Культура:Подія
28 грудня 2017 року.

Винниченко, котрий хвилює

Драму 16+ презентували молоді актори

Леся ЗЬОЛА

Художній керівник Івано-Франківського драмтеатру Ростислав Держипільський вдруге взявся за сценічне опрацювання прекрасного і, водночас, незатребуваного драматурга Винниченка і вкотре здивував усіх нас. Якщо в драмі «Натусь» він поставив на неперевершену Галину Баранкевич та перспективного (як невдовзі продемонструвала його унікальна кар’єра в кіно) Романа Луцького, то драму «Закон» режисер віддав у руки своїх вихованців — учорашніх студентів, а нині працівників театру (після конкурсного відбору всі вони стали артистами драми). Насправді драма «Закон», що отримала сценічну назву «Інтимна зона» з додатком «on-line провокація», — дипломна робота студентів професора Р. Держипільського.

У новій постановці від п’єси Винниченка, написаної 1924-го, залишився хіба що тематичний кістяк — Панасова дружина Інна наважується знайти дівчину і укласти з нею контракт на послуги сурогатної матері, щоб нарешті відчути себе повноцінною жінкою. Холодний розрахунок Інни (артистка Іванна Терлецька), ультиматум чоловікові (актор Андрій Мельник) — і в оселі Панаса та інни з’являється помічниця Люда (артистка Лілія Юськевич). Зрештою, проблема бажаного материнства — вічна. Все інше — за задумом режисера — відбувається наче з кожним із нас, на наших очах, в реальному часі. Завдання Інни — стати щасливою матір’ю. Завдання Люди — виносити, народити і віддати дитину в іншу сім’ю. Завдання Панаса — не страждати, не закохатися в іншу жінку, дочекатися народження дитини, бути покірним долі. Усі зв’язані умовами контракту. Тільки такої умови, як «материнський інстинкт», там, на жаль, не вписано. Тому фінал, звісно, зрозумілий: страждатимуть усі. А любов знайде свій прихисток, цього разу — у закоханому погляді на крихітну новонароджену людину, на малого Михасика. І комусь доведеться піти.

Зрозуміло, режисер хотів не тільки запропонувати глядачам тему для роздумів, складну і як ніколи актуальну (у виставі звучить цифра: щороку в Україні близько 200 тисяч жінок роблять аборти, що призводить до безпліддя). Завдання майстра — витворити метафору, як висловився напередодні прем’єри сам Держипільський, «зібрати концентрат проблеми, дати акторам матеріал, на котрому вони зможуть рости».

Тому on-line провокація, котру грають, до слова, в малій залі театру, насичена деталями, про котрі згодом, і масою новацій, як-от нестандартно посаджені глядачі — їхні стільці розвернуто в бік панорамних вікон, що виходять на вулицю Бандери, вікна не зашторено, а сценічний простір має кілька зон — сірий диван і журнальний столик з випивкою, кімнату за склом та дзеркальний коридор, котрий водночас є подіумом, по прямій якого щоразу перед глядачем у шаленому ритмі носяться нещасливі люди, руйнуючи свої життя власними уявленнями про щастя. У виставі «працює» навіть простір вулиці — актори виходять із зали, сідають в авто, мокнуть під дощем зі сніговицею, а в фіналі Інна виходить у шлюбній сукні, в котрій чекала омріяну дитину, і стає поміж вікнами. 

Деталі і блискуча сценографія Олесі Головач продумані до найменших нюансів і промовисті до напівтонів. Біля виходу на вулицю висить білосніжна весільна сукня, при вході до зали глядачі натикаються на білосніжну дитячу колисочку на колесах, герої п’єси мають костюми в чорно-білих тонах. Вони то постають перед нами в спідній білизні, то кутаються в теплі светри і куртки — ховаючись від незатишності світу і рятуючись від самотності. Протягом всієї вистави за дією «стежать» оператор з камерою і навісна плазма в ролі надсучасного «зомбоящика».

Формат малої сцени і нової жанрової приналежності дає творцям вистави, глядачам і навіть випадковим перехожим вулиці Бандери всього багато: і радість творчості, і відповідальність за нюанси (нашу з вами реакцію також). Бо коли, скажімо, головний герой у прямому сенсі зняв штани, щоб зіграти інтимну сцену, жінка в другому ряду так по-справжньому скрикнула, що всі на мить завмерли. 

Того ж вечора чи не всі медіа-ресурси від розгублення — «такого ще в нас не було» — радо візьмуться цитувати фейсбучний пост столичного театрального критика, редактора відділу культури газети «Дзеркало тижня» Олега Вергеліса. Він справді приїхав на прем’єру, бо серед усіх театрів країни і культурних подій, про котрі пише щотижня, Франківськ виділяє завжди.

А в розмові після другого прем’єрного дня (виставу грають двома складами) Олег Вергеліс наголосив на тому, що він не розчарувався. і додав: «Ростислав бере не наративом. Це дуже хороша вистава, але не «вилизана». Дуже хороше рішення. Я колись, у період своєї викладацької роботи, займався Винниченком, писав різні тексти наукові. Тоді зрозумів, що цей драматург — загадковий, непростий і якийсь супротив постійно викликає в репертуарах різних театрів. Ключа до нього немає. Ти подивись нині репертуари столичних театрів — п’єс Винниченка там не існує взагалі, за якимись поодинокими винятками. Тому що для багатьох він є дзеркалом Ібсена, хтось так скаже, для когось — дзеркалом Чехова. А чи є він сам — часто себе запитую. Він, безумовно, є, і талановитий режисер його відчує. і в трикутнику, як в оцій п’єсі, і в інших вимірах. У цій виставі, попри те, що текст все-таки звучить, трапилося кілька важливих речей. Перше —відбулася її трансформація — її трансформовано в інший час, в інші психологічні ритми та в інші характери, ніж Винниченко передбачав. і це не завадило Винниченкові: він живий, він хвилює. Друге — це те, що він атмосферний, в тому сенсі, що режисер наповнив Винниченка такими нюансами, які повсякчас ніби розвивають те, що у Винниченка приховано на рівні символізму. Як-от ця неповторна сцена, коли героїня стоїть у білому в вікні — як ангел чи ще хтось... І от такі символічні моменти — сучасні, не надумані, роблять виставу. І це не архаїка, ніяка гра в ретро... І я такий радий, що Винниченко реабілітований після довгих років ув’язнення в бібліотеках, він реабілітований сучасно, трохи по-хуліганськи, але з дуже точним відчуттям. Людина не змінилася, схеми були в тому столітті, є і сьогодні, а людина не змінилася. Людська душа все та ж. і мені дуже приємно, що я не розчарований вашим театром. Вкотре».

...У перерві пробую поговорити з акторами. Вони тремтять, кажуть: «Скажемо. Але після вистави». Після фінальних аплодисментів і традиційного глядацького «Ре-жи-се-ра» підходжу до виконавиці ролі Люди Лілії Юськевич. «Що було найважче у роботі?» — запитую. 

«Сам матеріал дуже важкий, те, що це перша наша серйозна робота, і те, що ми не є мамами, також, — ділиться думками дівчина. — У нас не було, можливо, таких критичних ситуацій, коли потрібно робити такі кроки — важкі кроки, вирішуючи свою долю. І тому найважче було все це приміряти на себе, прийняти, щоб ми в це повірили і щоб повірили глядачі. А все інше — творча робота — було дуже-дуже легко, бо ми дуже хотіли зіграти добре».

Іванна Терлецька позує для фото. Подейкують, режисер сказав, вона схожа на Моніку Белуччі. У неї дуже промовисте обличчя. «Повсякчас і без зайвої міміки чудово грає обличчя, красиве, духовне і підступне» (О. Вергеліс). Щасливі молоді актори покидають малу залу. Вони зіграли добре. Вони зачепили інтимне. Вони схвилювали.

Мені подобається2 інші це подобається


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Хорова родина «Sine Nomine»

12:18 25 травня 2018 року|Роман ІВАСІВ

Інвестиція в майбутнє

15:26 24 травня 2018 року|Леся ЗЬОЛА

На підмостках життя

15:23 24 травня 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

Магія Космача

10:03 24 травня 2018 року|Оксана ПРОЦЮК

Серафинці вже мають свій альманах

15:24 22 травня 2018 року|Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ

ПІСНІ НЕ ЗРАДИВ НІКОЛИ

15:22 22 травня 2018 року|Дмитро ЮСИП

Мелодії витали всюди...

15:07 22 травня 2018 року|Ольга МОНЧУК

Вірші-формули Богдана Томенчука

14:16 22 травня 2018 року|Ольга МОНЧУК

Вознесений Христос — з нами

11:35 17 травня 2018 року|Михайло МЕЛЬНИК