею Олекси Довбуша, член НСКУ

Мудрий керівник і наставник

14:59 26 липня 2018 року|Іван ГАВРИЛИШИН. Член Національної спілки журналістів України.

Талант до греки й латини

15:59 24 липня 2018 року|Дмитро ЮСИП

Романове життєствердження,

15:33 24 липня 2018 року|Василь ЛИЗАНЧУК

Бойові дороги нескореного

16:03 10 липня 2018 року|Іван КМЕТЮК

«Людина честі й благородних вчинків»

10:51 10 липня 2018 року|Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ