Людина:Наші інтерв`ю
08 лютого 2018 року.

Богдан Остафійчук: Мрію, щоб мої учні отримали премію Нобеля

Роман ІВАСІВ

Допитливий за натурою, за вмінням швидко реалізувати наукові ідеї, з життєвим принципом, що нічого в цьому світі немає неможливого, коли про це мрієш, над ним працюєш і його домагаєшся. Це — доктор фізико-математичних наук, член-кореспондент НАН України, завідувач кафедри матеріалознавства і новітніх технологій Прикарпатського університету, яку сам же і створив, — професор Богдан Остафійчук. Сьогодні йому сповнюється 70 років, з яких 45 він успішно і плідно працює в науці.

Про науковий шлях, про мрії, досягнення і здобутки, про своїх вчителів та наставників, власну наукову школу — в інтерв’ю з відомим нашим земляком.

 

— Що пригадує професор Остафійчук з малих літ?

— Коли навчався у п’ятому класі, ми з мамою Домінікою сіли на порозі хати і я сказав, що піду вчитися далі. Наша сім’я була заможна, але виховання було жорстке, не сюсюкали. Батько пройшов війну, переніс три операції, він відійшов від нас, коли я вчився у дев’ятому класі. Коли я йому приніс до лікарні в Косові свідоцтво про успішне закінчення 8-го класу, він мені сказав коротко: «Все добре. Але я тебе прошу: бережи маму». 

З дитинства ще запам’яталося, як ходило колись дуже багато прохачів попід хати, і то не з тих, що мають здоров’я, руки-ноги-голови і не хочуть працювати, як часто тепер бачимо. То були справді неповносправні люди, часто з важкими фізичними вадами. Так ось, мама завжди спершу садовила кожного з них за стіл і гостила тим, що було в хаті і що Бог послав. Це, напевно, була найкраща школа для мене, як потрібно ставитися до людей.

— Яка найбільша мрія була в дитинстві?

— У дитинстві мріяв про море або хоча б про велике озеро. З морем не зовсім вийшло, але реалізував мрію по-іншому. Коли вже став самодостатнім мужчиною, то у своєму селі Хімчині на Косівщині викопав став завдовжки десь 100 метрів, завширшки 40 м і завглибшки — 7 м. і, звісно, запустив рибу — землякам на пожиток. Ще як правдивий гуцул маю похвалитися своїм молодим садом: посадив 141 яблуню і трохи черешень. і, звісно, мушу окремо сказати добре слово про моє село, яке відоме 53 присілками й кутами і працьовитими людьми та яке дало Україні патріарха Київського і всієї Руси-України Василя Романюка і посла України в Польщі Павла Мотрука. Також ніколи не маємо права забути, що 28 хімчан-односельців полягли за волю України як вояки УПА.

(Під час нашої бесіди з професором на кафедру зайшов учень Богдана Костянтиновича — молодий, але вже відомий учений професор Володимир Коцюбинський. Привітався).

— А тепер, наскільки мені відомо, ви маєте мрію, щоби хтось з ваших учнів отримав Нобелівську премію? Часом не Володимир Олегович?

— Вони думають, що я жартую, але я переконаний: так і буде.

— Богдане Костянтиновичу, маєте потужну наукову школу у фізиці. Кількість докторів і кандидатів наук у ній більша, ніж у професора Фреїка?

— Ми товаришували з Фреїком, а також між нами завжди була здорова боротьба в науковій площині. Щодо наукових ступенів моїх учнів, то маю 13 докторів наук і 55 кандидатів наук, ще консультую чотирьох докторантів і маю наукове керівництво п’ятьох аспірантів. Але то для загалу — просто цифри. Хто цим займався чи займається, той зрозуміє, хто ж не в темі — тому важко пояснити. 

— Знаю, що спершу ви мали намір вступати у Львівський університет... Як опинилися в Івано-Франківському педагогічному інституті?

 

— Як срібний медаліст Рожнівської середньої школи я спершу так собі і думав у 1966 році. Мама дала дрібні гроші, поїхав до Львова, але як побачив, що там абітурієнти чи не всі прийшли з батьками, а ще наслухався їхніх розмов, то спасував. Повернувся до Івано-Франківська, де тоді мій брат іван був на сесії в педагогічному інституті на математичному факультеті. Він мене «розрадив»: «А я шо казав! Бери вже поступай до нас, але ти і тут не поступиш!». Я здав документи і готувався до екзаменів. Все бігав до парку, сідав під дерево чи на пеньок, тоді добряче почистили парк, і ретельно вчив фізику. 

Екзамени тоді приймали на другому поверсі старого корпусу в сусідній аудиторії, що поряд з нашою кафедрою. Сиділи викладачі і професор Киричок як голова комісії. Тоді в абітурієнтів навіть і думки не було списувати. Я зайшов, витягнув білет — відповіді знаю, а на одне питання від хвилювання призабув. Абітурієнтка Рая, яка згодом вчилася зі мною в одній групі, лише натякнула мені, я згадав, і мене попустило й стало спокійно. Відповів добре. Сказали мені, що я отримав «п’ятірку», але мушу ще піти допомогти викладачеві по інститутській господарці, де тепер стоять гаражі — були комори, де тримали машини.

А перший ваш учитель у коридорах вищої школи професор Киричок чим запам’ятався на вступному іспиті?

— Він дав мені задачу. Я швидко її розв’язав, але професор категорично заперечив: «Неправильно!». Мене це обурило: «Як неправильно? Де зробив я не так? Покажіть мені!», — вимагаю. А я розв’язав задачу на основі закону збереження енергії. і тут він запитує: «А ти знаєш таку формулу?». Відповідаю — знаю, і її написав. «А чого ж ти за нею не розв’язуєш завдання?». «Та не задумувався, — кажу. — Просто вибрав інший підхід». 

Тоді йому було це неприємно, і це було всім видно... Отож вийшли з 

аудиторії. Через якийсь час виходить до нас викладач Подвальних, перелічує одних, других абітурієнтів, які отримали відповідні оцінки, а мене — нема!

і ось чую: «А решта — зараховані студентами!». Потрібно було бачити, як високо підскочив з радості мій брат...

Так само на «відмінно» здав й Орест Возняк, який тепер працює у нас викладачем. І повів мене тоді брат у кафе на морозиво і підняти чарку з такої нагоди.

— То ви у трохи дивний спосіб подружилися з професором Киричком. Але я так і не знаю, за що він узяв вас працювати у свою наукову лабораторію...

— При моєму вступі у виш то була наша перша, як тепер кажуть, знакова зустріч. Я вчився добре на першому курсі і перші три екзамени здав на «відмінно», тільки викладач з матаналізу Кувшинов поставив мені «трійку», що перекреслювало можливість отримання стипендії. То, напевно, так доля в особі мого брата і Кувшинова заганяла мене у матеріалознавство. Втім, це не зупинило професора Киричка і він мені таки призначив стипендію. Згодом викладач Віра Стефанишин попросила мене підготувати ррунтовну відповідь на її семінарі у форматі наукової роботи та виступити на студентській конференції. 

Йшлося про використання елементів квантової механіки в курсі загальної фізики. Опонентом був однокурсник — відмінник Іван Амброзійович, який після завершення навчання працював у райкомі партії, а тоді доволі прискіпливо, але безрезультатно намагався знайти в моїй роботі помилки. Наша дискусія відбувалася при чесному товаристві у форматі «питання — відповідь». Словом, я його тоді добряче «взув». На це протистояння дивився здивовано присутній Киричок. Петро Павлович — суворий викладач, який втратив на війні ногу. і видається мені сьогодні, що саме захист цієї першої наукової праці і молодече завзяття у відстоюванні й аргументуванні своєї позиції відіграло вирішальну роль у тому, що він взяв мене до себе в лабораторію. В цьому я більш ніж переконаний.

— Ваші учні кажуть, що, окрім наукових уподобань, ви мали й інші інтереси...

— Так, я любив не тільки науку: займався спортом, був у збірній інституту й області з біатлону, показував нормальні результати, бо скошував гектари трави на господарці в Хімчині. Словом, ми бігали добре і на «П’ятихатках» у Ворохті, і в Сумах. А Богданові Яворському, який тепер працює доцентом у нашому медичному університеті, завдячую ще одним захопленням: затягнув він мене на танці в ансамбль «Верховинка». З «Верховинкою» побачив я і міста Прикарпаття, і Чорне море та його узбережжя, і чи не всю Україну. Мав я тоді подругу — майстра спорту зі спортивної гімнастики, — то вона мене так надихала, що навіть мав намір з нею одружитись, але...

— Що спадає перше на згадку, коли пригадуєте своїх наставників у науці? Чим вони вирізнялися?

— Я приїхав в інститут металофізики Академії наук України і мріяв собі, що відразу працюватиму на суперсучасному обладнанніѕ А професор 

В. Немошкаленко підвів мене до купи заліза й каже: «Послухай, я їду у відпустку, а тобі — завдання: коли приїду, щоб ця установка працювала». Я добре її знав, і вона запрацювала. Завжди чомусь тепер згадую цей випадокѕ Я радий і маю велику честь бути учнем Володимира Володимировича, з яким довго дружив до його смерті. Нагадаю, що Немошкаленко — видатний вчений. З його ім’ям пов’язано становлення і плідний розвиток одного із сучасних напрямів фізики. Його вважають визнаним засновником наукової школи спектроскопії твердого тіла. До речі, був одним із перших, хто побачив відновлені форми титана і кремнія в місячному ррунті. У тих часах «місячної гонки» між Америкою і Союзом лише одиниці з видатних науковців мали доступ і можливість працювати з місячним ррунтом. Втім, і сьогодні їх не так багато...

Так само товаришуємо і з професором Бар’яхтаром, також моїм вчителем. Віктор Григорович недавно відчитав мене як хлопчиська, коли дізнався, що я був у Києві в лікарні, а його не відвідав і навіть не зателефонував: «Ми ж з тобою старі друзі! Чи ти вже забув?» 

А вирізнялись ці великі вчені простотою у побуті, великою порядністю і чесністю й високими моральними критеріями, які сповідували в житті і в науці. Мене завжди надихало і стимулювало до потужної праці їхнє товариство, вони для мене — яскравий приклад науковця-дослідника, і я завжди мав бажання рівнятися на них.

— У 1972—1975 роках — аспірантура в престижному інституті металофізики. В 75-му — кандидатська. Що взяв з того набутого досвіду в свою наукову школу професор Остафійчук?

— Після приїзду з інституту металофізики, де я навчався в аспірантурі, завжди намагався зберегти ту атмосферу навчання й неспокійний дух наукових пошукувань, в яких сам «варився», тобто зростав і формувався як молодий науковець. Особливо незабутнє для мене — надзвичайно високий і довірливий характер відносин, який панував в інституті металофізики. А ще — постійна наукова праця: я приходив в інститут о 8 годині ранку, а об 11-й вечора йшов у гуртожиток. Правда, в нашому відділі був один дуже розумний і талановитий молодий чоловік, який більше, ніж я, працював у лабораторіїѕ Там віталася творча ініціатива, неординарні вирішення поставленого завдання і здорове наукове суперництво. 

Коли приїхав до Івано-Франківська, зразу ж схотів організувати таку лабораторію в підвалі Івано-Франківського педагогічного інституту за ректорства професора Васюти. Іван Кирилович мені довіряв, але коли брався перевіряти звіти, то це нагадувало мені тихий жах і потрібно було мати залізні нерви. із 1976 року я працював керівником науково-дослідного сектору Івано-Франківського педінституту та доцентом кафедри фізики. В науковій площині працював над створенням нових антифрикційних кислотостійких матеріалів та захисних покриттів на металах і сплавах. Тоді ж довелося здійснювати і керівництво низки наукових проектів і тем. Науковий шлях — доволі терниста дорога, але я звик ще малим хлопчиськом бігати босим по стерні, то в мене добре виходило і в науці.

— У 70—80-ті роки минулого століття всіх талановитих науковців-фізиків залучають до розробок і досліджень у сфері військових технологій і техніки, які заточені на оборону СРСР. Знаю, що ви мали настільки серйозні наукові здобутки у цій сфері, що вам уже пропонували зробити дірку в піджаку під високу нагороду...

— Щодо досліджень, то скажу тільки, що ми тоді зробили унікальну «фарбу», яка мала властивості поглинання електромагнітних хвиль певної частоти. Коли нею «пофарбувати» літак, то він ставав невидимим для тогочасних локаторів і систем спостереження, подібно до того, 

як це зараз бачимо на прикладі американського літака-невидимки «Стелс». Зазначу, що формат такої праці передбачає відповідний режим секретності і певний рівень допуску. Свого часу я вільно їздив по заводі «Южмаш» на машині головного інженера, коли там керував колишній президент Леонід Кучма. Отож наша «фарба» успішно пройшла випробування в Союзі, люди відповідного рівня сказали Остафійчуку, щоб уже зробив дірку в піджаку під зірку «Герой Праці», але Союз у скорім часі успішно розпався. Зірка як зірка, але статус дослідника такого рівня дозволяв робити багато добрих і корисних справ як у науці, так і в побуті. До речі, в мене тоді були студенти в івано-Франківську, які працювали на «оборонку», але ще не підписували відповідних документів про нерозголошення державної таємниці, бо не мали 18 роківѕ

— Розкажіть про ваше дітище — наукову лабораторію, яка стала національним науковим надбанням України.

— Що розказувати? У 1988 році організував та облаштував унікальним устаткуванням наукову лабораторію фізики магнітних плівок і одночасно за конкурсом перейшов в інститут металофізики АН України на посаду завлабораторією. У такий спосіб зосередив зусилля на дослідженні і модифікації структури й магнітних властивостей монокристалічних ферит-гранатових плівок. Навіть коли у 1993-му був запрошений на посаду проректора з наукової роботи Прикарпатського університету, одночасно виконував обов’язки завідуючого спільною науково-дослідною лабораторією фізики магнітних плівок інституту металофізики НАН України і Прикарпатського університету. Пишаюся, що ще в 2001 році уряд України цій лабораторії надав статус національного наукового надбання України. Вона має, до речі, ще й щорічне невелике державне забезпечення. Пишаюся і своїми учнями. А ще — радію життю з дружиною Мариною і сином Богданом.


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Книжне поле Яреми Гояна

17:20 09 жовтня 2018 року

...І стихія гуцульського характеру

15:51 02 жовтня 2018 року|Василь БАБІЙ

Cпершу бачила перед собою людей...

15:50 02 жовтня 2018 року|Ігор ГОЛИНСЬКИЙ

Світло його душі

10:15 27 вересня 2018 року|Володимир ЛИС. Викладач Лебединського педагогічного коледжу імені А. С. Макаренка, композитор.

Степан Пушик: погляд із вічності

15:49 20 вересня 2018 року|Ольга СЛОНЬОВСЬКА

МИТЕЦЬ, А ОТЖЕ — ПАТРІОТ

16:33 28 серпня 2018 року|Олександр ЮНІН. Директор Музею-майстерні І. П. Кавалерідзе.

Запам’яталися його добрі справи

13:20 21 серпня 2018 року|Василь ТИМКІВ. Голова Ради ІФОО УТОПІК, кандидат наук з державного управління.

Василь НАЗАРЧУК: Мене завжди вабила свобода

12:32 02 серпня 2018 року|Роман ГЛАДИШ

Патріарх політв’язнів

12:27 02 серпня 2018 року|Степан ГЕНИК. Професор

ЛОВЕЦЬ ГОЛОСУ

10:25 02 серпня 2018 року|Володимир КАЧКАН. Академік