:Економіка
21 вересня 2017 року.

Ринок чи колапс?

Відкриття в Україні «ярмарку» селянських паїв може призвести до втрати нею суверенності

Микола ДЕМЧЕНКО. Михайло КАРДАЩУК. Микола КАРДАЩУК.

Чільники Міжнародного валютного фонду як головного кредитора України знову заговорили про потребу завершення земельної реформи в нашій державі. Зокрема перший заступник голови МВФ Девід Ліптон, котрий недавно побував у Києві, щоб ознайомитися з «прогресом» системних перетворень у країні, заявив в інтерв’ю «Економічній правді», що земельна реформа залишається важливим елементом чинної програми фінансування фондом українських потреб. На його думку, є різні способи для її завершення, оскільки існує чимало моделей та прикладів цього в багатьох країнах, які вже пройшли тим шляхом і досвід яких можна вивчити й запозичити. Але в будь-якому разі справу потрібно довести до кінця, щоб існували стимули для інвестування в сільське господарство і сталого обробітку землі.

Тим часом сама ідея, що Україна ще тривалий період перебуватиме без земельної реформи, «дуже контрпродуктивна», зазначив Д. Ліптон. «Ми домовилися, що потрібно більше часу, щоб прийняти правильне рішення щодо цієї важливої теми. Й Україна повинна і може знайти шлях для публічних дебатів та досягнення консенсусу, щоб подолати відмову, припинення та блокування цієї реформи», — наголосив перший заступник голови МВФ. 

Отже, пропонуючи цей матеріал наших авторів, закликаємо читачів «Галичини» висловитися на сторінках газети з приводу як порушених у ньому проблемних питань, так і з окресленої тематики загалом.

Останніми роками нам з особливою настирливістю намагаються прищепити смертельно небезпечний «вірус» під назвою «ринок землі». Саме так варто сприймати заклики до скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Адже мова не про якийсь рядовий товар. На кону — головне наше багатство — чорноземи, а отже, й доля України. Чому ж продуктивні землі нашої держави так прагнуть звести до рангу звичайного товару, який можна купити, продати й перепродати? 

Зазвичай на це відповідають тим, що, мовляв, з відкриттям ринку землі побільшає іноземних інвестицій в сільське господарство України, що це посприяє появі нових ефективних господарів з числа й самих українців тощо. Ці твердження мусують як засоби масової інформації, так і відомі політики, урядовці. Але хіба нинішні «правила гри», коли селяни здебільшого повіддавали свої паї в довгочасну оренду й отримують за те платню, коли на колишніх колгоспних полях уже працюють великі закордонні й вітчизняні компанії, перешкоджають розвиткові українського агровиробництва?!

І хіба останніми роками, навіть дуже несприятливими для підприємливих людей, наші хлібороби не отримують чимраз вищі врожаї? 

З другого боку, щось таке про інвестиції й перспективи приватного бізнесу ми вже чули в часі приватизації підприємств на початку 90-х років минулого століття. і що отримали? Тотальне пограбування українців і масову антиукраїнську «прихватизацію». У результаті маємо руїну в економіці, науці, освіті, медицині тощо. Чому ми допустили, що в Україні замість економічного злету стався індустріальний колапс?

Тоді теж знаходились «авторитети», які твердили, що ринок усе вирішить і все законно поставить на свої місця. А чи хтось задумувався над тим, який «ринок», яка «приватизація»? і що далі буде?! Як з’ясувалося, то був звичайний «дерибан» всенародної власності. Абсолютна більшість людей у совдепівському чи постсовдепівському суспільстві не знала, що таке приватна власність на засоби виробництва і як у ринкових умовах захистити свої права й інтереси. Але майже всі були бідними і готовими віддати «свої права» на ще недавно загальне майно в обмін на грошоподібні папірці. А покупцями людської власності стали самі ж «червоні директори», які мали і фінанси, і реальну адміністративну владу. Власне, вони у змові з компартійною верхівкою і совєцьким криміналітетом розібрали-розікрали все, що хотіли, й «узаконили» таку грандіозну оборудку.

А ще в часи УРСР склалося так, що близько 90 відсотків директорів провідних промислових підприємств за своїм походженням не були українцями. Такими були наслідки «національної політики» в совдепії. Зрозуміло, що вони, як переважно й інші керівники, були членами КПРС і по лінії партії ними управляли з Москви. Тільки наївні люди могли думати, що така «верхівка» будуватиме Україну. Так творилася руїна. 

Хіба не те саме прагнуть сотворити з українськими чорноземами? Бо хто ж нині готовий до ринку землі? Найбільшу активність на цьому фронті виявляють зовнішні недруги через нашу «п’яту колону». Для них обезземелена і обезкровлена Україна — понад усе. Та сподіваємося, що цього не станеться. Промислову і колгоспну руїни, як і їх аналоги в науці, освіті, медицині тощо, Україна поступово переживе. Але втрату землі ми не можемо допустити за жодних обставин. 

Земля ж не може бути товаром. Вона, як і інші природні ресурси, дані для існування української нації, а не для торгу. Предметами купівлі-продажу можуть бути лише результати праці на ній. Зрештою, будь-яка земельна ділянка — сільськогосподарського чи й іншого призначення — це частинка суверенної території України. і вона не може бути відокремленою від цілого. Той, хто придбає там чи деінде земельний наділ, користуватиметься не тільки ним, а й, скажімо, путівцями, які ведуть до нього, обочинами, водоймами й іншими прилеглими до його власності теренами, які належать широкому загалові тамтешніх жителів. 

А у своїй сукупності українська земля — то не лише територія проживання й господарювання. На ній народилась українська нація і все, що притаманне нашому етносові: його мова, культура, менталітет, характер і традиції. Все це було і залишається суттю національної ідеї і основою існування українців як господарів на своїй землі. Наш народ ніколи не був завойовником, не відбирав собі чужі землі. Тож своя земля — запорука безсмертя нації, один із її атрибутів, її чи не головна святиня. Ними можуть торгувати лише колаборанти!

Власне, земля — найважливіший ресурс кожного народу, як і всього людства. Але цей ресурс стрімко зменшується внаслідок діяльності людей і впливу природних чинників. Розширюються міста і села, будуються магістралі та ін. Щороку тисячі гектарів земель сільгосппризначення змінюють свій статус, категорію, цільове призначення. Вже сьогодні природні ресурси не відповідають потребам людства. А тим паче, що кількість населення на планеті стрімко зростає і вже сягає восьми мільярдів осіб. На рівні ООН виснаження земних ресурсів визнано як реальну загрозу самому існуванню людства. 

Втім, такі завжди впливали і впливають на світову історію. З цієї ж причини прадавні племена мігрували, бо на їхніх місцях осідлості вже не вистачало ресурсів для всіх. Зокрема ці ж обставини змусили монголо-татар зрушити зі своєї землі. В результаті ординського нашестя загинули цілі народи і країни. У тому числі й наша праукраїнська батьківщина — Київська Русь. На початку XX століття так само орда московських більшовиків кинулась завойовувати навколишні країни в пошуках «жратви і стойла». Бо, як пояснював це тодішній їхній вождь Лєнін, «без українського хліба і вугілля ми не зможемо будувати соціалізм». Так загинула Українська Народна Республіка. Не вистачало землі Гітлеру для будівництва «Третього рейху» і Сталінові — для творення «всесвітньої пролетарської імперії». В результаті вони спільно розпочали Другу світову війну, яка по-різному для них закінчилась, але забрала життя понад 50 млн. людей і перемолола стільки природних ресурсів, яких людству вистачило б на десятиліття. 

Кожна війна — це трагедія, і ведуть їх переважно заради загарбання чужих територій. Тож і нині українська земля зостається ласою здобиччю, на яку  націлились не лише озброєні бандити з Московії, а й грошові «мішки» з інших країн. На жаль, є на неї чимало різних «претендентів», які можуть принести нам смерть, передусім позбавивши нас своєї землі. 

Отже, відкриття ринку землі в Україні аж ніяк не можна буде вважати як появу ще одного, нового, сегменту продажу й купівлі товарів на загальному торжищі. Його функціонування стане питанням державної безпеки. 

З другого боку, селяни не мають тепер достатньої кількості акумульованих коштів, щоб конкурувати на «ринку землі» з іноземними капіталами, відкритими чи замаскованими. За різними оцінками, вітчизняні ймовірні покупці нині змогли б закумулювати не більше 20 відсотків необхідних для ринку землі грошей. А іноземні «покупці» створили для цього спеціальні фонди й банки, чимало з яких уже діють на нашій території. 

Варто знати в цьому зв’язку, що більшість селян живе завдяки своїм присадибним господарствам та оплаті за оренду їхніх земельних паїв. Люди ж літнього віку, а також спадкоємці батьківських земельних паїв, які переважно проживають у містах, готові продати свою земельну власність, щоб допомогти дітям і забезпечити свою старість. Тому їхні паї можуть стати легкою здобиччю для спритних ділків. Ще небезпечніша ситуація із землею, якою користуються на правах оренди агрохолдинги та інші так звані земельні магнати. Вони легко можуть прибрати її до рук шляхом різних злодійських маніпуляцій і торгувати нею з ким завгодно за принципом «хто більше заплатить». 

У цьому контексті сміховинними видаються твердження експертів, що продуктивні землі продаватимуть лише громадянам України і лише обмежені площі в одні руки і що це нібито захистить українські чорноземи від тотального скуповування закордонними корпораціями. В умовах війни і  такого недбалого й легковажного ставлення з боку владного Олімпу до національних інтересів українців, яке спостерігаємо нині, іноземні спецслужби зможуть оформити для будь-якої кількості своїх людей українське громадянство і через них законно купувати нашу землю, завозити на свою приватну власність робітників і заселяти ними українські села і міста. А це призведе до появи іноземних колоній на наших землях.

Принаймні вже відомо про плани такої повзучої колонізації та рейдерства, які плекають апологети «русского міра» й бізнесмени з Піднебесної. Що ж до продажу «обмеженої кількості в одні руки», то шулерські контори — і вітчизняні, й іноземні — зазвичай приходять на ринок з підготовленими командами бандитів, дрібних покупців, юристів та інших «спеціалістів». Тож вони легко скуплять потрібну кількість землі через різні руки — в одні. А після оформлення купівлі постворюють асоціації, холдинги й інші «законні» фірми... Таким же блудом видається й «гарантія збереження покупцями землі» її спеціалізації та якості. В чужинських «хазяїв» інтерес один — отримати максимальні прибутки негайно й за мінімальних затрат. 

Що ж треба зробити на державному рівні, щоб упорядкувати земельні відносини в Україні й не допустити можливого колапсу в цій сфері? Насамперед необхідно чітко зафіксувати, що функції власника землі мають належати державі. А державну, себто всенародну власність передавати у приватне володіння не можна. Тим часом нинішніх власників паїв потрібно «переформатувати» в користувачів землею з усіма правами розпоряджатися нею — передавати у спадщину, здавати в оренду й навіть продавати право користування, у тому числі і з правом продажу свого наділу — але тільки державі. Всі операції з оформлення тих чи інших земельних прав має виконувати лише державний орган в особі Земельного фонду. А всі фінансові операції в процесі земельних відносин мають відбуватися лише через Земельний банк, який мав би володіти всіма необхідними для цього можливостями.

Звісно, що передусім варто провести інвентаризацію земельних ресурсів України. З огляду на природу постсовдепівської бюрократії і криміналітету ці роботи необхідно виконати під посиленим громадським контролем. Земельні ресурси мусять бути законно і справедливо «прописані» за сільськими чи міськими громадами, об’єктами державної, комунальної чи приватної власності. При цьому має бути ретельно перевірено всі складові землі на предмет їх отримання і володіння. У разі якоїсь невідповідності законові чи державним інтересам певні органи мають вжити рішучих заходів, щоб виправити ситуацію. 

Отже, якщо селянин захоче продати свій земельний наділ, то має укласти договір купівлі-продажу із Земельним банком. Він отримає відповідну плату за землю, а його наділ стає тоді державною власністю держави, яка передасть його в користування відповідній територіальній громаді як розпорядникові природних ресурсів. Такою, на наш погляд, мала б бути остаточна схема земельних відносин в Україні. При цьому земля зоставалась би у державній (всенародній) власності, а розпоряджалися б нею як громади, так і громадяни.

 

Мені подобаєтьсяіншого користувача це сподобалося  · 
Мені не подобаєтьсяіншого користувача це не сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Неконкурентна сфера

16:16 14 червня 2018 року|Юрій КРИВЕНЬ

Життя між VIP-палатами і RАB-тарифами

15:55 07 червня 2018 року|Микола ПЕТРИЧУК

На захисті людини праці

15:39 07 червня 2018 року|Микола ПЕТРИЧУК

Лакмусовий папірець державного будівництва —

15:02 07 червня 2018 року|Василь МОРОЗ

Не хочу на пенсію...

14:05 31 травня 2018 року|Олег БАСОК

Для «возз’єднання сімей»?

14:43 24 травня 2018 року|Олег БАСОК

10 мільйонів – освітянам Болехова і Яремча

13:58 18 травня 2018 року|Оксана ПРОЦЮК

Субсидії по-новому

11:14 10 травня 2018 року|Олег БАСОК