:Людина
28 серпня 2018 року.

МИТЕЦЬ, А ОТЖЕ — ПАТРІОТ

ІВАН КАВАЛЕРІДЗЕ ЩЕ ПІВСТОЛІТТЯ ТОМУ ЗАХИЩАВ УКРАЇНСЬКУ МОВУ Й ВИСТУПАВ ПРОТИ РУСИФІКАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Олександр ЮНІН. Директор Музею-майстерні І. П. Кавалерідзе.

«У містах нашої республіки українська мова невпинно витісняється російськоюв державних закладах, на підприємствах, видавництвах науково-технічної літератури, кіно, на радіо і телебаченні, в дитячих садках і школах, професійно-технічних училищах, в спеціальних вищих і середніх навчальних закладах». І на підтвердження українські митці наводили дані: «Навіть у столиці України Києві у 1965–1966 навчальному році з 207 загальноосвітніх шкіл українських було всього 57 (50 з них так звані змішані, які мають паралельні класи з українською і російською мовами навчання, а російських – 150 (одна з них змішана). із загальної кількості 166 411 учнів у російських школах вчиться 128 112, тобто 77 відсотків. В українських – усього 33 299. При цьому значна частина останніх вчиться у паралельних російських класах.

Ще більш красномовний показник і в інших промислових містах УРСР. Наприклад, у Донецьку на сьогодні залишилася всього одна українська школа. Українська мова у великих і бага­тьох середніх містах республіки стала рідкістю, вони майже повністю русифікованіѕ

Міста України стали справжніми цехами русифікації українського населення, яке прибуває сюди з сіл для роботи і навчанняѕ Якщо до цього додати переселення українців на схід, а росіян – в Україну, то перспективи розвитку української мови, а отже, і нації будуть вкрай несприятливими, адже «без мови рідноїѕ й народу нашого нема», – писав у вірші «Юнакові» славний український поет Володимир Сосюра. Тому перед обличчям реальної загрози існуванню нації ми не можемо і не маємо права мовчати».

Такий лист ще півстоліття тому надіслала на адресу Політбюро ЦК КПРС партії, керманичі якої керували СРСР, група українських інтелігентів. Серед його авторів – кандидат філологічних наук Тарас Франко, композитор Лев Ревуцький, письменник Євген Кротевич, прозаїк Борис Антоненко-Давидович, художник Карпо Трохименко. Але першим свій підпис під тим сміливим текстом поставив скульптор, художник і кіномитець іван Кавалерідзе.

У рамках цьогорічного міжнародного фестивалю мистецтв «Карпатський простір» в Івано-Франківському центрі сучасного мистецтва тривала виставка «Життя і творчість івана Кавалерідзе». З цієї експозиції жителі й гості міста змогли довідатися чимало про одного з визначних синів України, зокрема автора скульптурної композиції – пам’ятника княгині Ользі, святому апостолу Андрієві Первозванному та просвітителям Кирилові й Мефодію, що стала візитівкою й окрасою столиці України.

Утім, далеко не всі знають як історію скульптурної композиції, так і про нелегкий творчий шлях автора цього пре­красного творіння. Уже минуло понад 100 років відтоді, як І. Кавалерідзе разом з однодумцями-скульпторами розпочав роботу з її створення. Над центральною скульптурою княгині Ольги й бічними – просвітителів Кирила та Мефодія працював Кавалерідзе разом з Валеріаном Риковим. А постать апостола Андрія стала творінням рук його однокурсника з Київського художнього училища Петра Сниткіна. Пам’ятник тоді виготовили з бетону, а відкрили 4 вересня 1911 р.

Пам’ятник простояв недовго – 1919-го статую княгині Ольги скинули з п’єдесталу, розкололи навпіл й закопали. А потім нова більшовицька влада демонтувала статуї апостолів і просвітителів й на місці скульптурної композиції посадили сквер. і лише за часів незалежної України про пам’ятник згадали.

Наприкінці травня 1994 року, в День слов’янської писемності і культури, на Михайлівській площі в Києві було виставлено для публічного огляду зменшений макет та фотографії пам’ятника княгині Ользі. 1996-го ж під час розкопок було знайдено частини розбитої скульптури княгині Ольги. Старий монумент скріпили й поставили в парку скульптур івана Кавалерідзе на Андріївському узвозі. А для відновлення пам’ятника як основний матеріал цього разу обрали білий мармур, для постаменту – рожевий граніт. Монументальний ансамбль, присвячений княгині Ользі, першій жінці – главі Київської Русі, держави в історії України, було урочисто відкрито 25 травня 1996 р. на День Києва. Реконструкцію здійснили скульптори Віталій Сівко, Микола Білик та Віталій Шишов.

Cкульптурний ансамбль на Михайлівській площі не єдиний у творчому доробку скульптора. Нині важко уявити київський Поділ без пам’ятника українському просвітителю-гуманістові, філософу, поетові й педагогу Григорієві Сковороді, створений І. Кавалерідзе і відкритий 40 років тому. Серед творів скульп­тора – і пам’ятники Великому Кобзареві в Полтаві й Сумах, ще один па­м’ятник Г. Сковороді в Лохвиці, Богданові Хмельницькому в Чернігові (спільно з Галиною Петрашевич) та інші.

Однак скульптура була лише однією з граней щедро обдарованого природою митця. Не менш помітний слід залишив він і в українському кіно. 2002 року на стіні знімального павільйону кіностудії імені Олександра Довженка було встановлено меморіальну дошку з написом: «Основоположник українського історичного кіно іван Кавалерідзе працював тут у 1934–1941 та 1957–1961 рр.». Реалізувавши себе у скульптурі, іван Ка­валерідзе вирішив спробувати свої сили в кіно. і не просто спробував, створені ним кіно­стрічки стали справжнім відкриттям українського кінематографа. Звичайно, працювати у сталінські часи в жанрі історичного кіно було не те що не просто, а інколи смертельно небезпечно. Та все ж його фільми «Злива», який не зберігся, «Штурмові ночі», «Коліївщина» стали помітною подією в історії укра­їнського кіно.

Але начебто вдалий період у кінотворчості закінчився після того, як 1935 року побачила світ кінострічка «Прометей». Вона неприховано йшла врозріз із поглядами на історію більшовицької влади. За вказівкою тодішнього «вождя всіх народів» Сталіна головна газета комуністів «Правда» у редакційній статті піддала фільм нищівній критиці. Статтю чотири дні обговорювали в колі творчих працівників Київської кіностудії (нині імені Довженка). Це був початок кампанії боротьби з «антиісторизмом» робіт івана Кавалерідзе. Йому фактично заборонили знімати фільми на історичну тему, яка була головним покликанням українського митця.

Проте відлучений від історичного екрана Кавалерідзе не опустив рук, а в 1936–1937 рр. створив перші українські кіно­опери: «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм». Екра­нізація «Наталки Полтавки» відкрила новий жанр у вітчизняному кіномистецтві. Стрічку з тріумфом демонстрували у США, зокрема в Нью-Йорку показ ішов у переповнених залах протягом трьох тижнів. Повернутися до історичної теми митець зміг лише у 1941 році, коли домігся дозволу знімати кінострічку про Олексу Довбуша.

До речі, початок цієї роботи митця тісно пов’язаний із Галичиною. Впродовж багатьох років зберігав Іван Петрович посвідчення №412 від 19 травня 1941 р., у якому зазначено, що його «відряджено до міст Львова, Станіслава та їх областей у справах зйомки фільму «Пісня про Довбуша» терміном до 2 липня 1941 р.». З групою у 50 осіб і. Кавалерідзе прибув до села Жаб’є (тепер – Верховина). Минуло всього вісім знімальних днів, та й то не дуже вдалих для зйомок, як несподівано для всіх почалася війна. Місцеве керівництво запропонувало усім військовозобо­в’язаним звернутися до найближчого військкомату, а решті – вирушати до Києва. З неабиякими труднощами і ризиком для життя група, у якій залишилося 27 осіб, ледве дісталася 20 вересня столиці України, вже окупованої.

У Києві і. Кавалерідзе якийсь час керував  відділом культури Київської міської управи – допомагав виживати представникам місцевої інтелігенції. Зокрема врятував кінооператора Володимира Войтенка, який пізніше зняв фільм Леоніда Бикова «В бій ідуть лише «старі». Але пізніше радянська влада не простила іванові Петровичу перебування під окупацією – кіностудія виселила його зі службової квартири. і лише завдяки театральній актрисі Любові Гаккебуш, яка прихистила його, митець не опинився на вулиці. А в кіно повернувся аж через 20 років після виходу його останньої стрічки і створив  фільми «Григорій Сковорода» та «Повія» з Олександром Гаєм та Людмилою Гурченко в головних ролях.

Загалом за 70 років активної творчості Іван Кавалерідзе став автором майже 20 па­м’ятників, сотні станкових робіт, зняв 10 кінофільмів, поставив 10 театральних п’єс, написав книжку спогадів і відійшов у вічність, залишивши десятки проектів, які не встиг реалізувати. Про ці події з життя багатогранного і надзвичайно талановитого митця, його творчу спадщину можна дізнатися зі спогадів сучасників, побувавши в музеї-майстерні його імені, розташованому в Києві на Андріївському узвозі.

З часом відкрилася ще одна грань життя митця, про яку раніше широкий загал навіть не здогадувався. У передмові до книжки «іван Кавалерідзе: життя і творчість», яка побачила світ 10 років тому, її автори зокрема писали: «До багато­гранних грандіозних особистостей належить і видатний син українського народу – людина, скульптор, художник, кіномитець, який не був прочитаний своїми сучасниками, та й зараз не прочитаний ні своїми послідовниками, ні значною кількістю дослідників, – іван Петрович Кавалерідзе». І це справді так. Буквально нещодавно провідний науковий співробітник музею-майстерні імені І. П. Кавалерідзе Олександр Логвин в архівах колишнього КДБ віднайшов документи, які свідчать, що Кавалерідзе був не лише над­звичайно талановитим митцем, а й справжнім сином українського народу, патріотом і захисником української мови і культури в часи тоталітарного комуністичного режиму.

У довідці під грифом «цілком таємно», яку підготували співробітники українського КДБ для першого секретаря ЦК КПУ Щербицького, тодішній керівник цієї організації Віталій Федорчук зокрема вказував: «За оперативними даними, Кавалерідзе до Вітчизняної війни серед свого оточення проявляв антирадянські націоналістичні настрої. Підтримував зв’язок з українськими націоналістами Багазієм, Савчуком та іншими. Після ареш­тів ряду українських націоналістів, проведених окупантами, від роботи в міськуправі Кавалерідзе відійшов. У післявоєнні роки з боку Кавалерідзе були окремі факти висловлювань націоналістичного характеру. У квітні 1967 року Кавалерідзе підписав лист на адресу Політбюро ЦК КПРС, в якому автори намагалися довести наявність русифікації України».

Хоча текст листа, яким ми розпочали публікацію, написано 50 років тому, він не втрачає актуальності й нині. А сам Кавалерідзе, поставивши свій підпис під ним, переконливо, як і інші автори, засвідчив, що справжній митець обов’язково має бути патріотом свого народу.

 

Мені подобаєтьсяіншого користувача це сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Степан Пушик: погляд із вічності

15:49 20 вересня 2018 року|Ольга СЛОНЬОВСЬКА

Запам’яталися його добрі справи

13:20 21 серпня 2018 року|Василь ТИМКІВ. Голова Ради ІФОО УТОПІК, кандидат наук з державного управління.

Василь НАЗАРЧУК: Мене завжди вабила свобода

12:32 02 серпня 2018 року|Роман ГЛАДИШ

Патріарх політв’язнів

12:27 02 серпня 2018 року|Степан ГЕНИК. Професор

ЛОВЕЦЬ ГОЛОСУ

10:25 02 серпня 2018 року|Володимир КАЧКАН. Академік

Його надихали Олекса Довбуш і опришки

10:06 31 липня 2018 року|Володимир БАКАЛА. Старший науковий співробітник історико-меморіального музею Олекси Довбуша, член НСКУ

Мудрий керівник і наставник

14:59 26 липня 2018 року|Іван ГАВРИЛИШИН. Член Національної спілки журналістів України.

Талант до греки й латини

15:59 24 липня 2018 року|Дмитро ЮСИП

Романове життєствердження,

15:33 24 липня 2018 року|Василь ЛИЗАНЧУК

Бойові дороги нескореного

16:03 10 липня 2018 року|Іван КМЕТЮК