Культура:Мистецтво
07 вересня 2017 року.

Українське світобачення Михайла Мурафи

До 70-річчя від дня народження

Оксана Тебешевська. Член Національної спілки письменників України, заслужений учитель України.

Він був і звичайним, і водночас незвичайним хлопчаком. Як усі діти в селі Бовшеві Галицького району, Михайло Мурафа, який народився 10 вересня 1947 року в багатодітній сім’ї (дев’ятеро дітей), пас корови, вівці, коні, допомагав батькам у господарстві (і косити ходив за батька 12-річним, і корови годував з матір’ю, і коней об’їжджав), купався у Гнилій Липі, гасав по її берегах. Але коли виходив на Касову гору, з якої було видно все село, то в нього виникало нестримне бажання стати художником, щоб намалювати ту неймовірну красу, яку бачив.

«Гори тоді мені здавалися дуже високими, — згадує пан Михайло. — Перед моїми очима і нині, через десятки років, картина: джерело, а від нього розходяться довгі жолоби, з яких сотні овець п’ють воду... Я зростав серед каскаду ставків, що починалися через дорогу від нашої хати і тяглися вервечкою до шлюзу, який розділяв Гнилу Липу на два русла. На одному з них був сільський млин. Уздовж річки паслися корови, коні, а на річці, на плесах ставків відбувалося гусяче й качине купання. 

Під мукання, бекання, рерання, плюскотіння води під крилами птиці минало моє дитинство. Всіляко бувало: і радісно, і сумно до сліз, коли худоба, яку я випасав, робила шкоду, а я, малий, не міг тому дати раду.

З дитячих років з особливим трепетом згадую казкові Різдвяні свята, зі смачною кутею, з гарячими пампушками, з колядою.

Таємничими були для мене Зелені свята. Заквітчані коні з дзвіночками, постріли із саморобних пістолів...

Не стерлися і спогади про міняйлів, які їздили селом на фірі (чого тільки там не було: свистунці, «когутики»-смоктунці, олівці, сопілочки!), а ми, дітлахи, бігли за тією фірою, щоб виміняти щось смачненьке і цікаве за потай (щоб не бачила мама) взяті з гнізда курячі яйця.

А в сусідстві жив художник Іван Лахоцький...»

Щодня, пригнавши додому вівці, малий Михайлик біг до сусіда. Він зачаровано спостерігав, як  з-під пензля художника з’являлися бовшівські пейзажі, фрагменти історичних подій, портрети героїв битв і тих, хто жив поруч. Хлопчині дуже подобалися різнокольорові фарби, їх запах. 

Було ще одне велике захоплення — спостерігати у каменярці Василя Камінецького (чоловік віддав одну кімнату в своїй оселі для навчання першокласників), як господар виточує з каменю вази, чорнильниці, попільнички. Михайлик пильно придивлявся до всього, що робив майстер, розпитував, дивувався, коли той показав йому, як світиться камінь. Це справжнє диво! Уже тоді відчув нестримний потяг самому щось подібне до цього робити. 

Чи не першим художні здібності Михайла помітив саме І. Лахоцький. Він порекомендував хлопцеві вступати до Косова в училище декоративно-прикладного мистецтва. Батьки ж бачили Михайла сільським раздою. Довелося піти всупереч їхній волі. Ніхто не зміг завадити хлопцеві йти до омріяної мети. Перед самими вступними випробуваннями його навчили розводити фарби, розказали, як потрібно малювати. іспити склав успішно, та не пройшов за конкурсом. Хлопці зі старших курсів порадили написати заяву на вільного слухача. Так і вчинив. Михайло систематично відвідував пари, багато малював, отримував тільки відмінні оцінки за свої роботи. Через три місяці здібного хлопця зарахували на навчання. Це був 1962 рік. Закінчив училище 1967-го.  

Відзначався тим, що ніколи не зупинявся на досягнутому, наполегливо вчився, постійно шукав нове у мозаїці, кераміці. Не пропускав жодної виставки, тішився, що там демонструють його роботи. Це надихало, окрилювало. Працював постійно і багато, навіть ночував у майстерні. 

На одній із виставок почув слова відомого мистецтвознавця Бориса Бутника-Сіверського про те, що в Україні «гине» мала пластика, і почав робити малі пластичні форми. Так з’явилися чудові роботи «Старий гуцул», «Літаки пролетіли», «Бути новому місту», скульптурні композиції «До Косова», «На ярмарок». 

Мистецькі роботи Михайла Мурафи різні як за матеріалом, розмірами, так і за технікою виконання. Вражають великі сюжетні мозаїки, на яких бачимо стилізовані образи українського фольклору, історії, побуту. Керамічні пласти мистця прикрашають санаторії, турбази, лікарні.

Тематичний діапазон мистецьких виробів М. Мурафи надзвичайно широкий, але проглядається дивовижне поєднання двох мотивів — молодості (чи радше дитинства) і старості. Хлопчик, який часто нагадує самого автора, і дідусь, за плечима якого пережиті роки («Сіячі», «До школи», «Дід-бджоляр»). Це і символ єдності поколінь, і тяглість життєвого досвіду, і тепло родинного вогнища, і світло великої любові до людини.

Захоплюють оригінальні образи героїв українських народних та літературних казок («Гномик», казка «Ох»), колоритні типи людей, які живуть поруч («Марічка», «Гончар», «Вівчар, поповнення», «Староста», «Пасічник», «Дощ?», «Сіячі»), багатофігурні композиції, які відображають будні і свята українців («Обережно — перехід», «Смачний кавун», «Щира бесіда», «На полонині»). Автор уміє подати зображуване в незвичному ракурсі, виокремити несподівано важливе у формі змінами об’єму, ліній, кольорів, різною обробкою фактури матеріалу, даючи тим самим простір для думки, уяви.

Пластична мова М. Мурафи то приземлено домашня, то піднесено філософська, то жартівливо гіперболізована, то сумовито ностальгійна.

У нього власне бачення світу і свій стиль відображення, але неодмінним є дотримання національних традицій — від перших керамічних виробів до пізніших декоративних рельєфів та великих просторових мозаїчних композицій, скульптур з каменю.

Усі чи хоч би більшість виробів художника не можна представити на одній виставці або в якомусь одному місці, бо значна їх кількість у різних музеях України: Києво-Печерській Лаврі, Запорізькому художньому музеї, Криворізькому історико-краєзнавчому музеї, івано-Франківському художньому та краєзнавчому музеях, у приватних колекціях в Угорщині, Румунії, Польщі, Канаді, США, Словаччині; значна частина робіт є елементами оздоблення інтер’єрів та екстер’єрів театрів (Івано-Франківського музично-драматичного ім. І. Франка, обласного лялькового театру ім. Марійки Підгірянки), Муніципального центру дозвілля в обласному центрі; турбаз у Яремчі, Мізуні, Ямні (чудова мозаїка «Камінь Довбуша»), дитячих садків, лікарень, санаторіїв.

Можливість ознайомитися з основними роботами дасть каталог робіт «Михайло Мурафа. Кераміка. Мозаїка. Декоративна скульптура», який за сприяння Івано-Франківської міської ради виходить до 70-річчя автора. У ньому — короткі відомості та фотоколажі про головні етапи життя і творчості мистця, його спогади («У моїх роботах — все, що я люблюѕ») про шлях сільського хлопчака до мистецтва, статті мистецтвознавців Мирослава Аронця і Романа Дреботюка, у яких подано високу оцінку творчому доробкові художника, і, звичайно, світлини робіт, на кожній з яких надовго затримується погляд, бо відзначаються вони множинністю прочитань, несподіваними ракурсами зображень, здавалось би, буденних речей, подій («Вишеньки», «Дідусева криниця», «Рибалки», «Свіже молоко», «Обережно, перехід» та ін.).

На моє запитання про найдорожчу для автора роботу він, не задумуючись, відповів: «Щасливе дитинство»ѕ Немає роботи для мене милішої». Двійко діток — хлопчик і дівчинка — верхи на курці. Який теплий образ безтурботного дитинства! І водночас — відображення належності до українського роду й народу (вишиті сорочечки, народний орнамент на курці).

Зі спогадів про дитинство, зокрема про того допитливого і сміливого сільського хлопчину, який дуже любив рибалити, народилося багато робіт мистця: «Косячок», «Рибалки», «Риби», «Карасик» (це, до речі, перша робота з алебастру зі скали Касової гори — камінь, який світиться. Немає можливості випалювати глину, й автор повернувся до каменю), а на першій сторінці обкладинки цікава керамічна композиція «Є». Ловлять хлопчаки рибу. Руками. Пірнають під корч — і щось витягують, навпомацки впіймавши під водою. А що це є? Може бути риба, а може, й жаба чи водяний щур. І радість, і острах в очах «рибалки» і тих, що спостерігають за його діями. Ці почуття художник зумів передати дуже майстерно!

У виробах М. Мурафи відтворено красу кохання («Кохання до рання», «Під оборогом», «Весілля»), материнства («Сільська ідилія», «Материнство», «Новонароджений», «Первісток»), української родини («Три покоління», «Сім’я»). 

Прекрасні роботи присвячені одвічним українським цінностям — музиці й пісні («Народна мелодія», «Цимбаліст», «А скрипка грає», «Весільні музики», «Троїсті музики»). 

Цікава історія створення великої (145 см висотою) скульптурної форми «Карпо Дніпровський». Її автор виконував під час святкування Дня міста Івано-Франківська в цьому році на березі Дністра в селі Михальчі під час симпозіуму скульптури «Карпатський простір». 

«Я побачив камінь, що нагадує гори. А далі уява домалювала бузьків, овечок, барана, голова якого одразу ж переходить у Карпову шапкуѕ Я відступив від первинного задуму — камінь «підказував» мені, що робити далі, «вів» за собоюѕ Оживала в уяві легенда про 20-річного юнака Карпа, який прийшов із Дніпра і тяжко працював на жорстокого пана Силена — доглядав худобу, виконував найважчу роботу в господарстві. Хотів юнак повернутися додому, вимагав оплати за свою працю, але пан розгнівався і вдарив його. Не стерпів Карпо такої наруги і могутнім ударом увігнав Силена під землю. Як той не бив кулаками, як не виборсувався, все намарно. Лише гори повибивав. На честь мужнього і сильного Карпа люди назвали їх Карпатами». 

Переглядаєш світлини цих дивовижних робіт і думаєш, наскільки багата уява і вправні руки у художника, як він уміє матеріалізувати найсміливіші задуми, відтворити найближчі і найбільш далекі асоціації, передати психологію дитини і дорослого, найтонші відтінки їхніх почуттів. Відчувається, що все «перепущено» через душу, навіяно великим натхненням, що межує з осяянням. Здається, його, оте небесне натхнення, автор закодував у формотворчій речі «Муза» (1998). «Відчитуємо» у скульптурі і постать людську з її багатогранними вимірами, і музичний інструмент, який народжує неповторні звуки Землі, Космосу і людського серця. 

Направду Михайло Мурафа — талановитий художник з оригінальним світобаченням і власним мистецьким стилем. В його роботах — український світ, душа людини і народу. Так подумає кожен, хто ознайомиться з каталогом  чи побачить витвори його рук на персональній виставці в Івано-Франківську, у виставковому залі обласної організації Національної спілки художників України, 11 вересня цього року.


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Зберегти на світлині людський погляд

12:37 12 грудня 2017 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

«І за крок до відважної смерті...»

10:44 12 грудня 2017 року|Ольга МОНЧУК

Кінематографічні меседжі Марії Вайно

10:40 12 грудня 2017 року|Юліан ЯКОВИНА. Голова Івано-Франківського осередку Національної спілки кінематографістів України.

Живопис на Ясній Горі

10:32 12 грудня 2017 року|Мар’яна Опірська

Усі війни однакові

08:47 12 грудня 2017 року|Ольга МОНЧУК

Галузівка — сільський кут... міста

12:26 07 грудня 2017 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

Українці дочекалися «Альманаха бібліофілів»

12:23 07 грудня 2017 року|Петро ЗАХІДНЯК

Наталія МАНДРИКА: Скрипка — це моя душа

11:39 07 грудня 2017 року|Ольга МОНЧУК

«Діти. Квіти. Чудеса»

11:04 07 грудня 2017 року|Ольга МОНЧУК

...А малюнки горять любов’ю

15:17 05 грудня 2017 року|Роман ІВАСІВ