В номер:Світ
21 листопада 2017 року.

Дамоклів меч минулого

Низка заяв польських політиків щодо України викликала резонанс в українському суспільстві

Оксана ПРОЦЮК

Упродовж останніх років Україна вважала Польщу чи не головним партнером на євроінтеграційному шляху. Проте останнім часом можна спостерігати певну напругу в українсько-польських відносинах, що має історичний грунт. Низка заяв польських політиків щодо України викликала резонанс в українському суспільстві. 

Наприклад, заклик Президента Польщі Анджея Дуди до керівництва України — не призначати на високі посади осіб з націоналістичними й антипольськими поглядами, заява міністра закордонних справ Польщі Вітольда Ващиковського про те, що польська влада вживатиме заходів, які не дозволять людям з антипольськими позиціями відвідувати Польщу, а ті, які пропагують уніформу СС «Галичина», у цю країну не потраплять, а відтак оголошення заборони на в’їзд українців до Польщі без оприлюднення їх списку та ін. До речі, у Міністерстві закордонних справ України заявили, що взяли до уваги висловлювання міністра закордонних справ Польщі Вітольда Ващиковського, але наголосили, що в Україні немає антипольських настроїв. 

«В українському суспільстві є чітке розуміння необхідності подальшого зміцнення співпраці з Польщею як в інтересах двох народів, так і всієї Європи», — йдеться у заяві. У МЗС зазначили, що підтвердженням цього є сотні тисяч українців, які нині проживають в Польщі. «Свого часу разом з Польщею ми досягли розуміння, що історичне примирення можливе за європейським християнським принципом «Прощаємо і просимо пробачення». Переконані, що ми маємо йти до примирення шляхом взаємного сприйняття одне одного, а не нав’язування своєї точки зору. Цей принцип польській стороні було запропоновано втілити у практичну площину шляхом підписання і реалізації відповідної дорожньої карти, проте відповідь все ще очікуємо», — підкреслили в МЗС. «Україна є відкритою до співпраці, у тому числі з історичної проблематики. Впевнені, що ми обопільно в цьому зацікавлені, розуміючи взаємну важливість українсько-польського стратегічного партнерства», — наголошено в заяві. 

Неабияк здивувала й заява віце-міністра закордонних справ Польщі Бартоша Цихоцького про те, що в українсько-польських відносинах є питання розплати за катинський злочин. Виникає резонне запитання: яким чином Україна могла мати стосунок до цього злочину? імовірно, політик мав на увазі польсько-український конфлікт на Волині в роки Другої світової війни, але, обмовившись, замість «волинський» сказав «катинський». Інакше незрозуміло, як Україна має розраховуватися за злочин, який здійснив НКВД за наказом Йосипа Сталіна, пише «історична правда».

Насправді більшість українців позитивно ставиться до поляків попри розбіжності в оцінках складного історичного минулого. Що означають і чим спричинені такі заяви польських політиків щодо України? Чим вони можуть обернутися для обох країн? Як вплинуть вони на українсько-польські відносини? І чи може це означати, що Польща вважає Україну слабкою державою, тому робить спроби нав’язати їй власне бачення історичного минулого? Такі запитання нині виникають у багатьох українців.

Доктор історичних наук, професор ПНУ ім. В. Стефаника Сергій Адамович так прокоментував останні заяви польських політиків для газети «Галичина»: «Науковці, громадські діячі, політики, які останні двадцять років з українського та польського боку дбали про налагодження відносин між обома народами, з жалем зауважують, що все завалено руїнами після антиукраїнських заяв польських можновладців, і на тлі згарищ українсько-польської дружби видніються лише повалені хрести на могилах українців на території Польщі. Натомість ті українці, що висловлювали крайню антипольськість і казали, що поляки ще більші вороги від росіян, тріумфують, почуваються переможцями, мріють про кордон між Україною і Німеччиною десь в районі р. Вісли та стверджують, що наші «західні адвокати» користаються з пораненої у війні України.

Історична пам’ять українців і поляків протягом століть зберігає чимало сторінок як співпраці, так конфронтації і протистоянь. Лише в ХХ ст. поляки придушили збройною силою ЗУНР, здійснили пацифікацію 1930 р. в Галичині, чинили репресії проти українців у концентраційному таборі «Береза-Картузька» (1934—1939 рр.); було допущено масові вбивства польськими військовими підрозділами українського населення на Волині та Холмщині в роки Другої світової війни, знищено польськими загонами села на території Сокальщини; вчинено депортації українців з території Закерзоння, Холмщини і Підляшшя; а ще згадайте реалізацію операції «Вісла», в ході якої було депортовано 850 тисяч українців.

Завдяки спільним зусиллям польських та українських громадських і культурних діячів, науковців, політиків вдалося виробити вже названу вище формулу, яка стала досягнутим обома сторонами компромісом у розумінні спільного минулого, — «Прощаємо і просимо прощення». Вона була закріплена на державному рівні спільною заявою українського і польського президентів у 2003 р. під час відзначення 60-річчя Волинської трагедії.

І от на тобі. За останні дні ми почули від найвищих польських чинів таке: в Польщу не пустять нікого у формі дивізії «Галичина» і складуть санкційні списки для українців; Волинь, Львів і  т. д. — то є польські території; треба звільнити в Україні антипольських політиків і націоналістів від влади; поляки не окупували Галичину в 1919 р. (а може, ще не знищували Галицько-Волинське князівство, не садили на палі козаківѕ), а ще за Катинь треба відповісти (а ми хіба мали б нагадати всім про злочини поляка Фелікса Дзержинського); українці мають позбутися частини своєї історії і засудити ОУН—УПА...

І ці претензії висловлює уряд, що не хоче забезпечити прозоре розслідування всіх фактів наруги та нищення українських пам’ятників, пам’ятних знаків та місць поховань у Польщі. А яку міну сповільненої дії несуть дії Польщі для всієї об’єднаної Європи, створення якої після Другої світової війни зняло численні національні суперечності й історичні болі. А так за польським прикладом можна було б починати з претензій французьких політиків, які б задекларували перед Англією вимогу покаятися за злочини Столітньої війни і т. д.

Поляки, які леліють свою національну історію, відмовляють у такому праві іншим. До того ж польські безвідповідальні політики, крім українців, псують відносини з Литвою, Німеччиною... Нічим іншим, як постімперським синдромом, це не назвеш.

Роками обидві сторони переводили історичне минуле країн у формат дискусій між науковцями. Для мене те, що витворяють польські політики сьогодні, є злочином щодо свого народу. Маю в Польщі друзів, яким страшенно неприємно за дії свого уряду, і саме вони є для мене показником польської нації, а не урядові одноднівки.

Український дипкорпус, інститут національної пам’яті реагують на заяви польських політиків, як батьки на вереск дитини, що хоче забрати додому весь магазин дитячих іграшок. і правильно, бо не можуть страждати стосунки між народами через безвідповідальність їхніх політиків. Уже сьогодні зрозуміло, що польські можновладці загальмують трудову еміграцію та студентське навчання українців у Польщі, зіпсують свій міжнародний імідж, і кому від того буде гірше — питання дуже спірне.

Розмови про східні креси, римську цивілізацію в Польщі пожвавилися через швидке економічне процвітання в цій країні. Для нас це має бути уроком, щоб ми досягли якнайшвидшого економічного зростання і покращили рівень життя людей, закінчили війну на сході, а там дивись — і сусідські політики-популісти скромніше поводитимуться».

Політолог Олександр Палій у коментарі для газети «Галичина» зазначив, що причин таких заяв польських політиків є кілька: «Передовсім поляки є європейським народом з дуже розвинутим національним почуттям. Багатьом полякам здається, що якщо вони підтримують Україну, то повинні отримати щось навзамін, хай і символічне. Проте є й внутрішньополітичні причини цих заяв. У Польщі за рік-півтора вибори, і політикам у всьому світі легше шукати ворогів та тицяти в них пальцями, ніж працювати і закликати народи до праці. Є проблема і в самій Польщі. Нині ця країна вийшла на так зване «плато середнього розвитку», яке змінило стрімке зростання двох минулих десятиліть. Рухатися вперед колишніми темпами надзвичайно важко, це вимагає від польських політиків великої мобілізації зусиль і напруженої роботи. Політикам значно легше вказати на когось і зробити його винним у всьому, ніж чесно сказати суспільству, що треба довго, дуже багато і вкрай напружено працювати. Тут українці виступають просто зручними, як декому в Польщі хибно здалося, «хлопчиками для биття». Нарешті, у зв’язку з явним відставанням Польщі від країн Заходу, і особливо Німеччини, здолати яке в найближчому майбутньому не дуже реально, у багатьох поляків сформувався певний національний комплекс. Спроба накинути українцям своє бачення історії може бути спробою полікувати цей комплекс за наш рахунок. Такі заяви свідчать про недалекоглядність політиків, можливо, в дитинстві вони прогулювали уроки з історії».

Політолог вважає, що польські політики спробами накинути українцям своє бачення історії повертають їх від мрій про братерство до реальності, в якій є національний егоїзм, зверхність і нехтування історичними уроками. Останнє особливо дивне, тому що поляки із запалом вивчають свою історію, у Польщі видають чимало хороших історичних праць. «Схоже, політики люблять більше міфологічну історію, ніж реальну, — зазначив О. Палій. — Тому що чимало польських політиків ладні бездумно повторювати ті ж помилки, які привели Польщу від статусу найсильнішої держави Європи в XVI ст. до цілковитого державного самознищення у XVIII ст. Поляки XIX ст., серед яких розвинулося українофільство, та й маршал Пілсудський у ХХ ст., дуже добре усвідомлювали ці помилки. Від наших конфліктів з Польщею завжди вигравала Москва, яка часто й розпалювала їх, і це абсолютно очевидно. Можливо, нинішні польські політики вважають, що завдяки американським солдатам і комплексам «Петріот» на своїй землі Польща стала настільки захищеною, що вже може повторювати старі помилки і наступати на старі граблі. Це сумно, бо підтвердить тезу, що «історія вчить, що нічого не навчає». Серед фактично всіх українців справді нині цілком зникла будь-яка полонофобія. Ми готові сприймати поляків «з чистого аркуша», а Польщу — відірвано від нашого спільного драматичного минулого, яке, до речі, було не лише негативним. Згадаймо Тараса Шевченка, його вірш «Полякам»: «...Магнати нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили. Подай же руку козакові і серце чистеє подай! і знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай».

«Мабуть, було б не зовсім правильно з нашого боку вимагати від Польщі змінити їхній національний гімн «Єще Польска нє згінела», в якому є, наприклад, глорифікація польського воєначальника Стефана Чарнецького, відомого геноцидними діями проти українців — убивством всіх жителів низки міст України. Ми можемо лише сподіватися, що поляки шанують його не за це», — сказав О. Палій.

Рецепт історичного порозуміння з Польщею, на думку політолога, дуже простий: «і українці, і поляки мають, відповідно до християнських принципів, відкинути насильство проти беззбройних цивільних, байдуже з якого — з одного, і з другого боку. Також обидві сторони мають визнати право кожного народу на власний погляд на історію. Тоді це буде справді величне подолання наслідків нашого непростого минулого, а не приховування його під поріг».

Для поляків, які живуть в Україні такі заяви польських політиків також незрозумілі. Скажімо директор Центру польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську Мар’я Осідач, до якої ми звернулися з проханням прокоментувати заяви польських політиків, зазначила: «Звісно, заяви, які лунають по обидва боки, нас непокоять. Однак це не має вплинути на роботу, яку ведуть громадські організації нашого типу. У нас незмінні статутні завдання — окрім забезпечення розвитку польської громади в Івано-Франківську, ми працюємо задля стимулювання дій, спрямованих на активізацію громадськості та підвищення рівня культурного і суспільного життя, проводимо заходи, які сприяють взаєморозумінню між поляками й українцями. Організовуємо навчально-інтеграційні обміни польської та української молоді для покращення взаємних контактів і зв’язків. Заохочуємо та стимулюємо молодь залишатись в Україні й тут будувати краще майбутнє для себе та країни загалом.

Центр польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську діє вже понад чотири роки і за весь цей період може похвалитися позитивною та активною співпрацею з владними структурами міста та області. Завжди можемо розраховувати на підтримку та допомогу, представники влади відвідують окремі заходи, підкреслюючи цим розуміння та співпрацю.

Попри випадки, які неодмінно негативно впливають на дружні відносини між нашими країнами, саме громадські організації, що працюють у площині польсько-української співпраці, повинні зміцнювати побудовані мости у сфері культури та мистецтва, науки й освіти, підприємництва і бізнесу, політики та дипломатії зокрема».

Координатор проектів Центру польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську Анджей Леуш у розмові з журналістом газети «Галичина» сказав, що справді останнім часом спостерігає загострення польсько-українських відносин, гостріші коментарі щодо історичної тематики. На його думку, дуже важливо, аби в локальних середовищах, наприклад, між поляками, які проживають в Івано-Франківську, і українцями був діалог. Будувати такий діалог шляхом впровадження різноманітних проектів (і культурних, й історичних) намагається Центр польської культури та європейського діалогу, розповів пан Анджей. І як приклад такої праці назвав наукову конференцію українських і польських істориків, присвячену суспільним та національним змінам ХIХ — першої половини ХХ ст. Станиславова і Станиславівщини, яку було спільно організовано Центром польської культури й Прикарпатським національним університетом ім. В. Стефаника. 

За словами Анджея Леуша, під час конференції українські і польські історики гостро дискутували, проте за їхніми словами крилися конкретні факти. На його думку, такі дискусії згодом переходять у діалоги, історики підтримують контакти, оскільки досліджують одні й ті ж питання. Все ж Анджей Леуш зазначив, що останні заяви політиків обох країн спостерігає із занепокоєнням. На його думку, вони можуть шкодити добросусідським відносинам, які будувалися протягом років. Поляк Анджей Леуш живе в Івано-Франківську, недавно він тут одружився з дівчиною, яка має польське коріння. Анджей Леуш не спостерігає в Івано-Франківську антипольських настроїв, ба більше, він пов’язує з цим містом своє майбутнє. У нього викликає занепокоєння те, що заяви з вищого рівня можуть впливати на стосунки між людьми. і дуже хотів би, щоб відносини між Польщею й Україною були добросусідськими. Він вважає, що історичні питання не потрібно переносити у політичну площину, оскільки історією мають займатися історики.

Анджей Леуш звернув увагу, що дуже важливими для налагодження культурного діалогу між українцями і поляками є проекти молодіжного обміну. Він розповів, що влітку 20 іванофранківців поїхали у Краків, де обмінювалися думками з польською молоддю, говорили про громадянське суспільство, торкалися й історичної тематики, а відтак ті поляки, з якими вони спілкувалися в Польщі, побували в Івано-Франківську, де відбулася аналогічна зустріч. «Важливо, аби був діалог між молодими людьми, щоб вони пізнавали одне одного через важкі моменти історії», — підкреслив Анджей Леуш.

 

 

 

Мені подобаєтьсяіншого користувача це сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші публікації тематики

Вклонилися полеглим за Україну

15:03 22 травня 2018 року|Роман ІВАСІВ

Гідроанексія Придністров’я

14:46 01 лютого 2018 року|Василь МОРОЗ

Зміни грядуть системні

13:41 25 січня 2018 року|Михайло ПОСІЧАНСЬКИЙ

Міст суперечностей

12:17 28 листопада 2017 року|Юрій КРИВЕНЬ

«Смерічці» урвався терпець

15:16 31 серпня 2017 року|Ігор ЛАЗОРИШИН

Коли мовчання — не золото

16:24 01 серпня 2017 року|Ігор НИКОРОВИЧ

Град — як тенісний м’ячик

11:33 27 липня 2017 року|Ярема СРІБНАК

Вірити в перемогу

15:05 11 липня 2017 року|Роман ІВАСІВ

Через воду зупинився потяг

10:58 08 червня 2017 року|Я. С.

На Долинщині «забила» нафта

14:48 25 травня 2017 року|Я. С.