:Культура
08 березня 2018 року.

Забутий Гвідо де Баттаглія

Автор першої монографії про Великого Кобзаря, виданої в 1865 році польською мовою, народився у Болехові

Михайло СТУЛЬКІВСЬКИЙ. Краєзнавець.

Барон, цісарсько-королівський чиновник високого рангу, журналіст, краєзнавець. А ще — літературний критик, автор першого в Галичині монографічного дослідження «Тарас Шевченко. Його життя і творчість», виданого у Львові в 1865 році польською мовою, яке відкрило польському і німецькомовному читачеві Великого Кобзаря. Все це можна сказати про нашого земляка, шевченкознавця Гвідо де Баттаглію. 

 

Творчий доробок Гвідо де Баттаглії високо оцінили найавторитетніші вітчизняні літературні критики. Про нього писали професор Григорій Вервес і академік Євген Кирилюк. Найбільш ррунтовний аналіз його праці знаходимо у статтях науковців Всеволода Неділька «Шевченко в оцінці Гвідо де Баттаглії» («Українське літературознавство», №2, 1963 р., ст. 76-79), Теоктиста Пачовського зі Львова — «Проблематика польського шевченкознавства другої половини XIX ст.» і Володимира Полєка «Баттаглія Гвідо» («Архіви України»,1969 р., №4). Укладачі «Шевченківського енциклопедичного словника» та «Української літературної енциклопедії» також присвятили йому окремі статті. Іван Франко, працюючи над темою жінки в українській літературі, зокрема у творах Т. Шевченка, писав з Нагуєвичів до свого приятеля Івана Белея: «Будучи у Львові день, ще зможу перечитати деякі потрібні штуки, особливо студії про Шевченка Battaglii, Куліша, Совінського...» (лист після 9.11.1881 р.). Не будемо вдаватися до оцінки названих праць про Баттаглію, допитливий читач зможе знайти їх, як і його нарис, у бібліотеках та інтернеті. Метою нашого дослідження є спроба заповнити білі плями в його життєписі, уточнити деякі здогадки, припущення, а то й спростувати відверті домисли, якими грішать сучасні публікації про нього.

існує багато версій про місце, дати народження і смерті Гвідо де Баттаглії. Обертинці вважають його уродженцем свого містечка і навіть приписують йому вірменське походження. Про це та інші не підтверджені факти з біографії критика, зокрема про героїчну участь у польському повстанні  Т. Костюшки, йдеться у книжці «Містечко, що в низині» («Літопис Обертина»), 1989 р. В інших публікаціях про нього вказують різні роки народження — від 1843 до 1848, але місцем народження усі вважають містечко Обертин. Так пишуть і в польських виданнях про це покутське містечко. Роком смерті вважають 1915-й, 1916 роки або просто вказують: після 1915 р. Більше версій існує про місце смерті — пишуть про Обертин, Калуш або Львів. Маємо приклад того, як незвичні для слов’янина ім’я та прізвище зле пожартували з критика — ніхто не вважав його корінним галичанином і не шукав згадок про нього в місцевих архівах.

Отже, про походження. Рід де Баттаглії походить з північної італії, його предки ще в XVII ст. перебралися до Чехії, а звідти — до Галичини, які з 1772 року входили до Австрійської імперії. Вони ревно оберігали баронський титул і обов’язково додавали його до свого прізвища. Вірменського коріння не мав ніхто, слово «battaglia» з італійської перекладають як «битва». Подібне до цього значення це слово має й в українській мові, «баталія» — бій, бойовище, суперечка. За багато століть італійський рід де Баттаглії асимілювався, спольщився і дав немало відомих людей польських історії та культури. Досвід краєзнавчої роботи підказував: аби знайти відомості про урядовців минулих століть, спершу слід вивчити цісарсько-королівські Шематизми коронного краю Галичини і Лодомерії, в яких міститься інформація чи не про усіх більш-менш титулованих чиновників, їхні посади і місце проживання. 

В Івано-Франківському обласному державному архіві збереглося багато таких Шематизмів з XIX — початку XX століть. У 1839 році в Самборі згадується суддя Гіронім де Баттаглія, а в Болехові та Обертині у середині XIX ст. суддею був Кароль де Баттаглія. У Центральному державному історичному архіві (ЦДіА) у Львові збереглися метричні книги римо-католицьких костелів цих міст за 1843—1846 роки. У результаті пошуків Обертин та Калуш відпали, натомість неочікувано саме Болехів виявився тим містом, де народився майбутній критик. Отож Гвідон Симеон де Баттаглія народився 9 жовтня 1846 року в Болехові й охрещено його 

12 жовтня того ж року у місцевому костелі. Батько Гвідона (таким є хресне ім’я) — Кароль де Баттаглія, син Гіроніма і Анни Кульчицької, адвокат, мати — Валерія, дочка урядовця Львівського магістрату Симеона Сохоцького і Терези де Скварожинської.

Незабаром після народження сина Кароля де Баттаглію переводять до Калуша, де він працював адвокатом, а згодом — до Обертина, де він стає повітовим суддею. Це містечко, крім славних сторінок в історії минувшини, відоме як місце компактного проживання давніх українських шляхетських родів. Чимало з них спольщилось, але всі вони ревно оберігали пам’ять про участь обертинців у героїчних перемогах над турками і татарами на початку XVI ст. та іншими загарбниками. Додаймо до цього чималу єврейську громаду міста. Тож малий Гвідо зростав у багатомовному полікультурному середовищі, де ознайомився з найкращими традиціями цих культур. Про його блискуче володіння українською мовою свідчить той факт, що пізніше у своєму дослідженні він порівнює переклади поезій Т. Шевченка на польську мову з оригіналами. Найбільш вдалими вважає переклади Анджея Гожалчинського.

Зв’язок з Обертином, де минуло дитинство Гвідо, обривається у 1860-му. У цьому році його батько ще згадується як свідок на весіллі іменитих обертинців, а вже у 1862-му в Глинянах, що на Львівщині, у метричних книгах місцевого костелу є запис про баронесу Камілю, дочку Кароля де Баттаглії, повітового судді у Глинянах. У 1867 році Кароля обирають послом Крайового сейму від виборчого округу Золочів—Глиняни.

Про освіту Гвідо де Баттаглії документальних даних поки що не знайдено. Зі спогадів сучасників відомо, що він навчався у Станіславівській гімназії, з якої його було виключено за участь у польському повстанні. Він разом з багатьма молодими галичанами, всупереч забороні австрійської влади, прибув у 

м. Дубляни на Львівщині, де формувався загін добровольців. 30 січня 1863 р. повстанці вирушили у підросійську Польщу, де вже розгорілося повстання проти царату. Через два дні загін перейшов кордон на Люблінщині з наміром зайняти м. Томашів. До серйозних сутичок з регулярними російськими військами не дійшло, через три дні необстріляних вояків розігнали і повернули назад. Однак цих кількох днів революційного пориву вистачило, аби Баттаглія увійшов в історію Польщі саме як учасник Січневого повстання 1863—1864 рр., а не як палкий популяризатор творчості Тараса Шевченка серед поляків.

Через рік Гвідо вступає до Львівського університету, співпрацює з польськими літературними газетами. Захоплюється поезією Т. Шевченка, яка після придушення польського повстання об’єднувала обидва народи у боротьбі з російським царизмом за волю. Баттаглія використав польські переклади поезій і публікації про Шевченка, опрацював усі доступні йому українські видання про поета в Галичині і Наддніпрянській Україні. Гідна подиву відвага цього юнака — він безкомпромісно назвав Т. Шевченка одним з найгеніальніших людей, «зіркою провідною, тим, хто оживив усе теперішнє духовне відродження Русі, її літератури». Реакція не забарилася. На Баттаглію з різкою критикою обрушились шовіністично налаштовані польські видання і духовенство. Баттаглія спростовує необгрунтовані звинувачення, виступає проти шельмування 

Т. Шевченка, високо ставить патріотизм поета, його любов до своєї Вітчизни ставить як приклад для всіх народів. Таку позицію Баттаглії недоброзичливці не могли забути. Після закінчення університету його на довгі роки відрядили на працю на Краківщину, подалі від бунтівного галицького середовища.

Своє дослідження про Шевченка Баттаглія присвятив Б. Барановському. Так-от, Болеслав Барановський (1844—1916 рр.), професор Станіславівської гімназії, хоча й був поляком, мав симпатії до народництва. Про його політичні погляди свідчить те, що він з професором Євгеном Желехівським був свідком на весіллі у свого товариша, відомого станіславівця Івана Яхна. Пізніше Б. Барановський був окружним інспектором народних шкіл, якого українські політики називали «головним двигачем розвитку народного шкільництва у 1880—1890 роках у Галичині». Саме з його сестрою Ольгою 13 липня 1872 року в костелі Станіславова одружився Гвідо де Баттаглія. Народилася Ольга також у Станіславові у 1853 р. у сім’ї чиновника магістрату. Барановські, як згадував її брат Болеслав, були давнього українського шляхетського роду герба Лодзя, але з роками спольщилися. У 1930 році, уже після смерті Б. Барановського, газета «Кур’єр Станіславовскі» опублікувала його спогади про станіславівський період життя.

Далі службова кар’єра Баттаглії пов’язана з місцями, далекими від рідного краю. Спочатку була Бохня, де у 1873 році народився його первісток Роджер. У 1880—1883 роках він працює повітовим старостою у Новому Тарзі, де написав краєзнавчу працю «Листи з Подгалля Татранського» (1881 р.), за яку був іменований почесним громадянином м. Новий Тарг. Потім — комісаром староства у м. Тарнов, в якому народились його діти Гелена (1893 р.) і Анджей (1895 р.). Додамо, що його син Роджер став відомим правником та економістом, перед Першою світовою війною був послом до Віденського парламенту, відстоював помірковану політику щодо українства. Діти та онуки Роджера та Гелени Баттагліїв стали відомими у науковому світі Європи, проживають у Польщі, Австрії та інших країнах. Наймолодший Анджей загинув від випадкової кулі у листопаді 1918 року, його вважають першою жертвою польсько-українського конфлікту.

У Львові Баттаглія жив на  пл. Домбровського, 2 (нині —  пл. Маланюка). В останні роки працював надкомісаром намісництва, а у відставку вийшов у чині емеритованого старости намісництва. Свій земний шлях закінчив у березні 1915 року під час першої російської окупації Львова і похований на Личаківському цвинтарі. З погляду сучасності праця Баттаглії про  Т. Шевченка не позбавлена певних вад, проте не забуваймо, що дослідникові на той час не сповнилося навіть 19 літ. Нині, через півтора століття після публікації, книжка ця залишається явищем всеукраїнського масштабу, є предметом наукових досліджень, а його життя — прикладом справді братньої любові і поваги до українського народу, чого нині так бракує нашим сусідам із Заходу та Сходу. 

Мені подобається4 інші це подобається  · 
Мені не подобаєтьсяіншого користувача це не сподобалося


5 (1 голос)

Без коментарів

Інші публікації тематики

Нові лауреати міської премії ім. І. Франка

14:10 19 квітня 2018 року|Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ

Письменницькі медитації,

14:02 19 квітня 2018 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

Підручник для... шкільних свят

14:50 17 квітня 2018 року|Ольга МОНЧУК

Ікони на склі Володимира Луканя

14:38 17 квітня 2018 року|Леся ЗЬОЛА

Доброчинний арт

14:37 17 квітня 2018 року|Мар’яна Опірська

Нова яскрава барва «Фесту»

14:36 17 квітня 2018 року|Ольга МОНЧУК

Франція — Франківську

14:32 17 квітня 2018 року|Ольга МОНЧУК

ІНЖЕНЕР ОСИП БОЙДУНИК У ФОТОГРАФІЯХ

14:27 12 квітня 2018 року|Олег ПАВЛІВ. Письменник та власник сімейного архіву родини Бойдуників ім. Дарії Попович (Бойдуник).

Опришівці — тепер міський мікрорайон...

14:26 12 квітня 2018 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ