:Людина
12 вересня 2017 року.

Друг «Дід»: Найкращі — на фронті...

Роман ІВАСІВ

«Серед вояків, медиків та волонтерів «Правого сектору» важко знайти когось, хто не знав би друга «Діда». Він — серце і душа ДУК «Правий сектор». З першої хвилини на Майдані й до сьогодні він на своїй автівці врятував десятки, а може, й сотні життів. Саме його відданість Україні, безмежні патріотизм, щедрість, щирість і відвертість та батьківська любов зробили його другим батьком (чи дідом) для багатьох «правосеків», — ці слова сказав ще на початку російсько-укранської війни один із бойових командирів «ДУК» друг «Подолянин» про нашого  земляка з Рогатинщини легендарного бійця ДУК «Правий сектор»» Василя Байду. Він із побратимами-«правосекторівцями» брав участь у боях за Слов’янськ, Піски, Водяне, Маріуполь, Карлівку, Авдіївку, Красногорівку, Іловайськ, Степанівку, Старомихайлівку, Білокам‘янку, шахту «Бутівка» та за символ української воїнської відваги — Донецький аеропорт. 

огодні Василя Якимовича часто згадують побратими з Нетішина під Києвом Олександр Супрунюк і Петро Скиба, які порівнюють «Діда» з козаком Байдою. З обома доля звела на Майдані у 2013—2014 роках, ще під час буремних революційних подій. Олександр Супрунюк завжди пам’ятає, що «на Майдані Василь Байда перебував із перших днів, брав активну участь у створенні нашої 

38-ї сотні, куди входили хлопці з Нетішина, Славути, Львівщини, Івано-Франківщини, Києва, Севастополя... Перебував там 18 лютого 2014 року... Був поранений, як і Петро Скиба»... Додамо, що в ту пору,  коли «беркутівці» знущались над «майданівцями», Василь Якимович йшов у самих шкарпетках з розбитою окривавленою головою разом зі своїм побратимом П. Скибою. Між іншим, слідство триває до сьогодні. і хоч у фільмі, який крутять кожного року в роковини трагічних подій чи не на всіх українських телеканалах, Василь Байда присутній в кадрах із закривавленою головою, прокуратура так ще і не визнала його потерпілим від «мєнтовского» свавілля...

Згодом П. Скиба разом з дружиною Марією зустрінуть «Діда» на фронті якѕ Діда Мороза. Річ у тому, що «Дід» разом з бойовими побратимами у підвалі одного з відвойованих приватних будинків врятували 12 голодних, заляканих смертю дітей. Так «Діда» «охрестив» один із врятованих хлопчиськів, коли він разом з пані Марією розвозив влітку 2014 року в Пісках дитячі подарунки дітям, які перебували в зоні бойових дій, а потім дітей і евакуюватиме разом з кількома матерямиѕ 

Він — людина-легенда, про яку згадується у книжці «Аеропорт».

Із Майдану на фронт «Дід» пішов серед перших «правосекторівців». Знає на власній шкурі, що таке ворожий вогонь мінометів, артилерії і «градів», прицільні снайперські обстріли.

Минулої суботи другові «Діду» виповнилося 60 років. Про свій бойових шлях, Майдан, участь у війні з Росією, про те, як молоді 17- чи 19-літні юнаки стали командирами бойових і резервних підрозділів «Правого сектору», а дівчатка-однолітки перетворились на фронтових медиків і ревних волонтерів, про проблеми фронтовиків у мирному житті розповідає в своєму інтерв’ю для наших читачів. Позивний «Дід» отримав від побратимів на знак шани та за неодноразово виявлені мужність і доблесть, а водночас за те, що у підрозділах, де довелося служити, був і залишається одним із найдосвідченіших і поважних за віком.

- Перше поранення — в стопу — в аеропорту, друге — в коліно — в Пісках, третє — в руку. Осколок зі стопи я бачив у машині «Діда»... 

— Перший осколок дорогий, тому що перший. Щодо інших, то я не планую робити собі музей... Між іншим, витягували мені перший осколок у військовому госпіталі в Києві, а в скорім часі до мене «приєднався» і «Хорват», якому в тому ж госпіталі, лише поверхом вище, витягували осколки з коліна, й Олександр Сачко, плюс з високим тиском о. Василь Грім. І йому добряче тоді дісталося в Пісках...

Правда, я тоді довго не затримався в госпіталі — на п’ятий день звідти з волонтерами поїхав до Скиби в танкову бригаду і до своїх побратимів у 1-й штурмовій, до «Да Вінчі». Але сьогодні, коли згадую ті часи, передусім хочу щиро подякувати жертовним київським волонтерам: пані Оксані Копицяк, Аллі Богословській, Анні Захарчук, які допомагали і мені, і «Хорвату», і «Бєсу», і Олександрові Сачку, і ще не одному десятку поранених «добробатівців» і «зесеушників». 

- «Дід» з’їздив чи не всі фронтові дороги на Донеччині й Луганщині вздовж і впоперек, знає партизанські і псячі стежки, якими можна проїхати, коли основні дороги накривають вогнем...

— Все залежить від поставлених командиром завдань: чергова ротація нових бійців на бойові позиції під час обстрілів, поранені, полеглі, підвезення продуктів і амуніції на ВОП-и (взводно-опорні пункти)ѕ Словом, з кількістю виконаних завдань зростає і досвід, так, що аж здається: ти вже можеш тими дорогами їхати із зав’язаними очима. Втім, десь так і було не раз, коли потрібно було їхати вночі по 4—5 кілометрів із вимкненими фарами. Але були й випадки, коли і на блокпости до «сєпарів» заїжджав!.. 

- Свого часу «Хорват» розказував про бій під Карлівкою, звідки друг «Дід» під сильним мінометним обстрілом вивозив пораненого комбата Віктора Тихенького на своєму бусі «Течику» зі швидкістю 120 км/год. дорогою, яка щедро була всіяна хвостовиками мін. Друг Тихенький пригадував ті хвилі, як кадри в сповільненому фільмі: думав лишень, як шматки машини разом з їхніми тілами будуть розлітатись в різні боки... Скільки тоді, Василю Якимовичу, вивезли ще бійців?

— Ще одного вбитого нашого снайпера з Дніпропетровська і нову ротацію бійців із Закарпаття... Але пригадав такий випадок. До нас підійшов священик з Карлівки і попросив стріляти... по його церкві, звідки «сєпари» обстрілювали українські позиції. За його словами, вони обгадили храм так, що в нього не можна було зайти... І хоч як він не просив знищити церкву, українські командири  не погодилися, а викурили окупантів в інший спосіб.

- То ці українські «каратєлі», виявляється, ще й побожні!..

— За побожність не мені судити, але півтора місяця тому в одному з населених пунктів Донеччини, неподалік лінії фронту, на заповненому вболівальниками стадіоні грають у футбол, а за три кілометри від цього місця йде бій. Наші «зесеушники» і «добробатівці» зробили все, щоб футбольне свято відбулося спокійно і без втрат...

- Скільки було в «Діда» прямих бойових зіткнень?

— То професійним військовим легше рахувати. Знаєш, я ніколи не рахував, бо після таких зіткнень, як правило, є втрати або поранення. Загалом, жорстких — більше 50-ти. Сьогодні і спогади про ті події важко переношу — старію, напевноѕ Після загибелі одного з молодих побратимів думав, що розумом «поїду». Словом, стаю забобонним, а тому навіть не намагаюся вести такі підрахунки. Лише прошу Бога, аби були всі живі-здорові.

- Яку страву на фронті найбільше пам’ятаєш?

— Найкраще піднімає усіх на дусі на фронті мирний перепочинок — коли не стріляють. А щодо страви... Надворі — 20 вересня 2014 року, переддень другої Матки Божої, коли в Рогатині празник... Підходжу до командира 5-го Окремого батальйону ДУК «Правий сектор» друга «Чорного» і кажу: так сталося, що побратим з Києва зварив забагато картоплі й моркви. До цього ще би ковбаси, майонезу, горошку — і буде нам олів’є, матимемо рогатинський празник. Комбат погодився, дав кошти, я зробив закупиѕ На ранок 21 вересня на побратимів чекав великий казан олів’є. Товариство розкошує, а побратим, з яким були разом в Донецькому аеропорту, маленькою ложечкою їсть поволі і усміхається сам до себе. Підходжу до нього і запитую, в чому річ. Відповідає: «Знаєш, «Дід», ти приготував салат так само, як його готує моя мама!». Що більше потрібно кухареві?

Я ще пригадую один містичний випадок — Пасху 2015 року в Пісках. На столі стоїть посвячена паска. Десь дві хвилини по 12-й год. ночі — розпочинається шалений обстріл і бій до ранку. Заходимо в кімнату, яка суцільно посічена осколками. А довкола столу, де стояла паска, мовби хтось циркулем обвів рівненько — жодного осколка...

- Ти вже четвертий рік на війні, і саме там, де найважче. Не втомився?

— Трохи втомився, але більше від людської байдужості і несправедливості на «гражданці», які відразу впадають в очі, коли приїжджаєш з фронту. Що цікаво: ті люди, які стояли 30 днів на далеких від «нульовки» блокпостах, всі мають посвідчення учасника бойових дій на державному рівні з відповідними соціальним забезпеченням і гарантіями та отримують грошові допомоги. Серед них і ті, які в минулому клали командира корпусу ДУК «Правий сектор» Андрія Стемпіцького лицем до асфальту, а тепер — мало не герої. А поранені й контужені молоді добровольці, які приїжджають з фронту, подібні до бідної молодої — голі, босі і в вінку. Приїжджаєш з фронту й шукаєш, де  дешевше можна було б знайти і для себе, і для молодих бійців місце, щоб могли добре полікуватись та відпочити. А грошей на те —  катма. Наразі бачу, що лікування й психологічна реабілітація й надалі залишаються важливими проблемами і для «добробатівців», і для «зесеушників». Також ще й сьогодні далеко не всі фронтовики отримали земельні ділянки, як, наприклад, у минулому наш боєць ДУК друг «Лєший». Додам, що він йде в лікарню, отримує уколи і йде працювати, бо має утримувати двох дітей.

Дякувати Богові, хоч наша обласна рада першою в Україні ухвалила на місцевому рівні визнати добровольців учасниками війни. Тепер таких областей 15, отож Верховна Рада вже мала би поглянути в бік добровольців, бо лише за свої статки думають. 

Ще більше «б’є» по голові, коли не бачиш позитивних змін у державі, коли ціни зростають, коли комунальні послуги дорожчають, коли наші люди бідніють. З другого боку, бачимо, як простій людині все важче захистити свої права в судах. Я вже мовчу про переслідування добровольців, і саме тих, хто воював і воює на фронті і хто жертвував і жертвує своїм життям за нашу країну. Ніяк не можу зрозуміти, чому молода людина «Да Вінчі», якому ще не сповнилося і 22 років, воює на фронті, а загалові десь глибоко байдуже до його проблем і проблем його родини. Особливо це дико виглядає на тлі статків, маєтків і безумної розкоші прокурорів і суддів, владоможців і олігархів. 

Але я тоді згадую молодих хлопців і дівчат, які воюють. Найкращі — майбутнє України — на фронті, і мені відразу трохи попускає.

***

Минулої суботи Василя Якимовича скромно вітали побратими з його ювілеєм. А в неділю він уже зустрічав своїх побратимів з Дніпра: Світлану Свердліченко і Бориса Мураху. Побратими попросили «Діда» провести їх до пам’ятника Степанові Бандері, символа нескореності української нації. А ще разом відвідали могилу і пом’янули легендарного правосекторівця «Батю», Григорія Семанишина. 

Під Іловайськом Григорій Семанишин врятував «Дідові» життя: «Батя» інтуїтивно збив собою «Діда» з ніг за мить до того, як у стіну, під якою стояв «Дід», вдарила куля снайпера. За кожної нагоди Василь Байда згадує, як його врятував «Батя». і щоразу як Василь Якимович в Івано-Франківську — іде на могилу до побратима.


Мені подобається3 інші це подобається


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Дві батьківщини Михайла Вороного

14:27 19 вересня 2017 року|Записала Любов ГРИНИШИН. Голова обласного суспільно-культурного товариства «Надсяння».

Ікона для фронту

13:35 07 вересня 2017 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

Майстер світла і тіні

15:06 05 вересня 2017 року|Марія ВАЙНО. Член Національної спілки кінематографістів України, член Національної спілки письменників України.

На полі слова

13:53 31 серпня 2017 року|Михайло ПЕТРУНЯК

Ще раз про походження Івана Борковського

16:20 29 серпня 2017 року|Іван ДРАБЧУК

Він воював за Україну

16:16 29 серпня 2017 року|Григорій ВОВЧУК

«А в мами світиться вікно...»

16:08 29 серпня 2017 року|Микола БОЛОТЕНЮК

Галина, яка не знає страху

15:15 24 серпня 2017 року|Ігор НИКОРОВИЧ

Три правила Людмили Євтушенко

15:04 25 липня 2017 року|Ольга РУДАНЕЦЬ. Керівник літературно–драматургічної частини Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім.