Культура:Подія
28 грудня 2017 року.

Винниченко, котрий хвилює

Драму 16+ презентували молоді актори

Леся ЗЬОЛА

Художній керівник Івано-Франківського драмтеатру Ростислав Держипільський вдруге взявся за сценічне опрацювання прекрасного і, водночас, незатребуваного драматурга Винниченка і вкотре здивував усіх нас. Якщо в драмі «Натусь» він поставив на неперевершену Галину Баранкевич та перспективного (як невдовзі продемонструвала його унікальна кар’єра в кіно) Романа Луцького, то драму «Закон» режисер віддав у руки своїх вихованців — учорашніх студентів, а нині працівників театру (після конкурсного відбору всі вони стали артистами драми). Насправді драма «Закон», що отримала сценічну назву «Інтимна зона» з додатком «on-line провокація», — дипломна робота студентів професора Р. Держипільського.

У новій постановці від п’єси Винниченка, написаної 1924-го, залишився хіба що тематичний кістяк — Панасова дружина Інна наважується знайти дівчину і укласти з нею контракт на послуги сурогатної матері, щоб нарешті відчути себе повноцінною жінкою. Холодний розрахунок Інни (артистка Іванна Терлецька), ультиматум чоловікові (актор Андрій Мельник) — і в оселі Панаса та інни з’являється помічниця Люда (артистка Лілія Юськевич). Зрештою, проблема бажаного материнства — вічна. Все інше — за задумом режисера — відбувається наче з кожним із нас, на наших очах, в реальному часі. Завдання Інни — стати щасливою матір’ю. Завдання Люди — виносити, народити і віддати дитину в іншу сім’ю. Завдання Панаса — не страждати, не закохатися в іншу жінку, дочекатися народження дитини, бути покірним долі. Усі зв’язані умовами контракту. Тільки такої умови, як «материнський інстинкт», там, на жаль, не вписано. Тому фінал, звісно, зрозумілий: страждатимуть усі. А любов знайде свій прихисток, цього разу — у закоханому погляді на крихітну новонароджену людину, на малого Михасика. І комусь доведеться піти.

Зрозуміло, режисер хотів не тільки запропонувати глядачам тему для роздумів, складну і як ніколи актуальну (у виставі звучить цифра: щороку в Україні близько 200 тисяч жінок роблять аборти, що призводить до безпліддя). Завдання майстра — витворити метафору, як висловився напередодні прем’єри сам Держипільський, «зібрати концентрат проблеми, дати акторам матеріал, на котрому вони зможуть рости».

Тому on-line провокація, котру грають, до слова, в малій залі театру, насичена деталями, про котрі згодом, і масою новацій, як-от нестандартно посаджені глядачі — їхні стільці розвернуто в бік панорамних вікон, що виходять на вулицю Бандери, вікна не зашторено, а сценічний простір має кілька зон — сірий диван і журнальний столик з випивкою, кімнату за склом та дзеркальний коридор, котрий водночас є подіумом, по прямій якого щоразу перед глядачем у шаленому ритмі носяться нещасливі люди, руйнуючи свої життя власними уявленнями про щастя. У виставі «працює» навіть простір вулиці — актори виходять із зали, сідають в авто, мокнуть під дощем зі сніговицею, а в фіналі Інна виходить у шлюбній сукні, в котрій чекала омріяну дитину, і стає поміж вікнами. 

Деталі і блискуча сценографія Олесі Головач продумані до найменших нюансів і промовисті до напівтонів. Біля виходу на вулицю висить білосніжна весільна сукня, при вході до зали глядачі натикаються на білосніжну дитячу колисочку на колесах, герої п’єси мають костюми в чорно-білих тонах. Вони то постають перед нами в спідній білизні, то кутаються в теплі светри і куртки — ховаючись від незатишності світу і рятуючись від самотності. Протягом всієї вистави за дією «стежать» оператор з камерою і навісна плазма в ролі надсучасного «зомбоящика».

Формат малої сцени і нової жанрової приналежності дає творцям вистави, глядачам і навіть випадковим перехожим вулиці Бандери всього багато: і радість творчості, і відповідальність за нюанси (нашу з вами реакцію також). Бо коли, скажімо, головний герой у прямому сенсі зняв штани, щоб зіграти інтимну сцену, жінка в другому ряду так по-справжньому скрикнула, що всі на мить завмерли. 

Того ж вечора чи не всі медіа-ресурси від розгублення — «такого ще в нас не було» — радо візьмуться цитувати фейсбучний пост столичного театрального критика, редактора відділу культури газети «Дзеркало тижня» Олега Вергеліса. Він справді приїхав на прем’єру, бо серед усіх театрів країни і культурних подій, про котрі пише щотижня, Франківськ виділяє завжди.

А в розмові після другого прем’єрного дня (виставу грають двома складами) Олег Вергеліс наголосив на тому, що він не розчарувався. і додав: «Ростислав бере не наративом. Це дуже хороша вистава, але не «вилизана». Дуже хороше рішення. Я колись, у період своєї викладацької роботи, займався Винниченком, писав різні тексти наукові. Тоді зрозумів, що цей драматург — загадковий, непростий і якийсь супротив постійно викликає в репертуарах різних театрів. Ключа до нього немає. Ти подивись нині репертуари столичних театрів — п’єс Винниченка там не існує взагалі, за якимись поодинокими винятками. Тому що для багатьох він є дзеркалом Ібсена, хтось так скаже, для когось — дзеркалом Чехова. А чи є він сам — часто себе запитую. Він, безумовно, є, і талановитий режисер його відчує. і в трикутнику, як в оцій п’єсі, і в інших вимірах. У цій виставі, попри те, що текст все-таки звучить, трапилося кілька важливих речей. Перше —відбулася її трансформація — її трансформовано в інший час, в інші психологічні ритми та в інші характери, ніж Винниченко передбачав. і це не завадило Винниченкові: він живий, він хвилює. Друге — це те, що він атмосферний, в тому сенсі, що режисер наповнив Винниченка такими нюансами, які повсякчас ніби розвивають те, що у Винниченка приховано на рівні символізму. Як-от ця неповторна сцена, коли героїня стоїть у білому в вікні — як ангел чи ще хтось... І от такі символічні моменти — сучасні, не надумані, роблять виставу. І це не архаїка, ніяка гра в ретро... І я такий радий, що Винниченко реабілітований після довгих років ув’язнення в бібліотеках, він реабілітований сучасно, трохи по-хуліганськи, але з дуже точним відчуттям. Людина не змінилася, схеми були в тому столітті, є і сьогодні, а людина не змінилася. Людська душа все та ж. і мені дуже приємно, що я не розчарований вашим театром. Вкотре».

...У перерві пробую поговорити з акторами. Вони тремтять, кажуть: «Скажемо. Але після вистави». Після фінальних аплодисментів і традиційного глядацького «Ре-жи-се-ра» підходжу до виконавиці ролі Люди Лілії Юськевич. «Що було найважче у роботі?» — запитую. 

«Сам матеріал дуже важкий, те, що це перша наша серйозна робота, і те, що ми не є мамами, також, — ділиться думками дівчина. — У нас не було, можливо, таких критичних ситуацій, коли потрібно робити такі кроки — важкі кроки, вирішуючи свою долю. І тому найважче було все це приміряти на себе, прийняти, щоб ми в це повірили і щоб повірили глядачі. А все інше — творча робота — було дуже-дуже легко, бо ми дуже хотіли зіграти добре».

Іванна Терлецька позує для фото. Подейкують, режисер сказав, вона схожа на Моніку Белуччі. У неї дуже промовисте обличчя. «Повсякчас і без зайвої міміки чудово грає обличчя, красиве, духовне і підступне» (О. Вергеліс). Щасливі молоді актори покидають малу залу. Вони зіграли добре. Вони зачепили інтимне. Вони схвилювали.

Мені подобається2 інші це подобається


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

«Перевал»: понад 300 сторінок тематичного розмаїття

13:16 13 грудня 2018 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

Покутський казкар

13:12 13 грудня 2018 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

Перший конкурс романів у стилі фентезі «Брама-2019»

11:46 13 грудня 2018 року|Надія ГОНСЬКА

В атмосфері «GRA»

14:44 06 грудня 2018 року|Леся ЗЬОЛА

Церковна бібліотека постала в Підгір’ї

13:58 06 грудня 2018 року|Ігор НИКОРОВИЧ

Доба триликого Януса

13:50 06 грудня 2018 року|Ольга МОНЧУК

Микола Савчук зайнявся мемуарами

13:49 06 грудня 2018 року|П. П.

Куди серце летить – туди й перо глядить...

13:47 06 грудня 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН