Авторські статті
22 червня 2017 року.

Володимир, князь Галицький:

господар, політик, дипломат, полководець, державний стратег (1104—1153 рр.)

Віктор Ідзьо

 У першій чверті ХII ст. династія князя Ростислава Володимировича, який отримав у спадкове володіння Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Галицьке та Берладське князівства від свого діда, великого київського князя Ярослава Мудрого, політично та економічно об’єднала ці державні утворення в досить могутню державу. Ця прикарпатська держава, Велика чи Біла Хорватія, сконцентрувалась навколо міста Перемишля, який у IХ—ХI ст. був політичним, торгово-економічним та культурно-релігійним, єпископським центром усіх цих великих одноетнічних територій від Сяну до Дністра. 

 

Європейські джерела наголошують, що уже першого руського князя Ростислава Володимировича Перемишльського, який розгромив польські й угорські війська і тим самим зняв усі претензії сусідніх володарів на Прикарпатсько-Подністровські землі, європейські джерела титулували: «DUX RUTENORUM» — князем руським, а його сина, наступного перемишльського князя Рюрика Ростиславовича — «DUCES RUTENORUM» — герцогом Русі. Наступного володаря — князя Володаря Ростиславовича за з’єднання Прикарпаття з Подністров’ям європейські джерела титулують «KОNIG RUTENORUM», «REX RUTENORUM» — князем, королем Русі. Наступного правителя — князя Володимира Володаревича Галицького, про якого й піде далі мова, за об’єднання Прикарпаття та Подністров’я в одне князівство титулували «великий князь Галицький».

За свідченнями історичних джерел, князь Володимир Володаревич був законним сином перемишльського князя Володаря Ростиславовича та невідомої на ім’я дочки великого поморського князя. Точної дати його народження джерела нам не подають. Однак знаємо, що у 1122 році князь Володимир Володаревич був повнолітній, оскільки організував похід із батьковим полком на Польщу. В цей час йому могло бути близько 25 років. 

Джерела, однак, фіксують точну дату його одруження з угорською принцесою Софією. Це 1132 рік. З угорських і татищевських джерел відомо, що угорська принцеса Софія, майбутня дружина князя Володимира Володаревича, народилася в 1098 році. Як наголошував київський дослідник Л. Махновець, вона була дочкою угорського короля Коломана (Кальмана-книжника) від першого шлюбу, сестрою угорського короля Стефана (іштвана II) і зведеною сестрою Бориса, сина княжни Євфимії Володимирівни.

Таким чином, на час одруження князеві Володимиру Володаревичу було близько 30 років. Якщо за дату народження Володимира взяти 1098 рік, хоча ряд інших дослідників вважає ним 1104-й, то він був приблизно в одних роках зі своєю дружиною, угорською принцесою Софією Коломанівною. Тоді певною мірою стає зрозуміло, чому в нього народився тільки один син Ярослав.

 історики вважають, що угорська принцеса Софія була дуже освіченою, знала багато іноземних мов, оскільки була дочкою найосвіченішого угорського короля на прізвисько «Кальман-книжник». Власне Софія як посаг привезла з собою в Перемишль до свого чоловіка князя Володимира кирило-моравське Євангеліє IХ ст. з бібліотеки великоморавських князів, яку захопили прийшлі угри. Євангеліє було в бібліотеці її батька короля Коломана. 

В історичній науці це Євангеліє відоме як Галицьке, воно датується за першим записом у ньому — 1144 роком. На нашу думку, це Євангеліє було перевезено з Перемишля у нову столицю Галич 1144 року. 

Отож князь Володимир Володаревич народився не пізніше 1098 року, а на час смерті в 1153-му йому було близько 55 років. Це був ще не старий князь, господар, полководець, політик, як наголошують літописи: «В час раптової смерті у 1153 році князь Володимир Галицький був у розквіті сил». 

Після визволення батька Володаря князь Володимир весь час проводив у походах на Польщу. Війна загартовувала його, додавала досвіду. Він зростав хоробрим воїном, який подавав приклад усьому своєму війську. Водночас, воюючи з Польщею, спираючись на Угорщину, князь Володимир Володаревич перебирав досвід політичного улаштування Польщі, Угорщини, одночасно ставав політиком європейського масштабу. Поряд була, окрім Польщі, Угорщини, і Чехія, на політичне улаштування якої, як вважав дослідник і. Лінніченко, орієнтувався князь Володимир Володаревич, що пізніше й позначилося на його одноосібному правлінні в Галичині. В цей же час, як наголошують вітчизняні та польські джерела, князь Володимир Володаревич не перебирав засобами задля отримання перемоги над поляками, був віроломним і жорстоким у веденні як внутрішньої, так і зовнішньої політики. 

Польський хроніст Ян Длугош наголошував, що князь Володимир Володаревич виступає в джерелах як полководець у 1122 році, в час, коли польський король Болеслав III Кривоустий організував викрадення його батька — перемишльського князя Володаря: «В той же рік його син Володимир очолив великий похід руського війська на Вислівську волость. Завоювавши її, він почав вторгатися в інші польські землі, що змусило поляків відпустити князя Володаря Перемишльського». Польський історик Нарушевич, спираючись на свідчення літописця Яна Длугоша та невідомі польські хроніки, писав, що в наступному 1123 році князь Володимир за велінням батька — перемишльського князя Володаря зробив другий похід на Польщу. За те, що поляки мучили в полоні його батька, він своїми походами завдав польським землям великої шкоди. Ян Длугош наголошував, «що перемишльський князь Володар і його син Володимир організували ще два походи в 1024 році на прикордонні землі Польщі». 

Згідно зі свідченнями літописів, які використав російський вчений XVIII ст. В. Татищев, «в 1126 році князі Володимир і Ростислав заратились один на одного. Володимир бажав стати столичним перемишльським князем, а Ростислав — заволодіти його уділом, Звенигородським князівством». 

Усі прикарпатські князі — галицький іван і теребовлянський Георгій (Юрій), а також великий київський князь Мстислав підтримували права князя Ростислава Володаревича на перемишльський стіл, оскільки він не мав абсолютистських устремлінь на володарювання в усьому Карпатсько-Дністровському та Дунайському регіонах.

Утвердження князя Ростислава Володаревича в Перемишлі всіх влаштовувало, як і великого князя київського, якому Ростислав Володаревич підтвердив свій васалітет, так і Георгія Васильковича Теребовлянського та івана Васильковича Галицького, які фактично ставали незалежними регіональними князями і виходили з-під залежності Перемишля як стольного міста краю. 

В цей же час утвердження свого зятя — князя Володимира в Перемишлі бажав його тесть, угорський король Коломан, який надавав йому в цій боротьбі за Перемишль військову допомогу. Однак князь Володимир Володаревич через блокування його політичних стремлінь всіма регіональними князями змушений був залишатися тільки князем звенигородським. 

Сутички через Перемишль тривали б ще довго, якби у 1128 році князь Ростислав Володаревич не помер. Тільки за таких обставин князь Володимир як старший у роді князя Володаря і повноправний спадкоємець став князем перемишльським і звенигородським.

 Однак Подністров’я, яким володіли по праву і спадку його брати Васильковичі, він не наважувався підкоряти військовим шляхом, оскільки брати — князі Георгій Василькович та іван Василькович були у своїх княжіннях спадковими володарями. В Галичі князював Іван Василькович, який після смерті брата Георгія став також князем теребовлянським. 

Джерела не конкретизують, чим займався князь Володимир Володаревич, утвердившись у Перемишлі після смерті брата Ростислава у 1128 році. Однак відомо, що з 1134 року він брав участь в угорській міжусобиці, польсько-угорській війні на боці свого тестя — угорського короля. В зв’язку з цією війною він організував у 1135 році блискучий похід на Польщу, внаслідок якого, як наголошують польські джерела, захопив польське місто Вісліцу і всю Вісліцьку область, повернувся в Перемишль з великим польським полоном. 

Польський король Болеслав III Кривоустий зробив три походи в Угорщину в 1132-му, 1133-му і 1134-му роках, та всі вони були неуспішними внаслідок нападу в тил Польщі зятя угорського короля — перемишльського князя Володимира. Ця допомога Угорському королівству відіграла велику роль у політичному житті Володимира Володаревича. Угорські джерела теж наголошують, що, відбивши напад поляків у 1135 році, угорський король і його зять галицький князь Володимир у великій битві розгромили поляків. В 1135 році вони вирішили завдати по Польщі вирішального комбінованого удару із Буди і Перемишля. В результаті цього угорці захопили всі прикордонні з Угорщиною польські області, а перемишльський князь Володимир Володаревич — Вісліцьку область. Перед наступальними угорськими та галицькими військами постало питання штурму Кракова, і тільки те, що за польського короля Болеслава заручився німецький імператор, який був посередником у мирних переговорах, врятувало Польщу від повного розгрому.

 Мирний договір із Польщею було укладено 1136 року. За цим договором князь Володимир, забезпечивши собі тил зі сторони Польщі та Угорщини, вступив у досить дружні стосунки з новим великим київським князем Ярополком. Дослідник В. Татищев, спираючись на невідомі нам джерела, наголошував, що великий київський князь Ярополк в 1136 році вів війну проти Польщі за просьбою Володимира.

Руський літопис наголошував, що Ярополк хоча князював недовго — з 1132 по 1139 рік, однак за час свого правління проводив політику єднання Руської держави, допомагаючи окраїнним князям проти ворогів Русі. В 1136 році він знову надав допомогу галицьким князям, що забезпечило перемогу над польським королем Болеславом III Кривоустим. Перемогою під Галичем було припинено агресію Польщі на Галичину. Ці напади, очевидно, й були передумовою перетворення окремих князівств Прикарпаття в середині ХII ст. на могутню Галицьку державу.

Далі історичні джерела не конкретизують, чим займався князь Володимир Володаревич, утвердившись у Перемишлі. Скажімо, з угорських та польських джерел довідуємось, що він брав участь в угорській міжусобиці 1134 року, в 1135—1136 роках — у польсько-угорській війні на боці свого рoдича угорського короля. В 1136—1138 роках — у польсько-руську війну князь Володимир Володаревич зумів залучити на свій бік великого київського князя Ярополка. 

Як відомо, після тяжких поразок угорців під Перемишлем від князя Володаря Ростиславовича був укладений мирний чи, як вважають дослідники, союзний договір. Його було підкріплено у 1132 році шлюбом сина князя Володимира з угорського принцесою Софією. Як відомо, в цей час союзниця Перемишльського князівства — Візантійська імперія все активніше проводила військові кампанії проти Угорщини. В час, коли угорці концентрували всі військові сили на кордоні з Візантією, перемишльські князі одночасно нападали як на Польщу, так і на Угорщину. Союзна угода і шлюб поклали край нападам перемишльських князів на Угорщину. Угорський король бажав бачити свого зятя на столичному перемишльському столі, в чому заохочував князя Володимира, і не тільки словами, а й наданням великої військової допомоги. Слід зауважити, що за нормами феодального права старший син князя Володаря Володимир Володаревич повинен був успадкувати Перемишль, однак князь Володар при смерті, керуючись невідомо якими причинами, віддав Перемишль молодшому сину Ростиславу. Останній, як вважав галицький дослідник ХIХ ст. і. Шараневич, підтриманий перемишльськими боярами, які знали властолюбство князя Володимира, вирішив не віддавати старшому брату Перемишль. Військові дії не привели ні до якої переваги навіть попри угорську військову допомогу. 

історик і. Крип’якевич вважав, що організаторами ворожнечі між братами-князями були перемишльські та звенигородські бояри. На мирному з’їзді у місті Щирці 1127 року, як це засвідчує польський хроніст Ян Длугош, бояри з обох сторін безуспішно намагалися дійти згоди, і тільки смерть князя Ростислава Володаровича Перемишльського припинила міжусобицю в Галичині і заклала процеси подальшої централізації Галицької держави князем Володимиром Володаревичем Перемишльським.

Після смерті великого князя Ярополка в 1139 році в Києві починається міжусобна боротьба за великокнязівський стіл, яка тільки прискорила кристалізацію незалежної Галицької держави. 

Як тільки на великокнязівському столі утвердився великий князь Всеволод Ольгович, князь Владислав Краківський зразу ж вступає з ним у дружні відносини. Союз був вигідний обом, оскільки краківський князь Владислав боявся своїх братів, а також галицьких князів, які підтримували опозиційних до його центральної влади регіональних польських князів. Союз нового великого київського князя Всеволода з князем Владиславом Краківським був скріплений шлюбом сина Владислава Болеслава з дочкою Всеволода Звениславою.

Після того київський князь Всеволод захотів відібрати у князя ізяслава Мстиславовича Волинське князівство. Це зовсім не влаштовувало галицьких князів і вони виступили проти Всеволода. З’єднання Київщини і Волині в одних руках дуже налякало прикарпатських князів Володимира та івана й змусило їх ще більше консолідуватися. Вони дипломатичним шляхом забезпечили безпеку своїм князівствам. Як наголошував історик Д. Зубрицький, «галицькі князі замість того, щоб битися з волинським князем ізяславом Мстиславовичем, подружилися з ним і повернулися з походу проти нього додому. Поляки, не задовольнившись ходом війни, лиш пограбувавши околиці міста Володимира, повернулися в Польщу». Ось так закінчилась війна нового великого київського князя Всеволода в 1140 році проти Волинського князівства. 

Аналогічні процеси в цей час відбувалися і в Польщі, Угорщині, Німеччині, де кожний володар мав своє князівство, однак був співправителем держави. Галичина в цьому питанні не виняток — князі Володимир та іван фактично були співправителями Галицької держави. А до них такими ж співправителями були їхні батьки, князі Володар Перемишльський і Василій Теребовлянський. 

Смерть у 1141 році івана, князя Галицького і Теребовлянського, дозволила князеві Володимиру Перемишльському стати єдиновладним володарем Галицької держави. Він злучує всю велику територію чотирьох князівств, що простягнулась від Карпат до Дунаю, в одну етнічну, політичну, економічну та культурно-релігійну інфраструктуру, яка проглядається з епохи Великої чи Білої Хорватії 

V-X ст. на території Прикарпаття та Подністров’я. 

Руський літопис так описував подію переходу столиці з Прикарпаття в Подністров’я: «Сього ж року преставився у городі Галичі Василькович іван і взяв волость його Володимирко Володарович. Сів він у обох волостях Галицькій і Перемишльській, князюючи в Галичі».

Однак абсолютистській владі галицького князя Володимира Володаревича у 1141 році перешкоджав племінник і васал князь іван Ростиславович Берладський, хоча, на перший погляд, він виявив повну покору і васалітет могутньому стрию — князю Володимиру Галицькому. 

Володимир володів у 1141 році всіма ключовими центрами: Перемишлем, Звенигородом, Галичем і Теребовлем, а князь іван Ростиславович з волі стрия Володимира — тільки Берладським князівством, яке у нього після 1141 року було відібрано, а йому надано Звенигородське князівство для того, щоб перебував у полі зору князя Володимира. 

Таким чином, внаслідок перенесення столиці князем Володимиром Володаревичем з Перемишля в Галич територія Прикарпаття і Подністров’я з 1141 року називається Галичиною, яка дуже швидко внаслідок військово-політичної та торгово-економічної діяльності її енергійного князя Володимира Володаревича отримує єдину політичну, етнічно-культурну, релігійну та економічну інфраструктуру по всіх басейнах рік від Сяну до Дністра, від північних схилів Карпат до басейну рік Дністра, Прута, до Причорноморського побережжя та Подунав’я. 

У цей час як східні, так і західні сусіди зазнали від галичан військової поразки: Київське князівство — на Рожному полі, Угорське королівство — в битві під Перемишлем. Якщо врахувати агресивність галичан щодо Польщі, вторгнення перемишльского та теребовлянських князів, в тому числі з половцями, в Польщу, то можемо наголосити, що Галичина в час об’єднання в 1141 році справді, як зазначав Руський літопис, «славилася тишиною, спокоєм». 

Слід наголосити, що самодержавному правлінню князя Володимира Володаревича Галицького зразу по його утвердженні в чотирьох князівствах почав протидіяти великий київський князь Всеволод Ольгович. Щоб приборкати непокірну Галичину як із заходу, так і зі сходу, князь Всеволод Київський пішов на зближення з Польщею і в 1142 році уклав із великим краківським князем Владиславом II військово-політичний союз. Син краківського князя Владислава одружився з княжною Дзвениславою Всеволодівною. Після укладення київсько-краківського союзу почалася війна в Польщі, в якій на боці великого київського князя Всеволода брав участь і князь Володимир Галицький.

мари над князем Володимиром Галицьким згущувалися. В зв’язку з посиленням польської загрози князь Володимир швидко, прорахувавши це, переніс столичний центр з Перемишля в Галич, що було політично правильним кроком.

Злученння воєдино чотирьох князівств зразу ж поставило князя Володимира Галицького в один ряд з наймогутнішими володарями Центрально-Східної Європи. Таке становище дозволило князеві Володимиру Галицькому зразу в 1141 році стати незалежним від Києва центрально-європейським володарем. У 1141 році статус галицького князя був набагато вищий, ніж раніше, коли князь Володимир був лише князем перемишльським чи перемишльсько-звенигородським. 

З Галича йому було зручніше управляти землями як Прикарпаття, так і Дністро-Подунав’я з Берладським князівством, тому князь Володимир обрав добре захищене від раптового нападу ворогів місто Галич. З нього можна було контролювати і степовиків, і Дністро-Подунав’я. Галич був важливим економічним центром Європи. Судноплавний Дністер давав можливість «гостям з Галича і лодьям із Перемишля», як зауважував Печерський патерик в 1096 році, вести торгівлю як з Києвом, так і з Константинополем, Будою, Регенсбургом на Дунаї, причорноморськими містами. Важливим товаром, яким торгував Галич, була сіль. Джерела засвідчують, що Галич цього часу був і могутнім культурним та релігійним, очевидно, єпископським центром. Це підтверджує нам Галицьке Євангеліє, яке датується 1144 роком, тобто роком утвердження князя Володимира Перемишльсько-Звенигородського в Галичі.

4. Галицьке Євангеліє 1144 р.

Руський літопис наголошує, що в Галичі були всі «і худі, і багаті, і добрі, і духовенствоѕ». Загальна чисельність населення тут у час переїзду князя Володимира Володаревича становила 15 тисяч осіб. Переважно це були бояри, торгово-реміснича знать, духовенство, в підгородді проживали селяни-землероби. Місто більше виглядало на великий торговий центр, в якому всю владу мали бояри, купці та торгово-реміснича знать. 

Могутність Галича зразу ж насторожила всіх сусідів і передусім — великого київського князя Всеволода. історик М. Котляр наголошує, «що уже в 1141 році великий київський князь Всеволод Ольгович робив усе можливе для заміни, а то й для фізичного знищення князя Володимира Галицького. Однак Галицьку державу, яку започаткував князь Володимир і яка стала потрібною всьому населенню Прикарпатсько-Дністровського та Дунайського регіонів і яка зразу ж по утворенні отримала визнання в усій Європі, знищити було уже неможливо». 

Великий київський князь Всеволод першим розпочав конфронтацію. Він зібрав на князя Володимира Галицького велику кількість князів, зокрема Мстиславовичів, підняв краківського князя Владислава, який з’явився особисто з усім своїм військом. Князь Володимир Галицький покликав на допомогу союзного угорського короля. Коаліція князів, яка виступила проти галицького князя, була потужна, це були майже всі наймогутніші володарі Русі. Володимир, побачивши, що війна загрожує знищенням ще не зміцнілої Галицької держави, вирішив вдатися до дипломатії. Тож князі не стали переслідувати Володимира Галицького, а Всеволод Київський задовольнився признанням васалітету галицьким князем і повернувся до Києва. 

Руський літопис слабо описує першу війну князя Володимира Галицького і Всеволода Ольговича Київського у 1141 році на Волині. Ймовірно, вона відбулась і через те, що князь Володимир Галицький намагався захопити якісь порубіжні волинські міста, про що пізніше наголошував Руський літопис. На нашу думку, це була проба сил нашвидкуруч з’єднаного Галицького князівства з могутнім Київським князівством. Однак жодна сторона не була готова до довготривалої війни. В стані великого київського князя Всеволода не всі князі підтримували його політику. Переконливі доводи князя Володимира Галицького, з якими він звернувся до окремих князів коаліції, очевидно, були тим критерієм, який сприяв швидкому закінченню війни в 1141 році. 

Становище Галицького князівства в 1141—1142 роках залишалося таким же, як і за перших Ростиславовичів. історик і. Крип’якевич вважав: через те, що князь Володимир Галицький намагався проводити свою самостійну політику, його князівство було стиснуто з усіх сторін сусідами: з півдня — Угорщиною, із заходу — Польщею, з півночі — Волинським князівством, зі сходу — Київським князівством, з Дністро-Дунайського пониззя — половецькими ханами та Візантійською імперією. Перебуваючи у такому становищі, князь Володимир Галицький повинен був проводити обережну політику, щоб не допустити війни на два фронти. В цей же час йому потрібно було мати і союзників. Ними були Угорщина, Візантійська імперія, опозиційні до краківського князя Владислава польські князі. 

Всеволод Київський діяв проти Володимира Галицького підступно і з допомогою половців намагався знищити Галичину. Тому Володимир зробив єдиний правильний у цій ситуації, щоб зберегти цілісність Галицької держави, вибір: він, поклонившись Всеволоду Київському і переманивши на свій бік його брата ігоря, у скрутний для себе час застосував високий рівень галицької дипломатії. Щоправда, йому довелося і виплатити Всеволоду велику контрибуцію. 

У Галичині великий київський князь побачив добре влаштовану в політичному розумінні систему. Всі ключові міста були вірні Володимиру. За таких обставин Всеволод пішов на примирення з Володимиром Галицьким не тільки тому, що прохання князя ігоря відіграли велику роль. Угорський фактор теж не треба відкидати, і хоча літописець, насміхаючись з князя Володимира Галицького, наголосив, що «приведена велика кількість угрів залишилась Володимиру без потреби», однак, на нашу думку, власне цей  фактор став тією причиною, що «князь Володимир залишився цілий» і його «гріх був прощений». Володимир Галицький, незважаючи на принизливий мир, і далі залишався одним із могутніх володарів Центрально-Східної Європи. 

Весь тягар контрибуції надалі було покладено на галицьку торгово-ремісничу знать та широкі народні маси. Це викликало незадоволення й стало причиною повстання, яке Руський літопис датує другою половиною січня 1145 року: «На ту ж зиму вийшов Володимир із Галича в город Тисменицю на лови. А в цей час послали галичани послів по івана по Ростиславовича у Звенигород і ввели до себе в Галич. Володимир же, почувши про це, зібрав дружину і прийшов на нього до Галича, і став навколо города. Та виїжджаючи з города галичани билися кріпко і багато падало з обох сторін. А в м’ясниці в неділю на ніч виступив на них іван з галичанами і багато вони билися. і побили в івана дружини багато і відрізали його од города, і не можна йому було вернутися в город, і пробіг він скрізь чуже військо до Дунаю, а звідти полем прибіг до Всеволода в Київ. Галичани же усю неділю билися після івана з Володимиром, та по неволі одчинилися йому в масляну неділю. Володимир, увійшовши в Галич, багато людей порубав, а інших покарав карою лютою».

Протистояння між самовладним князем Володимиром і галицькою громадою було велике. Як видно із Руського літопису, князю протистояло все місто, яке запросило князя івана Ростиславовича Звенигородського на галицький престол. На противагу виступу галицької торгово-ремісничої знаті, князя Володимира підтримали багаті верстви міста, родовиті галицькі бояри та дружина. 

Однак відновлення правління князя Володимира в Галичі і покарання винних не означало припинення боротьби та інтриг навколо Галицького князівства. Як засвідчують джерела, князь іван Ростиславович після невдалого вокняжіння в Галичі втік до Києва до великого київського князя Всеволода Ольговича, який не полишив інтриги проти галицького князя. 

Володимир Галицький і далі тримав курс на повну незалежність і перетворення Галичини на центрально-європейську державу на зразок Польщі та Угорщини. Це розумів і великий київський князь Всеволод Ольгович, тому вирішив спрямувати галицьку торгово-економічну та політичну знать на вигнання князя Володимира із Галича і замінити його більш лояльним до Києва кандидатом. 

У цей же час князь Володимир Галицький після утвердження в Галичі робив спроби домогтися від Всеволода Ольговича Київського видачі князя івана Ростиславовича, однак той відмовив. Тоді, за свідченням джерел, князь Володимир Галицький так розсердився на князя Всеволода, що розірвав мир з ним і з усіма своїми полками пішов на Київську землю. Його військо складалося з галицьких, звенигородських, перемишльських, теребовлянських та берладських полків. Внаслідок могутнього удару було завойовано Прилуцьку землю і всю територію верхів’я Буга. Низка дослідників вважає, що, окрім Прилуцької волості, князь Володимир Галицький захопив ще й інші міста Волинської землі. 

і хоча великий київський князь Всеволод Ольгович після того знову зібрав велике військо, запросив князя Болеслава Краківського і половців, та цього разу військового успіху його похід не мав. Героїчна оборона міста Звенигорода, як і захоплення міста Прилуків та Побужжя князем Володимиром Галицьким, стали фактором повної політичної незалежності Галичини. 

Після раптової смерті великого князя Всеволода Ольговича в тому ж 1146 році в Києві розпочалась усобиця між Мстиславовичами і Ольговичами за великокнязівський стіл. 

Сильна коаліція волинського князя ізяслава насторожила галицького князя Володимира, і він, як наголошував Руський літопис, спорядив усі свої полки від Берладі до Карпат і почав обережно вичікувати, як будуть розвиватися події... План коаліції був такий: військо князя ізяслава Волинського повинно було йти на схід і не боятися раптового удару князя Володимира Галицького по Волині. Щоб нейтралізувати таку можливість, як наголошував Руський літопис, «під гору галицького князя підійшов угорський король з усіми своїми полками, цим він не давав Володимиру теж рушити на схід». 

Але коли угорський король підходив до Карпат, йому в спину ударив союзник і родич галицького князя Володимира — візантійський імператор Мануїл I. Він перебував у родинних стосунках як з Юрієм Київським, так і з Володимиром Галицьким, сестра якого була дружиною стрия Мануїла Iсаака Комнина.

Швидким маршем візантійське військо ввійшло в Угорщину і тим самим зв’язало угорців. Королю Гейзі II тепер самому потрібно було поспішити на другу межу Угорської держави, щоб відвернути раптовий напад Візантії. 

Коли ж кордони держави князя Володимира Галицького з заходу стали безпечними, він надав допомогу князю Юрію Київському: зразу ж вислав на допомогу князю свій передовий полк і дав йому знати, що сам з усім своїм військом йде йому на допомогу. Втішений такою звісткою, князь Юрій Києво-Суздальський зібрав усі свої полки і полки брата князя В’ячеслава й у Пересопниці з’єднався з військами князя Володимира Галицького.

Противники, дізнавшись, що князь Володимир Галицький заслав у стан князя Юрія Києво-Суздальського свої допоміжні полки, а сам зайняв позицію у тилу, відрізаючи шлях для відходу угорцям, полякам та чехам, перелякалися. Становище їх було незавидне, і вони вислали, як наголосив Руський літопис, посольство до великого князя Юрія просити миру. Тільки визнання за Юрієм столичного Києва врятувало союзників і волинського князя ізяслава від повного розгрому. Дослідник і. Шараневич наголошував, що угри, чехи, ляхи і князь ізяслав Волинський, побачивши повне оточення киянами, суздальцями і галичанами, змушені були без будь-яких умов визнати за князем Юрієм Київ. 

Не гаяв часу і галицький князь Володимир. Коли польські князі зі своїми військами були оточені на Волині, він дав про це знати пруським князям, які вторглись з півночі і почали плюндрувати Польщу. Князям Болеславу і Генріху нічого не залишалося, як покинути князя ізяслава Волинського і швидко відступити в Польщу на захист своїх територій. За таких обставин князю ізяславу можна було просити тільки про князювання в Володимирі за умови повного визнання стрия Юрія Володимировича великим київським князем. 

 Але князь Володимир Галицький був вірний союзу з Юрієм Києво-Суздальським, допоки той був лише князем київським. Як тільки князь Юрій побажав відібрати в князя ізяслава Волинське князівство і вигнати того з Русі, князь Володимир Галицький зразу зрозумів небезпеку для себе таких намірів Юрія Київського, оскільки об’єднання Київщини та Волині загрожувало Галичині, і тому він розпочав примирювати ворогуючих родичів. 

Як мудрий політик задля забезпечення своїх стратегічних планів князь Володимир Галицький вжив весь свій талант тонкого дипломата, отож Володимир-Волинський залишався за князем ізяславом, а князь Юрій отримував визнання від ізяслава на своє князювання в Києві. Як бачимо, сидячи в Галичі, князь Володимир міг контролювати події як на Волині, так і на Київщині, в будь-який момент зі своїм могутнім лицарським військом вдарити в спину волинському князю ізяславу, якщо той домагатиметься для себе Києва. Для Володимира Галицького Київ, ослаблений війнами і боротьбою князів, уже не становив загрози на сході. 

Князь Володимир Галицький уклав з Юрієм Києво-Суздальським військово-політичний союз і фактично в 1150 р. посадив Юрія на великокнязівський київський престол. За тогочасною традицією це було скріплено династичним шлюбом — одруженням єдиного сина Володимира Галицького Ярослава з дочкою Юрія Ольгою. 

Після успішної військової кампанії князь Володимир зосередився на економічному та політичному облаштуванні Галичини, нарощував її могутність, долучив до своїх володінь, окрім Дністро-Дунайських земель, низку і волинських територій. 

Князь Володимир Галицький, як бачимо, отримав внаслідок війни мономаховичів ізяслава та Юрія за Київське князівство великі територіальні надбання, зокрема Бузьку землю, яка так і залишилася назавжди за Галичиною і стала в подальшому галицьким етнічним компонентом, і усі міста по річці Горині. Галицька громада в соціально-політичному, військовому та економічному розумінні у середині ХII ст. вирівнялася з київською, а можливо, стала й могутнішою, оскільки київську роздирали феодальні усобиці, імперські амбіції, а галицька назагал насолоджувалася спокоєм у внутрішньому житті, стабільністю торгово-економічних та політичних відносин на півдні, заході і сході.

Але після кількох поразок князь Юрій Cуздальський був змушений відмовитися від Києва і віддати його волинському князеві ізяславу. Втеча суздальського князя Юрія з Києва не припинила феодальної війни на Київській землі, в яку було втягнуто і галицького князя Володимира. 

Окрилений перемогою, яку отримав у 1151 році над князем Юрієм Суздальським, князь ізяслав побажав одразу ж розправитися з князем Володимиром Галицьким. З цією метою він попросив допомоги в свого родича — угорського короля Гейзи II. Тільки завдяки цьому ізяславу вдалося отримати тимчасову перемогу над князем Володимиром Галицьким. Цілком очевидно, що битву, яку з військовою гідністю програв князь Володимир Галицький, але в якій показав хоробрість і звитягу, було оцінено і супротивниками. Князь Володимир Галицький не лише зберіг усе своє військо, яке відступило вглиб Галичини, а й зумів провести успішні переговори, за якими він і сам залишився живим, і зберіг цілісність та недоторканність кордонів своєї Галицької держави. 

Iсторик С. Соловйов вважав, що битва під Перемишлем для князя Володимира Галицького закінчилася незначними втратами, розграбованим теремом і контрибуцією в 2000 гривень. Водночас мирна угода, так хитро ним укладена і яку він не збирався виконувати, ні до чого його не зобов’язувала. Дипломатія князя Володимира Галицького, якого Руський літопис часів ізяслава називає «багатоговірливим», звела нанівець добре підготовлену великим київським князем ізяславом військову кампанію проти Галичини. 

Швидке укладення мирної угоди, необтяжливої для князя Володимира Галицького, було спричинено загрозою угорському королю від візантійського імператора Мануїла, який був з князем Володимиром Галицьким не тільки в союзних відносинах, а й в родинних. Рідна сестра князя Володимира Володаревича Галицького, княжна Ірина Володарівна, була дружиною стрия візантійського імператора Мануїла Ісаака Комнина.

Значення мирної угоди князь ізяслав відчув одразу ж по виході з Галичини. Коли його люди приїхали в «обіцяні Володимиром руські міста», то були прогнані звідтіля воєводами Володимира Галицького. 

 5. Руський літопис. Похорон князя Володимира Галицького

Але невдовзі у Галичі сталася трагедія, якої не чекав ніхто: засновник і володар великої Галицької держави, яка простягнулася від підніжжя Карпат до Дунайського гирла, який урядував майже 30 років зі славою хороброго воїна, дипломата, господаря та далекоглядного державного діяча, великий князь галицький Володимир Володаревич несподівано помер. 

Князь Володимир Галицький, що з’єднав в одне ціле княжіння від Карпат до витоків Дунаю, вартий поваги як державець, який перший в стародавній Русі—Україні внаслідок впливу західноєвропейських країн, передусім сусідніх Угорщини та Польщі, утвердив у Галичині передачу престолонаслідування за західноєвропейським зразком — від батька до сина. Створивши Галицьку державу, він передав її на етапі найбільшої політичної могутності в міцні та надійні руки ще більш знаменитого свого сина — майбутнього великого князя Галичини Ярослава Володимировича Галицького, відомого як Ярослав Осмомисл, який привів її до повної політичної, економічної незалежності та культурно-релігійного розквіту. 

Раптова смерть князя Володимира Галицького в лютому 1153 року вже не могла змінити цієї природно скристалізованої та гармонійно злученої етноструктури Карпат, Прикарпаття та Подністров’я, яку було закладено ще більш ранньою військово-політичною формацією на цих територіях у V—Х ст.ст. і яка відома з візантійських джерел як Велика чи Біла Хорватія.

до розділу: Авторські статті

Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші авторські статті

,,ПРАВЕДНИЙ ЗАКОН’’ – гарантія свободи і незалежності

САРКОФАГ АВТОРА «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВЕ»

Акція «Вісла» — злочин, терміну давності якому немає

Геноцидне обличчя «Вісли»

Хруні

Простити можемо, але не забудемо

Лютнева Революція? Переворот? Прорахунок? Помилка?

Найбільші вороги Христа, Церкви та України. Хто вони?