Культура:Наші інтерв`ю
25 лютого 2016 року.

З публікою — на ти

Дмитро Рибалевський: Повернувся до Івано-Франківська, бо відчув енергетику...

Леся ТУГАЙ

Бувають такі інтерв’ю, коли ваш співрозмовник веде вас сам, він наче залишає без відповіді ваші запитання, натомість даруючи розкіш цікавого спілкування і доторк до чогось справжнього, чим є мистецтво для людей, котрі ним живуть і діляться з іншими. Актор столичного Національного академічного драматичного театру ім. івана Франка Дмитро Рибалевський живе в театрі. По-справжньому. А цими днями — ще й буквально, бо поселився на кілька днів в Івано-Франківську в одній із гримерок нашого театру, де гратиме у виставі «Слава героям». Розмовляємо з Дмитром про  династії в Національному театрі ім. Івана Франка й улюблених партнерів на сцені, про театр і кіно в його житті, школу Нінель і Діда.

Енергетика місця
- Дмитре, ви буквально оселилися в театрі, ходите вечорами на вистави, а вдень — на репетиції та рахуєте шпаків у театральному скверикуѕ Як вам наш театр? Наш край?
— З Івано-Франківськом мене познайомив Орест Пастух, коли перебував у Києві на читці актуальних п’єс, що організовує Британська рада в Україні.  Він представляв п’єсу «Легені» («Легені» — п’єса Данкана МакМіллена. — Л. Т.). Потім влітку ми відпочивали з родиною в Косові... Вже тоді, коли Орест проводжав мене на потяг, я знав, що повернуся сюди, бо відчув енергетику. Так і сталося, і тепер я працюю з вашими акторами. У вашого театру молодий тонус. Це сучасний європейський театр. і це передусім робота Ростислава Держипільського. і Ореста Пастуха. Тут річ в молоді — оце я бачу. Тут чудові студенти. Я  дивився на них у масових сценах, навіть, скажімо, в «Енеїді», — цікаво працюють.

- Ви теж є молодим актором, але мусите мати досвід, бо працюєте в головному театрі країни, де все дихає корифеями, а головне — їхніми харизмою і талантом.
— Вже дев’ятий сезон я в театрі імені Франка. У вас мене захоплює все, що робить Держипільський. «Нація», «Даруся», «Енеїда», «Оскар і Рожева Пані» беруть за душу. Я кажу Ростиславу, що на його виставах сиджу і плачу. Якось він уміє дістатися тих струн, відшукати внутрішнє — те, що болить. Може, це той наш внутрішній біль, не знаю, те, що ми  переживаємо, бо у нас в країні все це циклічно відбувається: ми страждаємо, страждаємо, постійно страждаємо.

- Як ви думаєте, чому ми не можемо вийти з цього кола страждань?
— Мені теж це цікаво. Та я ще  не зустрічав людини, котра відповіла б на це запитання. Бо ж чимало є країн, де теж складна історія і багато болю й страждань, але мене завжди цікавить, де ця точка, з котрої ми стали  зрадженими. Хто перший зрадив цю країну? Народ же себе не зраджує. Ми ж вийшли на Майдан. Це потім уже все обернулося: революцію роблять романтики, а користуються її результатами зовсім інші люди.

Пам’ять про Діда

- Поговорімо  про ваш рідний Національний театр ім. Івана Франка.
— Я люблю і ненавиджу, знаєте? Є таке. Ми репертуарний театр, у нас рік у рік він змінюється. У мене були прекрасні вистави Юри Одинокого, я любив дуже свою роль Сан Санича із вистави «Гімн демократичної молоді», прекрасна на мій погляд вистава була, і не через те, що там я грав головну роль, а через те, що люди ходили, молодь любила її, вистава викликала емоції — люди сміялись і плакали — а що ще треба? «Квітка будяк» — це  переробка «Маклени ўраси» Наталі Ворожбит. Славнозвісна робота наша з Остапом Ступкою на двох «На полі крові» Лесі Українки. Ми якраз випустили її в 2009 році, режисером був Юрій Розстальний. Це, можна сказати, була співпраця з Юрієм Розстальним, бо він же ж актор, син славнозвісного народного артиста України Віталія Розстального. Ми працювали тоді ще на сцені в фойє, яку дуже хотів мати Дід (Богдан Ступка. — Л. Т.).  На жаль, після його смерті її закрили. А хороша була сцена, бо ти  із глядачем знаходишся — як ми от зараз із вами. Ти можеш поговорити з глядачем про важливі речі, болючі й смішні. Нині там зробили музей, хто ходить туди — не знаю.

- Так, якби там була сцена, жили б емоції, то і пам’ять про Богдана Сильвестровича була б живою.
— Про наш театр... Прекрасний період, це ще за часів живого Сильвестровича, був у нас із молодою режисеркою Катею Чепурою. Вона зробила із  молоддю «Дорогу красі», а згодом ми зробили вже «Натуся». У вас він також є в репертуарі. «Дорога красі» — це така рідкісна робота, вистраждана, виболена, дуже любив ту роль, шкода, що зняли цю виставу. Що ще? Богомазовѕ Як він у мене пролетів, він мене брав на свою роботу «Morituri de salutant» за творами Стефаника, не знаю: я так вже був запрацювався тоді, молодий артист не має права так казати, алеѕ Але тоді сім сезонів  пройшли в такому повному завантаженні і потужній роботі, що я приходив до театру вранці та виходив вночі. Тобто — репетиції... репетиції.., а ввечері — вистава. Якось я вирішив зробити собі відпочинок, за що був покараний долею...


- Ви відмовили Дмитрові Богомазову?!
— Можна сказати й так, я походив лише на дві репетиціїѕ А робота вийшла прекрасна. Коли був на здачі, підійшов до Дмитра Михайловича і сказав: «Ти мені вибач. Я знаю, що тебе підвів». Потім мені Ксенія Баша сказала, що він дуже на мене ображений, бо робив великі ставки на мене.
І коли вже він збирався ставити «Ліс», я підійшов до нього й кажу: «Давай я хоч дерево в тебе зіграю. Хоч щось». «Сам винен», — відповів він. і я зрозумів, бо це правда: ревність режисерська плюс до того — він великий майстер.

Про омріяні ролі...

- А кого б ви хотіли зіграти?
— Є в мене... Знаєте, всі хочуть зіграти Гамлета. А я хотів би зіграти в своєму житті Івана Грозного. Я дуже люблю цей фільм Ейзенштейна. Друга частина була заборонена. Мені до вподоби пластика тих акторів, те, як він знімав свої фільми і подавав актора. Це методика асоціативного монтажу. Я багато книжок прочитав на цю тему. А щодо Гамлета, то мені колись Чепура подарувала книжку видавництва «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» Шекспіра і написала: «Оце твоя роль». Не знаю, я ще не дійшов до Гамлета...

- Яка ваша методика налаштування на складну характерну роль? Є хвилювання?
— Я слухаю музику, не їм, мене за день до того вже не тягне їсти. І хвилювання завжди є, навіть у маленькій ролі.

- Кажуть, у вас акторська сім’я?
— Так, моя дружина також працює  в нашому театрі — Настя Чумаченко. і ще в мене троє дітей — Марго, Марк і Марта.

- Дмитре, ви мали щастя працювати поруч із легендою українського театру Богданом Ступкою. Розкажіть про це.
— Пам’ятаю, ми переносили з «Молодого театру» до нас виставу «Лев і Левиця», бо Поліна Лазова грала там, ну і Дід грав, і тому вирішили перенести. Цікава була співпраця, тоді я вперше з ним зустрівся, хоча роль  невеличка — син Льва Толстого Сергій. Було цікаво попрацювати. Я пригадую, які були чвари за трон, коли Дід помер. Та пам’ятаю завжди одну його фразу. Колись ми їздили з «Левом і Левицею»  на гастролі, багато міст України, а останнім був Сімферополь.  Дід уже знав, що він хворий, і о восьмій ранку, пам’ятаю, сиджу курю, підходить Сильвестрович, сідає поруч (він курив такі тоненькі сигарети) і каже: «Ти  не проти, якщо Стас замість мене прийде?».

- Ви зараз це сказали голосом Богдана Ступки...
— Так, він уже знав, що він іде. Я сказав, що буду «за». І коли всі ці чвари почалися, я пам’ятав слова Сильвестровича. Думаю, що до цього все ще дійде. і буде розквіт повноцінний. Хочеться працювати більше.

- Дмитре, добре, що в Україні є Павло Ар’є, а хто нині в Україні в колі ваших улюблених драматургів, навіть не драматургів, а авторів — бо тепер часто ставлять і прозу?
— Ар’є має прекрасну  школу. Є Жадан. Хотів би  побачити ірину Чернову, котра має псевдо Люко Дашвар, у театрі дуже хотів би побачити її «Молоко з кров’ю». і колись Юра Одинокий хотів ставити сам, листувався з нею, хотів робити адаптацію. Я  б хотів зіграти там роль.

На одному майданчику
з «оскароносним» режисером...

- Розкажіть  про кіно у вашому житті.
—  Я ніколи не ходжу на кастинги, тобто я сам себе не пропоную. У мене така позиція: якщо я комусь потрібен, хтось мене побачив у театрі, то хай мене знайде, і я гратиму, якщо мені сподобається. Я не граю наркоманів. Я не граю бандитів, я не граю міліціонерів, бо в нашому кіно всі оці персонажі завжди виписано недолуго, без історії. Згадаймо прекрасний фільм «Реквієм за мрією» з Джаредом Летом. Наркоман, але ж є історія загубленості людиниѕ Я дуже радий  був співпрацювати з «оскароносним» режисером Мішелем Хазанавічусом, який зняв  чорно-білий фільм «Артист» і отримав за нього «Оскара». Я приїхав, коли мені подзвонили і сказали, що підходить мій типаж. Я не знав, хто режисер, сказали: європейський. Я поїхав до Грузії на два з половиною тижні, це був фільм «Пошук» про другу чеченську війну. Маючи дуже гаряче коріння, бо в мене в роду і турки, і поляки, і євреї (шкода, що українців нема), щасливий, що граю в першому театрі країни і розмовляю українською, живу в своїй країні, де народився. Я тішився: зіграю чеченця, «повбиваю» москалів трохи. Та мені випала роль російського «дємбєля». Знаєте, я тоді вперше в житті зіткнувся з тим, що до актора ставляться як до людини. Все на найвищому рівні: за тобою по знімальному майданчику ходить помічник, він може нести парасолю, бо в тебе грим, воду, чаї, прекрасні умови, є перекладачі.  і режисер працює з тобою впритул, він все підкручує до ідеалу, він ніколи не шкодував плівки, Мішелю треба було добитися того, чого він хотів. і все. Робив і десять спроб — ішов до ідеалу. Були там  народні артисти з Росії — такі не звикли працювати, коли їм кажуть, як треба. А Мішель вимагав. Моїм партнером був грузинський актор Лука Тархан, молодий, ще вчиться, але все може зіграти, все може і все хоче. Я в ньому побачив такий потенціалѕ Були партнери з Росії і з України  — Діма Тупальцев.
В Україні я співпрацював з Любомиром Левицьким, який зробив «Тіні незабутих предків», ми з ним зійшлися ще 2008 року в роботі над стрічкою «Ломбард» — така гангстерська кримінальна комедія в стилі Гая Річі. Вона могла бути цікавою. Але бахнула криза 2008 року, і ми поновили роботу аж 2012-го.
З Валентином Васяновичем я співпрацював. Зіграв наркомана, але він такий артовий режисер, робив із нас більше комічних персонажів.
Ще пригадую, як поплатився за своє давнє інтерв’ю. Ми з  Іллєнком знімали «Толоку», яка ще не вийшла, і в мене головна роль Василя — чоловіка Катерини, котрого шукають усі побратими. Пам’ятаю, телеканал «Україна», ахметовський прекрасний телеканал, приїхали в Пирогово, де ми знімаємо, і я розповідаю, як вступав до інституту вдруге. Й екзаменатори мене запитують: «Як ви ставитеся до творчості Тараса Григоровича Шевченка?». і я їм щиро: «Я терпіти не можу». Чесно відповів і пояснив, чому зі шкільної програми його не розумів. Вчився я в російській школі. Пізніше мене вразив Василь Барка... Стефаника — поважав, Франка — любив. Але я вступив все одно, професор оцінив, певно, мою відвертість. І що найсмішніше: на третьому курсі я став лауреатом конкурсу читців поезії Шевченка. От такий парадокс, і все це зробила Нінель Гулякіна, на курс котрої я вступив. А потім Леся Українка «прийшла» до мене в театрі, коли ми з Остапом (Ступкою. — Л. Т.) зіграли «На полі крові». Все це я щиро й відверто розказав журналістам, і ось ввечері виходить сюжет з однією фразою про Шевченка, вирваною із контексту. Піднялися всі: Пилип іллєнко дзвонить в продакшн, котрий мене кастингував на роль, дзвонять моєму тестеві, котрий теж актор нашого театру, мене всі шукають: «Як ти міг сказати: терпіти не можу Шевченка?!» Зчинився скандал: «Де ви його взяли, що це таке, ми тут кіно знімаємо патріотичне...».  І тоді я зрозумів, що з журналістами треба розмовляти обережно. Я тоді телефоную до Бенюка, він — до Пилипа: «Там такий  хлопець, що ти навіть уявити не можеш»... Та фільм був гарний, незабутні зйомки: як я вчився їздити на коні в «Гідропарку», різні трюки, як на свій день народження 29 травня були нічні зйомки — і я у вогні бігаю в очереті, все горить, аж брови поплавились. Але потім знов це кіно закрили, бо не було фінансування. Скільки ми можемо страждати.  І найпаскудніше, що закон про меценатство, якого ми чекаємо, не приймають, бо, я так розумію, олігархи проти, вони не хочуть відкривати свої кошти, хоча й ніби розуміють, що з них не зніматимуть податки.  

Школа Нінель...
- Розкажіть про вашого педагога, її школу.  Вона ж виховала цілу плеяду зірок, зокрема, Хостікоєва...
—  Коли вони дізналися про це, сказали: оце ти будеш бігати по стінах. Я зразу не зрозумів, звичайно. Спершу не вступив, я  прокладав труби, був монтажником шостого розряду, потім мені бабуся — царство їй небесне! — сказала, що в театрі Франка є вакансія монтувальника. Я рік там пропрацював, рік пробув і закохався до нестями. Тепер у мене там є навіть капці домашні. і коли вступав вдруге, то вже потрапив до Нінель Гулякіної, яка набирала перший експериментальний курс, про котру подейкували, що вона нічого не вміє і нічого не викладає. Та Нінель Антонівна давала нам все — душу театру, душу людини, душу актора, інтелігентність, вчила нас, як стояти, як вітатись, як ходити, як вийти на сцену — до дрібниць. У мене з першого  курсу стоять досі цілі талмуди. І окрім того, ми справді «бігали по стінах», бо всі заняття у нас починалися з того, що ми вибігали на вулицю і бігали колом навколо інституту на Подолі, тепер я там живу — якраз навпроти. А потім починалися фізичні заняття, і ми таки бігали по стінах...

- А для чого? Тобто це як?
— Щоб актор мав тонус, це дуже важливо. «Від акробата до філософа», — повторювала Нінель. Потім ставили п’ять дерев’яних колод так, щоб вони не впали, і розганяючись треба було вибігти, залетіти туди і ще й стати на руки. Це робили і дівчата, і хлопці. Уся ця підготовка дуже важлива. Я все зрозумів, коли нарешті добився того, аби стати актором цього театру.

— Хай вам щастить!

Мені подобаєтьсяАліса Мудрицька і іншого користувача це подобається


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

«Перевал»: понад 300 сторінок тематичного розмаїття

13:16 13 грудня 2018 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

Покутський казкар

13:12 13 грудня 2018 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

Перший конкурс романів у стилі фентезі «Брама-2019»

11:46 13 грудня 2018 року|Надія ГОНСЬКА

В атмосфері «GRA»

14:44 06 грудня 2018 року|Леся ЗЬОЛА

Церковна бібліотека постала в Підгір’ї

13:58 06 грудня 2018 року|Ігор НИКОРОВИЧ

Доба триликого Януса

13:50 06 грудня 2018 року|Ольга МОНЧУК

Микола Савчук зайнявся мемуарами

13:49 06 грудня 2018 року|П. П.

Куди серце летить – туди й перо глядить...

13:47 06 грудня 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН