:Людина
19 вересня 2017 року.

Дві батьківщини Михайла Вороного

Записала Любов ГРИНИШИН. Голова обласного суспільно-культурного товариства «Надсяння».

Недавно своє 80-ліття відсвяткував голова городенківського суспільно-культурного товариства «Надсяння» Михайло Вороний. Відмінник банківської служби, він і на заслуженому відпочинку бере активну участь у громадському житті свого регіону. Він — людина слова і діла. Як колись, так і тепер. Не випадково його відзначено медалями за заслуги перед Прикарпаттям і перед Городенківщиною.

Але є в житті ювіляра справа, яку він вважає своїм святим обов’язком, — це справа пам’яті. Михайло іванович понад 20 років тому заснував районне суспільно-культурне товариство «Надсяння», об’єднав у ньому депортованих після війни з Польщі та осілих на Городенківщині надсянців, лемків, бойків, підляшців. Він також є постійним членом правління Івано-Франківського обласного суспільно-культурного товариства переселенців «Надсяння» та членом ради Об’єднання товариств депортованих українців з Польщі «Закерзоння». Своє життя ця непересічна людина присвячує справі відновлення історичної справедливості — надання правової оцінки післявоєнним діям радянської та польської влад, які позбавили майже мільйон етнічних українців вітцівщини, розсіявши їх від Західної України аж до сибірських глибинок. Нині у видавництві готують книжку спогадів Михайла Вороного про трагічну долю українців Надсяння.

Отож сьогодні розмовляємо з Михайлом Вороним про його життя, зокрема про ті обставини, за яких він, уродженець Польщі, став городенківцем.

— Моя батьківщина — звичайне давнє українське село Щутків Любачівського повіту Ряшівського (нині Жешувського) воєводства в Польщі, — розповідає Михайло Вороний. — У батька й матері нас було п’ятеро. Родина мала 12 гектарів поля, у господарстві були коні, корови, вівці, птаство, пасіка. Працювали тяжко, але не бідували. Моя найстарша сестра навчалася в гімназії, за що батько мусив продати частину поля. Наше звичне життя зламав 1945-й рік, коли волею Сталіна почалося переселення українців «на Велику Україну». Але ж ніхто не хотів нікуди виїжджати, назавжди покидати рідний край. Тоді й почався терор: розгулялися польські шовіністичні банди, а з ними й Армія Крайова. Щоранку селом котилися звістки про те, де, скільки, за яких обставин вбито людей. А вбивали лише за те, що ти — українець. Вже з літа 1944-го та аж до нашого вигнання наприкінці 1945-го батьки, переховуючись, не ночували вдома. Пригадую, як ми, малі, щоб нас не повбивали вчорашні сусіди та звироднілі шовіністи, ночами переховувалися то в стодолі у соломі, в стайні, то в корчах на пасіці. Вранці зі своїх схованок ми спостерігали, як озброєні п’яні бандити зі своїми ватажками Блажеком Фургалою та Міхалом Творком йшли домів із награбованим майном українців із сусідніх сіл. 

Відтак настала й наша черга. Це сталося наприкінці вересня 1945-го, коли родина сіла вечеряти. Бандити вдерлися до хати, зчинили стрілянину, поранили батька. Кулі розбили гасову лампу, і ми всі попадали на підлогу. Темрява, з Божої ласки, і врятувала нам життя. Зате бандити, які вже якось і раніше приходили, остаточно пограбували нас. Найболючішою була втрата коней. Коли ми опинились в Україні, то не було чим обробляти землю, яку дали нам на заміну втраченої. Тож як настав голод 1946 року, батьки наймалися працювати у місцевих людей за харчі. 

Донині мене, як колись і моїх батьків, мучить болюче запитання: на якій підставі, за що нас піддали нелюдським мукам? Там, у рідному селі, страх смерті зробив мене майже дорослим. Листопадовий ранок 1945 року я пам’ятаю усе своє подальше життя. Як подвір’я заповнили польські жовніри. До речі, це були вояки третьої Поморської дивізії Війська Польського, які отримали наказ виселяти українців примусово: «Маєте за дві години забратися геть з хати і з двору!» 

і на це не було ради, хоч у договорі між Польщею та Радянським Союзом йшлося про добровільність переселення. Тих селян, які чинили опір, розстрілювали на місці. Так скінчив життя наш сусід Семко Вільчанин. Бандит Творко застрелив біля нашого паркана Михайла Чабана, а потім через вікно — і його маму. Вчителя Юрейка, обмотавши колючим дротом і накривши мішком, втопили у річці Любачівціѕ Час поволі забирає з пам’яті імена, прізвища жертв, але неспроможний стерти бачене, жахливі картини знущань над невинними людьми.

Муки переселенців не закінчувалися за ворітьми рідних хат. Два тижні просто неба ми очікували вагонів-телятників, зазнаючи й тут нападів бандитів і злодіїв. Коли врешті нас висадили з вагонів на Тернопіллі, ми опинилися в селі Лозівці біля ріки Збруч. із сімох членів сім’ї працездатним був лише батько, але в колгоспі майже нічого не платили за трудодні. 

Тож на канікулах я працював у тому ж колгоспі їздовим, помічником комбайнера, словом, куди пошлють. А мріяв стати військовим льотчиком. Та це було нездійсненне. Материна сестра здавна жила в Канаді, а для тих, хто мав когось із рідних у капіталістичних країнах, доступ у виші був обмежений. Але я таки став студентом Львівського технікуму, де навчалися майбутні банківські працівники. Звідти мене скерували до Івано-Франківська, а тут призначили заступником керуючого відділення Держбанку в Городенці. Відтоді я й став городенківцем і щиро полюбив свою другу Батьківщину.

У Городенці я зустрів чималу громаду колишніх депортантів з Польщі (майже 2 400 осіб). То були 60-ті роки минулого століття, і відкрито спілкуватись люди боялися. Адже комуністична влада наклала табу на справжні причини депортації етнічних українців з Польщі. Більшість документів про це в архівах була під грифами «таємно» чи «для службового користування». Показовими є відповіді переселенки з м. Лєжайська Вікторії Петрашко, яка працювала зі мною в банку, на запитання начальника місцевого КДБ Антонова: «Скажіть правду, ви добровільно приїхали на Україну чи примусово?» Жінка пояснила: «Наша родина мешкала в Лєжайську. Були в нас добротна хата, стайня, стодола, а там — корови, коні, вівці, свині, птиця. Мали поле, молотарку, кірат, в якому я поганяла коней, а батько прилаштував до нього різні млинки, щоб молоти зерно на борошно і крупи. Ви добровільно все це залишили би і поїхали б світ за очі?» «Не кажіть нікому про нашу розмову», — наказав кадебіст, оскільки це відбувалося в кабінеті заступника голови райвиконкому Драчука. 

У ті часи розрадою для нас були таємні зустрічі по домівках, під час яких ми згадували полишені місця, на свята взимку тихо колядували...

Врешті, коли колос на глиняних ногах впав, побожні, патріотично налаштовані колишні переселенці полегшено зітхнули і, як колись у рідному краї, почали вступати в Народний Рух, товариства імені Т. Шевченка, Союз українок та інші громадські організації, бо прагнули дії. Отоді, у квітні 1995 року, на установчих зборах ми й утворили суспільно-культурне товариство «Надсяння». Тепер філії товариства є в селах Михальче та Білка, де колись осіло найбільше переселенців. 

Спільними зусиллями в 1995 році ми збудували й відкрили перший у Галичині пам’ятник українцям, які під час депортації загинули від рук польських бандитів. На ньому викарбувано 93 прізвища українців з Лєжайська, які не доїхали до Городенки. 

Нині маємо головну мету — вберегти від забуття історію нашого прабатьківського краю, його героїв і захисників, не оминаючи, однак, авторів і виконавців злочину проти корінного українського населення Східної Польщі. А тому щороку їдемо до рідного краю на Свято національної пам’яті, вшановуємо могили автора національного гимну Михайла Вербицького, січових стрільців та воїнів УПА в Пикуличах, братські поховання 365 замордованих павлокомців, сотень розстріляних, замучених жителів Піскорович, Малкович та інших сіл, збираємо спогади живих свідків нашого лихоліття, створюємо кінонариси, документальні стрічки. Усе зафільмоване розсилаємо нашим співвітчизникам, які живуть у Кіровоградській, Сумській, Одеській і Миколаївській областях.

Переживши депортаційні жахіття, сьогодні, гостюючи в Польщі, ми не боїмося нападів польських «тітушок» і шовіністів, бо переконані, що прогресивні сили держави-сусідки добре розуміють: якщо не буде незалежної України, не буде й вільної Польщі.


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Бойові дороги нескореного

16:03 10 липня 2018 року|Іван КМЕТЮК

«Людина честі й благородних вчинків»

10:51 10 липня 2018 року|Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ

Олександр ГОШИЛИК: УСЕ — НЕ НАМАРНО!

13:05 28 червня 2018 року|Тетяна ГОЛОВЧИН

Президент і військовий зверхник

12:48 28 червня 2018 року|Василь БАБІЙ

Каммерзенрерін Іра Маланюк: «Я — українка з Галичини»

10:52 26 червня 2018 року|Тетяна КАЗАРЦЕВА

Українка, нескорена духом

16:28 14 червня 2018 року|Василь БАБІЙ

Позачасся його життя

08:20 31 травня 2018 року|Володимир КАЧКАН

Організатор львівської «Гуцульщини»

15:25 24 травня 2018 року|Петро ГАВУКА

Просвітянин, крилошанин, ректор

12:06 08 травня 2018 року|Ярослав ГАП’ЯК