Майже три з половиною десятиліття – це, звісно, крапля в безмежному океані вічності. Та все ж на шпальтах часопису, який протягом усього цього періоду регулярно надходив і далі надходить до своїх читачів, відбилася чи не вся новітня історія України загалом і Прикарпаття зокрема в контексті великої минувшини нашого народу…

Достатньо лише погортати щорічні стоси всіх номерів газети, які зберігаються в нашій редакції, від її першого числа за 13 травня 1990 р. й до 5730-го за 9 травня, щоби переконатися в цьому. А хто спроможеться ще й перечитати той масив сторінок, буде приголомшений лавиною інформації, ряснотою подробиць у висвітлених там подіях, фактах, роздумах. Той зможе оживити в пам’яті основні віхи як боротьби нашого народу на початку останнього десятиріччя XX століття за звільнення з-під колоніального гніту, так і становлення державності України після відновлення її самостійності. Він знайде на шпальтах видання й порівняно вичерпний опис того, як жив-поживав Прикарпатський край упродовж цих десятиліть.

Водночас вдумливий і неупереджений читач погодиться, що часопис цурався популяризації ура-патріотизму, а підходив до висвітлення тих чи інших питань розбудови держави за можливості зусібіч, сміливо порушував злободенні проблеми. Газета не лише посідала витриману державницьку позицію, а й чесно вказувала на недоліки в управлінні країною, аналізувала, застерігала...

Власне, у газетних рядках і між ними можна чітко відстежити, коли в тій нашій новітній історії щось пішло не так, коли, образно кажучи, коня-ваговоза української суверенності осідлали чужій українській ментальності особи й погнали його учвал шляхами задоволення власних меркантильних інтересів – заради особистого збагачення через зубожіння більшості.

Неважко й дійти висновку, узагальнивши прочитане на шпальтах 34-томника «Галичини», що справжню Українську державу, за яку наші попередники боролися від часів Козаччини, вистраждану поколіннями свідомих українців, яку провістила «Галичина» вже самою своєю появою 1990-го в ролі першої в Україні демократичної газети, в нас украли ще в часи президента Леоніда Кравчука. Коли почали розбазарювати могутній господарський потенціал УРСР (у тому числі й військово-промисловий комплекс), один із найбільших у Європі, що дістався їй у спадок від померлого Союзу, назвавши те приватизацією й розпаюванням сільгоспземель. А може, і ще швидше – коли пограбували українських вкладників Ощадбанку СРСР...

Натомість уже за доби кучмівського режиму сформували на наших землях дрімучий олігархат. Ні, зовні все було по-українськи: і тризуб, і гимн, і синьо-жовтий прапор. Та поки ми красувалися за будь-якого приводу у вишиванках, поки відроджували звичаї, обряди, традиції свого роду-народу, нас безбожно грабували, поки не обібрали до нитки. У підсумку ж, як видається, підвели й передумови для вибуху безпощадної великої війни на знищення нації. Для чого? Щоби під її димовою завісою розтягти останні ресурси держави – землю та її надра? А відтак списати все на бойові дії й через знелюднення території замести сліди великого злочину проти сучасного українства?

Адже відомо здавен, кажучи дещо перефразованими словами відомого британського державного діяча Вінстона Черчилля, якщо на фронті не воюють діти чиновників та магнатів – як нині бачимо в Україні – то це не війна, а лише інший формат бізнесу – новий виток жирування на її ґрунті чужинців-олігархів та їхніх слуг-можновладців, уже, мабуть, найнижчого рівня, – на крові людей…

Звісно, путін напав… Але він на це не наважився б, якби Україна справді була тією державою, яку проголосили 1991-го, із самостійною політикою, з міцною економікою й потужним мілітарним потенціалом, національною за духом і соціально орієнтованою, широкий загал громадян якої був би належно матеріально забезпечений, гуртувався б у своїй державі, а не через фінансову скруту роз’їжджався світами в пошуках кращої долі ще від початків незалежності. І попервах справді були всі шанси збудувати на руїнах УРСР саме таку цитадель демократії й верховенства права, про що так багато просторікували на верховних щаблях у суспільстві, сформувати спільноту людей, свідомих своєї мети, здатних розвивати й захищати свою Богом даровану землю. Та натомість витворили клондайк для спритних ділків, здатних лише в різний спосіб привласнювати всенародне майно – від заводів і фабрик до стратегічних енергетичних підприємств – і нарощувати на тому свій персональний капітал шляхом визискування інших.

Отака історія рідного народу, як ідеться у відомій пісні. І самого журналістського слова, навіть закарбованого на паперовому носієві, що й досі має статус документа, було замало, щоби зупинити ті сумнозвісні віяння й тенденції. Констатувати це гірко, надто ж нині, коли велика війна в Україні загрожує стати ще більшою, а окремі особи на її владному Олімпі замість того, щоб гуртувати народ для відсічі ворогам, деякими своїми нездоровими діями, з одного боку, й водночас злісною бездіяльністю – з іншого, розпалюють громадянський конфлікт у суспільстві. Але й правди ніде діти.

Можна було б ще довго говорити на цю тему. Але й уже сказаного достатньо, щоби перейти до головного. З нагоди річниці нашої газети від імені колективу редакції та позаштатних авторів газети висловлюю щиру вдячність насамперед нашим читачам за те, що рік у рік передплачують часопис або щотижня купують його випуски у пунктах роздрібної торгівлі періодикою. Ми чудово усвідомлюємо, що передусім завдяки вам, дорогі шанувальники «Галичини», маємо змогу й далі вести літопис краю і країни, писати чесно й свідчити правдиво – попри пандемії й бойові дії на наших споконвічних теренах, попри економічні негаразди й численні перекоси й правові колізії в не менш численних і нескінченних реформах у державі, що сукупно вже нагадують «перебудову Горбачова»…

Сердечно дякуємо за постійну підтримку Івано-Франківській обласній раді, Івано-Франківській та Калуській міським радам ТГ, офіційним інформаційним партнером яких є газета «Галичина». Особливо цінним є таке співробітництво в нинішніх умовах, коли в державі на різних рівнях і в різний спосіб посилюють контроль за діяльністю преси, особливо її регіональних видань. Щиро дякуємо за співпрацю також нашим постійним інформаційним партнерам – обласній організації "ВО "Батьківщина", компаніям "Контіненталь" (Тернопіль) та "Благо" (Івано-Франківськ). Окреме спасибі співробітникам поштових відділень нашого регіону, котрі попри так звану оптимізацію мережі листонош у краї, зініційовану на рівні головного керівного органу АТ «Укрпошта», безперебійно доставляють газету до її читачів. Ясна річ, особлива дяка працівникам друкарні «А-Прінт» (Тернопіль) за якісну поліграфію й оптимальну вартість послуг.

Бажаю, щоб ця співпраця таких різнорідних структур, завдяки якій наша газета регулярно приходить до читачів, тривала й надалі у ключі величної мети всього людства – в ім’я перемоги Світла над темрявою, яку вкотре провістив недавній Великдень...

«Галичина» розпочала 35-й рік свого виходу у світ, свого служіння людям. Пам'ятаємо всіх, хто починав і творив її, – зокрема тодішнього голову облвиконкому Дмитра Захарука, з ініціативи котрого було започатковано газету, її головних редакторів Богдана Галюка, Василя Назарчука, Петра Парипу, всіх, хто на заслуженому відпочинку, і тих, хто вже за земним обрієм. Дякуємо всім, за те, що «Галичина» є. І хай вона буде й надалі!