:Людина
07 вересня 2017 року.

Ікона для фронту

Ольга Лукань із Жураків гроші від продажу своїх образів передає на допомогу армії

Іван ГАВРИЛОВИЧ

Протистояння московській агресії на Донбасі згуртовує схід і захід у прагненні захистити незалежність України. і це не просто слова. У публікації «Волонтерські рубежі «Наших Атлантів» («Галичина» за 14 лютого 2017 р.) ми розповідали про діяльність громадського об’єднання під такою назвою. Серед тих, хто заснував його у 2014-му в Бердянському (Запорізька область) державному педагогічному університеті, — і наш земляк журналіст і поет Степан Герилів, котрий працює там редактором газети «Університетське Слово», випустив у світ уже три книжки про діяльність цієї благодійної організації. А тепер бердянці по праву вважають своїм волонтером і дівчину-інваліда Ольгу Лукань із села Журак Богородчанського району на Івано-Франківщині. Вона вишиває бісером ікони, а виручені від їх продажу гроші віддає на допомогу бійцям АТО.  

Ольга Лукань, яка може пересуватися тільки з допомогою візка, не опустила рук, а навпаки, знайшла застосування своїм здібностям на користь суспільству, справі оборони країни від ворога. Тож з ініціативи С. Гериліва бердянські волонтери подали документи для нагородження сильної духом і волею дівчини медаллю «Патріот України» — відзнаки від першого командувача Військово-морських сил України Бориса Кожина. Від імені віце-адмірала, котрий тепер перебуває за кордоном, пан Степан і вручив її в Жураках Ользі Лукань. Для самої дівчини це стало цілковитим сюрпризом. Зворушені були і її мати Євдокія та батько Микола, всі рідні, яких того серпневого дня ми застали вдома. 

А як взагалі понад 1000-кілометрова вісь волонтерського партнерства Бердянськ—Жураки поєднала Олю з однодумцями із міста, розташованого за 

200 км від Донецька? Через соціальну мережу: прочитала один із постів активістки «Наших Атлантів» Наталі Іванченко у Фейсбуці, і виникло бажання поспілкуватися на теми, що цікавлять обох. Отак і познайомилася прикарпатська дівчина-інвалід з нею та Анеттою Омельченко, які в південному місті збирали для бійців АТО все необхідне. Пані Анетта, доцент університету, кандидат педагогічних наук, відвозила разом з волонтерами-чоловіками все, що жертвують люди, захисникам України починаючи  з першої, досить-таки ризикованої, поїздки бердянців у Піски, що поблизу донецького аеропорту. Бо мала в цьому, так би мовити, і особистий інтерес: у добровольчий батальйон, дислокований у селищі біля самої лінії зіткнення, пішов служити з патріотичних спонукань її син Олексій, випускник Бердянського педуніверситету. 

Від волонтерів із міста на березі Азовського моря дізналася про цей факт Оля Лукань і вирішила, що проситиме щодня у Бога і Пречистої Діви Марії оберігати Олексія та його бойових побратимів від постійних ворожих обстрілів, а ще — вишиє і подарує юнакові ікону Богородиці, аби він та інші солдати могли й у фронтових умовах щиро молитися перед цим образом. Дівчина розповідає:

— Коли розпочався збройний конфлікт на Донбасі, я десь прочитала про ікону «Єдина Надія». Колись люди вірили, що цей образ приносить мир, і брали його з собою на війну. і я вишила таку ікону-берегиню для Олексія Омельченка та його друзів, надіслала її «Новою поштою» до Бердянська. Попросила тамтешніх волонтерів передати цей образ на фронт — хай Покров Божої Матері оберігає українських бійців від ворожих куль та снарядів. 

Саме тоді побачила вперше по скайпу дівчину із прикарпатського села Наталя Іванченко. Незважаючи на Олину інвалідність, Наталі, як написала вона у Фейсбуці, «здалося, що в кімнаті засяяло сонце. Я тепер її так і називаю — сонечкоѕ Така мила, добра, така світла та щира». А ще через чотири дні, коли «нашоатлантівці» отримали із Журак дуже цінний подарунок — ікону-берегиню для солдатів, Н. Іванченко у Фейсбуці висловила їхнє загальне захоплення образом Діви Марії, який створила О. Лукань: «Олю, ми всі не можемо відвести очей — така краса... Ми всі дуже-дуже дякуємо тобі, дівчинко!». 

Як Оля невдовзі дізналась, Анетта Омельченко відвезла ту ікону на передову. 

— Я дуже вірю, — каже дівчина, — що цей образ врятував життя не одному захисникові України. 

А процитований вище мережевий пост Наталі іванченко від 2 лютого 

2016 р. та інші наводить у заключній книжці своєрідної документальної трилогії «Наші Атланти» її упорядник Степан Герилів. Він вручив у хаті Луканів винуватиці невеличкої урочистості і комплект із трьох книг про діяльність цього бердянського волонтерського об’єднання, видання яких проспонсорувала українська діаспора, не кажучи вже про надання нею через волонтерське об’єднання «Наші Атланти» чималої фінансової і матеріальної допомоги для українських вояків на Донбасі. із її знаними представниками «Стефко з Долини», як його називали діаспоряни, зав’язав тісні стосунки під час 15-річного перебування на заробітках у США, а повернувся він в Україну незадовго до Революції гідності, немовби відчуваючи наближення буремних подій. 

Скептики можуть сказати: а навіщо всі ці клопоти про ближніх, яких часом і в очі не бачила, немічній дівчині, котра сама в житті не може обійтися без сторонньої допомоги? Відповідь на це запитання, логічне на перший погляд (але тільки на перший погляд!), можемо знайти у фейсбучному пості тієї ж Наталі Іванченко, наведеному в заключній книжці трилогії. Бердянська волонтерка розповідає, що на початку їхнього листування дівчина із Журак так описала, не без певного хвилювання, свій фізичний і душевний стан:

«Я не можу ходити з дитинства... У мене хвороба невиліковна. Називається «спинальна міопатія». До року, кажуть батьки, сама трималась за руку і ходила, а потім почали слабнути ноги... Моє життя — це вишивка і молитва... Сім років тому поховала брата, у нього була така ж хвороба, як у мене, 33 роки йому було... Просто маму дуже шкода... У мене брат троюрідний там (на сході України. — І. Г.) загинув — позивний «Морпіх», Володя Байдюк... Так, коли щось робиш, якось не так важкоѕ Я хочу всім допомагати чим можна, навіть добрим словом... Розумію, що коли сама комусь допомагаю, то тоді є для чого жити...». 

Як мовиться, збоку ліпше видно вагомість того, що повсякденно робить людина. Тож процитуємо вміщений у книзі ще один мережевий пост Наталі Іванченко, за 26 липня минулого року:

«...Оля вишиває кожного дня з великою любов’ю. Бо ця дівчина так любить життя, так прагне зробити світ кращим, так мріє, щоб не було страждання! і в неї це виходить. Я не знаю, звідки в такої молодої людини така мудрість, звідки стільки доброти, скільки співчуття до чужого горя... Незважаючи на те, що не може ходити, Оля працює, продає деякі свої роботи та переказує кошти для закупівлі всього необхідного на фронт хлопцям. Нещодавно ми отримали від неї 1550 грн. Дякуємо тобі за допомогу, Олю!.. Щасти тобі, дівчинко! Нехай збуваються твої мрії і кожен день приносить радість. Спасибі, що ти є. і переможемо ми лише завдяки таким людям, як ти!». 

Під час зустрічі вдома у мужньої дівчини-патріотки теплі слова моральної підтримки їй мовила відома письменниця з Івано-Франківська Марія Вайно. А для Олі це була чудова нагода поспілкуватися з однодумцями, з тими, хто розуміє і підтримує її щире прагнення навіть за обмежених фізичних можливостей не замикатися в собі, а, забуваючи про свій біль, жити й працювати для людей, для рідної України. Хоча дається це їй дуже не просто: щодня вистачає сил тільки на три години, щоби бісеринку за бісеринкою нашивати на тканину, створюючи ікони Ісуса Христа, Богородиці. Дівчина з радістю демонструвала нам свої нові роботи. Степан Герилів пообіцяв, що, за домовленістю зі знайомими діячами з української діаспори, надішле декілька Олиних мистецьких витворів за океан, аби за гроші від їх продажу бердянська волонтерська група «Наші Атланти» придбала й відвезла на передову речі, потрібні оборонцям України на Донбасі. Ми прощалися з дівчиною, котра попри тяжку недугу не втрачає життєвого оптимізму, зі словами:

— Дякуємо, Олю, що ти така є. Хай щастить тобі!


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Дві батьківщини Михайла Вороного

14:27 19 вересня 2017 року|Записала Любов ГРИНИШИН. Голова обласного суспільно-культурного товариства «Надсяння».

Друг «Дід»: Найкращі — на фронті...

14:16 12 вересня 2017 року|Роман ІВАСІВ

Майстер світла і тіні

15:06 05 вересня 2017 року|Марія ВАЙНО. Член Національної спілки кінематографістів України, член Національної спілки письменників України.

На полі слова

13:53 31 серпня 2017 року|Михайло ПЕТРУНЯК

Ще раз про походження Івана Борковського

16:20 29 серпня 2017 року|Іван ДРАБЧУК

Він воював за Україну

16:16 29 серпня 2017 року|Григорій ВОВЧУК

«А в мами світиться вікно...»

16:08 29 серпня 2017 року|Микола БОЛОТЕНЮК

Галина, яка не знає страху

15:15 24 серпня 2017 року|Ігор НИКОРОВИЧ

Три правила Людмили Євтушенко

15:04 25 липня 2017 року|Ольга РУДАНЕЦЬ. Керівник літературно–драматургічної частини Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім.