:Культура
05 жовтня 2017 року.

Гуцульський фасон

У Яворові на Косівщині створюють сучасний одяг на ліжниковій основі

Ігор ЛАЗОРИШИН

Для того, щоб переконатися, що гірське село Яворів на Косівщині офіційно — неймовірне, як засвідчив недавній всеукраїнський конкурс, а неофіційно — столиця ліжникарства і славна колиска народних талантів, треба обов’язково до нього завітати. Бо тільки так можна відчути пульсування багатовікових живильних артерій його серця — життя і дум невтомних, мудрих і ціпких на землі людей.

 

Підвалини для прослави

У Яворові знають своїх славних майстрів народної творчості, шанують пам’ять про них, переказують нащадкам і наслідують у сьогоденні. і це ми зрозуміли одразу і без слів, як тільки завернули до обійстя побіля сільської ради. На одному фасаді — кольоровий дерев’яний орнамент традиційного гуцульського ліжника, встановлений до 120-річчя від дня народження Параски Шкрібляк-Король, відомої ліжникарки, а уздовж другого — портрети тих яворівських майстрів минулих часів і новітньої доби, які своїм талантом прославили рідне село на всі усюди. У центрі — пам’ятник Юрієві Шкрібляку, родоначальникові гуцульської різьби, 195-ті роковини якого відзначаємо цього року. Якщо роди Шкрібляків і Корпанюків є нетлінними підвалинами і творцями яворівської прослави, то рід Лосюків, на наш погляд, — її потужний оберіг і просвітницький рупор у сьогоденні. Тож розповідь про рідне село Василь Лосюк починає провадити ще знадвору... 

Василь ЛОСЮК, директор Регіонального центру народного мистецтва «Гуцульська гражда», м. Косів:

— Яворів — відомий осередок народних промислів. Тут зародилася гуцульська плоска різьба по дереву, фундаторові якої Юрієві Шкрібляку громада спорудила пам’ятник у центрі села п’ять років тому, на 190-річчя від дня народження. А другий потужний стрижень народної творчості Яворова — ліжникарство.

Роди різьбярів Шкрібляків-Корпанюків прославили Яворів не тільки на всю Гуцульщину чи Україну, а й на увесь світ. Ось чому в центрі села є їхня портретна галерея. Перші — Юрій Шкрібляк, його три сини — Василь, Микола і Федір, які не лише продовжили батьківську справу, а й підняли її на нові висоти майстерності. Ми часто називаємо династію Шкрібляків-Корпанюків, тому що Юрій і Семен Корпанюки — онуки Юрія Шкрібляка. Його донька Катерина вийшла заміж за Корпанюка. Син Семена Корпанюка Василь — заслужений майстер народної творчості України, до речі, батько заслуженого художника України Василя Васильовича Корпанюка, який сьогодні очолює обласну організацію Спілки майстрів народного мистецтва України. Він цікавий і талановитий різьбяр, а також активний поширювач слави яворівських майстрів. Уявіть собі, навіть у сьомому поколінні Корпанюків є талановиті різьбярі. Ото потужні гени! 

На превеликий жаль, гуцульська різьба — яворівська, косівська, річківська, брустурівська тощо — не затребувана, бо нема попиту на високохудожні дорогі вироби. Дуже потрібно популяризувати різьбярські школи. У Яворові, крім різьби по дереву і ліжникарства, розвивалося і бондарство, і мосяжництво, і вишивання, і ткацтво, і кераміка тощо. Але попри все, Яворів — передусім столиця ліжникарства, одного з найдавніших гуцульських народних промислів. Спочатку ліжник був суто ужитковим виробом. На ньому спали, ним укривалися, застеляли лави. Був вузький, але завдовжки чотири-п’ять метрів, перші ліжники за потреби навіть докупи зшивали. Орнаменти були прості: або однотонні білі чи чорні, або змішані — сірого чи, зрідка, — коричневого відтінків. Їх називали «пасаті». Саме на початку минулого століття Параска Шкрібляк-Король із Яворова, яку називали в селі «Біленькою», своєю майстерністю зробила справжній переворот у ліжникарстві — не тільки проштовхнула ліжник у Європу, а й кардинально змінила його мистецький зміст, розробивши десятки орнаментів, зокрема і так званий «кривий ліжник» та запровадивши ромбічні скісні лінії, які ще називають «коверцовими». Гуцули називали такі ліжники «писаними веренями», а європейське панство на виставці у польському Лодзі 1921 року було у захваті, робота яворівської майстрині Параски Шкрібляк-Король виборола золоту медаль. Та найдорожчий її спадок — школа яворівського ліжникарства, де навчала молодих майстринь. Те, що вона сіяла, сходить і сьогодні. Такі ліжники, як у Яворові, і досі не роблять у жодному іншому селі.

 

Без ремесла нема дивовижі

Сьогодні у Яворові живуть і працюють дві заслужені майстрині народної творчості України — Василина Калинич, перша в Україні, відзначена таким званням, і Анастасія Хім’як-Корпанюк, донька заслуженого майстра народної творчості Юрія Корпанюка. А загалом у Яворові є шестеро членів Національної спілки майстрів народного мистецтва України і троє молодих ліжникарок — народні майстри. У селі традиційним ліжникарством займаються чи не в кожній родині, проте сучасним одяговим на гуцульський фасон — одиниці. Мистецький рівень яворівського ліжникарства такий високий, що жодна інша школа в Україні і близькому зарубіжжі не витримує конкуренції. Бо в його основі — досконалість народного ремесла.

Хату, яку 1928 року звів і в якій свого часу жив і працював відомий різьбяр заслужений майстер народної творчості України Юрій Корпанюк, вдячна родина перетворила на «живий» музей, а правнук Тарас як дипломну роботу створив дерев’яний барельєф на фасаді.

Анастасія ХІМ’ЯК-КОРПАНЮК, заслужений майстер народної творчості України, 75 р.:

— Робити ліжники я почала вже з 13-ти літ. Вчилася в інших, бо мама померла, як мені було три роки. Для ліжника передусім потрібна овеча вовна. Треба вівцю постричи, помити вовну, на чесалці почесати, напрясти ниток, далі — віткати на станку. Насамкінець — віддати у річкове валило, де ліжник обертаєси і збиваєси на потрібну довжину 1,40 м чи 1,50 м. Збитий ліжник — кращий за якістю і на вигляд. Відтак його можна начісувати, якщо хтось хоче. Але тепер практикують більше неначесані. Нитки прядеси веретеном і звиваєси у моточки. Фарбу купуємо на базарі в Косові. Колись найбільше робили ліжники на узори «кривий», «росийський» і «паскатий», а тепер є багато різних. З гарної вовни — довгої і м’якої, яку привозять люди із Закарпаття, виходить добрий ліжник. Спочатку вовну на ріці миют, сушєт, а далі граблюют на чесалці, прєдут тканє і т. д. На двоспальний ліжник треба до семи кілограмів вовни вже у моточках, а на півторачний — п’ять. Один кілограм коштує близько 65 грн., а ще тоненька основа, яку привозять із Чернівеччини, коштує 100-150 грн. Колись і вовну свою мали, і основу самі робили. Як гарна вівця, то з одної і три кілограми можна настрєгти. Якщо всьо готове, то півторачний ліжник на станку можна зробити і за день, але підготовка займає багато часу. Я можу відразу впізнати, чи ліжник яворівський, чи ні. Дуже люблю робити ліжники «паскаті», бо не потребують багато часу. Але залежит, хто який закаже.

 

Валило-«говорило»

Володимир і Світлана Павлюки своє «валило» — свого роду природну пральну машину для збиття ліжників на ріці Рибниці, перетворили на цікаву, змістовну відпочинкову атракцію.

 

Володимир і Світлана ПАВЛЮКИ, співвласники приватної садиби «Валило»:

— Чиста джерельна вода самопливом надходить із річки у валило. Нема жодних механізмів, а струмінь, який потрапляє в чан, створює там круговерть, як у пральній машині... Все виготовлено з дерева. Натуральна шерсть у воді через якийсь час збігається на потрібну довжину, і ліжник стає м’якеньким і тугеньким, а не рідкуватим. У чан вміщається сім-вісім ліжників. А тривалість їхнього перебування у валилі залежить від природної температури води: чим тепліша, тим менше треба часу. Тож треба контролювати, бо відтак ліжник не розтягнеш. Верстати ліжникарські є в кожній хаті, а валил — кілька на село. Шерсть миють окропом і зливають водою. Жодних мийних засобів. Бо у валилі відтак ліжник не захоче збігатися. Тож все в ліжнику має бути екологічно чистим.

...Валило можна з гумором ще назвати «говорилом», бо воно не змовкає ні на мить, а його «музика» —музика гірської ріки є своєрідною помічною релаксацією.

 

Авторська школа  гуцульської автентики

ЗШ I-III ст. у Яворові можна образно означити авторською школою гуцульської автентики, бо і її багаторічного директора — народного вчителя України і засновника Регіонального центру народного мистецтва «Гуцульська гражда» Петра Лосюка і сьогоднішнього керівника педколективу Вікторію Лосюк я б назвав оберегами гуцульської самобутності.

Марія РИБЧУК, учитель Яворівської ЗШ I-III ст., член Національної спілки народних майстрів України:

— Одним із напрямів роботи нашої школи — школи здібностей і авторської школи кандидата педнаук народного вчителя України Петра Лосюка — є залучення учнів до вивчення народного декоративно-прикладного мистецтва. Петро Васильович її очолював понад 50 років, школа має своє унікальне обличчя — це гуцульська школа. Вже з 9-го класу і до 

11-го діти обов’язково вивчають один із видів ткацтва — ліжникарство. Знайомляться з різними етапами виготовлення яворівських ліжників. А наукова робота «Яворівський ліжник: від ужиткового виробу до мистецького виробу» нашої випускниці іванни Вепрук під керівництвом директора школи Вікторії Лосюк посіла третє місце на всеукраїнському конкурсі робіт Малої академії наук України. Наші діти беруть участь у виставках, які для молодих майстрів провадить Регіональний центр народного мистецтва «Гуцульська гражда», а також у започаткованому Петром Лосюком 2009 року традиційному фестивалі «Барвограй».

ѕВже в школі діти не лише освоюють народне мистецтво ліжникарства, а й знайомляться з його сучасними тенденціями розвитку. Зокрема, з одяговим ліжникарством — виготовленням сучасних виробів гуцульського фасону на ліжниковій основі.

 

Одяговий барвограй Кіщуків

Світлиця Кіщуків — майстрині-ліжникарки Наталії і її чоловіка Ярослава  — як барвисте диво, бо жінка переконана, що задоволення, радість і натхнення обов’язково додає навіть споглядання плодів своєї праці.

Наталія КІЩУК, майстриня-ліжникарка, 35 р.:

— Важливо, на мій погляд, ліжникарство полюбити ще з дитинства. Виготовлення ліжників потребує багато і фізичної праці, тож поміч мого чоловіка — моє найголовніше натхнення у роботі. Вироби одягового призначення на ліжниковій основі — кептарі, кардигани тощо — вимагають доброго володіння ремеслом, уяви, смаку і навіть просторового мислення і математичного розрахунку. Таких ліжникарок у Яворові — одиниці. Мої перші роботи — традиційні гуцульські ліжники. Та я завжди в пошуку цікавих ідей. Перші вироби одягового призначення не завжди вдавалися, були розчарування. З ліжником простіше, а тут треба дуже багато думати. і з орнаментом, і з валилом. Виготовляю чоловічий, жіночий і дитячий одяг: різноманітні гуні, кардигани тощо, а по-сучасному пальта, піджаки, безрукавки — все на ліжниковій основі і з різними традиційними орнаментами. Виріб ніби й невеликий, але ексклюзивний, тож праці вкладаю багато. Треба так виткати річ, щоб шиття було щонайменше, а шви не помітні. На одну гуню йде стільки ж вовни, як на ліжник, а на кожушок — до двох кілограмів. Я намагаюся виготовляти одяг хоч і теплий, але легкий і зручний. Замовлення є, та люди хочуть більше знати про виріб. Радо беру участь у фестивалях «Барвограй».

...Українське село ще називають колискою національної ідентичності. На думку чільника обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва заслуженого художника України Василя Корпанюка, ліжникарство сьогодні — єдине гуцульське народне ремесло, яке живе і розвивається. Як аргумент — народження у ліжникарстві нових сучасних творчих напрямів. Серед яких — і яворівський гуцульський одяговий фасон.


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

«Золоте мистецтво» Галини Різничук

13:25 19 жовтня 2017 року|Леся ГЕНИК

Покликання бути актором

13:24 19 жовтня 2017 року|Ольга МОНЧУК

Знати минувшину

13:20 19 жовтня 2017 року|Ольга МОНЧУК

Стелу прихистить новий храм

10:05 12 жовтня 2017 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

Без табу на любов

10:04 10 жовтня 2017 року|Леся ГЕНИК

Театр демонструє характер

12:38 03 жовтня 2017 року|Леся ЗЬОЛА

Школа шляху до зірок

12:36 03 жовтня 2017 року|Розмовляла Лідія ЛЕШКО

Без Прикарпаття?

11:15 03 жовтня 2017 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

ГАЛИЧЕНЯТКО

10:40 28 вересня 2017 року|Підготувала Ольга МОНЧУК

Аншлаг слова

10:38 28 вересня 2017 року|Ігор ЛАЗОРИШИН