Культура:Вітальня "Галичини"
13 березня 2018 року.

Ірина Королевич: Бандура мені — як сестра

Леся ЗЬОЛА

З нагоди традиційних для українців Шевченківських днів у залі Івано-Франківської філармонії імені Іри Маланюк відбувся спільний концерт Ірини Королевич та двох представників династії бандуристів — виконавців-віртуозів Людмили Посікіри зі Львова та її племінника Тараса Яницького з Києва, котрий нині викладає у Стрітівській школі кобзарського мистецтва, багато гастролює і пише музику. І. Королевич зізналася, що наважилася запросити народну артистку, професора і відому виконавицю українських народних дум Л. Посікіру на свій сольний концерт, хоч і не була певна, що з такої затії щось-таки вийде. Але вчителька не відмовила одній зі своїх найкращих учениць, котру вже запрошувала до участі в концерті з нагоди свого ювілею. 

 

На концерті прозвучали твори на слова Шевченка, зокрема «Плач Ярославни», «Дума невольника» із поеми «Невольник» Шевченка у виконанні Людмили Посікіри, «Бандуристе, орле сизий» від Тараса Яницького та «Плавай, лебедонько» в інтерпретації пані ірини, а також обробки українських народних пісень, думи та інструментальна музика. Напередодні ми зустрілися з солісткою та бандуристкою іриною Королевич. Про відновлення моди на бандуру, непростий шлях до вершини виконавського мистецтва та плани — в інтерв’ю з ініціаторкою концерту. 

- Іро, ви знані завсідникам філармонії як учасниця тріо «Пектораль». Тільки сьогодні дівчата опановують нове мистецтво — материнство.

 

— Так, поки що я одна повернулася до роботи у філармонії. І хочу показати себе як солістка. Бо завжди була солісткою — завжди співала з бандурою, завжди співала сама. Але так сталося, що мене взяли на роботу в ансамбль бандуристок і я вже вчилася співати в тріо. Звичайно, було складно: що сама — можна показати всі свої вміння, а в ансамблі треба ансамблювати, тобто є свої нюанси. Тому тепер, коли випав такий шанс, хочу показати, що таки можу бути солісткою.

- Хто запропонував вам такий давній інструмент, котрий тендітним дівчаткам непросто носити?

— Я почала співати в садку. Досі пам’ятаю: перша моя пісня була про соловейка. і так з того часу я і співаю, мене і називають так, може, тому, що в мене лірико-колоратурне сопрано. Привела мене мама на фортепіано. Там треба було проспівати пісню і простукати ритмічний малюнок... Мені одразу сказали іти на бандуру, бо це єдиний інструмент, де можна і грати, і співати. Ми подружилися, бо вже в другому класі музичної школи на обласному конкурсі посіла перше місце. і так щороку: їздила на конкурси і щоразу отримувала лауреатство. Я народилася в Калуші і вчилася в Калуській музичній школі №1 у викладача Наталії Веретко. Вимоглива вчителька...

 

- Кажуть: якщо ти талановита людина, це не значить, що ти щось отримала, а швидше — що можеш щось віддати...

— Так, я багато чим завдячую своїй вчительці. Далі мій шлях куди?.. Звісно, в училище ім. Січинського, де педагогом була Марія Шпінталь. Віддавала навчанню весь час і сили. Студенткою я виконувала соло з капелою бандуристів, з хором, якраз тоді ним керував Михайло Мокрецький. Згодом як найкраща студентка я отримувала стипендію від голови облдержадміністрації Михайла Вишиванюка. Тобто була завжди відмінницею, як в кіно (усміхається. — Авт.). Як каже моя подруга: ми як спортсмени. День не позаймаєшся — все, втрачаєш форму. 

 

- Розкажіть про свою бандуру...

— Моя бандура — «львів’янка», тобто вироблена на львівській фабриці. Вона виготовлена на замовлення, «майстрова». і в Людмили Посікіри також «львів’янка». А вже в Тараса Яницького — чернігівська. Різниця між ними колосальна, і не тільки в деревині. «Львів’янку» розробляв Василь Герасименко, зробив креслення і ескізи. Наші від чернігівських відрізняються навіть за звучанням. Чернігівські бандури виготовляють так: беруть шматок дерева і видовбують, а наші склеюють із дощечок, тому «львів’янка» в прямому значенні дуже крихка. Бо я грала і на чернігівській, то вона у мене так падала — і їй нічого не шкодить.

 

- З такими, певно, ходили кобзарі?

— Думаю, так. А «львів’янка» така ніжна, що легкий удар — і вже надщербився лак. Їх роблять з явора, і вона легка. А я ж маленького зросту, то ту чернігівську важко було і підняти. Сьогодні є такі прекрасні майстри-реставратори, що зі старих понищених чернігівських бандур роблять таку красу, я просто захоплююся. Може, я б і реставрувала свою чернігівську бандуру... Бо то так насправді є: так любиш свій інструмент, як сестру. «Львів’янку» недавно реставрувала, поміняла струни — і звук вже інакший. Мені дуже подобається. Фабрика з виготовлення бандур у Чернігові згоріла, її вже не відновлять.

 

- А скільки коштує бандура?

— Не фабрична, а майстрова «львів’янка» стартує нині від трьох тисяч євро. Свою ж я придбала ще за 500 доларів. Чернігівських бандур нині нових уже нема, тому таку можна придбати і за 25 тисяч гривень. 

 

- Яка найбільша професійна перемога вам запам’яталася?

— Поїхала на конкурс до тодішнього Кіровограда. Це був всеукраїнський конкурс «Провесінь». Я там зайняла друге місце. З нашого училища нас поїхало двоє — домристка і бандуристка, і ми привезли до Івано-Франківська призові місця. Наступна моя мета — консерваторія. Я почала після цього конкурсу якраз їздити на консультації до відомого викладача Людмили Посікіри, багато наполегливо працювала, щоб вступити до консерваторії. іспит зі спеціальності склала на найвищий бал. Вчилася відтак також у цієї викладачки. Важливо, що вона як викладач неперевершена, але надважливо, що вона і виконавиця. Людмила Кузьмівна нам завжди виконувала твори. 

На другому курсі, 2010-го, я поїхала до столиці на міжнародний конкурс ім. Григорія Китастого. Там було два тури, у другому серед п’яти виконавців я «взяла» друге місце. Виконувала пісню «Соловейко на калині». А гран-прі отримав якраз Тарас Яницький. У консерваторії отримувала президентську стипендію. На п’ятому курсі моя викладач з вокалу Галина Гавриш дуже мене захопила вокалом. Бо до того я хоч завжди співала, та співала так, як вміла. А вона мені розкрила це мистецтво, окрім моїх природних даних, додала ще й знань. Це саме вона мене спрямувала сюди, у філармонію, — в пошуках роботи. Я прийшла, хоч зовсім не планувала як солістка-бандуристка іти працювати. 

Тодішній директор філармонії Василь Турянин покликав художнього керівника Володимира Павліковського, а для Володимира Антоновича бандура — то, можна сказати, справа всього його життя. і коли він почув, що я граю на бандурі, сказав, що бере мене як бандуристку. Я вже закінчувала магістерську роботу з бандурою за плечима, у вічних переїздах Львів—Івано-Франківськ. Пригадую, на державному екзамені у мене тріснула струна під час твору, це стрес подвійний, бо струни басові б’ють добряче ще й по обличчю. Не раз ми і дряпались, і кололись, а на сцені мусиш продовжувати грати. Якось ми мали концерт у садочку, мене вдарило струною, і маленька дитина підбігла й мене обійняла... 

У філармонії спершу ми були в дуеті з Ірою Копійчук, а В. Павліковський запросив Василину Стеблій, коли викладав у Києві. Так появилося тріо. Ми багато концертували, були на сході в проекті «Схід і Захід — разом», відвідали фестиваль «Покрова на Хортиці». Потім на конкурсі в Києві взяли гран-прі, а як переможці навіть брали участь у програмі «Фольк-мюзик». А через деякий час усі ми пішли в декрет. Так сталося, що повернулася на роботу я першою. і згадала, що сольні концерти ще давала навіть студенткою музучилища. На ідею сольного концерту мене знов-таки наштовхнув Володимир Павліковський. Він сказав, щоб я робила концерт сама. А вже ігор Дем’янець запропонував когось запросити. У нас уже був проект «Бандурне коло». Так я згадала про Яницького, пам’ятала, що він хороший інструменталіст, він виконує багато творів Володимира Павліковського і багатьох сучасних композиторів.

 

- Ірино, сьогодні бандура переживає відродження...

— Я розумію, що бандуру багато хто сприймає як старомодний інструмент. Але це не так. Я, наприклад, багато творів перекладаю і твори для фортепіано граю на бандурі. і це реально. Кос-Анатольський для бандури не писав. А я беру і перекладаю, є гармонія, може, щось спрощую. Бо нині на бандурі виконують не тільки українську музику, а все — світові хіти, інструментальні твори, вокальні. і я маю в планах взяти собі в репертуар щось таке, характерне для сучасності. От Тарас Яницький виконує твори сучасних композиторів, власні, «Плине кача» він адаптував для бандури також. Людмила Посікіра гастролювала з бандурою в Америці і в Канаді, в Європі, і я сподіваюся, що також колись матиму таку нагоду — подарувати своє мистецтво не лише рідній Україні.


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Добра справа — Божа справа

16:19 14 червня 2018 року|Іван ДРАБЧУК

Літаки «Роrto Franko» готові до вильоту

16:05 12 червня 2018 року|Ольга МОНЧУК

ТАНЦІ СЕРЦЯ І ДУШІ

15:49 12 червня 2018 року|Юрій ПЕТРУХІН

Побачила світ «Історія Бабая Йохана»

15:37 07 червня 2018 року|Ольга МОНЧУК

А спочатку була поезія...

15:35 07 червня 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

Засвоїти уроки минувшини

15:29 07 червня 2018 року|Ольга МОНЧУК

Ніч у «Бойківщині»

15:23 07 червня 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

«Червона калина» вшанувала пам’ять Кобзаря у Каневі

11:10 07 червня 2018 року|Іван ГАВРИЛОВИЧ

Тиждень найкращого кіно

15:58 05 червня 2018 року|Ольга МОНЧУК

Романтик і правдолюб...

15:27 31 травня 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН