Теперішня школа у Княжолуках складається з трьох приміщень, які побудовано в різний час — у 1925, 1956, 1975 роках, тому на новий сучасний навчальний заклад, як зізналися жителі села, чекають уже протягом 25 літ. Потребу в новій просторій школі пришвидшує демо­графічна ситуація, яка є доволі втішною, щороку у Княжолуках народжується близько 70 немовлят. Та вже й нині школярів, які гризуть граніт науки у дві зміни, налічується аж 450. Першу чергу майбутньої школи, наріжний камінь якої вже заклали, заплановано на 340 учнів. Будівництво нової школи вирішило б інші проблеми, зокрема відсутності дитячого садка в селі, адже його можна було б організувати у приміщенні старої. Керівники області й району запевнили діток, їх батьків та вчителів, що входини відбудуться вже наступного року 14 жовтня, на Покрови.

Святкова першовереснева лінійка за участі керівників області й району відбулася і на подвір’ї новозбудованої Мислівської школи I ступеня. Її будівництво розпочалося ще за першої каденції Михайла Вишиванюка 2003 року і завершилося через сім років завдяки інвестиційним коштам та за сприяння влади. «Відкриття цієї школи означає, що життя в мальовничому невеличкому селі Мислівці триває і село буде розвиватися, бо в народі кажуть: є школа  — є життя, є село», — зазначив голова ОДА.

«Демографічна ситуація села непроста, — розповідає сільський голова Шевченкова (село Мислівка територіально входить до Шевченкова. — Авт.) Іван Чудик, — бо умови життя важкі, потрібно створювати робочі місця, щоб молоді люди не тікали на заробітки, а залишалися тут. Цього року в перший клас пішло шестеро дітей, 25 навчатимуться у новій школі, хоча розрахована вона на 60. Ця школа мусила бути в селі, хоча й нерентабельна вона».

Урочистості у Мислівській школі були традиційні: багато музики та квітів, кумедні віршики з уст «першачків», патетичні слова, багато радості. 1 вересня — все ж є святом, яке стосується всіх — квіти дарували теж усім, і не лише вчителям. Високоповажні гості свята Михайло Вишиванюк та Ігор Олійник красиві букети, які отримали з рук наймолодших школярів, передарували представницям старшого покоління, районна влада услід за ними зробила те ж саме. А після перерізання стрічки та оглядин новобудови вирушили на наступні входини.

День народження ще однієї школи на 198 учнівських місць відсвяткували у Вишкові, її будівництво розпочали 2004 року, теж за каденції нинішнього голови ОДА. Свято вийшло подвійним, адже збіглося з 50-літнім ювілеєм попередниці новобудови — Вишківської школи I-III ступенів.

Упорядкування у школі ще триватиме, але основне — 112 вишківських учнів вивчатимуть теореми та вірші уже в новому сучасному приміщенні за новими партами, які, до речі, випробували на міцність Михайло Вишиванюк та Ігор Олійник.  

В області ще є що будувати, зокрема, як зазначив голова ОДА, треба звести майже 50 шкіл. Виконати такий проект можна за п’ять років — за умови об’єднання зусиль на всіх рівнях влади та громади. Зокрема на Долинщині є ще ряд об’єктів, які потребують фінансових вливань на завершення будівництва, — шкіл у селах Белеєві та Витвиці, наголосив голова Долинської РДА Петро Шкутяк.

«Все залежить від того, як ми організуємо роботу. У нас є фінанси, у нас є все, лише потрібно чіткої організації бажань.  Ми можемо здавати десять шкіл за рік», — запевнив Михайло Вишиванюк. Голова обласної ради Ігор Олійник наголосив, що повинна бути певна система в освіті: «Основне — це захистити дитину: перше — дати їй шанс здобути знання, друге — дати шанс, щоби дитина була здоровоюѕ Для нас дуже важливо, щоб був стабільний розвиток у державі, і лише за такої умови можна вирішити багато соціальних питань».

Необхідність такої розмови доповідач пояснив тим, що на засіданні президії ради не було належного розуміння важливої справи, яку ініціює облдержадміністрація. А заступник голови облради Остап Дзеса висловився гостріше: «Було несприйняття угоди!». Він також зробив припущення, що у понеділок на сесії буде складно проголосувати її через неявку частини депутатів.

На дні депутата особливий інтерес присутніх викликали й законодавчі небезпеки, які підстерігатимуть учасників місцевих виборів, якщо Верховна Рада не спроможеться вчасно усунути їх. Про це говорив голова ОО Комітету виборців України Юрій Лисюк. Судячи з реакції учасників зібрання, їм найбільше сподобалася стаття, яка не забороняє робити подарунки виборцям на суму не більше 40 гривень. Ці гроші було відразу переведено в матеріальну площину з певним колоритним забарвленням. Мовляв, буде нагода купити зайвий голос «за два кіло­грами гречки».

За угодою з урядом

Івано-Франківщина сподівається на системну модернізацію

Проект угоди між ОДА й Кабміном про співпрацю задля регіонального розвитку Івано-Франківщини вдалося вже погодити у 15 причетних до тієї справи столичних відомствах. Про це повідомив заступник голови облдержадміністрації Ігор Зварич на вівторковій колегії ОДА. Колегія винесла той документ на розгляд сесії обласної ради, а також є сподівання, що наступного тижня його схвалять — затвердять на засіданні уряду.

Судячи зі слів І. Зварича, та угода, якщо її вдасться здійснити, стане певною віхою в соціально-економічному розвиткові регіону. Адже її пріоритетним напрямом обрано реструктуризацію промислового комплексу та підвищення екологічної безпеки нашого краю. Йдеться в ній і про активізацію пошуково-розвідувального буріння задля недопущення надзвичайних ситуацій на території коломийської газоносної площі та нарощення обсягів видобутку вуглеводнів.

Ще одним важливим пунктом передбачено розбудову й модернізацію транспортної інфраструктури. Зокрема в області мають пролягти нові автомагістралі — в обхід Болехова, Рогатина, селища Заболотова й обласного центру. Не забули автори угоди й про модернізацію міжнародного аеропорту в Івано-Франківську. Точніше, мова йде про летовищну смугу, яка залишатиметься й надалі в державній власності. Її планують осучаснити настільки, щоби вона могла приймати й важкі транспортні літаки (вагою до 600 тонн). По суті, як зауважив голова облдержадміністрації Михайло Вишиванюк, то має бути будівництво нової смуги завдовжки 3,7 км.

В аеропорту також збудують новий вантажний термінал. А в самому Івано-Франківську постане відповідний державний центр, який поєднає транспортні потоки, що перетинають західний кордон нашої держави, з такими самими автошляхами на інших кордонах країни. Завдяки угоді, як підкреслив І. Зварич, чи не вперше за весь час існування закону про гірські населені пункти можна буде сподіватися й на фінансування робіт з упорядкування гірських доріг…

Загалом в угоді накреслено чимало перспектив, що вкупі з заходами, передбаченими в інших державних програмах, дають уявлення про наміри системно модернізувати головні напрями життєдіяльності регіону.

Василь МОРОЗ.

Юрій Лисюк, голова Івано-Франківської обласної організації «Комітет виборців України»:

— Збільшення кількості членів ТВК від 15 до 18 — поступ у бік демократизації виборів. Але, як і раніше, більшість голосів у переважній кількості територіальних комісій будуть контролювати парламентські партії. І в разі виникнення суперечок або конфліктних ситуацій голосування, ймовірно, буде відбуватись на користь партій коаліції. Такі приклади вирішення суперечок були на виборах президента України 2010 року.

Також принцип жеребкування при визначенні партій, що додатково ввійдуть до тервиборчкомів, призведе до ще однієї складності і конфліктів при формуванні територіальних виборчих комісій. 

Ми вітаємо скасування норми, яка обмежувала доступ до виборів партіям, що зареєстровані менше як за рік до виборів. Але норма, яка покликана надати складному і суперечливому законодавству ознак плюралізму і рівного доступу до участі у виборах, призведе до значного збільшення навантаження на ТВК.

Отож зміни в Законі України «Про вибори депутатів Верховної Ради, Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» прийнято під тиском громадськості і міжнародних організацій. Але ці зміни суттєво не полегшують виборчий процес і принципово не впливають на ті обмеження й небезпеки, які за­кладено в законі.

Незалежний експерт Василь Марчук, доктор історичних наук, професор, академік Української академії політичних наук:

— Внесені 30 серпня Верховною Радою поправки до законодавства про організацію місцевих виборів є на часі, однак хочу виділити кілька аспектів.

По-перше. Чому в Україні стало правилом вносити зміни до виборчого законодавства  під тиском громадськості якщо не напередодні виборів, то в най­останніший можливий момент? Це наштовхує на думку, що ми прагнемо демократизувати виборче законодавство під окремі політичні суб’єкти. Однак із такими підходами до справжньої демократії ще далеко.

По-друге. Як  правило, Верховна Рада у виборчому законодавстві керується прийняттям напівзаходів. Щодо скасування так званого вікового  цензу для партій. Позитив — молоді політичні партії зможуть брати участь у виборах, однак деякі з них неминуче зіткнуться з кадровим дефіцитом, тому що елемент дестабілізації та дезорієнтованості, внесений після прийняття закону, зробив свою справу — партійні осередки уже встигли розпочати переговорний процес з партіями-конкурентами.

По-третє. Попри величезну кількість політичних партій в Україні участь громадян у них незначна. Збереження норми про те, що висувати кандидатів у ради та на посаду мерів зможуть лише місцеві осередки партій, істотно обмежує права тих громадян, які не хочуть бути членами партій, але претендують на входження до місцевих органів влади. Думаю, що цим сильно принижують місцеву еліту, місцевих відомих людей, які популярні серед виборців, однак з моральних та етичних міркувань і з точки зору порядності не можуть бути членами нинішніх політичних партій.

По-четверте. Багато питань залишилось неврегульованими. Приміром, парламентарі не ліквідували суперечливі норми законодавства, зокрема високі повноваження територіальних виборчих комісій. Залишилося невирішеним питання з політичною агітацією. Залишено також систему голосування за закритими партійними списками, хоча суспільство вимагає відкритих списків.

І найбільш значимий аспект виборчого процесу це те, що практично буде неможливо оскаржити результати голосування.

Життя цього безстрашного тиранопоборника стало, мабуть, ще за його життя, мірилом моральности, людяности, чесности, патріотичности та українськости для сучасного йому і наступних поколінь українців. Стус як рентген донині просвітлює весь український організм і показує його ракові пухлини. І це всупереч етимології його прізвища, яке в поліському діялекті означає ледащо. Як відомо, Стус постійно носив при собі в зоні книжку «Словник поліських говірок» і там знайшов тлумачення свого прізвища, через що товариші часом піджартовували над ним.

Якось в останній рік свого життя в Кучино В. Стус, який народився на саме Різдво Христове, але мама, побоявшись, вписала його в документи шостим, запитав теолога-самоучку Семена Покутника:

— А що то є чоловікові — народитися на таке велике свято?

— Це додаткова ласка Божа, щастя, — сказав дід. — Але кому багато дається, з того багато й спитається.

Від 1972 року, коли суд, диригований компартійними та каребістськими структурами, виніс йому нещадний вирок, й до дня загибелі в 1985 році Василь Стус провів на волі лише вісім з половиною місяців — з кінця серпня 1979 року по травень 1980-го. Рідні востаннє бачили його живим навесні 1981 року. Це було платою за безкомпромісність.

Очевидно, Стус чітко розумів своє суспільне призначення і йшов до свого трагічного фіналу прямою дорогою, будучи безпощадним і до режиму, і до рідних, і до себе… У 1980 році дружині й синові Дмитрові дали побачення з ув’язненим Василем Стусом, але влаштували, як згадував пізніше Дмитро, «підкреслено фашистський шмон», особливо жінці. Та під час побачення про це розповіла чоловікові. І він почав її страшенно лаяти, мовляв, побачення не варте того, щоб так принижуватися: «Я йду сюди, щоб не було приниження, а ти оце принижуєшся». У 1984 році, коли рідні ув’язненого поета знову приїхали на побачення, що мало бути вже останнім, В. Стуса повернули з КПП, тому що він не міг погодитися на брутальний обшук.

Таким безкомпромісним, бойовим українцем він був від самих початків. 8 грудня 1962 року Василь Стус, тоді шкільний вчитель української мови у Горлівці на Донеччині, разом із приятелем-вчителем Василем Шиманським зайшли до місцевої робітничої їдальні. Шиманський, який стояв першим, попросив:

— Дайте мені, будь ласка, на перше — борщ, на друге — шніцель із картопляним пюре та компот.

Літературна українська, посилена західним акцентом, роздратувала якогось підігрітого спиртним шахтаря. Додавала хоробрости й належність до великого шахтарського гурту, від якого всією їдальнею розходилися винні випари.

— Ти шо, падла, па-нашєму ґаваріть нє умєєшь? Шо ти лєпєчєш: «Дайтє на пєршє», «Дайтє на другє»... Ти шо, сука, по-челавєчєскі ґаваріть не умєєш?.. А мнє плєвать, шо ані учітєля. Нє убілі етіх бандєровцев в сорок пятом, так сєйчас дабйом!

На це Стус розвернувся, хапнув того «чєлавєка» і аж підняв догори. Як згадував про той випадок Шиманський, Стус, який ніколи не кричав, і тоді не крикнув, а лише з гнівом голосно сказав:

— Замовчи, негіднику, бо ви­швирнемо тебе геть з їдальні!

На це підбігли помірковані шахтарі, забрали свого любителя «общєчелавєчєскаво», і тим усе закінчилося.

Іншого разу того ж Шиманського, який жив зі Стусом у шахтарському гуртожитку, обікрали, залишивши без грошей, радіоприймача, спортивного костюма… Стус, дізнавшись про це, вимовив тільки: «Негідники! Сьогодні я розберуся з ними». Хоч обидва саме того ж дня мали їхати до батьків Стуса святкувати День шахтаря, Стус вперто вирішив дочекатися співмешканців. Увечері, коли ті прийшли з другої зміни, він сказав товаришеві, аби той вийшов у коридор. Що він там говорив, Шиманському було невідомо. Але на ранок усе його пропале майно і гроші були на місці. Один із співмешканців після того терміново розрахувався з шахти і виїхав.

Кожен, кому добре відомо про волячу українську терплячість і поступливість, мабуть, подивується з людської й громадянської мужности Стуса. Стільки впертости, жорсткости, бойовитости, що стало б на десяток людей… Сам же Стус казав про український характер: «Не люблю південної чутливости».

Він таким же безкомпромісним був і в ув’язненні. У зоні, де в’язням-українцям чи не найбільше дошкуляли землячки, зросійщений наглядач Новицький, родом із Донеччини, якось зробив абсолютно безпідставне зауваження Василеві Стусу. І гидливо так дивиться на в’язня, перекочує слину в роті, здається, от-от плюне. Стус тримав викрутку в руці й нічого на це не сказав. Пізніше, коли трохи за­спокоївся, викликає Новицького і каже: «Новицький, я дурний, у мене в руках була викрутка». Новицький у відповідь: «Я понял, Стус».

Коли Василь Стус вступав до Гельсінської спілки, до нього прийшов хтось із знайомих і довго вмовляв, щоб не робив цього. Стус на те сказав: «Розумієш, наша нація така, що чести і гідности не має, І має бути хтось, хто мусить мати прапор чи бути хоч і маленьким, але символом. Якби був хтось інший, я б писав вірші. А ти підеш?» Про це ж Стус писав 1983 року в нотатках під назвою «З таборового зошита»: «Голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». А слово з ділом у Стуса не розходилося…

Чи засуджував Стус тих, хто не міг бути таким, як він сам, безкомпромісним борцем і колабораціював з комуно-російським режимом, чи просто ховався в тінь? Хоч після «покаянної» заяви Івана Дзюби в 1973 році (який, до речі, і після «каяття» виступав на захист неправедно заарештованих, підписував листи протесту), Стус якось на пересічну статтю того в журналі «Вітчизна» сказав: «Крейсер у калюжі... Бідний Іване, що з тебе зробили...», але коли хто-небудь надто критично говорив про «покаянну» Дзюби, Стус зупиняв: «Не знаєте ви, чого він зазнав під час слідстваѕ У мене язик не повертається осудити його. А хто тут не побував — той нехай про це й пискнути не сміє».

Але в той же час політичної гнилости Стус категорично не сприймав. У листі до Б. Гориня, характеризуючи українську інтелігенцію, він писав: «Нічні полюції замість діянь — це наше». А трохи нижче: «Всякий (навіть український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків».

У герці з нелюдяною комуністично-московською системою нонконформіст і максималіст Василь Стус програв битву, але виграв війну. Бо система вже за шість років після його смерти розвалилася, а Стуса й через століття згадуватимуть як одного з її могильників й українського світоча. Навіть попри те, що торік донецькі малороси й приблуди зі сходу відмовилися дати ім’я Стуса Донецькому університету, в якому той навчався.

Про якісь офіційні заходи з приводу 25-х роковин загибелі Василя Стуса вчора не було відомо. Це і не дивно. Нинішня «регіональна» влада зовсім не схильна до сентиментів стосовно української мови та українськомовних українців. А тим часом син великого правдоборця Дмитро Стус увійшов до Громадської гуманітарної ради, яку очолює представник того ж антистусівського Донецька В. Янукович. Навіть згідно з указом Президента став членом комітету з Нацпремії ім. Тараса Шевченка. Згодом же при­йшов вітати гаранта з 60-ми уродинами…

  А чого дивуватися? Хіба Стус гірший від тих прикарпатських патрійотів, які, як на базарі, недавно торгували своїми зайнятими й обіцяними посадами, коли треба було голосувати за прийняття заяви облради із засудженням «харківських угод» Януковича з Медведєвим?

Громадянин М. переховувався від правосуддя впродовж восьми років. Увесь цей час робота зі встановлення його місця знаходження не припинялася. Завдяки оперативно-розшуковим заходам було отримано інформацію про перебування підозрюваного у вбивстві на території однієї з іноземних держав. В результаті проведеної спецоперації М. затримано.

Нагадаємо, що заступника голови Івано-Франківської ОДА, керівника обласної парторганізації СДПУ (о), кандидата в депутати Верховної Ради України Миколу Шкрібляка було вбито 29 березня 2002 року, за день до виборів, 18 пострілами у під’їзді власного будинку в центрі Івано-Франківська. Управління СБУ в області за фактом убивства порушило кримінальну справу.

Слідство встановило, що у злочині брали участь чотири особи. Замовив і організував терористичний акт з метою залякування населення та перемоги на виборах до Верховної Ради України інший кандидат у депутати по одномандатному виборчому округу — бізнесмен з м. Надвірни І. Тимчук, відомий у кримінальних колах за прізвиськом Рукавичка.

Усвідомлюючи, що законним шляхом не зможе досягти бажаного для себе результату на виборах, при­значених на 31 березня 2002 року, Тимчук замислив фізично усунути лідера виборчих перегонів. Для цього підібрав через свого знайомого жителя Києва С. Позднякова ще двох виконавців злочину, один з яких прибув до Івано-Франківська з вогнепальною зброєю калібру 9 мм та набоями до неї. Організатор злочину забезпечив співучасників двома квартирами в Івано-Франківську, придбав автомобіль, засоби зв’язку та фінансував вчинення злочину в сумі 25 тисяч доларів США.

На цей час Тимчук та Поздняков відбувають довічне ув’язнення. У 2004 році Апеляційний суд Чернівецької області визнав їх винними у злочинах, передбачених ч. 3 ст. 27 КК України (організація вбивства), ч. 5 ст. 27 КК України (пособництво у вбивстві) та ч. 3 ст. 258 КК України (терористичний акт, що призвів до загибелі людини).

Для затриманого 22 серпня третього співучасника вбивства М. Івано-Франківський міський суд обрав запобіжний захід — тримання під вартою. Найближчим часом кримінальну справу стосовно нього Управління СБУ в області передасть до суду. Поки що на волі поза межами України перебуває четвертий учасник злочину, однак є всі підстави вважати, що і йому не вдасться уникнути покарання.