Культура:Наші інтерв`ю
07 листопада 2017 року.

Художниця зі школи Лідера

Леся ЗЬОЛА

«Моя нова родина — Франківський драмтеатр!» — так написала художниця Олеся Головач, котра віднедавна працює в Івано-Франківському музично-драматичному театрі ім. І. Франка. За її плечима — сценографія вистави «Пристрасті Тіля» у постановці Максима Голенка і костюми до неоопери жахів «Гамлет» у постановці Ростислава Держипільського й чимало робіт в інших театрах України — Харкова, Кропивницького, Києва. Розмовляємо з Олесею про страхи, що минають на висоті — під банями храму, про улюблену роботу та професійну школу Данила Лідера — одного з найкращих українських сценографів, про натхнення, котре дають люди, і про покликання митця.

— Олесю, наш театр чекав свого художника кілька роківѕ Пам’ятаємо Олександра Семенюка, тут в театрі є його музей...

— Олександр Семенюк безпосередньо був учнем Лідера, а я вже, виходить, школу Данила Даниловича сповідую від його прямих учнів — Андрія Олександровича і, на жаль, вже покійного Олександра Бурліна. Тобто дев’ять років академії, школа Лідера — все це вже в крові тече. і прийти на те місце, де працював Олександр Семенюк — це і честь, і відповідальність, але разом з тим і велика радість, тому що я бачу: весь колектив і всі цехи розуміють мене з півслова, вони вже давно навчені Семенюком і мені тут дуже легко працювати.

— Ви співпрацюєте сьогодні з дуже цікавим «Диким театром»? Сценографом якої вистави ви були?

— Так, «Віталік» — моя остання робота.

— Ви сказали на прес-конференції, що київські театри зазвичай копіюють Європу, а Франківський драмтеатр має неповторне обличчя і характер. Яким є наш театр, на вашу думку? 

— Тут є глибока любов до своєї землі, глибока любов і повага до того місця, яке дало вам все — життя, свободу. Тут є те, чого, на жаль, бракує в Києві. Бо там є можливість отримати грунтовну освіту, є можливість мати гідну зарплатню, але коли постає завдання реалізувати себе — одразу виникає зворотнє запитання «А чи будеш ти модним?». І, на жаль, є така тенденція, що популярність, модність — це Європа. А говорити сьогодні про свою національну ідентичність, про своє коріння — це вже вважається частково поганим тоном. На жаль, так є через політичну ситуацію в країні. Все це ставить під сумнів те, чи ми як українці на щось здатні. А може, нам і справді потрібен постійний пан? і нині таким паном багато хто бачить Європу. В Івано-Франківську загалом, і це в плані не тільки театру, а в принципі, дуже поважають свою культуру, своє коріння, і саме тому свій характер має і театр. От візьмімо хоча б «Енеїду» — тема звична і навіть заїжджена. А що з нею тут в театрі змогли зробити...

— Олесю, розкажіть про своє родинне коріння!

— Киянка, батьки також кияни. Пам’ятаю Київ, коли я була геть маленька, — то було місто одне, одна культура, старовинні будівлі, що потопали в зелені, фонтани в центрі, це було як казка. І бачу на що Київ перетворюється нині — на торгово-розважальний мегаполіс, куди люди потрапляють, а з них висмоктують там останні сили, останню кров. Далі їм на зміну приходять молодші, в яких більше крові. Я не бачу там можливості для подальшого розвитку, я б там дуже швидко зупинилася. Тому я ще досі в жодному театрі не зупинилася, а моталася з антрепризами по всій Україні, що дуже важко, бо там ти змушений працювати завпостом (завідувач постановкою. — Авт.), й мусиш технічно забезпечити постановку та відповідаєш і за все виробництво, і наявність реквізиту, тобто за все.  

— Тобто Київ на Івано-Франківськ ви ще не проміняли. А що везете з собою, коли приїздите сюди, що є у вашій валізі? Ноутбук чи книжка...

— На жаль ні, тільки метр і рулетка — все, що мені потрібно, це ті дві речі, з якими я завжди подорожую. Більше нічого з собою не беру. Єдине, що на згадку про хороших друзів, небайдужих людей і час, проведений разом, ношу з собою ось такі браслетики — це браслети з останнього Чорногірського марафону в Карпатах. Тобто маю з собою щось таке рідне, що на руці знаходиться. 

— А як би ви назвали свій почерк у мистецтві сценографії?

— Я не можу ще його окреслити, бо він поки що в процесі формування. Я прийшла на нове місце роботи. Розумієте, і кожна постановка, і кожне місто, і кожен режисер вимагають абсолютно унікального рішення. Тому говорити про якийсь почерк навряд чи можна. Я б назвала це все — «жорсткий відбір», тобто відбір у засобах, якими я послуговуюсь. і, відповідно, у сценографії ви побачите одну чітку лінію і ніяких відгалужень. От якщо брати «Тіля», говоритиму поо цю виставу, бо це перша моя повністю робота тут. Ми так з режисером (Максим Голенко. — Авт.) вигадали ситуацію, що це буде поселення на узбережжі чи то моря, чи океану. В режисера була така класна ідея, що колись то було місто на узбережжі, але потім країну загарбали іспанці і ця катастрофа переросла навіть в катастрофу екологічну — океан висох, і люди, котрі жили за його рахунок, нині висохлі і зморені. Тому у виставі ви бачили два велетенські дерев’яні станки — це як пірси, а планшет (підлогу) сцени заповнював пісок, тобто це сухий, мертвий, випалений сонцем, сіллю простір, він якраз і був продиктований задумом режисера. Це розповідаю для ілюстрації того, що я завжди прислухаюся до думки режисера, його задуму, до того, що хоче сказати режисер глядачеві. Тому що коли я буду тягнути на себе ковдру, то нічого в підсумку не вийде. Повинна бути не те що чітка субординація, має бути відчуття режисера на рівні мозку кісток. От якщо ти саме так відчуваєш режисера, тоді народиться нова прекрасна вистава. Якщо не відчуваєш, а зробиш щось своє, а режисер у цей простір виведе акторів і не знатиме, що там робити, то актори не оживлять простір, він буде мертвий і не буде працювати.

Субординація, може, і гарне слово, але це не про творчих людей, як на мене. Чи є право на своє творче «я»? Як налаштовуватись на режисера? і що робити, якщо на режисера не пощастило?

— Я завжди порівнюю, може, тому, що власної сім’ї не маю, цю співпрацю із стосунками у сім’ї. Так має бути в ідеалі. Але якщо одразу режисер ставить те завдання, котре мені чуже і нецікаве, я завжди відмовляюся.

— Маєте і силу, і можливість, право відмовитися від нецікавої для вас роботи...

— Так. Бо окрім того, що в театрі працюю, я ще й церкви розписую. Тому раніше було так. Тепер уже такого немає, бо роботи — о-го-го!

— Розкажіть про це. Як це до вас прийшло?

— Ще під час навчання друзі запропонували спробувати попрацювати з ними над розписом церков. У Києві є така Китаївська пустинь, там є храм Серафима Саровського. і їм сподобалось, і мені. Це вже з вісім років тому було. З того часу розписувала церкви у Києві та Одесі. Якщо запропонують в інших містах, то було б цікаво. Найсвіжіша командна робота, в котрій я взяла участь, — це був розпис храму Пантелеймона Цілителя в Одесі. Це чоловічий монастир. Він недалеко від вокзалу, всі, хто приїжджає в Одесу, відразу бачать його бані. Там працювала команда реставраторів, а ми вже розписували підкупольний простір.

— Не боїтеся висоти?

— Насправді страшенно боюся, та у церкві, коли залажу на риштування, забуваю, що я на висоті, просто перемикаєшся на роботу.

— В Івано-Франківську які храми відвідували?

— Відвідувала деякі. Приїздила до вас ще давно, до знайомства з вашим театром, аби вже далі вирушити велосипедом у подорож по музеях просто неба, щоб побачити зразки народної архітектури. У вас прекрасний художній музей — Музей мистецтв Прикарпаття. Там є дві чудові роботи. Одна — «Материнство» Бокшая, де зображено Богоматір з немовлям Ісусом. Таке відчуття — можливо, воно суто моє і мистецтвознавці зі мною не погодяться, — але там Немовля з Богоматір’ю не розділені ні лінією, ні кольором, і вони сприймаються як єдине ціле. Наче Марія тримає ісуса так, що готова відпустити, віддати цьому світові Сина, і як частину Себе відриває і віддає цьому світові. Просто дивовижна робота. Я ходжу часто, щоб її побачити, перед нею посидіти і зрозуміти: як можна частину себе віддати світові, в цьому, мабуть, і є покликання митця. Аби не боятися, а віддавати себе.

— У вас шалений темп роботи. Де ви берете натхнення?

— В людях. Бачиш запал режисера — і цього достатньо. Приходиш на репетицію, бачиш, як актор викладається, і це дає сили. Тобто сили і натхнення дає спільна праця. 

— А кого з франківських митців знаєте?

— От сьогодні Орест Пастух обіцяв познайомити з кимсь зі своїх друзів. А я знайома лише з іриною Яшан. Колись приїздила давно, то й познайомилась. Вона працювала в музеї. Я прийшла і бачу, як жінка стоїть і малює перед вікном, малює прекрасні монотипії. Вона запросила мене в гості і дістала з-під дивана просто гори своїх робіт. Я розумію: людина не може не малювати. Я тоді їй допомогла організувати виставку в Києві. Вона малює пейзажі та сакральні твори, написані фарбами та витончено гаптовані бісером. 

— Тепер ви офіційно художник-сценограф Франківського драмтеатру. Як вам візуальний ребрендинг театру, презентований буквально днями?

— Ростислав Любомирович на початках показав нам три варіанти, ми командою обрали два, від яких можна рухатися. Поставили дизайнеру вимоги і завдання. У плані ідеології вже все визначено, в плані того, куди рухатися. Сам вектор мені імпонує, подобається, бо він показує суть і душу нашого театру. У плані ж форми роботи ще тривають, кольоротон ще остаточно не визначено. Можливо, буде інша гама. Але там дуже цікаве рішення — за основу цього символу взято не просто букви, котрі розсипані, це насправді стібок під час вишивання. У промороликах ви побачите, як усе рухається, тобто по-різному можна буде «вишивати» і творити.

— Це така метамова.

— Так, це окрема мова і тому мені це дуже цікаво.

 

Мені подобаєтьсяАліса Мудрицька і іншого користувача це подобається


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Бастіон друкованого слова

12:58 16 листопада 2017 року|Ольга МОНЧУК

Фундатор спортової традиції

10:08 16 листопада 2017 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

Нове число «Перевалу»

10:06 16 листопада 2017 року|Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ

Міра таланту в осінніх мотивах

09:57 16 листопада 2017 року|Оля МОНЧУК

За внесок у поступ культури

09:32 16 листопада 2017 року

Живе світло отця Василя Поточняка

15:07 14 листопада 2017 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

Свято рідної мови

14:07 14 листопада 2017 року|Ольга МОНЧУК

Окрилена шляхетність рим...

14:22 09 листопада 2017 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

«Наше слово» в Іспанії

14:21 09 листопада 2017 року|Ігор ЛАЗОРИШИН