Культура:Нові видання
10 липня 2018 року.

Благословення краєзнавців для Саджави

Іван ГАВРИЛОВИЧ

«І лине слава світом про село, що мило й любо так — Саджава — зветьсяѕ». Це рядки з вірша Б. Середюка, яким відкривається книжка «Благословенна будь, Саджаво» про його рідне село на Богородчанщині. Пан Богдан є автором своєрідного поетичного супроводу основного тексту цієї книжки, її упорядником і укладачем, попри те, що більше знаємо його як голову обласної організації Товариства винахідників і раціоналізаторів, заслуженого раціоналізатора України, аніж літератора. Він також сам зверстав на комп’ютері це солідне, ілюстроване багатьма чорно-білими і кольоровими світлинами видання, здійснив його дизайн. А готувала книжку до друку ціла редакційна колегія в складі місцевих знавців історії і сьогодення Саджави. Вони ж у розповідях на сторінках видання про різні аспекти життя цього села, звичайно, спиралися на вже наявні відомості з наукових монографій, краєзнавчих розвідок. 

Торік Саджава відзначила своє 525-річчя. Заведено вважати роком її заснування саме 1492-й — дату, яку дослідники віднайшли в історичних джерелах. Утім, на думку вчених, люди тут поселилися значно раніше — ще у першій половині XIV ст. Як багато хто припускає, назва села походить від того, що місцеву річку, яку спочатку іменували Гадючкою, почали називати Саджавкою на позначення купелевого місця, яким вона стала для перших поселенців, особливо для дітвори. Хоча є й така версія походження назви і річки, і села. За переказами старожилів, у період Галицько-Волинського князівства (XII-XIV століття) на території сучасного села Саджави було чимало ставків, у яких розводили рибу для княжого двору. Ставки мали «саджавки», себто переділи для спуску води і вилову риби. Ще дехто назву села виводить від слова «сад». На гербовій печатці Саджави, якою було засвідчено віднайдений істориками документ 1898 р., зображено саме кілька дерев (сад), хлопчика з сопілкою (це вказує на те, що село з давніх-давен було музичним, співучим) та дві ластівки.

Саджавські люди передавали з покоління в покоління не лише назву, а й бойківську ідентичність свого села. Його духовність формувалася завдяки діяльності Церкви, розвитку тут освіти й культури. Із книжки дізнаємося, скажімо, що з 1858 р. при саджавській церкві діяла парохіальна школа, а в 1874-му в селі була однокласна людова (народна) школа, яку утримували своїм коштом селяни. У 80-х роках XIX ст. австрійський уряд побудував у селі муровану двокласну школу. Однак ходили до неї далеко не всі сільські діти, тому що багато з них холодної пори року не мали в що взутися й одягнутися або з малих літ мусили від ранку до вечора допомагати батькам на обійсті і в полі, тож так і не навчилися читати й писати. Зрештою, в усій Галичині, за даними статистики, 1900 року аж 63,8% людей були зовсім неписьменними. 

Втім, жителі Саджави, попри несприятливі соціальні умови, прагнули до світла знань. У горішній і долішній частинах села на початку XX ст. вже працювали читальні «Просвіти». У 1907 р. вони мали 100, а буквально за два роки — 160 членів та 265 книжок в обох читальнях. Був у Саджаві дитсадок, діяли гуртки «Рідної школи» та «Сільського господаря». 

Приверне увагу читачів нової книжки розповідь про створений 1989 року тодішнім директором місцевої ЗШ I-III ст. Василем Морозом народний музей етнографії і побуту с. Саджави — він став візитівкою не лише школи і села, а й усього району. У дев’яти залах музею розміщено понад чотири тисячі зібраних жителями села унікальних експонатів. Вони свідчать, що в Саджаві на високому рівні були розвинені такі ремесла, як ткацтво, кушнірство, гончарство, теслярство, бондарство. Виставлений для огляду старий бойківський одяг дотепер вабить погляд оригінальністю оздоблення й розмаїттям барв. 

Із розділу «Саджава в роки визвольних змагань» довідуємося, що у період між двома світовими війнами це село належало до найбільш національно свідомих на Богородчанщині. Уродженець Саджави Олексій Хименець ще від 1926 р., коли в селі створили осередок «Пласту», входив до нього, був одним із тих, хто засновував тут товариство «Сокіл». А з 1939 р. він активний член підпільної ОУН. 33-річний курінний УПА на псевдо «Благий» та його брат сотенний Микола Хименець («Хмель») загинули у березні 1945 р. в бою з енкаведистами у Чорному лісі між Саджавою і Лесівкою. Сотенного Василя Гусака («Вивірка») у січні 1946 р. в сусідньому селі Лесівці скосила автоматна черга ворога...

Досить широко розповідають автори про історію пластунського руху в Саджаві, діяльність осередку Союзу українок, про культурно-мистецьке і релігійно-церковне життя села. Світове визнання здобув його уродженець душпастир української діаспори в Торонто  о. Юрій Федорів — вчений, доктор теології (він був безпосередньо причетний до становлення Українського католицького університету в Римі), історик, письменник, відомий під літературним псевдонімом Юрій Мозіль. Є в книжці й окремий розділ, присвячений знаним особистостям — вихідцям із Саджави. 

Мені подобаєтьсяіншого користувача це сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Об’єднала любов до книжки

15:53 31 липня 2018 року|Ірина ТАЦАКОВИЧ. Директор Івано-Франківської обласної бібліотеки для дітей.

162 слова про Івана Франка

15:52 31 липня 2018 року

Рекорди етнічної самобутності

15:49 31 липня 2018 року|Наш кор.

Чорнобильська брама

15:03 31 липня 2018 року|Ольга МОНЧУК

Ювілейний ФотоПАВЛО

09:42 31 липня 2018 року|Ростислав Кондрат

Форум етнічної самобутності

14:56 26 липня 2018 року|Святослав ОТАМАН

Під покровом ангелів

10:27 26 липня 2018 року|Ольга МОНЧУК

Духовні скарби — від «Святої Унії»

15:54 24 липня 2018 року|Ігор ЛАЗОРИШИН