Сьогодні — Всесвітній день дитини, тобто день спільних дій в інтересах дітей. 1989 року була прийнята й відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюція Генеральної Асамблеї ООН — Конвенція про права дитини. Україна вперше за  багато років на державному рівні визнала опікунство, усиновлення та створення дитячих будинків сімейного типу найбільш бажаною формою виховання. Завершується 2008-й — рік національного усиновлення. Про проблеми і здобутки в цій важливій справі розмовлятимемо із заступником голови ОДА Василем Гладієм.

— Василю Івановичу, через кілька днів у столиці відбудеться Форум національного усиновлення.  Хто братиме участь у Форумі? Яка його основна мета?

— Туди поїдуть делегації від служб у справах  дітей, соціальних служб, управлінь освіти, працівники  інтернатних закладів, найвищі посадовці, а також люди, котрі взяли  опікунство, усиновили дітей або ж створили дитячі будинки сімейного типу. Це свідчитиме про позитиви у цій справі. Адже на сьогодні ставиться єдине завдання: такі поняття, як школи-інтернати мають практично зникнути через три-п’ять років. Ми визнаємо пріоритет за сімейними формами виховання дітей. Нині актуальна така теза: ефективність роботи керівників інтернатів визначається кількістю усиновлених дітей. Обласна ж адміністрація, районні та міські влади займаються соціальним супроводом дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування від виявлення їх та надання їм такого статусу і до досягнення дитиною 18-річного віку. І всі наші зусилля ми максимально спрямовуємо на сімейні форми виховання. Мусимо дати дитині шанс отримати сім’ю.

— Така постановка питання створює, певно, соціальну напругу серед  працівників інтернатних закладів. Чи не так?

— Маємо такий конфлікт. Не можна говорити, що його не існує. Це буде неправда. Може, є якась боязнь: «Ми залишимося без роботи». Однак нині завдання ставиться однозначно: всі інтернати, які є, в майбутньому повинні  перестати функціонувати. Їх не будуть перепрофільовувати, вони залишаться як позашкільні заклади. Я  не можу тепер сказати, що  забезпечимо всіх на 100 відсотків роботою. Зрозуміло, що треба буде вирішувати питання працевлаштування людей і ми це будемо робити. Скажу одне: коли відбувається таке реформування у галузі освіти, тим більше, коли йдеться про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, мусимо відмежовувати це від проблеми соціального захисту населення. Якщо ми визнаємо пріоритетність сімейних форм виховання, то іншого шляху у нас просто немає. Мусимо йти цим шляхом і вже по дорозі вирішувати всі проблемні питання.

— Василю Івановичу, нині не рідкість, коли землю біля інтернатів частково продають. Хто відповідає за те, аби  та земля не стала приватною?

— Перше. Аби таких моментів не виникало, будинки-інтернати повинні виготовити документи на право власності на землю. Для  обласних інтернатних закладів ми виділили на це кошти. Друге. Якщо вже таке трапилось, треба розглядати проблему в кожному конкретному випадку. Якщо є орган місцевого самоврядування, який прийняв таке рішення, треба подавати до суду і визнавати акти недійсними. Може бути й таке, що є лише рішення, а немає акта. Треба розбиратися,  і ми будемо йти до цього.

— Яка ситуація з опікунством, усиновленням на Прикарпатті?

— В області є 326 330 дітей, 1 576 з них — сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. 1 274 перебувають під опікою, що становить 80,5% і є одним з найвищих показників в Україні. На сьогодні 326 дітей перебувають в інтернатах. Сформовано єдиний банк даних на всіх дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, а також тих, які опинилися в складних  життєвих обставинах. За рік, за даними на
1 жовтня, в області було усиновлено 25 дітей. Важливо, що 20 — громадянами України і тільки п’ятеро — іноземцями. На сьогодні в області створено 48 прийомних сімей, в яких  виховуються 63 дітей, та два дитячі будинки сімейного типу, в яких 11 дітей. Наприклад, два роки тому в області було лише дві прийомні сім’ї і жодного дитячого будинку сімейного типу.

— Чомусь працівники сиротинців інколи переконані, що дитині-сироті жити за кордоном буде краще. І ми стаємо свідками незаконного вивезення маленьких українців за кордон. Пригадався недавній випадок у Чернівцях...

— Цей рік — рік національного усиновлення, тобто ми повинні робити все від нас залежне, аби дитина пішла в українську сім’ю. Для цього законодавство відводить  певні терміни. і лише тоді,  коли Служба у справах дітей усе зробила і не досягла бажаного результату, вона має право запропонувати усиновити цю дитину іноземним громадянам. Але у нас сьогодні в області є велика кількість тих людей, котрі хотіли б усиновити дітей.
 

— Згідно з українським законодавством розгляд справи про усиновлення нині розглядається в судовому порядку. За даними  соціологічного опитування, яке провів державний інститут сім’ї та молоді серед усиновителів, більшість зазначила, що судове засідання завдає найбільшого травмування на шляху до мети. Як, на Вашу думку, чи варто відмінити судове засідання?

— Я вважаю, що це дуже важлива справа, тому повинна залишитися саме така процедура, яка  виписана в законодавстві. З другого боку, ці справи мусять  розглядати першочергово, у стислі терміни.

—Ви сказали, що в нашій області існує велика кількість людей, які хочуть усиновити дитину і чекають на це.  Для цього область налагоджує співпрацю з південними та східними регіонами, де дітей-сиріт набагато більше. А як бути сиротам, котрі вже не діти, тобто сягнули 18-ліття?

— У нашій області в Калуші діє соціальний гуртожиток для таких дітей. Там добрі умови. Для багатьох сиріт він може бути  реальною підмогою. Там їм допомагають у працевлаштуванні, що надзвичайно важливо, вони отримують соціальний супровід. Однак я погоджуюсь, що багато з них і там не розв’язують усіх своїх проблем.

— І найважливіша, як вони самі кажуть, — це брак житла і те, що заробити самотужки на нього їм не під силу.

— Звичайно, ми це питання обговорювали і зійшлися на тому, що треба допомогти  їм вирішити цю проблему. Якщо дитина-сирота повнолітня і не створила ще своєї сім’ї, а житло те тимчасове, вона потребує нашої допомоги. Я згідний, що має право на існування і така програма, якої наразі немає.  Я вважаю, що нині треба ставити питання так: допомагати тим, хто готовий працювати й отримати цю допомогу. Бо буває й таке. Я питаю людину, якій 21 рік: «А де ти працюєш?». Він не працює, бо вважає, що держава повинна йому допомагати. Я думаю, знаєте, яка б тут могла бути допомога? Кредит на придбання житла: тристороння угода — банк, держава, особа. Бо якщо просто дають, то людина не цінить цього. Мусять бути умови: кредит, він може бути безвідсотковий. Тобто людина сама мусить прагнути змінити своє життя. А держава мусить у цьому їй допомогти. Бо споживацьке ставлення до життя, яке формують  інтернати, це недобре. Чому ми сьогодні мусимо вирішувати і такі проблеми — брак у сиріт житла? Бо вони у нас нині є.  Але ще трошки — і вони зникнуть. Бо дитина піде в сім’ю, не буде інтернатів, а держава буде виділяти гроші, але на дитину. Є формула: гроші ходять за дитиною. Тобто фінансувати  не заклад, а дитину. Ви згадали про програму «Зігрій любов’ю дитину» (програма забезпечення житлом родин, де виховують десять і більше дітей. —  Авт.). Ми будуємо дев’ять будинків, практично всі вже готові. Недавня моя поїздка була на Рожнятівшину, там зводимо дім для двох сімей. Я питаю людей: «Коли б ви хотіли новосілля?». Люди кажуть саме тоді, бо у нас храм чи народилася наша донька. Одні люди сказали, що 25 років тому у них було весілля. І ми йдемо їм назустріч.