:Людина
02 серпня 2018 року.

ЛОВЕЦЬ ГОЛОСУ

...Мені здається, що в мені – сам Бог співа... (Тамара Севернюк) В колиску дар пісень тобі поклала доля У серце налила добра і чистоти, і дорогі скарби несеш обачно ти, Як чашу, як свічу у радісне роздолля... А скільки юнаків ти вирядив у путь! Як радує тебе, що навкруги ростуть Твої соратники, як памолодь зелена! (Максим Рильський)

Володимир КАЧКАН. Академік

Чоловік середньої на зріст міцної статури, що потирав сивавий вусок, розкошував у ложі обласної філармонії імені Іри Маланюк, бавив на обличчі легким усміхом задоволення, що мовби купалося у музиці оркестру, у дивній скрипково-віолончельній сув’язі мелодій і їх нюансування. Пан Михайло Стефанюк направду внутрішньо напивався чарівних звуків, які плавно, мистецьки витончено творили те, що зветься музикою.

А й справді, чи є на світі білому бодай одна жива істота, яка б обходилася без музики? Прокидаєшся разом з досвітком, зориш на небо – і вже у перших прошептаних тобою словах молитви збринькує музика, вчуваються перші тони всевладної радості, що послані на твою трудівну стежку Небом. І збагнеш: музика – то Божий дар!..

Він, заслужений діяч мистецтв, знаний педагог навчально-наукового інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, нині якби пересипає оті музично-естетичні яви ярою спогодовістю. Ось, ідучи, поставкує, важить гадки, наче справді вертається на дідівсько-батьківське подвір’я у Чорнолізцях, де таки оживають сліди діда, колишнього улана, що обороняв Варшаву; де так стишено милозвучно, гейби елегійно збринькують рядки пісні з вуст матусі Кароліни, що з родини П’ятничуків; де так аж зближаються тата Павла руки, що пахнуть ріллею; де, може, десь у саду чи за сільським ліском до нього озивається своїм чіркотом-нагадуванням красивих барв рідкісна птаха сойка. Мо’, й справді, оте незвичне поринання у пережиті літа, той невернучий зойк душі – як кольорове пірце, що його зронила в леті птаха, – усе це проситься до пам’яті, у спогадування, бо, власне, там і фіксується будь-який початок: чи твоєї появи, чи ж твоєї ходи в життя й по життю. Може. А мо’, то діти рідні попросилися до батькової виховавчої родинної енциклопедії добродійства й світломислення, можливо, вони, хоча вже й дорослі, таки прагнуть саме нині звіритися з татовим баченням, з його ходою.

і він радо розкриває цю змістову книгу спадкоємної науки: «Маю трьох дітей: Павла, Романа й ірину. Доня опановує секрети журналістського ремесла у Прикарпатському національному університеті. Як і кожен тато, я люблю своїх дітей, горджуся ними. У феномені батьківства вбачаю основну місію: підготувати їх до самостійного життя, дати їм добру освіту, настановити на правильну стезю чесного, морально чистого продовження родовідної лінії. Розумію, що на початковому етапі треба й матеріально підпомогти, але все має мати, якби сказати, свій речинець: ну не можуть та й не повинні родичі робити зі своїх дітей «вічних нахлібників». У всьому має бути межа. Прекрасний до наслідування досвід у японців. Кажуть же: «Ви щодня купуєте своїм дітям по рибині, а ми – по вудочці!..». 

Зрештою, і в нас були гарні традиції. Ось на пам’яті: ми, хлопчаки по вісім-десять років, граємо посеред білого дня м’ячем. і що гадаєте, сусіди сміялися, мовляв, це недобре виховання, треба привчати підростаючих до хосенної праці. Тоді був сильний принцип народної педагогіки: а що скажуть у селі?! Тому й рахувалися із загальною суспільною думкою, що, на жаль, ми поволеньки втрачаємо. «Не роби мені встиду перед людьми», «А то чий такий?..» – цей засторожливий постулат  мав більшу силу впливу, аніж будь-яке інше покаранняѕ».

Михайло не може забути оті теплі вечори, коли хрущі гуділи у вишневому цвіті і творили якусь таємничо-спогадову симфонію. У саду діда івана жила незбагненно притягальна зазивність. Пам’ятається: дідусь мав прекрасний і сильний бас. Сім’я часто всідалася довкіл нього і співала. Онук бачив, як дід «притиснув» голосом у хаті – і гасівка-лямпа згаслаѕ Дід – перша вокальна школа Михайла. Часто-густо переймалися від нього сумовито-жалісливі співи. В усіх кутках села вечорами збиралися хлопці, молоді разди і співали переважно старовинних, козацьких пісень. Село, що мало поверх чотирьох тисяч мешканців, – дуже співуче. На жаль, нинішній технічний прогрес вичавлює з людських душ оту духовну основу, що тримається віками на глибинних прадідівських традиціях, ренній умілості, тій пісенності, якою справіку володів трудовий люд.

З дідового надбання і понині Михайлові відбринюють сумовиті жовнірські співанки – який це багатющий змістово-історичний та вокально-естетичний пласт! Ну як не схилити голову у роздумах над тими словами, де зафіксована важка до сприйняття, але чиста правда про те, що «жовнір так у війську доробився, що за останній гріш — підголився». Педагог М. Стефанюк просив композиторів, аби ці пісні маршового характеру переробили на хоровий стрій для чоловічого хору. Думається, невдовзі це збудетьсяѕ

Пісня, пісня! Вона, як невидимий душевний метроном, то кличе його до праці, то якось озивається пізнаним, набутим досвідом входження у те пісенно-виконавське безкрає море, яким пливе не одне десятиліття. Якою є для високого класу фахівця вокальної справи вона, пісня? Українська, зазернена ще у материному лоні, пісня, яка іменується просто співанкоюѕ

Материна пісня для Михайла – то цілий своєрідний філармонійний репертуар: то й солоспівність, і уявний симфонічний оркестр, бо те, що видобували материні вуста з глибіні душі й, здавалося, насиляли звуками на перші струни дитячої уяви, те закарбувалося в серці, витворювало потребу й утверджувало любов до піснетворення й виконавства. Життя здавалося осяйним, голубооким, якимось інакшим, аніж у тих, хто глухий до пісні, кого не збуджують, не ощасливлюють її тональні виявиѕ

 «Маю такі життєві карби: спочатку спроба піти до Косівського художнього училища, бо ж малював незле, але так і не здолав бажаний щабель, – зізнається пан Михайло, – бо було десь по двадцять осіб на одне місце. Відтак товариш Юліан підбив мене, аби їхати з ним до Львова – і я вступив до гідромеліоративного технікуму – а було ж мені аж п’ятнадцять років. Нелегко, але постійно вела мене обох дідів порада: докажи найперше собі, здолай!.. Через чотири роки став я начальником дільниці у Галичі, опікувався аж шістьма селами.

Але мені нащепили добрий голос, я уже з п’ятнадцяти літ басував так, що аж озиралися люди. Дідусь усе собі приказував: «Будеш співати, будеш співати!..». Був я також добрим спортсменом – і відбирали до військової морської піхоти, та опинився серед внутрішніх військ, служив кінологом – любов до тварин взяла гору.

Ну, звичайно, коли був у війську, то мій голос помітили, може, якось ніби випадково зафіксувала це дружина комбата, що розмовляла чистою українською мовою із широкостеповим нюансуванням. Бувало, сидимо вечорами і співаємо. А коли наш народ співає: або йому радісно, або тяжко-важко. Ну, а я вже «обстріляний»: у навчальній роті проводили конкурси стройових пісень і, як звичайно, потрібен був заспівник. Керівник взводу «намацав» мене – і пішло: «Копав-копав криниченьку у вишневому саду». Так я став заспівувати, а на огляді ми взяли перше місцеѕ

Що не казати, а спів жив у мені, йшов зі мною. Нот я не знав, добирав усе на слух. Але армійські літа – як горобець, перепурхнули. Ну, думаю, усі нахваляють мене за голос, значить, задумайся, Міську, мо’, треба меліорацію  перемінити на спів!..». 

З часом доля привела співака до студії при широкознаному народному хорі ім. Г. Верьовки у Києві, що під орудою диригента-чаклуна Анатолія Авдієвського піднімав до вдячних оплесків велич-зали на усіх материках світу. Там полинув у таїнність неповторної української народної пісні, у специфіку широкоспівного мелосу, у ні з чим не порівнюваний зміст, голосове повернення слухачам краси і блиску наспівних шедеврів.

Відтак опинився у Черкаському державному народному хорі. Потім, оскільки душа невтомного шукача істини прагнула вищого лету, добрався до Львівської консерваторії ім. Миколи Лисенка, а вона, маючи впливові надбання західної вокальної школи, добротно орієнтувала студентів на академічну манеру співуѕ 

Погодьмося, що для українського менталітету характерною рисою є якась невдоволеність надбаним, постійна потреба подальшого пошуку. і ось Михайло поринув у книги, дошукувався тих підходів, які правильно визначали природу голосу, його фізіологічні можливості, вроджений украс, амплітуду.

Збирав платівки, диски, переслуховував-аналізував, шукаючи відповіді на приховані запитання: де той голос зароджується, де саме і коли формується, яка в цьому процесі роль, знання історії, культури, досвіду попередників. Так найперше намагався проникнути у голосове таїнство Бориса Гмирі, Федора Шаляпіна. Звичайно, не міг не проникати у культуру тенорового співу івана Козловського. На жаль, сьогодні масове «наслідування» великих майстрів вокзалу розрихлює таке поняття, як манера виконання, поширює фальшиве «під когось». 

Колишній навчитель Стефанюка Віктор Петрович Лужецький, соліст Львівської опери, що ще й був знаним малярем, мав дар до викладання – до педагогіки. Учень спостерігав за ним – це йому подобалося. Але й міркував, що аби викладати вокал, треба самому чогось домогтись у співі.

З часом почав добиратися до того, що ніколи не має однозначного пояснення: саме ось так співай! Бо коли тебе навчає виконавець, хоч-не-хоч, а все одно він тебе буде тягнути на принцип: співай, як я, особливо ж, коли ваші голоси однорідні. Якщо сповідувати цей принцип, – ти ніяк не повториш манеру вчителя, – це буде уподібнення, наслідування, в гіршому варіанті пародіювання.

Пригляньмося до світового досвіду: де ми бачили, аби знані італійські співаки стали добрими  педагогами. Нема! У нас же нерідко трапляється: уже сам не може співати – йде викладати. Ну й що, коли він надбав звань – хай навіть і «наднародний», а спеціальної педагогічної школи, зрештою, вродженого чуття, немає. Отака й буде «наука». А суть у тому, щоб педагог з вокалу вивчив свого підопічного-учня, як лікар. Тільки досконале знання фізіологічно-фізичних, духовних, соціально-етичних граней, можливостей, достоїнств голосових особи вручить педагогові ключик до зрозуміння того, де таяться майбутні викази талантуѕ

Потрапив Михайло до музичного училища ім. Дениса Січинського, і тут же утверджувався в думці: якби ти сам не вліз у нетрі навчання і з них не вибрався, то тоді когось навчати просто неможливо. Сам пройшов численні бар’єри у прямуванні до досконалого.

Справді, опанування багатющою теоретико-методичною літературою допомагає багато в чому, але це ще не є той остаточно вибраний золотий ключик, яким можна отак раз-два та й відімкнути скриньочку прихованого вокального таланту. Адже один студент стартує з явно вираженими вокальними можливостями, другий – значно слабше виглядає, його потенціал десь прихований. і тоді педагог завдає собі неймовірно довгої терпеливої роботи: не лишень розспівати, а й шукати через різні аспекти бесідування стежечок до збагнення характеру молодої людини, тих сегментів-складників, які є пріоритетними у формуванні особистостіѕ

«Поговориш, пороздумуєш зі своїм учнем, – стверджує педагог, – гляди, й якась оптимістична жилка забилася... Не люблю вживати термін «постановка голосу», я радше кажу: розвиток голосу, бо постановка – не відповідає тому завданню, яке вирішує педагог, але не осібно, а у спілці з учнем. Наставник якби розповиває голосове ядро, що закладене ренно. Ось і надзавдання педагога: так вивчити свого учня, аби знати, на які «клавішики» натиснути, аби саме вони створили не якусь нехай і чисту звучність, а явили гармонійність суто голосову й всього єства виконавства. 

Я кажу: не буду тебе вчити співати; я буду допомагати тобі заспівати. Скажу, де добре, а де зле, і чому зле. Я навчаю і вчуся сам; учень – це моє віддзеркалення. Коли він допускає якісь помилки, я їх помічаю, виправляю, а отже, теж вчуся на цьому. Навчання – процес тривалий. Я нині розумію, як колись ту чи іншу фразу співав, тепер би робив інакше. Чому? Бо немало знаюѕ

За сотні літ у нас так і не виробилася своя вокальна школа. Є окремі педагоги: від Висоцького, Крушельницької – у Львові до Павла Голубєва – у Харкові, які залишили важливий навчительський досвід. Ще можна назвати кілька імен, але ось так – потужної національної вокальної школи наразі не склалося. Треба інтенсивніше працювати над творенням шкіл: композиторських, вокальних, виконавськихѕ

Якби, приміром, у нашому краї був достойний театр, сцена, от там ми могли б апробувати той «матеріал», у котрому, можливо, зріє талант. Доконче наше місто потребує бодай невеликого камерного оперного театру. Може, хтось із численних забудовників та й прокинеться думкою-совістю: Боже, скільки нам залишили архітектурних шедеврів попередники. А ми?.. Зводимо квартали-клітки!..

В інструменті часом можна виправити звучання, у вокалі ж, якщо уже відбувся «збій», неймовірно складно, або й цілком неможливо домогтитися виправлення. В італії, приміром, аби навчати вокала, педагог мусить здобути фахову ліцензію відповідної комісії. У нас же, на жаль, можна поспівати в аматорському хорі чи ансамблі, за роки співання дістати звання заслуженого працівника культури чи навіть вибитися у заслужені діячі, а потім уже з деренчливим голосом ставати за кафедру – і навчати. Питання: чого навчати?.. Врешті-решт, аби стати фаховим педагогом, треба обов’язково здобути спеціальну освіту, а далі йде безконечне наповнення знань. Зупинився у пізнанні – значить, ти не відбувся!»ѕ 

Більше 30 літ віддав Михайло Стефанюк педагогічній праці. Серед його учнів – Станіслав Куфлюк, співав у Вроцлавській опері; ірина Киц, Катруся Карач, сестри Ольга й ірина Дзеньків, Петро Федунишин, що навчався згодом у Лісабонській консерваторії, Василь Садовський, нині успішний соліст Львівської опери, Наталя Шевченко – його гордість – заслужена артистка України, нині солістка академічного ансамблю «Гуцулія» і яко кандидат мистецтвознавства – викладає в інституті, Андрій Галавай, Володимир Дутчак співає у Львові, в опері, Ольга Яловенко, ірина Куриляк, Віра Бойчук, Василь Герега, соліст «Гуцулії», Василь Лазарович, теж один із перших його учнів. Він має унікальний тембр, якусь особливу душу – він не просто співає про щось – він цим живе.

Отримавши почесне звання, навчитель М. Стефанюк застановляється над тим, що наче все починає з чистого аркуша. Звання ж зобов’язує сягати ще непідкорені висоти! Треба надто любити свою націю – це передумова зростання. Він глибоко віруюча людина, дотримується принципу йти до сповіді, просячи Творця вислухати йогоѕ

історики музикування твердять: пісня не народжується нізвідки. Є пісні, що мають по 200-300 і більше літ, уже загубилися-стерлися з пам’яті їх автори. Але є такі, як ось «Місяць на небі, зіроньки сяютьѕ», які роками живуть, бо у таких піснетворах була і вічно буде потреба. Згадаймо тріо «Мареничів», вони підняли із забуття десятки народних пісень, дали їм новаторське дихання-життя, бо колись-то, напевно, була дещо інша мелодія, манера виконання. Наш час покликав до видозмін, але на високому професійному рівні.

Пісня для пана Михайла – це історія когось, чогось, подій. На відміну від таких, де сорок сім «шикидим» – і це зветься піснею, – пісня має мати першоосновою глибокий змістотекст, у якому уже закільчена мелодія. Для прикладу, поміркуємо над колядками, щедрівками, гаївками – вони теж мали авторів слів, хтось також кодував у них першомелодію. Зі століттями ці міні-шедеври зазнавали історико-етнічних й інших змін, але посутність – їх внутрішня енергетика – зберігає і досі естетичність вияву.

Маестро обережно ставиться до «обробок» народних пісень, бо часом віками шановану пісню так «почистять» під когось, що вона втрачає основне – дух часу, його смислову вартість. Звичайно, класичним зразком є праця Миколи Леонтовича, це вершина світового піснетворення. Його пісні – глибинні. Ось «Мала мати одну дочку», аж тринадцять куплетів. Але вони так ув’язані логічно-музично й голосово-розвивально, що якось наче стишуєшся серцебиттям, слухаючи їх. 

Незвичайної простоти у поведенції, у стосунках з близькими і знайомими, чесно-порядний чоловік, Педагог з великої літери Михайло Стефанюк нині, певно, знову полине на батьківське дворище або ж за пралісові межі – і видивлятиме, чи не загубила птаха сойка те чарівливе перо, що шукає і очищає голоси – на радісне подивування українства.

Мені подобаєтьсяіншого користувача це сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Лікувати зсередини

11:59 13 грудня 2018 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

Поборник «історії Нашої»

14:46 06 грудня 2018 року|Роман ГЛАДИШ

Кредо Мирослави Олексин

10:00 15 листопада 2018 року|Михайло МИЦУС

«Принцеса» з Чернева

10:01 08 листопада 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

«Бандерівський стандарт»

13:10 25 жовтня 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

Книжне поле Яреми Гояна

17:20 09 жовтня 2018 року

...І стихія гуцульського характеру

15:51 02 жовтня 2018 року|Василь БАБІЙ

Cпершу бачила перед собою людей...

15:50 02 жовтня 2018 року|Ігор ГОЛИНСЬКИЙ

Світло його душі

10:15 27 вересня 2018 року|Володимир ЛИС. Викладач Лебединського педагогічного коледжу імені А. С. Макаренка, композитор.

Степан Пушик: погляд із вічності

15:49 20 вересня 2018 року|Ольга СЛОНЬОВСЬКА