Авторські статті
11 липня 2017 року.

САРКОФАГ АВТОРА «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВЕ»

ЧИ НЕ В ГАЛИЦЬНОМУ МИКОЛАЇВСЬКОМУ МОНАСТИРІ БУВ ПОХОВАНИЙ КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР ЯРОСЛАВОВИЧ, АВТОР «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ» І «СЛОВА» ТА «МОЛІННЯ ДАНИЇЛА ЗАТОЧЕНИКА»?

Степан ПУШИК

На початку року в «Галичині» я опублікував невеличку замітку, що автор «Слова о полеку Ігоревім» та інших творів Х11 століття галицький князь Володимир Ярославович, син Осмомисла міг бути похований у галицькому Миколаївському монастирі, де зберігся кам’яний саркофаг, а нині діє вікторівська Миколаївська церква. Я обіцяв подати ширший матеріал про поховання князя Володимира Ярославовича. Тепер я свою обіцянку виконую.

           Безсмертні твори нашої літератури, що написані  у Х11 столітті, ще довго будуть хвилювати  письменників,  літературознавців,  істориків, викликатимуть суперечки й дискусії.  Безперечно, що на першому плані стоятиме «Слово о полку Ігореве», хоч, за хронологією написання, цей твір народився після «Слова  Данила Заточеника». І хоч «Слово Данила Заточеника» і «Моління» мають  адресатів, та  дослідники нашої  давньої літератури так пристрасно не обстоюють  версію авторства цих творів, як авторство «Слова о полку Ігоревім», не дивлячись на те, що кілька  словознавців заявили, що той самий автор, що обезсмертив князя Ігоря, написав «Слово Данила Заточеника».

         Я цього автора відкрив  ще в першій половині 1980 років, коли весь світ готувався відзначати 800-річчя літературної пам’ятки про похід Ігоря Святославича на половців.  Я працював тоді над  романом  «Галицька Брама», який замовив мені для львівського літературно-художнього журналу «Дзвін» письменник Роман Федорів, до якого я ставився з великою повагою.   Побачивши, що «Слово Данила Заточеника» адресоване з Боголюбова або ж з Білого озера князю Ярославу Володимировичу,  я не сумнівався, що це син-ізгой Володимир  Ярославович  просить батька Осмомисла вибачити його за все, що було між ними,  сподівається  на частину спадщини,  пише про жінок, що  стали причиною трагічної війни в родині, довели сім’ю майже до катастрофи, і насамперед його, княжича,  що  став ніким і нічим, не маючи ні кола, ні двора, говорить, що князь спи ть під соболевими хутрамими, а він під рядном, пише, що його приятелі любили, коли  кишені були повні, а коли збіднів, то відцуралися.   Перечитуючи літописні повісті, я збагнув,  якої  драматичної долі цей чоловік, що любив матір, сестру, другу жону, дітей від неї  і... батька. Він хотів, аби батько був мужем для матері, а йому  батьком...

           6 і 7 січня 1985 року після довгих листувань з редакціями та словознавцями, оббивання  порогів академічних установ  я у обласній газеті «Прикарпатська правда» опублікував статтю  «Автор «Слова» - син Осмомисла», а через місяць  (6 лютого) – «Ще раз про автора «Слова», де назвав  князя Володимира автором «Слова Данила Заточеника» і «Моління». Думаю, що цього відкриття в моїй біографії не було б, якби не Роман Федорів, який пізніше збоявся  друкувати це в своєму часописі, коли україножери підняли проти мене бурю,  понаклеювавши на моє ім’я «ізмів». Та все  Р.Федорів надрукував статтю про мої знахідки, що стосувалося розшифрування «темних» місць.

            Редактор львівського  часопису  «Жовтень» (тепер «Дзвін») Роман Федорів, знаючи, що я народився там, де був столичний Галич, що   постійно збираю матеріали про давнину і давню княжу столицю ,  замовив мені написати есеїстичний історичний твір.  Р. Федорів  на той час уже видав роман «Отчий світильник» про князя галицького Ярослава Осмомисла,  працював над романом про князя Бориса-Романа Мстиславича  «Лисиці брешуть на щити»,  так що писати  ще один твір про Галич йому не випадало, бо цього йому не подарували б компартійні  чільники,  тому  я мав написати «зашифровану історію» Галичини,   бо на той час нам  тільки вві сні  могло приснитися, що колись вийде друком багатотомна «Історія України-Руси» Михайла Грушевського  та інші твори, літописи.

           Я охоче  взявся писати роман  «Галицька брама». Урочище з такою назвою  і нині можна побачити  з  берегів, що   вище моєї   хати у Вікторові, з гори, де ліси Гуща, Лази, якими біжить з Крилоса   у бік Чорного лісу Княжий гостинець або ж Княжа дорога, де він пересікається із забутою Головною дорогою поблизу Височанки. Вздовж цієї дороги і селом Вікторовом возносилися (нані вже осіли) прадавні тілопальні могили, які розкопували археологи-аматори. Їм зарівнювали й  заорювали трактори, вони заростали лісом.   Галицька Брама і тепер приковує мій погляд  поблизу лісу й  річки  Лімниця, між селами Крилос, Сокіл, Мединя, Бринь, Сапогів, Комарів. На неї добре дивитися з гори, на якій церкви Миколаївська, Покровська,  Успенська. Офіційні назви церков «Святителя і Чудотворця Миколая», «Покрову Божої Матері» та «Успіння Богородиці»  Обабіч річк Луквиці колишня  Вікторівська Слобода  – Височанка  і  моє рідне велике  село Вікторів, що  колись було південною околицею Галича,  що починався від Галицької Брами і  Деспітки. Річка  Луква  тече  паралельно до Луквиці  і відділяє  Bікторів від Комарова, Сапогова, Брині. Вона бере початок  за селом  Луквиця Богородчанського району, а Луквиця – з Чорного лісу, де був командний пункт Генштабу Радянської Армії та Варшавського Договору.  

             Коли Галич був столицею князівства й починався від Деспідки (Деспідіївки), Покровська церква стояла  не тут, а поблизу Перевізного броду.  Деякі історики допускають, що була це не церква, а монастирець.  На горі, попід яку протікає річка Луква,  яку нині жителі Вікторова називають Пушиковою, стояв  монастир «Святителя і Чудотворця Миколая»,  що був обсаджений дубами і липами. Після загибелі монастиря, в якому, на мою думку, 1199 року було поховано сина Осмомисла, князя Володимира, що створив «Слово Данила Заточеника», «Слово о полку Ігореве» та інші художні твори Х11 ст., була споруджена  дерев’яна  Миколаївська церква, що декілька разів перебудовувалася. Теперішня святиня служить громаді від 1883 року з матеріалу, що доставлений дарабою по Золотій (Солотвинській) Бистриці з села Пороги  Богородчанського району. Тоді вікторівським парохом і Єзупольським деканом був старенький священик Антоній Бобикевич, що помер і похований  на вікторівському цвинтарі коло Покровської  церкви. Син його замінив батька на цій посаді, але довго в селі не набувся, бо ж був переведений до Вижниці, а коли Румунія полонина Буковину, переїхав до Саджавки, що поблизу Делятина і Коломиї, де про нього збереглася добра пам’ять. На будову Миколаївської церкви  дарабою доставив лісоматеріал  з Порогів до Єзуполя  член церковної двадцятки, мій родич   Онуфрій   Сницар.  Наприкінці ХХ століття на церковному подвір’ї ще росли два товстезні дуби. Один  перед Миколаївською церквою, де  стара дзвіниця, зберігся,  а другий  ріс за церквою. Цього, другого дуба, зрізали, бо його  кілька разів палили, мабуть, що   дітлахи,  і жителі села  боялися, що згорить Миколаївська дерев’яна церква.

          Перед цією церквою, що стоїть нині,  була ще не одна. Старі жителі села зберегли  перекази про те, що турки під проводом баші їхали з Галича дорогою через Комарів. Вони везли гармати  і вистрілили з-за річки Лукви  по Миколаївській церкві, збивши з неї  баню, вікторівський месник устиг  правим берегом річки Лукви пробратися до Сапогова чи Брині, засісти там з мушкетом і вистрілити у ворожого командира. Без провідника військо гине,  і турки повернулися назад до Галича. Подібну  легенду розказують у Войнилові. В  ній йдеться про те, що турки припливли від моря Дністром і річкою Сівкою повернули вліво. Та тут башу застрелив монах і вороги повнернули назад. Де тут і скільки правди сказати важко, бо у фольклорі головні події носії наближають до себе і майже кожна легенда й казка починається словами «Був дід і баба», хоч за дідом і бабою часто лежить простір у століття й тисячоліття.

            У   Вікторові розказують, що під старезним  дубом на подвір”ї монастиря відпочивали запорозькі козаки.

          Знаючи про те, що Гнат Височан був уродженцем  Вікторова, що  командував добровільним  антитатарським загоном, громив наїзниківа, то могли тут висвячувати оборонців Галича й сіл. Він заснував Височанську Слободу, яку нині називають Височанкою. Гнатів син Семен підняв у Галичині чи не найбільше антипольське  селянське повстання. І самі оляки-вороги називали його «Галицьким Богданом Хмельницьким». Безперпечно, що в Миколаївській церкві священики благословили і  Гната і сина  Семена і його військо на подвиги, коли спалахнуло і розгорілося  повстання, коли з військом  покидав рідний край і йшов  на Південний Буг і Дніпро.   Він  своє кількатисячне військо перевів з Галичини в Придніпров”я і Задніпров’я, захищав Брацлавщину. . Він був  Лисянським полковником, а його друга й соратника,  священика  Івана  з села Грабівки, що поблизу Калуша, польські окупанти застромили на палю, як і весь калуський козацький уряд. Під проводом Грабівського боролося  кілька тисяч повстанців охопивши всі населені пункти  від Чорного лісу до Дрогобича..

          Безперечно, що до Височанів у Вікторів приїжджали  козаки, коли 

    Богдан Хмельницький увійшов  у Галичину. Очевидно, що в Миколаївському монастирі

 чи  то в церкві, або на подвір’ї під дубом  покозачені селяни складали за участю священиків

  присягу в присутності посланців Богдана Хмельницького. Під дубом відбувалися великодні

 ягівки (так у селі називають гагілки).  Під землею з колишнього Миколаївського монастиря

  прокладено  ходи.  З вапнякової гори брали  щебінь на спорудження вузькоколійки у торону левади ще  в роки Першої світової війни і лупали брили, на який

 ставили підвалини сільських хат, брали вапняк на дороги,  так що входи  у підземелля, що

 служили ще трипільцям чи комарівцям,  пошкоджені, але є їх три, і в одному зберігся колодязь, у якому не висихає вода. Очевидно, що ці підземні виходи з

 Миколаївського монастиря оновлювалися ще в  докняжі або княжі  часи. Археологічні матеріали засвідчують, що по горі було понад 30 трипільських

 стійбищ, стояли  житла комарівської культури, а за Луквою жило ціле поселення.   Якщо говоримо про південну околицю Галича, то можемо більш-менш точно

 датувати рік спорудження Миколаївського монастиря на теперішній Пушиковій горі у Вікторові.  Виключено, що жив тут князенко Володимир ще тоді, коли

 стосунки з батьком Ярославом і ним дуже загострилися, коли був убитий Чагро і спалнена його дочка Настася, коли зникла Болеслава Святославівна, жона

 Володимирова, а він завів роман з попадею. Чи не цей період самотності дав привід літописцеві написати про   пияцтво,чужолозство і гріхолюб

  Володимира Ярославовича.

 

           На горі поблизу  каплиці  нині росте дуже старий дуб. Очевидно, він був посаджений  монахами, коли  будівельники спорудили Миколаївський монастир. При монастирі начебто ще в Х11 столітті  греки заснували школу. Місцеві краєзнавці намагалися назву Вихторів виводити від учителів-вихторів, але я цю  версію відкинув і намагався довести, що охоронців Галича, які тут мали свою заставу, називали вихторами, бо вони чужинців, що в’їжджали в Галич, запитували: «Ви хто?» Їх називали вихторами.  Але працюючи над історією свого рідного села, я звернув увагу на те, що ім’я грецьке Микола і латинське Віктор українською мовою – ПЕРЕМОЖЕЦЬ. Перемога – НІКЕ, тому й Миколу в Галичині досі називають Николою. Коли Миколаївський монастир на горі згорів чи зруйнували його,  тоді окупаційна польська  влада Галича назвала цю Слободу – Вікторовом. У давніх документах польські  чиновники скрізь писали не Викторів, а Вікторів.  На місці монастиря   будували  і першу  церкву,  і другу, і третю. Легенди й перекази засвідчують, що цвинтаря на горі  не було. Його заклали в Липах, де гостинець з Лисої гори  вбігає до села, повертає в бік Перевізного броду, Комарова й давньої святині,  Колись дзвіницею на горі  був дуб-велет.  У  дуплі того дуба-велета, що зрізали коло церкви,  переховувався у війну  дизертир.  Колишній  галицький монастир, а теперішня сільська церква стоїть на Пушиковій горі. Тут мав поле мій далекий предок, який начебто служив у галицького князя дружинником. Очевидно, він  справді служив,  бо у правобережніх селах Галицького і сусіднього районів багато  Пушиків, Пушків, Пшиків. Останнє прізвище, мабуть, результат малограмотності священика, що в церковній метриці пропустив  одну букву, і нинішній  львівський письменник, уродженець наддністрянського села Острова  Пшик змушений був узяти собі  материне прізвище Гургула.

            Мій  батько багато літ був старшим братом у церковній двадцятці, організувовував  «братів» колядувати. Ні він, ні мати не перешкоджали мені збирати  друзів  на репетиції Зірки (Звізди), Вертепу, ходити  в Маланку. Двоюрідний брат моєї матері Роман Дзундза  був священиком. Материн стрий  Іван Дзундза мав п’ятеро синів. Найстарший, пасучи худобу, сидів на копиці в полі. Була тиха погода. Та раптом звіявся смерч, який у нас називали «трубою», підхопив хлопця з сіном і поніс  до неба, та плавно опустив на землю. Село дивувалося з цього чуда. Коли почалася Друга світова війна і Німеччина напала на СРСР, то молодого хлопця Дзундзу забрали на фронт. Невідомо, що з ним сталося. Можливо, що його чекала така  сама доля, як і інших понад 80 односельців, що не повернулися з війни - загинули, а, можливо,  уцілів, бо в селі говорили, що Дзундза живе в Англії, але це, мабуть, придумалди, щоб батьки  не таке сильно банували за сином, який міг загинути в полі від смерчу,  але з війни не повернувся. А ще до сотні хлопців і дівчат впали в УПА.                    Наша сім’я була побожна. В хаті ціла стіна була в образах, неначе церковний іконостас. Ми вчилися говорити через молитви й пісні. «Отченаш і  “Богородице Діво говорив вранці,  цілував батьків у руки, і ввечері, коли лягав спати. Мене любили, бо я мав добру   память. Я навчав молитов і сестру Ганну-Оксану, а в шостому -сьомому класі визичив у вуйка «Біблію» перекладенну на українську мову П.Кулішем  та І.  Нечуєм-Левицьким  у шкільні роки  прочитав  від дошки до дошки.

          Батьки, бабуся, тітки і вуйки  водили мене малого до Миколаївської і Покровської  церков, до Крилоської, Галицької, Більшівцівської, станиславівської церков.  Ми не оминали каплиць і капличок, фігур – молилися в них.

          У Вікторові,   на цвинтарі коло Миколаївської церкви,   спочивають всі мої предки. Правда, найдавніший цвинтар був не коло церкви, але в Липах,  горішній виріс коло другої церкви, де резиденція священиків.  Єдине поховання Х11 століття було в монастирі Миколаївському – у кам’яному саркофагу. Воно  збереглося під керамічною підлогою у колишньому монастирі. Думаю, що тільки тут могли поховати автора «Слова о полку Ігоревім» та інших творів князя Володимира Ярославовтча, сина Осмомисла.

 

 

 Тепер  у Вікторові, коло  того місця (спереду), де був Миколаївський  монастир,   стоїть церква офірувана цьому ж святому..

     І хоч син Володимир написав до батька «Слово Данила Заточеника», Осмомисл не зміг пробачити синові того всього, що сталося  в  сім”ї та родині. Смерть Настасі, смерть шлюбної дружини  у Володимиро-Суздальському князівстві і, иожливо. Болеслави-невістки обговорювала  вся Русь. Церковники не простили Володимирові, коли попадя покинула свого чоловіка,  закохалася в князя. Очевидно, не так все гладко складалося в племінника-сестринця Володимира, його навірниці-попаді, синів  у вуя Всеволода Юрійовича Велике Гніздо, коли галицьке сімейство з Боголюбова поїхало в Новгород-Сіверське князівство  до Ігоря Святославовича та сестри Єфросини Ярославни. Ровесник- швагер Ігор-Георгій прийняв з честю Володимира з сім’єю. Сиділи  вони  не в Новгороді-Сіверському, а в Путивлі. Очевидно, Володимир був учителем і вихователем Володимира Ігоревича – племігнника.   

     Та навіть, коли прийшов Володимир  з сімейством до сестри Ярославни й швагра Ігоря Святославича, трагедія продовжувалася. Осмомисл своїм спадкоємцем вирішив залишити Олега від Настасі Чагрівни. Розуміли, що  після смерті Осмомисла крові не уникнути. Очевидно, що  Володимир радився з Ігорем  і його братом Всеволодом. Не виключено, що Всеволод  порадив іти на половців і відвоювати Тмутороканське князівство.   «Поискати города Тмутороканя» Ігор пішов задля брата дружини Ярославни Володимира Ярославича, предки яких  Ростислав та Володар сиділи тут князями до приходу половців. Сидів тут і предок Ігорів – Олег  Гориславович, якого половці ув’язнили й продали грекам.  Він повернувся  додому з грекинею-багачкою, а грецький імператор Андроник Комнин  утік до Галича і тут пересидів складний для нього час. Очевидно, що жив він на крилоському Гречищі.

           Так,  Ігор скрито від тестя Володимира Ярославича  Святослава  вирішив піти в  похід, саме тоді, коли увага половців була прикута до дій батька Болеслави. Якби Святослав знав, що Ігор  з братом, племінником, чернігівцями планують посадити в Тмуторокані на стіл  його зятя з попадею, то важко сказати, як повівся би київський князь Святослав. Але  не вдалася ця велика авантюра  навіть великою кров’ю.   Автор «Слова» проомовчав, що першим тут сидів засновник династії галицьких князів Ростислав Володимирович.

             Князь-ізгой Володимир Галицький був набагато сильніший  поет, ніж воїн.  Про це говорять  два «Слова»  і «Моління», що гіпотетично   належать перу галицького князя Володимира, сина Осмомисла і Ольги Довгорукої, брата Ярославни, швагера князя Ігоря Святославича, а ще зятя чернігівського, а згодом великого ( Грізного)  київського князя Святослава, від якого Ігор утаїв мету походу на половців, а  причиною були  дочка Святославова Всеволодовича Болеслава,  яку зовсім юною одружили з Володимиром галицьким на  шістнадцятому році  його  життя. Веселилися, мабуть, у Галичі, у  теремі князя Ярослава Володимировича  Осмомисла 1166 року.  Ось тільки не знаємо ми, чому розпався цей шлюб, що сталося з Болеславою, чому попадя, а не вона народила синів Володимирові, а внуків Ользі та Ярославу Осмомислові. Цю попадю  один галицький прозаїк  назвав Марією з Чешибіс (Єзуполя). Безперечно, що це вигадка белетриста.

        Те, що Володимир  написав «Слово о полку Ігоревім»,  «Слово Данила Заточеника» та «Моління», уривок «Слова о погибелі Землі Руської»  говорять десятки деталей, а найперше найпоетичніші рядки про  тестя Святослава, сестру Ярославну,  Ігореву дружину,  швагра Ігоря, що він перед цим з Боголюбова звернувся у Галич до батька Ярослава Осмомисла «Словом Данила Заточеника» , щоб визволив його із заточення у Володимиро-Суздальській землі, де раніше  великим князем був його другий дід  Юрій Довгорукий, батько матері Ольги,  вуй  Андрій Боголюбський, що повелів називати себе першим суздальським  царем, а тепер у Боголюбові  на престолі сидить його брат  – Всеволод Велике Гніздо. І  так склалося в родині Ярослава Осмомисла, що за все треба розплачуватися. Батько Осмомислів іронізував над хрестом, коли  київський князь прислав боярина Петра Бориславича, щоб  виконав клятву дану князю, і за це  Бог покарав його інфарктом чи стенокардією на переходах через Мозолів потік, коли повертався з вечірньої. Володимир з княгинею-матір’ю теж причетні до смерті Чагра і спалення Осмомислової коханки Насті Чагрівни,  тому  мертву дружину Ярославову Ольгу Довгорукову настигає кара Господня. Син Осмомислів і Ольжин Володимир був серед тих, що спалили Настасю Чагрівну, але доля послала таке ж саме випробування і синові і матері.  Закохався в попадю, що  народила йому двох синів,  і осиротів, коли померла мати, з якою утікав від батька до Польщі, пізніше з матір’ю утікав до інших князів, пішов до Всеволода Велике Гніздо, коли батько вигнав його з Галича.

         Князь Борис-Роман Мстиславич, хоч і хотів мати за свата князя Володимира Ярославича, автора «Слова о полку...» та інших творів,   став фактично ворогом йому, коли побачив, що  галицькі бояри хочуть не Володимира, а його. Пригрозили, що вб”ють попадю, та наївний князь сподівався, що угорський король-родич допоможе йому.  Сильно  «допоміг»  брат-мадяр  Бела 111. Захопивши Галич, сина Андрія зробив правителем, а родича Володимира Ярославича разом з жоною-попадею і двома синами  восени 1188 року  засадив до вежі-в”язниці в Естергомі.  Два сторожі (очевидно, українці-закарпатці, що служили в короля Бели 111)  вирішили допомогти втекти невільникам. Князь Володимир знав, що в Регенсбурзі Фрідріх Барбаросса  збирає Третій хрестовий похід, а в Галичі казяться угри. Познайомившись з князем галицьким Володимиром,  за 2000 срібних гривень Фрідріх Барбаросса пообіцяв допомогти Володимирові знову сісти на дідичний стіл. Знайомому Володимира  великому краківському князю Казимиру Справедливому  наказав допомогти  синові Осмомисла. Краківський князь не міг відмовити, бо  Казимирова жона Олена Ростиславівна була родичкою Володимира. Очевидно, що ті двам угри, які допомогли втекти Володимирові Ярославичу  з вежі, заснували поблизу теперішнього Івано-Франківська села Угринів і Угорники. Князь Володимир не міг не нагородити своїх рятувальників. 

         Л. Махновець у своїй есеїстичній повісті пише, що: «Казимир, добуваючи Галич Володимирові, не послав ніякого війська, а лише воєводу краківського Миколая (помер 1202 року), свого головного дорадника... З Миколаєм Володимир прибув до Галича, де галицькі мужі, тобто бояри,  зустріли його із «радістю великою.», а угра Андрія з військом, що по церквах наших тримало коней, прогнали. Майже на десятиріччя у Галичині запанував мир, бо Володимир  найперше оперся на авторитет вуйка Всеволода Велике Гніздо, який послав своїх послів до багатьох князів, щоб не чіпали його племінника  в Галичі. І вони не воювали з Володимиром Ярославовичем.

         Але чи так легко повернувся Галич до князя Володимира Справедливого? Буковинські коляди засвідчують, що галицькі військові брали участь   у  Хрестовому  поході на Єрусалим.

          А чи не залишався  в Галичі  Володимировим «дорадником» на тривалий час польський воєвода Миколай? Чи  не на честь його патрона побудовано Миколаївський монастир, у якому спочив по смерті сам  син Осмомисла? Чи не охрестили  Осмомислового сина  Володимиром-Миколою? Археолог Б.Томенчук твердить, що вікторівське городище  на Миколаївській (Пушиковій) горі  займало площу 0,6 га.  То що ще лежить на цвинтарі  у землі? Лопата археолога  не заглиблювалася  так глибоко, як лопати грабарів, то  земля може зберігати немалі таємниці. Гуде земля на городищі, коли копають ями або рубають дерева.

          О які б то були щасливі археологи, якби на вікторівському цвинтарі у саркофазі збереглася хоч якась кісточка зі скелета князя. Аналіз ДНК довів би, що на Крилосі справді було поховано Осмомисла, а у Вікторові його сина.

            Літопис дає нам відповідь, чому в Галичі діяла Миколаївська церква і Миколаївський монастир на південній околиці, де нині село Вікторів, де було городище, де три давні печери, де росте майже тисячолітній дуб-велет, а росло кілька таких дубів, одного з яких зрізали, коли святкували 100-річчя  Миколаївської церкви,  де знайдено  кам’яний саркофаг. 

           Я в своєму рідному селі записав перекази, що при монастирі діяла школа, в якій працювали вчителі з-за Карпат. Місцеві краєзнавці навіть назву цих учителів виводили від «виктор», з чим я не погоджуюся. Очевидно, поляки-окупанти перейменували Миколая на Віктора, бо ж багатьом не хотілося чути, що монастир  Володимир побудував  як знак віддяки воєводі краківському Миколаю. Ми  бачимо, що таке ж саме вчинили з  монастирем Панталеймона, поблизу Спаської церкви, а Володимир Ярославович повернувся  у Галич в Спасів день. Поляки Святу гору назвали Свєнтим Станіславом, як і храм Панталеймона, Чешибіси – Єзуполем, Чортопіль – Маріамполем, Краснопіль – Солотвином, заснували Станиславів, як Новий Галич, щоб стерти славу княжого Галича; хотіли Височанку зробити Сигізмундівкою...  А нині я підкреслюю, що невипадково в городищі, де був Миколаївський монастир, де водили гаївок,  житель Вікторова   М.Ткачівський знайшов срібний браслет з язичницькою символікою. Так,  тут, при Миколаївській церкві,  діяла найдавніша школа, її охороняв  Микола Школінний.  Але міг браслет бути власністю попаді, що стала громадянською жоною Володимира. Коли його поновлено в Галичі на столі, то вже  бояри не погрожували їй убивством і, мабуть, кланялися, як княгині, матері двох Володимирових синів.

           Коли пишу про те, що  князь Володимир Галицький – автор поетичних  творів Х11 століття, то найперше моє око  бачить, що між Галичем і Рогатином, де  стояли конюшні  верхових військових коней - бахманів, протікає річечка Струга, і це слово ми бачимо в «Слові», де описується смерть князя Ростислава в Стугні-річці, що наводнилася, коли ворожа стріла забилася князю в потилицю.  Галицями в Галичині називають худобу, звірів, птиць, плазунів і все живе, і на Качкові в рилосі Галичина (Галицина) могила. А чи не однакові назви Волинь і Галич? Тобто  «худобячі» назви на Покутському (Золотому) шляху. 

           У «Слові Данила Заточеника» є рядок, що майже дослівно перейшов зі «Слова Заточеника»  у «Слово о полку Ігореве»: «...огражен  есмь страхом ГРОЗИ твоея...».  Це автор говорить про Ярослава Володимировича Осмомисла , якому адресоване послання,  що в одному  варіанті має назву «Написання».  І ось ми бачимо, що ця «ГРОЗА»  прогриміла і  в «Слові о полку Ігореве»  в зверненні Грізного київського князя Святослава   до свата  Ярослава Володимировича Осмомисла.  Не може бути,  щоб  автор випадково Грізними назвав  тестя  київського князя Святослава: «Святославь ГРОЗНИИ великий киевский  ГРОЗОЮ бяшеть  притрепал своими сильніми пльки...  (половецькі)» і  батька Ярослава Володимировича Осмомисла Галицького: «Галички Осмомисле Ярославе! ГРОЗИ твои по землямь текуть». Він  сидить на золотокованому столі, підпирає полками гори Угорські (Карпати), заступає угорському королеві путь, отворяє ворота Києву, стріляє салтанів за землями, то ж закликає автор стріляти  Кончака, який  на той час ще не став сватом Ігоря та Ярославни.

        Так, батько і тесть князя галицького  Володимира Ярославича оспівані ним непереможними і могутніми за допомогою однакового  «грозового» образу. Але поки на папері з’явився Грізний Святослав Всеволодович, поки грози Осмомислові потекли  в творі по землях, поки сина батько огородив страхом грози своєї, то майбутній автор «Слів» спершу зазнав любові батьків. Мати була дочкою славетного й багатодітного Юрія Довгорукого, батько галицького князя Володимирка й угорського короля Кальмана. Вони привели на світ його, Володимира, сестер:  Єфросину Ярославну, Вишеславу Ярославну, яку віддали за польського князя, ще одну дочку, ім’я якої дискутується досі.  Першу посватав князь Ігор-Георгій (Юрій) Святославович, з другою одружився польський князь. На початку 1170-х років  Ярослав Осмомисл закохався в дочку половця або хазара Чагра, і вона народила від нього сина. Щоб піддобритися до дружини князя Ольги Довгорукої, дитину назвали Олегом. Важко сказати, що задумали Чагровичі, але князь Ярослав хотів, щоб коханка була з ним у Галичі, тому розпорядився, щоб Чагро зі своїми людьми і дочкою та внуком переїхав з-за Дністра, що поблизу Бурштина, Букачівців і Рогатина, і поселився між ріками Лімницею, Дністром і Сівкою, де горб досі називають Чагровим, криницю Підповією, а село Блюдниками. Правда, колись цю назву перекручували.  чи й справді Блюдники деякий час називали Блудниками і Блядниками, коли галицькі бояри Чагра убили, а Настю спалили. У «Слові Данила Заточеник», яке адресоване Ярославу Володимировичу,  автор теж вжив це лайливе  слово «блядия», що стосується жінки легкої поведінки.   Блядники і Підповія пояснення не  потребують, як і назва села Чагрова, яка залишилася, хоч Чагрів знищили. Невідомо тільки, де галицькі інквізитори розвели вогонь для спокусниці-відьми Настасі. Очевидно, що на крилоському Погарі поблихзу Золотого Току, на якому колись стояли ідоли. 

         В той час, коли плелася змова проти князя Осмомисла і його коханки, жона Ярослава   Осмомисла  з сином Володимиром  і слугами втекла до дочки Вишеслави, яка вийшла заміж до Польщі. Щоб мати на прожиття, Володимир кинувся  до волинського князя просити, щоб дав в оренду два городи, але коли  домовлявся про це, з Галича прийшла вість про заколот проти князя Ярослава.   1973 року Чагра і його людей галичани повбивали,  дочку Настасю  спалили, Осмомисла заарештували й повели до Успенської церкви, щоб поклявся, що буде жити з княгинею Ольгою так,  як  заприсягся  перед Господом Богом, коли з Ольгою брав  у церкві шлюб.

        Але сімейний горщик дав тріщину, яку неможливо було нічим залатати. На той час  князенко  Володимир, мабуть, повдовів. Його жона, дочка київського князя Болеслава або померла,  або пішла в монастир.  Тоді чи згодом  князенко  Володимир зійшовся з попадею, яка народила йому  двох снів. Очевидно, що попадя причарувала його пізніше, а тепер  Володимир з матір’ю утікає від батька до Луцька, сподіваючись, що князь Ярослав Ізяславович  добуде йому волость, але батько за три тисячі гривень найняв поляків, які спалили два волинські городи, щоб запобігти війні між сином і ним. Батько вимагав, щоб луцький князь повернув Володимира  з матір’ю Ольгою додому, але він відіслав утікачів до Торчеського, в якому на княжому столі сидів  брат Ольжин Михалко. Щоб пригасити скандал, тесть Володимирів і сват Осмомислів і Ольжин Святослав Всеволодович кличе їх до себе в Чернігів, щоб  відіслати  зятя зі свахою до Андрія Боголюбського в  Суздальську землю, але вони поїхали до Білгорода і Києва. Очевидно, княгиня  Ольга хотіла разом із сином відвідати  Берестів, де  у церкві Спаса поховали  її батька  Юрія Довгорукого, а Володимирового діда. Володимир з матір’ю їдуть до Чернігова, та тут стається те, що могло зятя зробити ворогом тестя, коли той  вступає в змову, що відправить Володимира до батька Осмомисла, якщо Ростиславичі випустять полонених  Ольжиного брата Всеволода, котрого історики назвуть Велике Гніздо, яко багатодітного князя, та Ярополка Ростиславича, двоюрідного брата Володимирового. Обмін відбувся. Володимира повезли в Галич до батька, аби він не затівав війну батьком, а його мати Ольга Юріївна поїхала на північ  до брата Андрія Боголюбського  у Боголюбове на Володимиро-Суздальщині, звідки вона вже ніколи ні живою ні мертвою не повернеться   до Галича. Важко сказати, чи Ольга  того ж 1173 року пішла в монастир, чи пізніше. Літописець зафіксував, що 24 липня 1182 року Осмомислова жона Ольга  померла у Володимирі Заліському, а 18 квітня 1184 року тут  сталася небачена й нечувана пожежа. Згорів княжий двір і тридцять дві церкви, серед яких  і  Богородиця Соборна, яку за життя  оздобив Андрій Боголюбський убитий у Боголюбові. У володимирській богородичній церкві була похована і згоріла мертва  сестра Андрія Боголюбського і Всеволода Велике Гніздо, жона князя Ярослава Осмомисла.   Коли вість про цю подію   долинула до Галича, то це не могло не викликати бурю в княжому палаці. Безперечно, що тоді вже Володимир Ярославович жив з попадею,  і не могли не гомоніти на Русі, що згоріла Осмомислова коханка Настася не без участі в страті Володимира й Ольги, і мертву  Ольгу Юріївну наздогнав вогонь у Володимирі. Очевидно, що це стало причиною  вигнання сина Володимира князем Ярославом Осмомислом з Галича  1184 року. Можгна по різному ставитися до літописних повістей, але прискіпливий дослідник бачить, що щось символічне віщували події кожному Ростиславичу. Князь Володимирко поіронізував над хресними грамотами, якими поклявся київському князю, коли князь прислав з Києва посла Бориса, прогнав його і тут же помер після вечірньої молитви. Ця подія Ярослава Осмомисла зробила князем.

           Не знаємо, настільки точним був літописець, коли писав, що ізгой з  навірницею-попадею і синами поїхав у Володимир Волинський до Романа Мстиславича, але Роман боявся Осмомисла й не прийняв його. Володимир подався до Інгваря в Дорогобуж, але і там не набувся. Сподівався, що прийме його Святополк Юрійович у Турові, але той одіслав непроханого гостя до Смоленська, де на столі сидів Давид Ростиславович,  та  звідси довелося їхати до  вуя Всеволода Велике Гніздо у Боголюбове.  Можна тільки здогадуватися, як плакало його серце за матір’ю. Вуй, мабуть, не довго тримав його в себе. Для Володимира з попадею і їхніми дітьми знайшлася робота на Білому озері, куди й пізніше засилали «затворників»,  як  і на Лаче озеро. Там збагнув Володимир, що не витримає його серце довго перебування  на чужині, тому наважується перепросити батька Ярослава Осмомисла, пишучи «Слово Даниїла Заточеника». Воно писане з Боголюбова, адресоване синові князя Володимирка – Ярославу Володимировичу. Ярославів син вибрав для себе біблійний образ Данила. Осмомислом батька назве син у «Слові о полку Ігоревім», але слово напише він після того, як переїде від вуя до сестри Єфросини Ярославни і ровесника-швагра Ігоря Святославича у Новгород-Сіверський і Путивль. Безперечно, що це для нього Ігор зважився з братом, племінником та чернігівським воєводою піти на половців «поискати города Тмутороканя», де сидів князем засновник династії галицьких володарів князь Ростислав, якого отруїв грек, куди утікав князь Володар.

         Так,  можна зрозуміти і  Володимира, чому він запивав, оглядаючись назад і розуміючи, що ніхто його так не любитиме, як любила мати.  Володимир Ярославич зрозумів, що батько довго не протягне,  і    Олег, син  Настасі Чагрівни,  успадкує Галицьке князівство, та не він,  ізгой,  який прийшов до Боголюбова, сидів тут з навірницею попадею і синами.   Якщо князь без князівства справді любив чарку і скочити до чужої молодиці любив,  то  він, мабуть, недовго перебував у Володимирі і Боголюбові.  Вуй Всеволод Велике Гніздо відправив його  на Біле, а згодом на Лаче озеро. Тут процвітало язичництво. Волхви, засвідчив літописець, повставали, а наприкінці  1300-х років якогось попа заслали за мішок  зілля (мабуть, наркоти), що привіз із Золотої Орди. Попа порівняв автор замітки із Данилом Заточеником.

             Дослідники допускають, що «Слово Данила Заточеника» написано раніше, ніж «Моління».  Додамо, що написане  раніше й  за «Слово о полку Ігореве».  Я прийшов  до такої думки ще на початку 1980-х,  коли писав роман «Галицька Брама» і  побачив,  що  «Слово»  адресоване Ярославу Володимировичу з Боголюбова. Весь текст говорив про те,  що Володимирові з попадею і дітьми жилося  там не з медом. Він написав послання до батька в Галич, сподіваючись, що батько зрозуміє його і вибачить за все.  Щодо другого послання, то воно могло бути  написане молодшому на три роки Володимиро-Суздальському князю, вую  Всеволоду, але переписувач помилився, адресуючи його. Міг якийсь компілятор скористатися високохудожнім текстом для своєї мети.

 

 

    Володимир  Ярославович вирішив написати батькові в Галич «Слово Данила Заточеника», сховавшись за ім’я біблійного персонажу. Писався цей твір, мабуть, в материного брата Всеволода Велике Гніздо у Боголюбові на відстані десяти-пятнадцяти кілометрів від міста Володимира за Москвою, або на Лачому чи Білому озері, куди Всеволод посилав племінника з навірницею  і дітьми щось робити.        

          Я, можливо, не звернув би уваги  на те, що «Заточеник»  -  князь-ізгой Володимир, і Ходина в «Слові о полку Ігоревім» він же, але написане  «Слово о полку...»  було вже в сестри Ярославни і швагера Ігоря Святославича, коли той, думаю, що не без допомоги свата Кончака, повернувся в Новгород-Сіверське князівство до дружини й дітей.

          Ці твори Х11 ст. постійно стояли перед моїми  очима, коли  редактор часопису «Жовтень» (тепер «Дзвін») Роман Федорів, автор роману про князя Ярослава Осмомисла замовив мені написати  історичний  есеїстичний роман про Галич.  Я його писав довго, назвавши  «Галицька брама», бо однойменне урочище бачив з гори вище батьківської хати, де пас худобу, жав з батьками жито й пшеницю, збирав гриби, носив з потока й лісу сухарник на паливо, збирав кремені, вістря стріл,  керамічні плитки, навершники патронів, шрапнелі.  Роман «Галицька брама»  разом з романом «Страж-гора», повістями «Перо Золотого птаха» і « Ключ-зілля»  1990-го року був відзначений Шевченківською премією в галузі літератури.  У статтях, у есеї «Криве весілля на Каялі», у монографії «Нове про «Слово»,  у кандидатській дисертації «Слово о полку Ігореве» і слов’янська міфологія», у «Галицькій  брамі» я писав про те, що князь Володимир створив  «Слово» і  «Моління Заточеника», «Слово о полку Ігоревім», можливо, «Слово о погибелі Землі Руської», що дійшло  до нас в уривку  і,  мабуть, переробленім. Я робив доповіді на «домашніх» і міжнародних конференціях, зокрема в Новгороді  під час відзначення 1000-ліття хрещення Русі.  Я кілька разів друкував свій переклад «Слова о полку...» з реконструкцією тексту, розшифровкою так званих «темних» місць. Ми створили  телефільм «Там, де росла Ярославна»,   записував радіо й телепередачі, друкував  газетні й журнальні статті. 

Я говорив про свої знахідки   на конференціях, літературних зустрічах, дискутував, та   раптом відчув, що ходжу під блискавками і громами. Князь Володимир Ярославович це той, що з угорської в’язниці з дружиною,   дітьми, слугами втік до імператора Фрідріха Барбаросси.  Барбаросса, збираючись у хрестовий похід,  допоміг йому відібрати в мадярського королевича і польської княгині Галич і Галицьку землю, поновити його на престолі. Мені і в страшному сні не могло приснитися, що не смію згадувати про Барбароссу, іменем якого Адольф Гітлер назвав операцію - війну проти СРСР. На мене полетіли скарги до ЦК КПРС, наукових  інститутів, газет і часописів. Київський вчений В.Яременко  познайомив мене зі своєю рецензією, завдяки якій працівники з «Високої Хати» стрималися з  публікацією проти мене. А рецензував мої знахідки не один В.Яременко. Журнал «Комуніст України» готував розгромну статтю про Степана Пушика.  Я, хоч і знав, що мене жде, вирішив опублікувати статті хоч би в івано-франківській обласній газеті «Прикарпатська правда» , де журналісти ще не знали, який  «страшний»  гріх я вчиняю, публікуючи  5 і 6 січня 1985 року  матерал «Автор «Слова»  – син Осмомисла?», а 6 лютого  1985 року  другий - «Ще раз про автора «Слова».  Це був вибух атомної бомби  в рік ювілею памятки. Але раптом сталося чудо. Стукачі вогонь з мене перевели   ще й на інших відкривачів.  Після мене версію про князя Володимира Ярославича запропонували київський літературознавець Леонід Махновець, російський Олександр Семйонов, білоруси... Правда,  коли  Володимир жив у Володимиро-Суздальській землі на батьківщині діда Юрія Довгорукого, матері Ольги,  вуйків Андрія Боголюбського і Всеволода Велике Гніздо, то не міг не задуматися, чому палац великого князя, першого російського  царя Боголюбського на відстані 10 кілометрів від Володимира. В «Слові Данила Заточеника» писав: « Кому Боголюбиво, а мне горе лютое, кому Бело озеро, а мне черней смоли, кому Лаче озеро, а мне на нем седя плач горький; и кому ти есть Новгород, а мне и угли опали, зане не процвите часть моя...

        ...Не лгал бо ми Ростислав-князь: «Лепше би ми смерть, ниже Курское княжение».

        ...Темь же вопию ек тебе одержим нищетою:  помилуй мя, сине великого царя Владимера..”.                   

          Тут дуже прозоро видно, що в Боголюбові перебував син Осмомисла Володимир Ярославович у вуя Всеволода Велике Гніздо. Ось звідки взялися два адресати: Ярослав Володимирович , князь галицький,  батько ізгоя  і  Ярослав Всеволодович,  син  Всеволода, двоюрідний брат Володимирів. 

          Володимир нагадував батькові, що йому, біднякові, «зане не процвите часть моя». Зрозуміло, що йдеться про спадщину, яку мав одержати  і він, і Олег, і сестри  від батька, коли  той відчує, що наближається його  кончина.

          Читача може те насторожити, що Ярослава Осмомисла він назвав сином Великого царя Володимира. По-перше, вся династія  князів Володимировичів була синами  Володимира Святославича Великого, а Ростиславичі – гілка Володимира Ярославича Мудрого  (конунга-царя).  Щоб піддобритися до батька Ярослава Володимировича Осмомисла син  мав повне право назвати його сином Великого царя, бо ж галицький стіл поріднився з грецькою царською родиною, а мати Ярослава Осмомисла – дочка угорського короля Кальмана (Коломана)-книжника, так що поетичний талант сидів у генах галицького  князя Володимира Ярославича, як і царська кров текла в його жилах.   А ще, пам’ятаймо, що Андрій Боголюбський назвав себе першим  володимиро-суздальським царем, то його сестра Ольга бачила, що її тесть -  галицький князь Володимир Володаревич  мав  повне право вважати себе  могутнішим і багатшим царем,  ніж   брат. Він об’єднав в одне Звенигородське, Перемиське і Теребовлянське князівства і зробив столицею Галич, де раніше сиділа княгиня Ланка, дружина Ростислава, приєднав до Галича  Дністровсько-Дунайські міста. Поблизу соляної Коломиї містечко Ланчин на лівому боці  річки Прута, а Княждвір – на правому. Тут найбільший у Європі тисовий заказник, а коли  в альпійському льодовику наприкінці ХХ століття було знайдено мумію людини, яку вбито п’ять тисячоліть тому, то топорище сокири його  виявилося з тису. Фігурка дружини  одного з єгипетських  фараонів, що зберігається в берлінському історичному музеї,  теж з тисової деревини. Поблизу Коломиї, де в двох селах Заріччі й Білих Ославах , вулиці досі називають сотнями, є найбільший у Європі тисовий резерват і київському князю Святославу снилося, що його роздягали на кровати тисовій.

         Про те, що князь написав і «Слово Данила Заточеника», крім мене не говорив ніхто, хоч твір цей  був надісланий батькові  Ярославові  Володимировичу з Боголюбова, де померла обманута Осмомислом його законна дружина Ольга Довгорукова, тіло якої згоріло в церкві, і це, безперечно, витлумачили, як кару Божу за спалення чоловікової коханки Насті Чагрівної  в Галичі.

           Про  те, що «Слово Данила Заточеника» і «Слово о полку Ігореве» міг написати один і той же автор говорилося вже 1844 року. Однаковий  «дух» цих творів відчув Д.І. Дубенський. Цю думку  повторив О.Калінін. Близько відкриття ходили М.С.Тихонравов, Є.М.Іссерлін та Б.О.Романов,  але тільки мені усміхнулося щастя, коли  побачив, що Данило Заточеник написав своє послання-слово  князю Ярославу Володимировичу.   

          Так, це з Боголюбова син-князенко  Володимир написав послання  батькові-князю Осмомислові в Галич у надії, що батько простить йому все, що він завинив перед ним!

Після батькової смерті  Володимир Ярославович двічі  ставав володарем Галицької землі. Він  прожив надзвичайно цікаве і неспокійне життя. Його  поховано  у Галичі, де він  народився. А де саме? Очевидно,  що в Миколаївському монастирі.   Вище  нашої  хати стоять високі горби і гора, з якої  я часто бачив урочище «Галицька Брама», що поблизу річки Лімниці-Чви,  між селами Комарів, Сапогів, Бринь. Мединя, Сокіл...Сюди можна зарахувати і мій Вікторів, що був південною околицею Давнього Галича, де стояв Миколаївський монастир і Покровська (раніше Успенська)  церква. Від нашої хати до Крилоського городища (Галицького дитинця) зо три кілометри. Вище хати через  ліс Лази біжить до гір колишня Княжа дорога або Княжий гостинець, обабіч якого  насипані могили тілопальної доби. Другий ланцюжок могил тягнеться майже правим боком річки Луквиці. Деякі вже знесені.

 

           У Галичі й довколишніх населених пунктах мною записано багато легенд і переказів про підземні ходи, що йдуть  з Крилоського городища (дитинця), де поховання Ярослава Осмомисла в церкві Успіння Богородиці. Тут і нині розказують, що Золотий Тік  (позолочений майдан) пішов у землю, що там спить на конях військо, яке доглядає воїн, що інколи опівночі виходить на світ, запрошує під Тік  ковалів, іде з ними в підземелля, щоб вони на Золотому Тому підкували осідланих коней, бо колись Тік вийде на поверхню з військом.  Легенди говорили,   що з Крилоса підземні ходи ведуть до багатьох населених пунктів в т.ч. і до прадавнього  Миколаївського монастиря у Вікторові на Пушиковій горі, де збереглися три тунелі (нині присипані, бо там лупали вапняк). У Боднарові й сусідніх селах зафіксована мною легенда про Змія, що аж із Тиролю заплив чи приповз до Бабина. Звідси Свищоватисм потоком добирався до гостинця Галич – Калуш « на жир», тобто пожирати худобу. Безперечно, що це відгомін жертвопринесення. Є легенда й про ліквідацію язичницької віри. Начебто поблизу Боднарова й Брині росла діброва, поблизу якої Побережник вийшов на двобій зі Змієм. Коли він смертельно поранив Змія, то Змій   хвостом повалив усі дуби, а коли дерева  повсихали, то згоріли вщент. Очевидно, цей дракон-змій витесаний на камені з галицького  Успенського соботу, а пізніше блок зі Змієм перенесли до нової церкви на Крилосі. Чи не цю змію назвали Галицею, а коли насипали символічну могилу, то вона стала Галициною (Галичиною).   У селі  Боднарові розказують, що в Бабині  Зарічному, де  старе річище  Лімниці,   є скали й печери. Звідси був прокопаний тунель до Крилоса. Коли татари захопили Галич і з Галича рушили далі, то українське королівське військо  тунелем пробиралося аж за Лімницю й тут громило ворога. Між Бабином і Боднаровом був колись хутір Клепки і ще один Золотий Тік.

           Легенда записана у селищі Войнилові, що за рікою Лімницею,  говорить про те, що давня Княжа дорога вела до Галича через Блюдницький ліс, де був Чагрів двір і жила Настя Чагрівна, коханка Осмомислова. А ось підземний хід вів з Крилоської гори до Войнилова, де на березі річки Сівки був вихід з підземного тунелю, що починався на Крилосі. Безперечно, що цей хід йшов через вікторівське підземелля Миколаївського монастиря, поблизу якого міг стояти терем князя Володимира Ярославича, якщо в монастирі було його поховання. Вода в підземному ході могла використовуватися і для певних язичницьких обрядів.

          Войнилів межує з невеличким селом Сільце. За сусідніми Темерівцями були Селища, яке переселили  1951 року за зв’язок з бандерівцями-упівцями.  У Сільці церкву побудовано 1643 р. Вона офірувана Кузьмі й Дем’яну. За переказами, містечко Войнилів колись називалося Прокопівка. Річка Сівка була тоді глибока й  текла попід скалу, на якій стояла церква й згоріла. Розказують, що колись давно від Дністра по Сівці пливли турки, яких очолював баша. Куди він плив річкою? Невідомо. В той час хтось з наших сміливців сховався на дзввіниці ще старої церкви. Він прицілився, вистрілив у башу і вбив його. Турки без свого начальника не посміли плисти вгору по Сівці й повернули назад до Дністра. Сівка стрічається з Дубовицькою річкою. Пізніше до Прокопівки через Блюдницький ліс приїхала княжна. Вона на конях об”їхала центр поселення і наказала побудувати тут місто Войнилів.

           Про вбивство турецького баші розказують також у Вікторові, але вбив його якийсь немолодий снайпер поблизу Сапогова. Можливо, що це варіант тієї ж самої легенди, бо ж із Войнилова одна із вулиць йде в сторону с. Бринь, яке за Лімницею.

  

           Історія Давнього Галича торкнулася мого  серця,  коли  мати носила мене у Вікторові під своїм  серцем. Колись це сприймалося іронічно, але сьогодні вчені довели, що  вже на четвертому місяці після зачаття  немовля в утробі матері дійсно  все чує, сприймає, то виходить, що  все, що бачили очі моєї матері, коли йшла жати пшеницю й жито в  царині на горі, чи  в Толоку, то з піснями, легендами,  переказами й історіями все приходило з сивої давнини, стукало до  галицьких церков,  а  ще  на Сокільську, Лису чи то на Чорну гору. Те, що відбувалося тут, ніде не не загубилося. Дід, шкільний сторож, і учасник Першої світової війни все пам’ятав, бабуся все  пам’ятала,  мати, що росла в директора школи разом з його дітьми, батько все пам’ятав, і нам передав, сусіди теж мали феноменальну память. В школі вивчали ми «Слово о полку...» і «Плач Ярославни»  в переспіві Тараса Шевченка. З Прикарпаття  прибув у Моринці прадід Великого Тараса по матері Іван Бойко. Ми ходили полями й збирали черепки трипільської доби і комарівської культури. 

          На нашому полі нижче Княжого гостинця і тепер лежать  камені-зернотерки, виорюються  кремені,  керамічна плитка;  знайшли були на Крилосі   олов’яний образ, давнє скло... Батьки,  родичі, сусіди говорили і нині  говорять про робітню прадавнього майстра, який за берегами край поля  сидів  у хаті,  сліди якої чітко окреслюються після опадів, коли сонце підсушує зоране поле, нижче якого пробивається сірководневе мінеральне джерело,  а у Вільшині, нижче  іншого джерела,  росте груша на могилі невідомого часу, а над Вільшиною ще один слід двору трипільця чи комарівця (маю на оці тубільця комарівської культури). Я відкрив і цю могилу у вільшині,  і ще одну в нашому  потоці, на Кузьмичевому, що  майже перед вікнами  нашої  хати, де ми гралися в дитинстві у війну і не тільки... У сімдесяті роки ХХ століття зарвався берег і добулася чорна зола з прахом спаленого чоловіка чи жінки. А далі на південь, за ще одним  потоком, у вікна кравця   Антося Бибика дивилася третя тілопальна могила, та її стесали лопатою колгоспного бульдозера чи механічною лопатою і повозили грунт на укріплення й  покриття колгоспних силосних і сінажних ям.

         Археологи досі не знають про існування цих  курганів. Вони знали, що одна могила є зі сторони Тязева на Чорніївці, дві могили в полі,  одна на Боднарівці, дві на Синиківці, дві на лані при Ставному потоці, одна в Лазах, одна на полі Могилки.  Двома рядами тягнуться могили від Крилоса, де був дитинець, де були церкви, Золотий Тік. Залишився  Погар, де язичники  приносили жертви  своїм богам... Будь-як досліджений сільськими аматорами-археологами й професіоналами  ланцюг  вікторівських могил, що тягнеться до Деспідки, більш-менш описаний   археологами, а ось про відкриті мною три  вікторівські могили, що тягнуться правим берегом Луквиці, ніхто ще глибокого дослідження не написав.  Майже нічого не знаємо про  кам’яний саркофаг на  монастирищі (теперішньому цвинтарі, де донедавна ріс дуб-велет (один ще росте коло старої дзвіниці). А на Соколі є скала, на яій викувано слід ступні Велета, і таких  «слідовиків нігової людини» в Карпатах і не тільки є багато, а було ще більше. 

         Вікторів межує з Крилосом.  Очевидно, що на Крилоській горі, де Галичина могила, був релігійний язичницький культовий центр, коли столицею Білохорватської держави служило Стільсько, яке зрівняли із землею війська Володимира Великого, тому в Іпатському  літопису про завоювання племені є всього  один  рядок. У цьому творі-документі  мовиться про синів великого князя Володимира Святославича. Він мав три гареми наложниць, кілька жон і багато дітей. Серед княжат був  Судислав, про якого ми майже нічого не знаємо. Правда, пізніше, коли Білохорватська земля стає Галичиною, раптом у боротьбу  за Галич вступає якийсь  «боярин» Судислав, що орієнтувався на угрів. Жив, як багатий князь, можливо, що там, де нині йде відбудова старостинського замку стояв його терем.  Коли князівство   Судислав не здобув, то втік за гори Карпати,  куди утікав і син Ярослава Осмомисла Володимир, коли галицькі бояри замислили вчинити таке саме з його  навірницею-попадею, що народила двох синів, як з коханкою батька Осмомисла  Настасею Чагрівною, що народила сина Олега. Її бояри спалили, як багатьох  відьом тоді палили за ухвалою інквізиційних судів, а в нас ще й  самосуди чинили  громади. Написав же Іван Франко, що і його дід 1831 року  в Нагуєвичах був серед тих, що палили упирів. А в Стиславові на ринковій площі на початку ХУ111 ст. теж стратили жінку-повію, а в середині століття ватага опришків Василя Баюрака.

          Але звідки в боярина Судислава  була така самовпевненість, що  галицькі бояри підтримають його, як князя, що утвердиться він на галицькому  столі? Очевидно, то  міг бути  нащадок   сина князя Володимира Святославовича - Судислава, що одружився з угорською королівною чи бояринею? Боярином літописець міг назвати його іронічно, коли він проводив проугорську політику або продався королеві, Княжий титул міг втратити і при живому батькові і по його смерті. Загадкова назва галицького міста  Зудича (Жидачева). говорить, що літописець Зудислава міг назвати Судиславом. Останнє слово за етимологами.  Ми ж,  знаючи про долю князя  Володимира  сина Осмомисла, розуміємо, що його життя на правах ізгоя було важчим, ніж звичайного боярина.    

           Давній Галич дихав мені в серце  з легенд та переказів, літературних творів. До галицьких  церков  водили  нас рідні, Тут жили родичі-галичани. Пішки й на возі чи авті їхалося з Вікторова до теперішнього Галича, Станіслава (Івано-Франківська). До Миколаївської церкви ходили на Служби Божі, святили паски, відбували тут  ягівки (так у нас називають гагілки).  Довгими осінніми й зимовими вечорами говорилося, що на межі з Височанкою пролягала Головна галицька дорога, а  через середину нашого Вікторова десь аж з Буковини йшла дорога через річки Дровнич, Луквицю, Лукву, Лімницю у сторону Войнилова, Зудеча-Жидачева, Стільська.  Це  було давно, коли Галич ще не розрісся й не  захопив терени нашого села, а, можливо,  й захопив.  Я ніколи  не сумнівався, що моя батьківська хата стоїть на терені Княжого Галича  там, де  Сницарівський потік, що починається під Лазами (лісом, у якому були поляни-корчуванки),  впадає в річку Луквицю, за якою вулиця-гостинець, що від Головної  дороги на межі із Височанкою,  селом біжить до Перевізного броду, за яким – Крилос-Підгороддя. Луквиця нижче Перевізного броду, де  на горі лісок Тиндик (Дикий тин),  впадає в Лукву, а майже паралельно від Крилоського городища,   йдучи  в бік гір Карпат,   пробігає повз Ксьондзову млаку. І не одразу я здогадався, чому з Гущі витікає Ксьондзів потік? Чому в потоці коло державного і панського двора Ксьондзова криниця?

         У Горішньому Вікторові над дорогою стоять дві церкви, а тут,  в Долішньому,  на Пушиковій горі,  на місці колишнього  язичницького святилища й галицького християнського монастиря,   доживали до верхої старості одна за одною кілька  церков «Святителя і Чудотворця Миколая», який називають просто Миколаївською   і Покровська..  В одної  церкви чи то монастиря турки гарматним ядром відбили баню, а вище, поблизу села Сапогова, місцевий снайпер убив турецького мурзу чи хана,  і  вороги повернулися назад   до Галича. Миколаївська церква на горі,  над Луквою,  була матірною до другої половини ХІХ ст. Священик (по-польськи  ксьондз) жив там, де нині стоїть хрест-фігура у липах – пам’ятник  про скасування панщини в  Галичині. Пізніше поблизу Деспідки, що йде до Галицької Брами і Турецького вивозу в Тязеві, побудували Покровську церкву, а коло церкви священичу резиденцію.

        Але сьогодні нас цікавить Миколаївська долішня церква, що виросла на місці галицького монастиря  Х11 століття, і кам’яний саркофаг, що зберігся в землі говорить про те, що тут  1199 року могли поховати  галицького князя, сина Ярослава Осмомисла й Ольги Довгорукої , - Володимира  Ярославича,  за моєю версією  автора  «Слова»  та  «Моління Данила Заточеника», «Слова о полку Ігоревім».  Якщо погортати  «Енциклопедію «Слова о полку Игореве», яку в 1990-х роках видав Інститут російської літератури (Пушкінський дім) Російської Академії Наук, то побачите, що Степан Пушик, тобто автор цих рядків, перший запропонував  автором «Слова»,    «Моління Данила Заточеника» та «Слова  о полку Ігоревім» вважати галицького князя Володимира Ярославича.  Мене осінило спілкування з академіками Д. Лихачовим,  Б. Рибаковим, а  ще те, що в Літературному інституті ім.О.М.Горького в Москві навчалися зі мною казах Олжас Сулейменов і росіянин Андрій Чернов.  Олжас наробив багато галасу своєю книжкою «Аз  і я», що читалося як  «Азія». Зрозуміло, що робити половця автором «Слова» - це вже було занадто... Він публічно каявся, але після розвалу СРСР від своїх ідей не відмовився.   Я  і колись і тепер  не можу   Сулейменову і багатьом   російським  лослідникам «Слова»  вибачити, як вони знущаються над  українською мовою, натягаючи геніальний твір  нашої літератури, то на російські то на тюркські плечі. У Сулейменова Бусові ворони каркають по- тюрському, хоч Бус –слов’янський дохристиянський бог.

          Відкриту українцями риму в «Слові»  «відкривав» Чернов, а українці  не мали права друкувати те, що само просилося на папір. Я  намагався донести нашу правду і в Україні по телебаченню, радіо, на українських  і міжнародних  конференціях.  Не хочу вже вкотре переповідати,  як налетіли на мене недоколисані домашні круки, як начіпали на мене ярликів з  «ізмами», як журнал «Комуніст України» готувався  розправитися зі мною під проводом так званих науковців з Інституту літератури АНУРСР.  Не буду відтворювати і повторювати, скільки довелося мені пережити через свої відкриття. Я листувався, а пізніше зустрічався і дискутував з академіками Д.Лихачовим та Б.Рибаковим, але вони мені не допомогли врятуватися від атак доморощених стукачів. Перебудова відкрила передо мною двері до редакцій газет, часописів, видавництв, до зарубіжних країн.  Я видав  свою працю «Криваве весілля  на Каялі», винісши наперед у книжці нарис «Дараби пливуть у легенду», переклад «Слова», монографію «Нове про «Слово», багато статей, захистив дисертацію «Слово о полку Ігоревім» і слов’янська міфологія». Можу пишатися, що дочекався виходу в Санкт-Петербурзі академічної п’ятитомної енциклопедії «Слова о полку Игореве», до якої включено і мої знахідки та відкриття.

        Жаль, що російські слознавці дуже скупо написали про мої публікації.   А варто сказати, що в Давньому Галичі на горі стояла не церква, а монастир «Святителя  і Чудотворця Миколая».  У горі є підземні ходи, що вели до монастиря, і колодязь-цистерна, в якому ніколи не висихає вода, так що монахам і селянам нестрашні були вороги, що брали в оточення укріплену святиню. Ще й сьогодні на монастирищі, якого нині сягнув цвинтар, можна назбирати керамічних плиток- трикутничків, якими  була вистелена монастирська  підлога, а під підлогою був (і нині є) кам’яний саркофаг, у якому, гадаю, лежав (чи й тепер  лежить?) Володимир Ярославович, князь Галицький.

  .   На велетенському дубі, якому не менше 700-800 літ ( стовбур дуба в окружності має  630 см),  висів дзвін. Ця жива прадавня дзвіниця оповіщала про наближення ворога, бо поблизу  Миколаївського монастиря, вище того місця, де була цегельня, стояла сторожова віха. Коли наближалися кочовики, то за допомогою віхи показували, звідки наближається ворог і куди слід  ховатися.  Начебто тут запалювали сигнальні ватри – бочки зі смолою.

              Ще й тепер найдальша дільниця Вікторова   називається Ватралівка, де вічно горіли ватри, які бачили і з Крилоса,  а під горою на полі поблизу Лукви було озерце Охаба, в якому при наближенні турків чи татар християни утопили дзвони, які досі ніхто не дістав із води. Охабу висушили меліоратори, а в серцях жителів села зберігся переказ, що чоловік орав під горою на Рахманський великдень  і провалився  з волами під землю.

 

      У Першу світову війну в дуплах дубів ховалися дизертири, а після Другої світової, коли по селах стояли енкаведистські гарнізони,   воїни УПА переховувалися в церкві під престолом, де була споруджена криївка.   Неподалік, за річкою Луквою, археологи розкопали поселення носіїв  археологічної «Комарівської культури». Це одне з найдавніших слов’янських поселень. Комарівці жили і у Вікторові.  На цій Миколаївській (Пушиковій) горі відбувалися  різні язичницькі дійства, про що засвідчує унікальний срібний браслет, який підтримував дівочий чи жіночий рукав під час святкових ігрищ  -  ягівкових або купальських. Ця традиція дійшла до наших днів. Житель Вікторова, аматор-археолог М. Ткачівський  на цій горі знайшов срібний браслет Х11 ст. з язичницькими символами.

         Не тільки в народних оповіданнях живуть спогади про школу при Миколаївському монастирі, яку заснували греки. Місцеві краєзнавці навіть назву села виводили від учителів-вихторів. Та сьогодні я думаю, що польські окупанти  поселення при Миколаївському монастирі  перетлумачили на католицький лад, бо ж  Віктор – Переможець, як і Микола (Никола). Та ж НІКЕ, по-грецьки, - ПЕРЕМОГА.

       У Вікторові досі ходить легенда, що в Глинницях, навпроти Миколаївської церкви,  на правому  березі річки Луквиці,  відбулася велика битва. Вороги, хто конкретно не пам’ятають, повбивали всіх наших воїнів, лишень один вікторівський дружинник чи то вояк сховався під трупи убитих і уцілів.

           Що стосується цього терену, то це межа між Крилосом і Вікторовом, що поблизу Галичиної (Галициної) могили, де стоять угорські кургани, які залишила орда угрів, переходячи за Карпати 896 року.    

         

          Щодо школи в Миколаївському монастирі, то сумніватися, мабуть, не варто, бо і в Х1Х ст. при церкві діяла школа-дяківка, яку охороняв Микола Школінний. Хто він був такий і звідки прибився до Вікторова – невідомо. Жителі села по черзі носили йому їсти. Безперечно, що коли Памво і Степан Беринди на Крилосі заснували друкарню, то були серед їхніх  учнів і помічників й вікторівські хлопці. Беринди, очевидно, сини бовшівського війта з родини берендеїв. Дослідники походження братів Беринд та їхньої творчості  місцем їх народження називають Чешибіси і Чайковичі, але з цим походитися важко хоч би тому, що перші друкарні брати заснували обабіч Бовшева, у Стратині та Крилосі, переїхали  з Крилоса до Києва.  Вони мали  багатого батька – війта, що мав змогу дати синам добру освіту.

           Друкарі, поети й художники Беринди – діти новітньої доби.  Вони, мабуть, добре знали «Слово о полку Ігоревім», «Слово” та «Моління»  Данила Заточеника». «Слово о погибелі Землі Руської», коляди про похід на Єрусалим, які вціліли до наших днів на Буковині.   Я вже багато літ дотримуюсь думки,  що автором цих творів-пам’яток Х11 ст. (третій піддався переробці й уцілів з нього тільки уривок або вступ) був галицький князь Володимир Ярославович, син князя Осмомисла й дочки Юрія Довгорукого, який міг вибрати собі псевдонім Ходина, бо як князь-ізгой (баніт) -  в’язень-заточеник на Уграх і утікач від батька і короля Бели 111, переміряв «пів Європи, пів землі».

           Наштовхнула мене на таку думку праця над  поемою «Золотий Тік», легендами, есеями «Княгиня Ланка» та іншими,  а найбільше  праця над романом «Галицька Брама», який разом з іншими моїми прозовими творами відзначений Шевченківською премією, над дослідженнями «Криваве весілля на Каялі», «Нове про «Слово о полку Ігоревім»,  перекладом «Слова»,  кандидатською дисертацією «Слово о полку Ігоревім» та слов’янська міфологія». Опублікувати мою версію було надзвичайно важко, оскільки московські словознавці  душили будь-які натяки про те, що ці твори належать українській літературі, що автор – галицький князь, що будови у Володимиро-Суздальському князівстві зводили не зарубіжні зодчі, а галицькі майстри, бо ж Ольга Довгорукова була невісткою галицького князя Володимира  Володаревича,  жоною Ярослава Осмомисла, матірю Володимира Ярославивоча та Єфросини Ярославни.   Я зустрічався і мав розмови з академіками Д.Лихачовим, Б.Рибаковим, Толстим та іншими  російськими словознавцями, знайомив їх зі своїми знахідками, дискутував.   Їх  наче  вогню боялися українські науковці, більшість яких з’їдав страх і заздрість,  і якби не Горбачовська перебудова, то годі було б сподіватися побачити  свої знахдки  опублікованими.   Тільки івано-франківська обласна  газета «Прикарпатська правда»  після довготривалих роздумів  зважилася підтримати мене, не передбачаючи   того вибуху, що стався  після публікації моїх статей  6 і 7 січня та 7 лютого  1985 року.

          Поблизу Миколаївського монастиря між  Крилосом і Вікторовом, де горбок Покровка,   була Покровська галицька церковка або монастирець.  Спочатку вікторівський  горішній  храм  назвали церквою   Собору Божої Матері, але пізніше чомусь стала вона  Покрову Божої Матері. Очевидно, серед церковних пастирів був чоловік, якому хотілося відродити  Покровську  церкву  на межі сіл Крилос і Вікторів, що були колись містом Галичем, поблизу Перевізного броду на Лукві, де лісок Тиндик товстим килимом зеленого барвінку говорить, що тут був цвинтар   княжої столиці, поблизу Галичиної могили та інших могил. Правда, ще й нині археологи  не знають, що  на Покровці стояло? Церква чи монастир?  Коли Австро-Угорська монархія доживала віку, вікторівська горішня церква змінила ім’я Богородиці на Покрови. Не виключено, що повернули церкві імя найпершого храму поблизу Деспітки, де спорудили не тільки церкву але й священичу резиденцію. Ця церква стала матірною, а та, що в городищі на монастирищі,  дочірньою, зберігши ім’я Святителя і Чудотворця  Миколая.      Горішній Покровський храм  виріс там, звідки починалося  княже місто Галич, бо й сьогодні, коли жителі села Вікторова Галицького району, пересікають лінію, що майже від Золотої (Богородчанської)  Бистриці тягнеться до  Галицької Брами – урочища між Мединею, Соколом, Комаровом, Сапоговом і Бринем  -   і називається  Деспіткою  та Деспідіївкою  (в Тязові), то говорять: «Ідемо в місто». А це означає, що від хреста й дороги за матірною церквою  Покрову  Божої Матері, починався  Галич. Дивує, що  нині урочище на Бережанці - Підгородь,  і Підгороддю називають Крилос-Підгороддя за Перевізним бродом на Лукві, що дивиться на прекрасну вікторівську  Миколаївську церкву на  та  на горб Покрівка, на прадавні могили, що вкривають поля. Одні вже розкопані, другі розорані, треті розрівняні або знесені, хіба що Галичина могила стала музеєм. Від Миколаївської церкви до Підгороддя приблизно  600-700 метрів. Тут стоїть залізний хрест, що називається фігурою.

          Миколаївська або Пушикова гора від того, що тут у далекі княжі часи стояв Миколаївський монастир, а тепер росте дуб-велетень, який називали дзвіницею, бо на ньому колись дзвонив дзвін. Скільки років дубові – невідомо. Діаметр стовбула – 630 см. Одні знавці дають заповідному велетові 650 років, інші – до тисячі. Безперчно, тут язичники поклонялися і Сонцю, і Місяцю, і Зіркам, і дубам, якщо якась краля загубила срібний браслет і його знайшов коло Миколаївської церкви житель Вікторова М.Ткачівський. Колишнє озерце Охаба , яке осушили меліоратори, пов’язують з  орачем, що тут потонув з волами і дзвонами, які потопили при нападі татарів. Татари і турки – «погана віра», тобто язичники.        Ходить переказ, що під дубом відпочивали козаки Богдана Хмельницького, а в дуплі переховувався дизертир. Як там було з дизертиром  і в якому війську воював - невідомо, але в роки боротьби УПА з військами НКВС під престолом у церкві була споруджена криївка для повстанців. Щодо козаків БогданаХмельницького, то це могли бути гості козацького полковника Семена Височана. Це його батько Гнат термосив на Боднарівських шляхах татарву, заснував село Височанку (первинна назва Вікторівська осада (слобода), а син організововував перші загони повстанців проти польських окупантів і його назвали Галицьким Богданом. Він столицею Покуття зробив Вотин – Отинію, а його соратник – грабівський священик Іван Колотайко (полковник)  залишився під Чорним лісом, де підняв повстання аж  по Дрогобич, громив окупантів,  в Калуші організував козацький уряд, з яким загинув  на палі в Калуші 1649 року, коли Семен Височан  тисячі повстанців перевів на теперішню Вінницю, Черкащину і за Дніпро.  Безперечно, що священики благословили у Вікторові козаків і військо Височанове на боротьбу проти поляків.   

          Пушикова (Миколаївська) гора  була вкрита трипільськими  й комарівськими житлами. Не виключено, що саме тут, де в ХХ столітті діяла цегельня,  були майстри  посуду, керамічної плитки,  бо повсюдно знаходимо черепки різних археологічних культур, аж до доби Галицько-Волинського князівства. Ще чекають  на археологів  підземні ходи-печери з колодязями-цистернами, в яких ніколи не висихає вода. Безперечно, тут, у підземному переході був   колодязь   на випадок оточення ворогом терема і городища-монастирища чи й захоплення його. Перекази засвідчують, що три ходи використовували горшкодраї  (гончарі) піж майстерні і склади продукції.  Очевидно,   підземним ходом ченці й віряни добиралися до колодязя з Миколаївського монастиря, а коли ворог загрожуваав захопити терем і монастир, то оборонці утікали попід землю в сторону річки Лукви, і за Лукву.  Кілька легенд записав я, що  на Крилоській горі сходилися й розходилися підземні переходи аж з-за Дністра, з-за Лімниці, з гір Карпат.  

         А тепер, коли на горі проводять якісь будівельні роботи, чи рубають  дерева, то чути, як гуде земля. Останніми десятиріччями земля гула, коли готувалися святкувати сторіччя побудови храму. Жаль, що тоді  зрізали ще одного велета-дуба, який ріс за Миколаївською церквою, поблизу монастирського фундамента  та викладеної  трикутниками-плитками підлоги, під якою стоїть у землі кам’яний княжий саркофаг. Думаю, що цей дуплавий дуб, в якому переховувався дизертир,  кілька разів палили, щоб жителі села і району не протестували, коли його зріжуть.

        І так сталося.

         Жителі  села  розказують, що Миколаївський монастир спорудили  зайшлі вчителі-ченці  із Закарпаття, які тут заклали школу, і навіть назву Вікторів пов’язують з вихторами-вчителями з Греції.  Але це народна етимологія.  Вихторів, Вікторів – це нові назви.  Я запропонував  виводити назву села від охоронців Галича – вихторів. Їх тому так називали, що запитували чужинців: «Ви хто?».  Я і назву Галича пов’язав з давньою назвою худоби; «Не кидай палиці на чужі ГАЛИЦІ, бо в свої попадеш». Змій називали галицями. З княжої церкви перенесли блоки й плити на спорудження нового храму. І вирізьблену Змію-Галицю (дракона) перенесли. Галицину (Галичину) могилу насипали між Крилосом і Вікторовом на Качкові. Між Бринем і Боднаровом, де Свищоватий потік,   росла діброва, тут поклонялися  галиці-змії, яка начебто приповзла аж Тіролю, поселилася в Бабині Середньому на Лімниці-Чві, свистала, коли повзла Свищоватим потоком до гостинця на «жир», тобто споживати жертву.

 Побережник (очевидно, коли прийняли християнство) убив галицю і спалив  разом з дубами, поваленої драконячим хвостом діброви. З галицею-шарханею і тепер ходять колядувати в закарпатських селах.

             А чи не її прах перенесли язичники на Крилоську гору, де насипали Галичину (Галицину) могилу, бо чомусь вирізьблену змію на кам”яному блоці вмурували в стіну нової  Успенської церкви, що побудована на початку 1500-х років   з блоків   собору спорудженого князем Осмомислом. Не виключено, що Галич – від Алич, тобто Червен-місто. В нас Анну називають Ганною, Ганусею, Ганею; Афію – Гафією, то й з Алича (Алого міста) могли зробити Галич. Драконів -Шарканів у нас теж малювали червоними. Площу, що сповзла до Мозолевого потоку, на Крилосі назвали Золотим Током, і Золотий Тік був між Бринем і Боднаровом та Бабином – безперечно, що  то частина дохристиянського святилища.

       Та сьогодні я  дотримуюся думки, що коли на Миколаївській (Пушиковій) горі стояв Миколаївський монастир і княжий терем, що  поселення при монастирі  мало назву утворену від імені «Микола». Не без того, що князь Володимир Ярославович Галицький заклав монастир на честь свого рятівника – воєводи краківського Миколая. Очевидно, цей посланець  імператора Фрідріха Барбаросси і польського великого князя Казимира 11 Справедливого  тривалий час жив у Галичі, поки не утвердився на столі князь Володимир Ярославович, син  Осмомисла. А тоді повернувся з Галича до Кракова, де  прожив  усього три роки.  В Галичі  встановилися мир і благодать, шо тривали майже десятиріччя. Безперечно, що князь Володим ир Ярославович привів з собою двох угрів, які допомогли йому з сім’єю втекти з вежі-в’язниці до Фрідріха Барбаросси, вони були з князем у Крапкові у князя Казимира 11 Справедливого, з воєводою Миколаєм їхали з Кракова до Галича, виганяючи звідси угрів-окупантів.  Коли князь пообіцяв дві тисячі гривень Фрідріху Барбароссі за поновлення його на княжому галицькому престолі, то нагородив він і угрів-рятівників. І справді, серед перших жителів Вікторова, де діяв Миколаївський монастир, у якому поховано князя Володимира,  люстраційний акт говорить, що у Вікторі жили дві родини з прізвищами Угрин. І сьогодні ми бачимо, що села Угринів і Угорники  є за крок від Івано-Франківська, а в Старому Угринові Калуського району народився і жив провідник ОУН Степан Бандера. Напрошується висновок, що Угрини, які організували втечу князя Володимира з угорської неволі, поселилися в столиці князя Володимира Ярославича, одружилися тут з галичанками і заснували тут двоє-троє сіл, а прізвища Угрин, Угорчак і інші залишили в Галичі й поблизу давньої столиці князівства вони.

         По смерті Володимира князь Борис-Роман Мстиславич об’єднав Волинь і Галич, а після його смерті сини Ігоря та Ярославни розпочали боротьбу за галицькі столи. Король Данило Галицький очолив державу та його брат. Знаємо його сина Лева, внука Юрія. Тут обірвалася чоловіча лінія спадкоємців.   

         Княжна Марія  Юріївна вийшла заміж за  Тройдена. Польща заволоділа Галичиною. Під час  польської окупації грецьке ім’я Микола (Никола ) стало менш популярне, як латинське  Віктор ( хоч одне і друге  означає «Переможець»).  Польські королі заборонили відновлення  храмів  часів Галицького і Галицько-Волинського князівств,  після Люблінської та Брестської уній. Святу гору, де була княжа лікарня при  монастирі св. Пантелеймона, назвали Свєнтим Станіславом, заснували на горі, де діяла давня галицька лічниця,  польське біскупство, колишнє  містечко Чешибіси перейменували на Єзуполь, містечко Чортопіль – на Маріамполь, підгірний Краснопіль – на Солотвин, Тязів – на Ценжов, а замість  Нового Галича Потоцькі заклали Станиславів (теперішній Івано-Франківськ)... Невідомо,  при яких обставинах зникла  церква села Заболоття,  зменшений макет якої нині відзначено металевими пластинами поблизу ратуші та єврейської синагоги.  В теперішньому Новому Галичі (Станиславові, Івано-Франківську) на місці сільського кладовища розбито теперішній сквер та площу, яку назвали іменем польського поета Адама Міцкевича, тому не варто  на людських кістках пропонувати  якусь  забудову,  як оце  один іванофранківець в  обласній газеті пропонував спорудити  в сквері  дитячий ігровий майданчик, а інший писав, що тут енкаведисти заривали свої жертви.

       Влада Першої Польщі все робила, щоб княжий Галич канув у забуття. Цим же шляхом пішла і Австрія, Третя Польща. !919 року столицею ЗУНРи на короткий час став Станиславів. Коли червона армія ввійшла до Галичини і край було приєднано до так знаних Української РСР та СРСР, то  ніхто нічим не відзначив, що Станіслав – столиця ЗУНРи.  При окупації ніхто нічим не  виділяв столичний Галич, хоч спорадично розкопки велися, про давню столицю Галицького і Галицько-Волинського князівств писали, але досі ніхто не надав Галичу статус міста хоч би обласного підпорядкування, а варто би добитися республіканського. Пам’ятаймо, що  Москва заборонила найбільшу теплову електростанцію називати Галицькою,  а назвали Бурштинською. Тоді могли розбудувати Галич, але заборона діяла до розвалу СРСР,  і так само пан Ахметов, що заволодів електростанцією і всією енергетикою  Західної України,  зі своїми покровителями, яким  українська їсторія  не болить,   добився статусу міста обласного підпорядкування не для Галича, а для Бурштина.

        Найбільшим святом для Галича й галичан було відзначення 1100-річчя першої згадки про місто. Будучи депутатом першого демократичного скликання, автор цієї статті  з трибуни Верховної Ради від імені виборців і свого імені    звернувся до Президента, Уряду, Верховної Ради відсвяткувати в масштабах України ювілей Галича, що було підтримано. Правда,  ювілей минув 1996 року, а святкування відбулося 1998 року. Викликає роздуми дослідника те, що в Угорщині була створена хроніка невідомого аноніма доби короля Бели 111, коли був ув’язнений князь Володимир Ярославович. В цій хроніці йдеться про прихід Угрів на Волинь і до Галича. Саме тоді в Угорщині було увязнено галицького князя Володимира Ярославича із сім’’єю.

        Якщо в давньому Галичі були аж дві Миколаївські церкви, то хтось з галицьких князів міг бути  охрещений Миколою. Це міг бути князь Володимир, що прийшов на світ навесні 1151 року. Його швагра Ігоря теж   народженого навесні 1151 року теж  назвали Георгієм, тобто Юрієм.

  

        Отже, автор   цієї  статті, уродженець села Вікторова,  торкається в своєму дослідженні  невідомої історії Миколаївського монастиря на Пушиковій горі, де в землі чекає археологів кам’яний  княжий саркофаг  Х11 століття. В результаті багаторічних роздумів я прийшов до висновку, що, можливо,  саме тут у кам’яному саркофазі-домовині 1199 року  похований син Ярослава Осмомисла князь Володимир, якого я перший у своїх публікаціях запропонував вважати автором «Слова о полку Ігоревім», «Моління» і  «Слова  Данила Заточеника» і, можливо, «Слова о погибелі Землі Руської», що вціліло  переробленим, в маленькому уривку. Ще важко сказати, чи не Володимир, коли сина від попаді женив з дочкою князя Романа-Бориса Мстиславича, коли Роман не посягав на Галич, не почав писати пісню-повість про свата,  з якої  починається Галицько-Волинський літопис. Крім цього, на Буковині до наших днів збереглися коляди складені в  Х11  ст.  або Володимиром, або поетами його школи.

       Про княже поховання у вікторівському городищі  історики майже нічого не знають, бо серйозні розкопки тут не велися. У монографіях  львівського археолога Ярослава Пастернака, який  1937 року відкопав фундамент крилоської  Успенської церкви, у саркофазі знайшов тлінні рештки князя Ярослава Осмомисла, сховав їх в церкві Юра у Львові,  коли  сам емігрував за кордон, де проживав від 1944 року до смерті. У його монографії «Старий Галич»  мовиться, що  «Влітку 1885 року прибув з Києва заслужений історик-археолог Володимир Антонович, щоб оглянути руїни старовинних церков, добуті на денне світло за останні роки (...) Дослідники старого Галича звернули тоді увагу й на околицю на південь від Крилоса, на село Вікторів. Л.Левицький (археолог-аматор, парох с. Залуква, що відкопав кілька фундаментів церков давнього Галича. С.П.), мабуть, не брав  в цьому  участі. але знайшовся новий практичний археолог  Олександр Чоловський (*1865), студент  історії Львівського університету. З ним І.Шараневич досліджував окіл вікторівської церкви св. Миколая, розсташованої  на природно захищеному місці високо над берегом Лукви,  та доісторичну печеру в цьому ж березі. Цілих фундаментів вікторівської церкви вони не відкрили, тільки ствердили зондами існування  цих збудованих ріняків, кусків алебастру, теребовельського  пісківця, фундаментів на самім причілку гори, над входом до печер. Крім цього, назбирали вони на поверхні терену багато полив’яних і неполивяних цегляних плиток, які там до сьогодні ще  знаходяться. Від місцевих селян довідалися, що кілька літ перед тим відкопали біля грубезного дуба кам’яну домовину-саркофаг, верх якої після  1885 р. служив у Комарові  за поріг до хати Петра Кузьмича. При цій нагоді Ол.Чоловський досліджував за дорученням  І.Шараневича печеру під колишньою  церквою  княжої доби, фундаменти якої вони знайшли. Церкви, які будували на цьому  місці , напевне, теж  були  Миколаївськими, як і сьогоднішня дерев’яна, що стоїть  на цьому ж місці». (Ярослав Пастернак. Старий Галич. Івано-Франківськ; Плай. – 1998. – С. 49.

         Ця та інші інформації не дають нам права говорити, коли точно добуто під підлогою Миколаївського монастиря княжий саркофаг. Очевидно десь на рубнежі 1880 року, коли постало питання будівництва Миколаївської церкви. Якщо в домовині або під підлогою вціліло  хоч  щось зі скалету, то ми можемо сміливо говорити, що сучасні експерти точно скажуть, чи тут лежав Володимир Ярославич, автор «Слова о полку...», бо ж зберігся череп і весь скелет його батька Ярослава Осмомисла.

         Зауважу, що цього велета-дуба за кілька кроків від монастирища  зрізали  1982-го або 1983 року, коли село   готувалося відзначити 100-річний ювілей церкви.  Варто було написати про дослідження не єдиної, а трьох печер, вхід до яких сьогодні майже засипаний, бо ж тут підривали каміння на будови хат, ферм і мощення  доріг.

         Фактично ніхто глибоко не досліджував монастирський Миколаївський комплекс  у Вікторові, хоч нинішній археолог Б.Томенчук  називає десяток імен, що цікавилися пам’яткою.  Цей,  одинадцятий  археолог,   побачив тут городище площею -  0,6 га. Правда, нині  городище   майже знищене. Чимала площа перетворена  на цвинтар, але глиняні глазуровані трикутнички з підлоги вказують дослідникам на те  місце, де стояла святиня Х11 ст, де закопаний  у  землі кам’яний саркоф, що нічим не відрізняється  від саркофага   князя Ярослава Осмомисла, що нині зберігається в Івано-Франківському  краєзнавчому музеї, але поховання князя збереглося в львівській церкві св. Юра. Аналіз всіх  археологічних знахідок  Давнього Галича дає нам право говорити, що саме тут, на Миколаївській (Пушиковій) горі, в монастирі був похований син Осмомисла, князь Володимир Ярославович, якого поновив на галицькому столі краківський воєвода Миколай за наказом  великого польського князя Казимира Справедливого і Фрідріха Барбаросси, що вирушав у  Хрестовий похід, як і князь новгород-сіверський, зять Осмомисла Ігор Святославович,  на Юрія Зеленого, 23 квітня. Барбаросса утонув у ріці на Балканах 1190 року,  галицький князь Володимир помер  1199 року, а   воєвода Миколай відійшов у кращий світ 2002 року, а 2005 року поляки засіли на галицько-волинського князя Бориса-Романа Мстиславича.  Не виключено, що християнське ім’я Володимира – Микола, бо ж народився навесні, як і його ровесник-зять Ігор-Георгій  (Юрій) Святославович, чоловік Єфросини Ярославни Осмомислівни. Її  брат  Володимир спочив,  а, можливо,  й тепер спочиває у південній  околиці Галича,  де росте велетень-дуб. Від початку 1980-х років я тверджу, що саме він був автором «Слів» і «Моління» Данила Заточеника.   У газеті  «Галичина» я опублікував замітку, що саме тут і похоронено цього надзвичайно енергійного князя, який як ніхто переміряв пів Європи: від Польщі до всіх князіств,   від  Суздаля і Боголюбова, Білого озера до Угорщини і  Німеччини.   

        Думаю, що мої знахідки  й спостереження знадобляться дослідникам Давнього Галича, Вікторова  й  Миколаївського городища- монастирища, що на Пушиковій горі, яка належала моєму  предку. За родинними переказами перший Пушик був дружинником галицького князя. Поле на горі  немале й найврожайніше, так що предок вбогим не був.  В Інтернеті  я знайшов свідчення, що Пушики – з дворян.  Теперішні Пушики добрі майстри, музиканти, військові, економісти, філософи, журналісти й письменники,   вчителі, банкіри, мандрівники;  високі ростом, спортивно  розвинені. Нестор Пушик  пройшов польські тюрми , Сибір, а потім з боями проходив від Уралу до Берліна, брав участь у параді перемоги на Красній площі 24 червня 1945 року, а його брат –станичний ОУН, пройшов сибірську каторгу. а двоюрідна сестра - зв’язкова поета-упівця  Марка Боєслава, що належав до вищого керівництва ОУН.     Нащадок першого Пушика мав тут цегельню. В горі є не одна, а три печери. 

 

 

         Антоній Бобикевич залишив по собі ту пам”ятку,  що під час перебування на парафії він організував будівництво дочірньої церкви о.Миколая.

          Коли він переїхав до Вікторова зі Старих Скоморох, тобто з-за Дністра, то ще діяла стара Миколаївська церква. Вона була дерев’яна, накрита гонтою. Цю церкву побудували 1715 року на кошти  вірян при сприянні декана Галицького деканату отця Данила Стебельського. В церкві правив парох Степан Магазович.  Від 1720 року в церкві служив Степан Магазович. Її відвідували 36 родин.  Цьому священикові  на зміну прийшов якийсь о. Григорій.  Візитатор відзначив, що метрики він вів дуже недбало, до обов”язків ставився несумлінно.  Народні  перекази  чи то легенди засвідчують, що вікторівські  церкви мали своїх попередників і попередниць. На горі  стояв Миколаївський монастир, а після його загибелі - церква, баню з яякої збили турки, вистріливши з гармати з дороги  Галич  - Боднарів. Їх покарав місцевий житель-снайпер.  За Комаровом  вистрелив з мушкета в турецького  башу. Воєвода-чужинець  загинув, турки повернулися до Галича.

          Коли у Вікторові служив священиком Петро Целевич довелося будувати нову Миколаївську церкву.  Благословили її 1840 року.

         Теперішня Миколаївська церква побудована на  місці старої 1883 року, коли Галицьким, а пізніше Єзупільським деканом та вікторівським  парохом був Антоній Бобикевич.  Він доручив моєму прапрадіду по материнській лінії Сницарові (сницар, по-німецькому, різьбяр) із села Порогів по Золотій (Солотвинській)  Бистриці пригнати дарабу з деревом, що той успішно зробив. Коли завершувалося будівництво, сільський майстер Юнгер упав на ноги  з перехрестя в церковній бані на підлогу, але так вдало, що фактично  нічого не пошкодив собі. Це було розцінено, як оберіг Миколи-чудотворця. В повоєнний час під церковним престолом  був споруджений бункер, в якому від енкаведистів переховувалися повстанці.

        Будівництво нової Миколаївської церкви у Вікторові мене зацікавило ще й тим, що відкриття  монастирської підлоги вистеленої глазурованою керамічною плиткою (трикутниками), як і відкриття поховання в саркофазі під підлогою, безперечно співпало.  Я. Пастернак  написав про дослідження археолога-аматора Ярослава Чоловського, який 1885 року приводив на монастирище  історика-киянина  Володимира Антоновича. Говорити про серйозні дослідження двадцятирічного студента О.Чоловського не доводиться, бо відкриття не належить йому.  Хто конкретно виявив княже поховання, невідомо. Очевидно священики Бобикевичі, церковна двадцятка були не зацікалені, щоб краєм рознісся розголос про відкриття, що могло породити заборону в цьому місці на будівництво нової Миколаївської церкви, тому ми  не знаємо, хто перший сказав А про саркофаг на Миколаївській (Пушиковій)  горі у городищі, де, можливо,  стояв і терем князя Володимира Ярославича,  де  певний час міг жити польський воєвода Миколай, на честь якого князь міг закласти цей монастир. Окремого дослідження хотіла й Миколаївська церква в сучасному Галичі, яку зруйнували в середині ХХ ст.

        1985 року верхню кришку саркофага взяв собі на хатній поріг житель Комарова Петро Кузьмич, але саркофаг і плитку з підлоги відкопали раніше. Мої висновки такі.  Коли  на початку 1980-х років починали будівництво церкви, то тоді вибирали майданчик під храм і  натрапили на підлогу й смаркофаг, але  долішній громаді села, як і деканові та парохові Антонію Бобикевичу,  не хотілося про це тризвонити, щоб не заборонили будівництво  на монастирищі. Зрештою, цей майданчик і не торкали. Якщо у Вікторові не проводив  археологічні  дослідження залуківський священик Лев Левицький, то декан його, просто, не пустив на свою парафію, Заговорили про саркофаг у землі на Пушиковій горі аж 1885 року, коли приїхав з Києва Володимир Антонович,  коли нова  церква вже діяла і в ній, мабуть,  брали шлюб Сидір Бобикевич  з бойкинею-поетесою Марією Устиянович.  Правда, розказують, що починали веселитися  в буковинській Сучаві, де на парафії був Маріїн і Корнилів батько, відомий поет і громадський діяч Микола Устиянович. У Вікторові  батько і син Бобикевичі служили в обидвох церквах. Створення в селі «Просвіти» було ще одним  великим святом після освячення храму, шлюбу священика Сидора Бобикевича з Марією Устиянович.  

        1883 року Марія  стала дружиною Сидора до переїзду до Вижниці. На той час її свекор у Вікторові помер.  Коли Буковину загарбала Румунія, то Бобикевичі осіли в Саджавці між Коломиєю і Делятином. Але    спочатку  побудували й  освятили   храм у Вікторові  (на Теплого Миколая), а  через тиждень відбулося їхнє весілля.  Невідомо, чи їздили  Марія  з чоловіком у   Старі Скоморохи  теперішнього Галицького району,  де ріс Сидір, що тепер теж став священиком.    Село  Маріїної свекрухи  Дубівці, що  над Дністром, і туди легко було добиратися з Вікторова або через галицький міст, або через пором на Дністрі за Єзуполем. Жителям Дубівців придумали прозиванку – намулянники.

         Бобикевичі переїхали до Вікторова  зі Старих Скоморохів  1875 року.  Антоній Бобикевич дружив з поетом Антоном Могильницьким, що був на парафії в Комарові, де він  написав поему «Скит Манявський»,  вірш «Русин-вояк», який часто звучав на концертах у виконанні  вікторівського селянина Семена Бибика. Бибики прийшли до Вікторова теж з Дубівців.

        Коли у Вікторові не було священика, то в обидвах церквах служив Антін  Любич Могильницький.  Багатодітний священик і депутат, уродженець с. Підгірки,  яке   в минулому столітті злилося з  містом Калушем,  присвятив  свій   вірш  вікторівському колезі  Антонію  Бобикевичу,  але той твір   загубився в Бережанах, куди його передали, коли парох і декан вмер. Батько Антон, поки ріс і навчався  в семінарії його син,  служив  у  обидвох вікторівських  церквах. Розказують, що, яко декан,   видавав у Вікторові журнал «Місіонер», вів рішучу боротьбу з пережитками язичництва.  

       У священичій резиденції, поблизу Покровської  церкви,   написав свої два оповідання   та повість випускник Станиславівської гімназії, її викладач, випускник Львівського університету хворобливий гімназіальний учитель Костянтин Бобикевич, син староскомороського вчителя, родич священика, який прожив усього 29 років і похований на пасічнянському цвинтарі  в теперішньому  Івано-Франківську.  Це його плутають краєзнавці й науковці зі стрийським священиком і літератором  Олексою Христофоровичем   Бобикевичем через  О.О.Білявську та П.Ф.Погребенника, які готували  до друку дев’ятий том творів Лесі Українки (Листи), і в примітках подали неправдиву інформацію, на яку посилаються вже десятки літ, не дивлячись на те, що я робив зауваження в своїй повісті «Лесине карпатське літо», що  Леся Українка у вічі не бачила Олексу Христофоровича.

         Їдучи до Буркута, Леся Українка з Климентом Квіткою  гостювала у Вижниці в Сидора Бобикевича і Марії Устиянович з Вікторова теперішнього Галицькогот району. Сидір Антонович  пережив  Олексу Христофоровича на 28 років. Це він  у себе, в Саджавці,  поблизу Делятина і Коломиї,  коли румуни окупували Буковину, а поляки  - Галичину, переховував командарма армії УНР Юрка Тютюнника перед тим, як його з Покуття  мали  виманити чекісти  на Радянську Україну через Хотин і Дністер. На радянській стороні Юрка Тютюнника   заарештували і  доставили до Харкова.  Тьам він викладав у школі червоних старшин, грав самого себе у фільмі Олексагндра Довженка. Йому  дали  дожити до 1937 року. А далі військового чекало те ж саме, що  сотні тисяч інших українців, як ось  в Сандармоху Мирослава Ірчана, Леся Курбаса, Миколу Куліша і інш.

         Писала поезії  невістка  Марія Устиянович, дочка  поета Миколи Устияновича, який створив слова пісень «З верха на верх. (Дума верховинця)»., «Гей, браття-опришки. (Месть верховинця»). Стала поеткою  і  Сидорова та Маріїна   дочка Клавдія (Дунця).  Вона була п’ятирічним  милим дівчатком, коли у Вижниці в її матері і батька гостювала Леся Українка, їдучи в Буркут з Климентом Квіткою  лікуватися гірським повітрям, полонинськими стравами і мінеральною водою.  На той час Сидора Бобикевича,   після смерті батька Антонія (1818-1887),  перевели з Вікторова на буковинську Гуцульщину до Вижниці, а священика   Йосипа Домбчевського з  Ясенова Горішнього (Верхнього), що в Галицькій Гуцульщині межує з Криворівнею,  де шумить Чорний Черемош, перекинули в коломийські Ліски, а з Лісок – до Вікторова, де він служив 21 рік і залишив про  себе добру пам’ять, яка у Миколаївській церкві була поцінована меморіальною дошкою. Це Йосип Домбчевський був на парафії тоді, коли в селі побудували так звану «Громадську хату», де містилася сільська управа, хата-читальня, де відбувалися збори, репетиції, так звані Баденнівські вибори, коли село фактично повстало проти фальшування голосування, підкупу виборців  поміщиком Закревським  і вчителем, що були поляками-шовіністами.   Вибухнула бійка. На село кинули поліцію. 24 виборці були заарештовані, дев’ять засуджені, один з них не витримав катувань, дав свідчення проти односельців, а пізніше повісився на холерному цвинтарі.  

        Парох Домбчевський  мав дочку Олександру, яку село знало як Олесю, і молодшого сина Романа, який був надзвичайно талановитим юнаком – поліглотом, знав вісім мов, закінчив юридичний факультет Львівського університету, а до того – Станиславівську гімназію. Це він, сімнадцятирічний, коли побачив, як мучиться хворий безхатько, голодний і одинокий  композитор і диригент  Денис Січинський  переконав батька, що треба запросити його на зиму до Вікторова, аби він навчив Олесю диригування й гри на фісгармонії (піаніна в селі не мав ніхто), створив хор. Священик ЙосифДомбчевський пристав на це, не думаючи, що дочка його закохається в композитора й диригента, що небайдужий був до чарки.

         У першій половині листопада 1901 року відбулася перша репетиція вікторівського хору, що нічим не відрізнявся від  «Боянів»,  які створив  перший професійний композитор в Західній Україні Денис Січинський. В хорі співав талановитий тенор  Микола Салига, який після від’їзду з села композитора  і диригента  разом з Олесею Домбчевською керував хором. Він,безперечно, був би залишився в селі надовго, та Олесин батько не міг навіть уві сні побачити, що його зятем міг би стати чи не вдвоє старший за його доньку, що не має ні кола ні двора, що любить чарку і не одну... Січинському  в лютому 1902 року довелося повернутися до Станиславова, бо закохалася в немолодого мистця  Олександра Домбчевська. Батько її помер через шість літ. А коли попові дзвонять, то попадю з села гонять, бо ж резиденція – хата громадська. Роман закінчив правниче відділення Львівського університету, одружився з дочкою бучацького  священика  Рибчака -  Іриною.   А його сестра Олександра  виїхала до Львова  і   мешкала там,  та  невідомо, хто і ким був її чоловік, чи народила дітей. Гомоніли в селі Вікторові, що приїжджала  на батькову могилу, що померла у Львові.  

        Збереглися посвяти Дениса Січинського Олесі на музичних творах написаних ним у Вікторові.  Це і кантата на слова Тараса Шевченка «Лічу в неволі...»,  інший музичний твір на слова Лесі Українки «Не співайте мені сеї пісні»». Тут напрошується цікавий висновок, що Марія Бобикевич могла  зіграти певну роль у  створенні цієї пісні. Чомусь Леся Українка планувала  після буркутського відпочинку заїхати до Станиславова.  А чи не прагнули неодружені немолоді інтелігенти й інтелігентки  запізнатися ближче. Бачимо, що й за Стефаником не одна панянка мліла, але ж від нього  завагітніла  Гаморачка, сестра його коханої, що вийшла заміж за священика.  Літературознавці про це пишуть неохоче і не пояснюють літератори та журналісти, чому так мало гостей було на весіллі Василя Стефаника з Гаморачкою і чому те весілля відбувалося у львівському ресторані, а не в Русові та Стецеві. Село не простило б священикові Гаморакові, якби донька покрилася, а Василь Семенович не одружився з нею.

 

 

       Клавдія Бобикевич  нині маловідома українська поетеса, що закінчила свій творчий шлях у Румунії.    В  Чернівцях вона   вийшла заміж за румунського полковника, виїхала до Бухареста,  жила там, творила.   Правда, зробила себе  молодшою на три роки. У Вікторові вона народилася 1896 року, а в біографічних довідках, що друкувалися, прийшла на цей світ 1899 року.  Не знаємо, на якому цвинтарі її могила.

       Художник і поет Корнило Устиянович, то її вуйко  і  рідний брат.  Це він розписував вікторівську Миколаївську церкву, яку освятили в травні 1883 року за тиждень до шлюбу  Сидора Бобикевича з Марією Устиянович. Очевидно, що невістка-поетеса і син-священик примусили старого декана й пароха взятися за організацію вікторівського осередку «Просвіта».  Свято Весняного Миколая, як правило, переносять на неділю. Ось чому у Вікторові відкриття Просвіти відбулося 25 травня 1885 року. Відкрив свято декан, за ним узяв слово заступник керівника громади  Іван Сербин, був гостем і виступив Йосип Гурик, якого  згодом обрали  депутатом (послом)  до  сейму і віденського  парламенту. Виступали у Вікторові доктор Бучинський, Леонід Заклинський, Северин Данилович.  Хор села Ямниці, яким диригував Гриневський, виконав хорові твори «Щасть нам, Боже», «Козак  пана не знав звіка», «Ми в Луг підемо всі з козаками». Прозвучав тут майбутній гімн «Ще не вмерла Україна» та «Мир вам, браття». (У Вікторові короткочасно діяла організація «Луг», але її авторитет  був куди менший ніж «Січі». Вікторівська «Січ» славилася на всю Галичину, як і Просвіта. Ніде в області такий великий Народний Дім, як у Вікторові, не побудували   на громадських засадах. Але це було наприкінці 1930-х, а  Просвіта і  читальня Просвіти організувалася в селі наприкінці Х1Х століття).   Була у Вікторові  гостина, виступи гостей і жителів. У багатьох населених пунктах знали, що у  великому селі Вікторові раніше діяла  мандрівна бібліотека, бо відповідного приміщення ще  не мали. Бібліотекарем від громади був просвітянин. Він відповідав за збереження книжок, які доставляли з одного кінця села в  інший. Тут влаштовувалися голосні читки книжок і газет, а хто був начитаний, то ковтав книжку за книжкою з бібліотеки.

           Пізніше австрійська влада заборонила  безконтрольну  мандрівку  книжок по селі,   і  просвітяни вирішили спорудити так  звану «Громадську Хату»,  де діяла читальня «Просвіти», двокласна школа, відбувалися збори, голосування на виборах, репетиції хору, який створив у Вікторові композитор і диригент Денис Січинський. Особливо активно діяла Громадська хата на Кривулі поблизу горішньої  церкви, коли парохом у Вікторові був о.Йосип Домбчевський, що починав свій душпастирський шлях у Верхньому Ясенові на Гуцульщині.

 

 

           Бобикевичі, безперечно, перші знали, що на монастирищі у Вікторові, де росте дуб-велет, а під ним добувається із землі підлога викладена  керамічними плитками у  формі трикутників, стояв монастир,  під керамічною підлогою якого у кам’яному саркофазі ще в Х11 столітті поховано якусь знатну особу. На цій горі виготовляли керамічні вироби ще трипільці. У 1930-х роках Пушик заснував цегельню, а перед цим цегельню спорудив вікторівський дідич  Адольф Закревський у своєму потоці. Ще одна цегельня запрацювала у Вікторові у 1950-х роках    під Лисачкою.

          Очевидно, що 1883 року,  коли побудували й освятили Миколаївську церкву, Вікторів відвідав  студент-історик Львівського університету  О.Чоловський, який почув, що під час будівництва храму   показалася із землі глазурова  керамічна   підлога  та  саркофаг, кришку  якого  забрав  на поріг власної  хати  господар із сусіднього села Комарова   Петро  Кузьмич. Чи збереглася в Комарові  кришка домовини – невідомо, а ось кам’яний саркофаг  такий самий, як і труна князя Ярослава Осмомисла, яку відкрила експедиція Ярослава Пастернака  1937 року в Крилосі, у фундаментах Успенської церкви. Думаю, що це, друге, відкриття затінило перше у Вікторові, тому Ярослав Пастернак ніде не сказав і не записав, що у вікторівському саркофазі в Миколаїіському монастирі міг лежати князь Володимир Галицький, син Осмомисла – геніальний автор «Слова Даниїла Заточеника», «Слова о полку Ігоревім» та інших творів. Говорилося, що  саркофаг досі  є в землі за вікторівським храмом  на цвинтарі, який розширили, коли святкували сторіччя Миколаївської церкви.  Невідомо, чи в кам’яній домовині зберігаються останки князя (пишу, що князя, бо поки що інших поховань у галицьких  саркофагах  не виявлено).  Якщо в саркофазі чи поблизу нього залишився хоч якийсь кістяк, то дослідження цього поховання і поховання Ярослава Осмомисла дадуть точну відповідь, чи у Вікторові на Пушиковій горі, де Миколаївське монастирище,  було поховано сина Осмомисла Володимира, геніального поета й великого страждальця.

         Дослідження саркофага 1885 року велися  поверхово.  Зрозуміло, що священики, які керували будівництвом церкви, освячували  її, але були не зацікавлені в тому, щоб про відкриття дізнався світ, бо ж вчений світ міг добитися заборони на спорудження  Миколаївської церкви. Не хотілося Бобикевичу-батькові,  щоб на будову  прибували екскурсії в той час, коли  батько чується вже старим і хворим, а син одружується.  Сидір, що закінчив семінарію  і бере за дружину дочку пароха,  поета і громадського діяча   Миколи Устияновича і сестру відомого художника та письменника  Корнила.

         Весілля відбувалося, мабуть, у Вікторові поблизу Галича. На той час Бобикевичі мешкали в новій резиденції по сусідству з Покровською церквою, звідки чудово проглядається село Сапогів, Галицька Брама, Сокіл, а жителі Вікторова  досі гомонять, що в час свого розквіту  звідси починався Галич.   

         Дружина Сидора Бобикевича переїхала від батька з Сучави до Вікторова. Скоро в селі у молодих Бобикевичів  народилася дочка Клавдія,яку пестливо називали Дунця.   Це з нею гралася Леся Українка,  коли  з Климентом Квіткою їхали до Буркута  лікуватися гірським повітрям, полонинськими травами і  стравами та  мінеральною  водою типу Боржомі і завітали до  Бобикевичів.   Вони зупинилися у Вижниці в готельчику майже коломиянки Москви, бо не було ще листа від попаді-вдови Лакусти, чи звільнилися в кургаузі в Буркуті  місця для київських пілігримів. Бобикевичі запросили гостей додому.  Не розповідали Лесі Українці й Климентові Квітці, що у Вікторові помер Сидорів батько, священик і декан Антоній Бобикевич, не говорив син, чому закинули його, молодого, до Вижниці православної, де фактично греко-католицький священик  доходу не мав, бо ж Буковина – православна, хіба що  від одної до кількох сімей уніатських, що  жили по селах і містечках і Бобикевич з ними молився, мав маленький дохід. Та  пам’ятав, що влада за ним слідкує, як і слідкують  за попом-радикалом Іваном Попелем з Галича, що був на парафії в Довгополі. Не знаємо, хто це у Вижниці 1902 року спалив хату, в якій у Бобикевичів гостювала Леся Українка з Климентом Квіткою. Якщо Лесі Українці сподобалися  Марія з Устияновичів і Дунця ( маленька Клавдія), то  Сидір не дуже. Молодого священика  можна  нині зрозуміти. Гостювання російської громадянки й громадянина  Лесі Українки і Климента Квітки  кидали тінь на його підмочену кимсь репутацію. Леся і Климент, коли поверталися з Буркута, то в Довгополі десять днів гостювали в священика-галичанина Івана Попеля, і Попель через Івана Франка, Лесю Українку, Володимира Гнатюка, Ольгу Кобилянську, Івана Труша, Василя Стефаника, Осипа Маковея та інших мало не позбувся парафії. Відомо, що наступного, 1902 року,  у  Вижниці хтось спалив священичий будинок, у якому мешкали Бобикевичі. Хто і навіщо? Не знаємо.  Австрійська поліція чудово знала, що Леся приїхала не тільки відвідати друзів, але й видати  підпільну літературу. Вистачало на той час московських шпигунів. З парою москофілів Яворських, які виїжджали до Москви, Леся полемізувала в Жаб”ю, коли з Климентом їхали до Буркута,  чекали на фіру, яку шукали для них. 

        Але  14 липня  1901 року отець Сидір  Бобикевич  запряг коня чи коней і вивіз поетесу і її майбутнього чоловіка  на Велигору (Німчич), звідки вони зачаровано спостерігали, як  сонце  і Черемош зробили казку з  галицького села Розтоки. Краєзнавці й науковці пишуть, що буковинські Розтоки привиділися їй, як  срібна  мрія, але це не так. З Німчича видно Розтоки Косівського району Івано-Франківської області, тобто село Марії Влад, а не Розтоки Марії Матіос.

      Українка скоро поїхала у далекі та високі гори через Косів, Яворів, Криворівню, Жаб’’є, Зелене.  Про гостювання в Бобикевичів Леся  написала Ользі Кобилянській. Цей лист часто фігурує в різних публікаціях, але, крім  мене,  ніхто не звернув уваги на те, що  літературознавці з інституту літератури О.О. Білявська та Ф.П. Погребнник,  коли готували до видання  одинадцятитомник Лесі Українки (Листи, 1978),  переплутали  стрийського священика і письменника  Олексу Христофоровича  Бобикевича з вікторівським та вижницьким священиком Сидором Антоновичем Бобикевичем, чоловіком Марії Устиянович. Їхня донечка Клавдія (Дунця) не Миколаївна, а Сидорівна.  Це два різні Бобикевичі.  У Сидора Бобикевича,   в Саджавці поблизу Делятина і Коломиї,  переховувався легендарний Юрко Тютюнник, коли Симон Петлюра уклав союз із Юзефом Пілсудським і  армія УНР разом з польськими військами  із Західної Укпаїни   вирушала на Схід, зазнала поразки під Базаром. За угодою між Польщею і  СРСР на території Польщі не мали права перебувати українські  війська, тому багато петлюрівців жили по містах і селах нелегально. У   Станиславові певний час перебував отаман Нестор Махно з  Марією Кузьменко і отаманами, коли перейшов сюди з-за Черемоша,  з Румунії. Саме від Бобикевичів чекісти виманили на територію УРСР  Юрія Тютюнника.
      

       Леся Українка і Климент Квітка   ночували одну ніч у Яворові в Окуневських. Дочка священика Ольга Окуневська була ученицею Миколи Лисенка в Києві, грала на піаніні. Другу ніч ночували в Криворівні в священика Олекси Волянського. Тут зустрілася з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком... Але ще треба було  добиратися до Буркута, тому поїхали  до Жаб’я, щоб там  найняти воза.  У Жаб”ю (тепер Верховина), над Черемошем і нині стоїть хата  лікаря Питлика.

 

         Те, що в давнину  на горі  відбувалися язичницькі ігрища, засвідчує знайдений на Пушиковій горі сільським археологом-аматором С.Ткачівським срібний браслет  Х11 ст. На ньому  немає ніякої християнської символіки, лишень язичницькі птахи і інше. На той час, коли діяв тут монастир, цвинтаря на горі не було. Нижче, у Липах, де дорога з Лисої гори  збігає до сільської вулиці-гостинця, що йде селом на Височанку й до Перевізного броду, за яким Крилос-Підгородь, й  відгалужується  на с. Комарів, через який біжить шлях на Боднарів, Калуш і Закарпаття,   ще в 1930-х роках стояли хрести давнього цвинтаря. Тут не будуються жителі Вікторова і тепер. Розказують, що в княжі часи цвинтар був поблизу Чорної гори на межі Вікторова з Крилосом, де лісок називається Тиндик (Тин дикий). Тут густі зарості барвінку. Раджу археологам пильніше придивитися до  барвінкового килима  там, де від шляху Івано-Франківськ-Галич   відгілковується  дорога на Козину  (навпроти  пам’ятника П.Сопільника «Меч і рало»). Тут міг бути галицький цвинтар, коли діяв дитинець на Крилосі, церква Пророка Іллі  у Прокалиєвому  саду. Якщо там справді був цвинтар, то він заріс лісом і барвінком. Це поблизу музею просто неба.

Частина лісу між Крилосом і Галич-горою Іванівське. Сумнівно, що  урочище  Юріївське дістало назву від князя Юрія Тройденовича. На той час  його палаци були в Холмі та Львові. Хтось з галицьких князів міг мати християнське ім’я Степан, коли є Штепанівка по сусідству з Гречищем.   Хто?  Осмомисл? Очевидно, це був той, хто мав угорське коріння, тобто нащадок Іштвана-Степана.

        Мабуть, не всі історики знають, що за переказами  вікторівських старожилів,   ішла колись дорога  від Вовчинецької гори через Тязів на Гандерівку, де протікає потік Дровнич, через ліс Лази сходить у Вікторів, орієнтуючись на потічок і  джерело у Вільшині, де був двір трипільця і збереглася вкрита камінням могила, на якій росте дика груша (вона і тепер є ця дорога, але не така, яка була колись), поблизу сільської школи №1 переходила річку Луквицю, прямувала до річки Лукви на Мединю і Перевозець,  де річка Лімниця, і повертала на Войнилів.  У Вікторові є кілька сірководневих мінеральних джерел, серед яких  одне між берегами, вище нашої хати і нижче  майстерні трипільця, де ми відрами  збирали вироби і осколки з кременю  і  де є більше десятка зернотерок, кілька яких жителі села забрали на гніт для засолки (квашення)  огірків, капусти, буряків та яблук.

        Але тут ми говоримо про центральну частину Вікторова або так звану Середину, від якої йдуть Горішній і Долішній кінці. Горішній закінчується на Ватралівці, де горіли ватри між Вікторовом і Височанкою і гнали з беріз дьоготь, і через Ватралівку ішла Головна об’їздна дорога  з Павелча на Галицьку Браму

         У середині  Х1Х ст. на місці, де у ХХ ст. стояв вікторівський  Миколаївський монастир,  археологи розкопали керамічну підлогу храму і кам’яний саркофаг, який примушує особливо пильно приглянутися до цього  поховання. Кам’яна домовина знайдена на Крилоській горі у фундаментах Успенського храму, в якому збереглися рештки поховання князя Ярослава Осмомисла і невідомої дівчини. Ще два саркофаги були виорані наприкінці ХХ ст. на городах під горою Винницею. Не виключено, що два саркофаги мають стосунок до поховань князів Берладників – Івана і Ростислава. За переказами саркофаг  було добуто з фундаментів Спаської церкви, але його викрали польскі шовіністи й утопили в Дністрі або Лімниці. Щодо саркофага на Миколаївській горі у Вікторові, то тут могли поховати князя Володимира Ярославича, сина Ярослава Осмомисла та Ольги Юріївни, дочки Юрія Довгорукого.

          Саме на вікторівській Миколаївській горі міг бути його двір, бо ж після того, як в його долю втрутилися Фрідріх Барбаросса, польський князь Казимир Справедливий, польський воєвода Миколай,  вуйко князь Всеволод, який взяв хресне цілування з усіх князів, що не будуть нападати на його племінника  Володимира в Галичі, можливого  автора  «Слова о полку», «Слова» і  «Моління  Данила Заточеника» та інших творів Х11 ст.  почувався безпечно. Ще раніше, коли бояри в Галичі  хотіли вбити його другу дружину-навірницю-попадю,  утікав  з нею і з дітьми з Галича до Угорщини, а найкраща для втечі Княжа дорога стелилася з Вікторова  Лазами і Чорним лісом або попід Чорний ліс річищем Лукви і Лімниці на Закарпаття.   До речі, наприкінці 1944 року, коли наступала червона армія,  саме через Вікторів і Комарів утікали з мадярами біженці  до Угорщини і далі  на Захід. Князь Володимир Ярославич навчений до бід у своїх мандрах до Польщі й   Руських князівств  прихопив з собою немалі гроші, які врятували  його сімейство від голодної смерті,  допомогли втекти з  угорського ув’язнення аж до  Барбаросси.

         Багато таємниць  в назві Миколаївського монастиря. Князь носив ім’я Володимир, але хресне ім’я йому могли дати  Микола або ж  Юрій (Георгій), бо ж народився навесні 1151  року, як і його швагер новгород-сіверський князь Ігор Святославович, чоловік сестри Єфросини Ярославни. Ім’я Володимир – від батька Ярослава Володимировича Осмомисла, а   ім’я Юрій могла дати синові його мати – безкомпромісна дочка Юрія Довгорукого Ольга.  Якщо у хрещенні Володимир  став   Миколою  або  Юрієм, то в Галичі спорудили і монастир і церкву святого о.Миколая. Є  на Крилосі третє Юріївське дворище або монастирище. Не міг князь Володимир не віддячити польському воєводі Миколаю за звільнення від угрів Галича і Галичини, за поновлення його на галицькому столі. В котромусь городищі чи урочищі   Юріївському міг стояти і княжий терем. У Галичі, безперечно, шанували батька Ольги  Юрія Долгорукого, якого не любили кияни, хоч начебто   поховали на окраїні Києва, в Берестові, у Спаській церкві, разом з нащадком  Глібом. Але особливо не любили його сина Андрія Боголюбського, дружинники якого  спалили й пограбували Київ, а священу ікону «Вишгородську Богоматір» вивезли до Боголюбова і  нині вона  красується у Третяковській галереї, як «Владімірская Богоматерь», та не кожен знає, що написана в Греції, перевезена до Києва, звідки украдена. Ми не знаємо головної причини вбивства Андрія Боголюбського у Боголюбові, і реакції народу й боярства на те, що Боголюбський повелів називати себе першим володимиро-суздальським царем (фактично московським).

            Якщо дід князя Володимира Ярославича спочив у Берестові, то і  Володимир Ярославович  міг вибрати   Миколаївську  гору для свого вічного сну, бо  це чи не найкраще в Галичі місце між річками Луквицею і Луквою,  що чудово проглядається з Крилоса,  де росте тисячолітній дуб, що був певний час дзвіницею  на південній околиці княжої столиці,   Ця   прогріта з усіх сторін сонцем гора на південній околиці давньої столиці за кілька сотень метрів від прадавнього поселення, що дало назву комарівській археологічній культурі   немовби летить в  небо  разом з церквою, дзвіницями  і деревами, та колишнім  Миколаївським монастирем, під керамічною підлогою якого і тепер чекає на археологів кам”яний саркофаг, у якому 1199 року, можливо,  поховали сина Ярослава Осмомисла і  Ольги Довгорукої, брата Єфросини Ярославни,  ровесника-швагра князя Ігоря Святославича. Це про Ігоря і  родичів написав «Слово о полку Ігоревім» Ходина Володимир, щоб оправдати Ігорів  похід на половців, який став катастрофою для Русі перед приходом татаромонголів.

            В інших публікаціях будемо ширше говорити про  «Слово» та  «Моління Данила Заточеника», про  «Слово о погибелі Землі Руської», що дійшло до нас в уривку. Окремо варто  дослідити історичні коляди, в яких згадується Єрусалим – мета Хрестових походів, у яких брали участь галицькі воїни.  Міг їх  послати в Хрестовий похід галицький  князь Володимир Ярославич. Цього питання злегка торкнувся  О.Максімов, що експлуатував мої знахідки, але ніде про це не написав.

      Але  чому   Володимира могли  охрестити, як і його швагра Ігоря Святославича  Георгієм (Юрієм)? А це тому, що народився він, як і його швагер, чоловік Ярославни Ігор, навесні 1151 року. Ігоря охрестили Георгієм, тобто Юрієм. Це одне й те ж саме ім’я. Але  могли назвати  Володимира   Миколою. Ми не знаємо, якого числа і місяця прийшов   на світ син Ярослава Осмомисла і Ольги Довгорукої, але знаємо, що навесні 1151 року.   Свято  Теплого Миколи  нині  святкуємо 22 травня, тому заснувати Миколаївський монастир міг Володимир на честь свого  християнського покровителя (патрона) і на честь польського воєводи Миколая, що за наказом князя Казимира посадив його на галицький стіл. Літопис мовчить, чи не запропонував йому  галицький князь Володимир Ярославович  очолити його армію або стати його правою рукою в державі.  Польський воєвода Миколай  міг служити у Володимира Галицького до його смерті, а коли помер  Володимир, то і він пішов услід за ним,  тоді   князь Борис-Роман об’єднав Галичину і Волинь, а коли його  вбили поляки, то сини князя Ігоря Святославича і Ярославни вчинили в Галичині криваву масакру в боротьбі за вотчини.  Ними було вбито, повішено й посаджено на палі півтисячі кращих мужів, тобто бояр і не тільки. Можна тільки здогадуватися, як це ослабило галицьку державу. То була катастрофа,  якщо цей акт помсти об’’єднати з поразкою руських полків на Каялі. Очевидно, що половецькі гени Бостондик (Свободи), дочки Кончака, яку посватав син князя Ігоря Святославича, в жилах якого теж текла частка половецької крові.   Не дивно, що «Слово о полку...» одразу не стало тим шедевром, яким було. А коли  задиміли  на пограниччі нашої держави монголо-татарські вогнища, половці втекли зі степу до нас і  до  Угорщини нести  прикордонну службу. Очевидно, що монголотатари спалили в Галичі Миколаївський монастир, бо за переказами старожилів вони вдарили на Галич з південної сторони. Але Батий на Галич не йшов. Цю операцію здійснив інший воєвода, бо король Данило був на Уграх, повертаючись,  ночував у монастирі на прикарпатській Бойківщині, у Синьовідську.   

         Так, щодо назви Миколаївського монастиря,  то тут  чітко проглядається ім’я польського воєводи Миколая. Коли  князь Володимир з сімейством утік до імператора Священної Римської імперії Фрідріха  Барбаросси. Той, дізнавшись, що Всеволод Велике Гніздо – брат його матері Ольги, прийняв його з честю. А коли почув, що утікач від угрів виплатить йому дві тисячі гривень сріблом за допомогу, то тут же наказав польському князю звільнити для нього галицький стіл, де сидів його батько і дід,   і захистити  князя Володимира.  Князь Казимир Справедливий  послав на Галич  воєводу Миколая, який вигнав зі столиці українського князівства угорського воєводу Бенедикта й малолітнього королика.              

         Сьогодні  на Миколаївській горі при церкві немалий  цвинтар, але раніше було одне-єдине поховання князя. Кам’яний саркофаг (такий самий, як і Ярослава Осмомисла), стоїть  в землі, де майже знищена керамічна підлога монастиря.  Що вікторівське городище, де стояв Миколаївський монастир і стоїть церква, було особливим, засвідчує те, що саме це місце було вибране кінематографістами для зйомок двора сотника в кінофільмі жахів  «Вій» за відомою фантастичною повістю Миколи Гоголя. 

           Якщо місце підійшло для зйомок двору сотника і церкви, в якій бурсак Хома Брут мав читати Псалтир убитій ним відьмі-сотниківні, але вікторівська громада не дозволила режисерові такі зйомки і їх перенесли до закритої  горохолинської в Богородчанському районі, яка пізніше згоріла.

           Влітку 1963 року на Гуцульщині почалися зйомки кольорової кінострічки за повістю М.Коцюбинського «Тіні забутих предків». Режисер С.Параджанов тоді відкрив надзвичайно талановитого актора, а згодом і режисера  І.Миколайчука, який у фільмі зіграв головну роль.Івана Палійчука.  Ця картина ввійшла до двадцяти кіношедеврів усіх часів і народів. Прем’єра відбулася 14 листопада 1964 року в Косові, а не в Києві, як пишуть столичні автори. Я був на тій прем’’єрі.  Фільм здобув перше місце на кінофестивалі в Аргентині, а  згодом було ще багато нагород.   Слідом за цим фільмом на Прикарпатті відзняли – «Анничку».

         Звичайно, що успіхи київських творців фільмів не могли не викликати заздрощів у московських кінематографістів. На кіностудії імені М.Горького задумали створити перший радянський фільм жахів за повістю М.Гоголя  «Вій». І хоч М. Гоголь писав про Київ і Київщину, але на Великій Україні в 1930-ті роки фактично знищили майже всі найкращі  й   найдавніші дерев’яні церкви.  Для картини потрібні були й мальовничі куточки природи. Режисер  Гайдай з оператором  вирішили, що тільки на Івано-Франківщині ще можна знайти натуру для зйомок  «Вія». Вони їздили по області, але нічого підходящого не знаходили. І тільки на терені давнього  Галича, на Пушиковій горі,    побачили унікальну  дерев’яну церкву, яка начебто возноситься в небеса. Через село Комарів під”їхали до вікторівської Миколаївської церкви, оглянули її з усіх сторін, постояли під старезними  дубами (другого не вберегли, його хтось підпалив),  прикинули, що тут можна побудувати «хутір» сотника, який мав дочку-відьму. Планували, що в церкві лежатиме відьма-панночка (дочка сотника), а київський бурсак Хома Брут три ночі читатиме коло неї Палтир. Панночка-сотниківна  опівночі  оживатиме  і  з  нечистою силою  намагатиметься  бурсака  умертвити, та  дві ночі Хому Брута  охоронятиме коло обведене священною крейдою,  та  третьої ночі його вб’є очима Вій, який у Галичині відомий, як Буняк Шолудивий.

        І ось коло церкви почалися зйомки. Для «хутора» сотника   колгосп імені Тараса Шевченка виділив ділянку. Московські декоратори влаштувалися на квартиру до Олесі Лотоцької, яку називали Макаришиною. Вони в неї харчувалися, ночували, а вдень  «споруджували» двір сотника. Будинків тут не було,  тільки передні стіни й стріхи. Звідкись привезли до села волів. Олесина корова теж була задіяна в зйомках, що тривали тут цілий місяць. Режисер  Гайдай сподівався, що йому дозволять у церкві  зняти натуру,  але священник сказав, що після  тієї «диявольщини», що задіяна у фільмі, церкву доведеться освячувати повторно, тому для зйомок вибрали закриту на той час церкву поблизу села Горохолини Богородчанського району (на присілку Горохолина-Ліс). Як не парадоксально, але ця церква згоріла, коли   в Україні   знову  відновили майже усі церкви, побудували нові.

       Коли у Вікторові  велися зйомки «Вія», до села приїжджав кіноактор і майбутній кіносценарист та режисер Іван Миколайчук, з яким я дружив від 1963 року , та на той час я служив у війську.  Іван зіграв роль Івана Палійчука у фільмі «Тіні забутих предків» за повістю Михайла Коцюбинського і у стрічці за сценарієм Дмитра Павличка «Сон»  Тараса Шевченка. Обидва фільми стали подієвими в історії українського кіно, а особливо «Тіні забутих предків» режисера С.Параджанова.  Іван Миколайчук, безперечно,  мріяв ближче познайомитися  з режисером Гайдаєм, мабуть, мріяв  знятися в якомусь його фільмі, але з цього нічого не вийшло. Іван Миколайчук  знав, що я в цей час  служу   у Підмосков’ї  на ракетній базі,  але він хотів побувати  в  селі свого друга, де на той час жили моя мати- колгоспна доярка, три сестри й брат.  Пізніше Іван згадував відвідини  Вікторова, що було колись у складі столиці галицького  князівства, та невідомо, коли село здобуло статус самостійної адміністративної одиниці, де народився полковник  Війська Запорозького Семен Височан.  Я не раз бував  у Івановій  Чорториї Кіцманського району Чернівецької області за Черемошем та  у його київських квартирах, на кіностудії. 

 

          Звичайно, що в той час, коли велися зйомки «Вія», я не здогадувався, що в тому саркофазі, який  за Миколаївською церквою, під підлогою давнього монастиря, похований галицький князь Володимир, син Ярослава Осмомисла і Ольги Юріївни Довгорукої, що саме він найімовірніший  Автор   «Слова» та «Моління  Данила Заточеника», «Слова о полку Ігоревім» і, можливо,   «Слова о погибелі землі Руської», що збереглося в уривку й перероблене, деяких коляд.  

          Це вже на початку 1980-х років, коли я  зібрав великий матеріал для роману про Давній Галич, а редактор львівського журналу «Дзвін» Роман Федорів  підганяв мене  подавати роман до друку в часописі, я раптом побачив, що тисячі дослідників слова пишуть про  різних гіпотетичних авторів «Слова о полку Ігоревім» і десятки про  авторів «Слова» та «Моління Данила Заточеника»,  але ніхто з них   не говорить публічно, що «Слово Данила Заточеника»    адресоване з Боголюбова  Ярославу Володимировичу.  Словознавці немовби зачаровані  і не помічають, що Ярослав Володимирович – галицький князь Осмомисл, що Володимирів батько – Володар – це Всеволод.

          Навчаючись у Літературному інституті  ім. Горького в Москві, я познайомився з  російськомовним казахом Олжасом Сулейменовим, що захопився  дослідженням «Слова о полку Ігоревім», намагаючись довести, що твір цей створив половець, що «князю Святославові красні діви співали на тюркській мові» в той час, коли я  вже знав, що Бус – дохристиянський бог  моїх предків, що на Закарпатті колядники ходять хата від хати зі змією Шарханею, що половці несли прикордонну службу в Галичині й Угорщині і т.д. Нічого нового не відкрив А.Чернов. Він, просто, як і академік Д.Лихачов,  не знав української мови. Не хотів визнати своїх помилок академік Б.Рибаков. З усіма  я зустрічався, дискутував, посилав їм свої праці. Найбільше мене вразило, коли під час  з’їзду радянських письменників, у перерві, дискутуючи зі мною, академік Д.Лихачов  мовив, що краще «Слово» не торкати, бо «Так можно испортить памятник». Мені стало зрозуміло, чому українські  видавці й науковці, як вогню бояться друкувати  мою версію, що князь Володимир Ярославович Галицький  син Осмомомисла і брат Ярославни,  написав «Слово»  і

« Моління  Данила Заточеника».   «Слово о полку Ігорневім». Більше того, в публікаціях зникло  таке українське, народне «Заточеник», а залишилося «Заточник» . Українці назву  переробили на «Затворник».

             6  і 7 січня та  6 лютого 1985 року в івано-франківській обласній газеті «Прикарпатська правда» мені вдалося опублікувати дві  статті про те, що син Осмомисла  Володимир Ярославович написав  «Слово о полку Ігоревім». Журналісти вже бачили в що виллється для них і для мене ця публікація, та все ж я їх переконав, що треба надрукувати і другу статтю, що «Слово Данила Заточеника»  теж належить  перу  галицького князя Володимира Ярославича.

Мені й сьогодні важко згадувати те все, що пережив у боротьбі за справедливе тлумаченняи памяток нашої давньої літератури, і важко сказати, що мене чекало, якби не Горбачовська перебудова. Я переклав текст «Слова о полку Ігоревім» на сучасну українську мову, розшифрував багато так званих «темних»місць, захистив дисертацію «Слово о полку Ігоревім» і слов’янська міфологія», бо ж   був перший, що переорієнтував  словознавців на галицьке походження пам’яток нашої давньої літераури. Л.Махновець після мене почав проголошувати  ці ж  ідеї про «Слово о полку...», російський журналіст з Петрозаводська  В. Семйонов через рік  теж запропонував  Володимира Ярославича на автора «Слова». Про це ж писали й інші росіяни та  білоруси, намагаючись переконати читачів, що вони прийшли до такої думки незалежно від мене. Тепер читачі мають п”ятитомну академічну  «Енциклопедію «Слова о полку Ігореве», де в статтях, хай і з деякими перекрученнями достойно оцінено мою дослідницьку працю».  Правда,  крім учених з російської академії «Пушкінский дом»,  ніхто не пише, що й вони, як і Степан Пушик Володимира Ярославича вважають автором «Слова Данила Заточеника». Поки шо не відаю, як вони й  історики прореагують на мою версію, що спочив Володимир Ярославич  у кам’яному саркофазі в Миколаївському монастирі на Пушиковій горі в теперішньому с.Вікторові, а тоді в південному районі Галича. Невідомо чи лежить тут його попадя і сини.  В угорському монастирі зберігся запис про пожертву на монастир якогось галицького князя.

           А в літописі гіркі повісті про  батька Ярослава Осмомисла, сина Володимира, зятя Ігоря Святославича і онуків.

             

            1936 року археолог Ярослав Пастернак на Крилоській горі разом з копачами натрапив на фундаменти Успенської церкви, яку побудовано в роки князювання в Галичі   Ярослава Осмомисла. Наступного  року було відкопано кам’яний саркофаг князя з проламаною  кришкою. В домовині зберігся череп і кістяк, дівочий віночок. Археологи гадають, що тут поховали невідому дочку князя, хоч могло статися так, що після спалення коханки князя Настасі Чагрівни, її прах хтось міг перенести  в домовину князя, коли у Володимирі на Півночі померла Осмомислова  жона і згорів її прах разом з церквою, в якій поховав сестру Всеволод Велике Гніздо.

      Пролетіли цілі століття. Монголи й татари  зруйнували Русь. Під польською і російською п’ятою  гинула Україна. Польщу поділено між Австрійською, Російською імперіями і Прусією. Галичина з Буковиною і частиною Польщі відійшла до Австрії. Коли  Австрійська імперія розпалася  після Першої світової війни,  виникла Західно-Українська Республіка, що злилася з УНР, та самостійна Українська Держава була поділена  фактично між Росією, Чехословаччиною, Румунією. Народилася тоді Закарпатська Україна, яку потопила в крові Угорщина.  Коли закінчувалася  Друга світова війна,   Я.Пастернак, емігруючи до Канади,   не без відома  митрополита Андрея Шептицького  та ще когось сховав  останки  князя Ярослава Осмомисла  у львівській  церкві  св. Юра. Відкопав їх археолог Ю.Лукомський, коли Україна здобула незалежність,  полтавець Горбенко за черепом відтворив  обличчя князя Ярослава.  Медики прийшли  до висновку, що галицький князь  мав хвору  ногу, тому він майже не брав участі в походах на ворогів, бо   хвороба позбавила  його  сил і він не міг  носити меч, рубатися  ним  з ворогами. Хвороба була вродженою (спадковою).  Здається, що саме це  було причиною того, що він  закохався в Настю Чагрівну, яка могла лікувати його черченськими грязями. Його дружина  Ольга, дочка Юрія Довгорукого  мала, мабуть, дуже важкий характер, коли зважити на слова про жінок у «Слові» й  «Молінні Данила Заточеника». 

          При  дорозі з Галича до Рогатина  є села Настащин і Чагрів. На сьогодні назву Настащин перекрутили на Насташин. Безперечно, що село це подарував князь Ярослав своїй коханці.  Чагрів засвідчує, що поряд  було село її батька, який, очевидно, був головним конюхом князя Ярослава Осмомисла, бо ж поряд   бачимо село Конюшки, в якому вирошували бойових верхових  коней бахманів, бо ж сусіднє село – Бахманка. Коли Настася народила від князя сина Олега, то він її, батька Чагра і його людей  перевів  до Галича. Топоніми засвідчують, що не до самої столиці, а в передмістя між Лімницею і Дністром.   У  селі Блюдники, де Лімниця добігає до Дністра, є Чагрів горб, під яким прекрасне врожайне  поле. Давні джерела й перекази засвідчують, що село Блюдники називалося Блудники.  Криничка Підповія в Х11 столітті була набагато  повноводніша, ніж тепер. Безперечно, що до неї ходила з відрами Настя Чагрівна, яку прозвали Повією за те, що розбила  княжу сім’ю. Коли криниця Підповія, то Настин  терем стояв вище джерела.

       Краєзнавці гадають, що Чагро  був  половцем. Але якщо проаналізувати інші назви тутешніх сіл, то побачимо, що поблизу Конюшок, Настащина, Бахманки, Чагрова  є село Козари, а козарами називали хазарів. Хазарський каганат – це тюркська держава, владу в якому захопили євреї, яких називали козарами. Релігією Хазарської держави був юдаїзм.  Князь Святослав розбив  Хазарську державу. Очевидно, що в Галичину козарів (хазарів)   з  Тмутороканського князівства  завезла княгиня Ланка, яка після отруєння греком її чоловіка-князя Ростислава  з синами Рюриком, Володарем і Васильком повернулася в Галичину.  Міг заманити сюди хазарів  і князь  Володар, коли повернувся з Тмуторокані. Очевидно, що значно раніше, ніж пишуть,  потрапили до Галича  й у Галичину кримські караїми, що теж належали до Хазарського каганату. Караїми були настільки популярні, що навіть жителів   Вікторова  жителі сусіднього села Комарова  називали   караїмами,  а вікторівчани  комарівцям казали, що вони – ревуси. А чи не тут коріння назви ревуги, які згадуються в «Слові о полку Ігоревім»?

        Багато що прояснюють  назви сіл  Конюшки і Бахманка.  Очевидно,  тут, на Лівобережжі Дністра,  був  княжий кінний завод.    Коні-бахмани, що були верховими військовими кіньми,   утримувалися  в конюшках. Безперечно, що  в такому місці, що на Гнилій Липі, яка тоді називалася Срібною, де троє сіл мали назви утворені  від диких сіл-серн,  часто бував князь Ярослав Осмомисл. Його гнала сюди хвороба ноги. Село Черче поблизу Рогатина, і сьогодні славиться цілющими грязями. Дорогу до цього санаторію на грязях знають не тільки на Прикарпатті. Безперечно, що тут  лікувався і  галицький князь. Сумнівно, що він перебував тут з  багатьма хворими.  Цілющі грязі привозили  до Конюшок, Чагрова чи Настащина, які тоді ще таких назв не мали. Те, що тут бував і  король Данило Романович засвідчує село Данильче. А село Явче знамените  тим, що тут  на початку ХХ століття львівський фольклорист записав коломийку:

               Посіяла розмай-квіти, червону рутоньку,

               Бо хотіла зчарувати мене – сиротоньку.

            Ця коломийка  стала поштовхом для створення Володимиром Івасюком  пісні «Червона рута». У доль людських свої шляхи. Можливо, Настя Чагрівна і була тією дівчиною, що лікувала князя чернятинськими грязями і зачарувала його.  Народився від князя   хлопчик Олег. Очевидно, що і Ярослав, і Настася, і Чагро хотіли піддобритися до Ольги Довгорукої,  якшо  незаконно народженого князенка назвали Олегом.  (Дочок Олегів називали Ольгами).

            Ольга терпіла це доти, поки Ярослав не взяв коханку з батьком і його людьми до Галича.  Це сталося 1171 року.

           Для Ольги це було великою драмою.  Очевидно, що найбільше лютував  син  Володимир Ярославович,  коли  побачив, що спадкоємцем князівства може стати не він, а Олег.  Володимир разом з матір’ю і дворовими утікає до Польщі, до сестри. Він  виторговував  місто Червен, щоб мати, де жити, поки утвердиться в Галичі.   Разом з матір’ю та  боярами  Володимир організовував змову проти батька Ярослава, його коханки Настасі, її батька Чагра і його людей.  Чагра і його союзників повбивали галичани, Настасю, як відьму-чарівницю  за дохристиянським звичаєм потягли  на вогнище, а князя Ярослава Осмомисла повели до Успенського собору, щоб заприсягся перед Богом і  Пречистою Дівою Марією, що буде жити з Ольгою, як обіцяв, коли брав з нею шлюб у церкві. Де ж згоріла на багатті

 Настя Чагрівна?  На Крилосі,  над Золотим Током,   є горбок Погар, де, очевидно, горіли жертви язичницьким богам.  Тут поблизу Золотого Току стояли колись язичницькі ідоли. І поблизу побудованої  Осмомислом  Успенської церкви, що була за розмірами майже така ж, як Київська Софія, на Погарі,  могли спалити Настасю Чагрівну. Князь Ярослав Володимирович цілував хрест, що житиме за Божим законом з дочкою Юрія Довгорукого.        

          Але  не нажилася Ольга з невірним чоловіком. Прах спаленої Настасі,  вбитого Чагра, його підлеглих і друзів,  не давав спокою всім.  Можна тільки здогадуватися, які бурі відбувалися в княжому теремі, а особливо тоді, коли син Володимир зв’язався з попадею, а вона народила  сина Василька, а пізніше й другого. Майже в один і той самий час згорає Настася Чагрівна, зникає Володимирова жона Болеслава, він заводить навірницю-попадю, що стає матір’ю  його дітей, Осмомислова жона, дочка Юрія Довгорукого, покидає Осмомисла і переїжджає на свою бвтьківщину у Володимир і Боголюбове поблизу батькової Москви. Очевидно, галицький княжий терем не витримував нервової напруги Осмомислової родини.  Сумнівно, що той  терем стояв  поблизу Успенського собору, що переходи вели до нього з церкви. Переходами і тепер називають у Галичині містки, кладки, стежки. Очевидно, княжий двір був  не на  Золотому Току. Не могли  ж віряни слухати сварки князя з княгинею, сином і т.д.  Є  між Тязовом, Вікторовом, Павлівкою, Ямницею урочище Теремище. Чий терем тут загубився? Хто тоді жив у Галичі на Замковій горі? А чи монастирі стояли за Мозолевим потоком?

            Ми не знаємо, що сталося з дружиною Володимира Ярославича, дочкою чернігівського, а пізніше київського князя Святослава -  Болеславою.  Шістнадцятирічному синові князя Осмомисла Володимиру грали весілля  музики  1167 року.  Болеслава, безперечно, була молодша за жениха. Літописи  мовчать, що сталося з нею, чому вона не народила  чоловікові дітей? Чому не втікала з ним від свекра? Чому  не була з чоловіком, коли той утікав  від батька?   Померла? Пішла в монастир? Захворіла на невиліковну хворобу?    Судячи, як князь Володимир ставився до попаді й спільних дітей, то був він нормальним мужем і батьком, хоч літописець, а пізніше всі, хто писав про нього, зробили Володимира  пияком і бабником. Але ж хіба про шістнадцятирічних таке пишуть?  До чарки міг привчитися, коли померла  Болеслава Святославівна, чи  коли батько привів до Галича коханку з байстрюком Олегом  і  він з мамою і слугами утік до Польщі, бо збагнув, що спадкоємцем батька на княжому престолі  стане Олег, чи  коли спалили Настю Чагрівну і заговорило сумління. Він прагнув помирити батька з матір’ю, та   побачив, що неможливо  склеїти сім’ю,  Міг привчитися до чарки, коли утікав від батька, коли мати Ольга Юріївна 1173 року  з Галича повернулася  до Володимира, 1182 року  померла там і тіло її  згоріло у Володимирській Святій Богородиці Золотоверхій.  Це не могло не викликати потрясіння вірян і у володимиро-суздальців і у галичан. . Бог карає  живих і мертвих. Дочка Юрія Довгорукого не пощадила суперницю, чоловікову коханку, і  сама  по смерті перетворилася в  попіл, як і  Богородична церква. Дев’ять років Ольга прожила у брата і не бачила ні чоловіка, ні  дітей, ні внуків. Думаю, що історики, пишучи, що Володимира повернули  до батька, не враховують того, що сам Володимир мав надію, що батько зробить його своїм наступником, а не Олега. На Прикарпатті  й Поділлі є кілька сіл і колишніх містечок, що називаються Олеша, Олешківці, Олешів. Про наддністрянську  Олешу Тлумацького району говорять, що тут найвродливіші жінки, але легкої поведінки. Чи не Олегові то села?  .

         Князенко   Володимир Ярославович з попадею і дітьми мандрував  від князя до князя, але ніхто ізгоя не прийняв, бо всі боялися його батька Осмомисла, який прогнав Володимира. Ізгой добрався до вуя Всеволода Велике Гніздо, поклонився місцю, де лежала в церкві мати, як колись з матір’ю в Києві на Берестові поклонився дідові Юрію Довгорукому, якого не любили кияни.    Володимир  понад рік пробув з попадею-навірницею і синами  у Всеволода Юрійовича, свого вуя,  у Боголюбові, на Білому та Лачому озерах.  Сподівався,  що  батько вибачить йому за все,  тому  пише йому до  Галича  художній твір, узявши за взірець розділ зі «Святого письма». «Слово Даниїла Заточеника,  еже написа   своему князю Ярославу Владимировичу» виводила його рука в надії, що батько пробачить йому усе, виділить частку спадщини. Так, «Слово»  із Боголюбова написано до Ярослава Володимировича. І про жон там багато. І про мудрість чоловічу.  Я давно  звернув увагу, що чомусь всі дослідники «Слова» проігнорували  адресата в Галичі – сина Володимирка Володаревича – Ярослава Осмомисла. Це до нього звернувся син, щоб простив йому всі гріхи молодості. . Ось чому його,  адресата Ярослава Володимировича Осмомисла,  названо  царем. Та ж Андрій Боголюбський, брат  Осмомислової  жони Ольги,  назвав себе  першим царем, то ж  міг син Володимир свого батька Осмомисла  так само  назвати, зважаючи на економічну й політичну  силу Галицького князівства та на батькових предків - угорців, греків, а ще, щоб викликати в батьковому серці прощення до нього?

       Батько не простив синові нічого.

       Другий варіант твору називають  «Моление или  послание  Даниила  Заточника  к своему князю Ярославу Всеволодовичу».  Думають, що написано переяславсько-суздальському князю Ярославу Всеволодовичу  ( 1213 – 1238).    Щодо «Моління», то не робім поспішних висновків. Це може бути компіляція  «Слова» іншого автора. На той час Володимир Ярославович уже не жив. Путівником нам служить «Слово» писане  з Боголюбова до Ярослава Володимировича Осмомисла в Галич, яке   літературознавці назвуть  геніальним посланням, що мало величезний вплив на нашу  давню  літературу.  Безумовно,  читали «Слово-послання» ровесник-швагер Ігор Святославович   і Володимирова  сестра Ярославна. Володимир написав, що князь-батько спить  під соболевими хутрами, а він мерзне під  рядном на Білому озері, яке йому чорніше чорної смоли. Від маминого брата Всеволода Велике Гніздо з Боголюбова  вирушив  Володимир з навірницею-жоною  і дітьми на південь.  З честю прийняв швагра з сімейством   Ігор-Георгій  Святославович.  Він поселив родичів  в Путивлі, довірив йому  виховання і навчання  свого  найстаршого сина Володимира. Коли Володимир одружувавася з Кончаківною Бостондик (Свободою), то його вуй Володимир міг приїхати на весілля, бо ж з половцями він не воював.

         Багато пишуть про тюркізми в «Слові о полку...». Безперечно, що князь Володимир Ярославович Галицький знав половецьку мову. Знав, що  дівчину половці називають киз. Воно живе й нині в казахській мові. Звідси прийшла кисаня (кізаня)  в українську мову і живе й нині а закарпатській говірці. У «Слові» читаємо: «На болони биша дебрь. Кисанію нес со шлю (бу) к синему морю».

       Нічого свого, крім попаді, синів і сестри,  князь-ізгой  не мав, а тому в  Ігоря  Святославовича виникає  ідея, щоб у цей час, коли київський князь Святослав збирає похід на половців, вдарити першим  і визволити від половців для Володимира Ярославича   Тмутороканське князівство, де колись  сидів на столі внук Ярослава Мудрого - засновник династії галицьких князів Ростислав Володимирович, Осмомислів  дід  Володар, дід Ігоря Святославича Олег Гориславович. Ростислав в Корсуні, де нині кримський Севастополь,  був отруєний греком, і його дружина  угорка Ланка (Олена) з синамиРюриком, Володарем і Васильком повернулася в Галичину перед тим, як вийти заміж за хорватського князя Дмитра Звонимира, який теж скоро відійшов з цього світу, а Ігоревого діда схопили і продали грекам. У  Греції він одружився з дочкою знатного діяча, а пізніше повернувся з нею на Русь.

       Очевидно, що засновник династії галицьких князів зміг би нам пояснити, чому гуцули батька називають дєдя, а касозький (адигейський) князь Редєдя? Чому гуцули- зброярі, як і кавказькі народності? Хто караїмів з Криму привіз в Галичину і поблизу Галича заснував село Козари (Хазари), запросив половця чи козара Чагра? Збереглося село його і село Бахманка, де він вирощував для Осмомисла верхових військових коней. В Конюшках утримував їх.Чому на Закарпатті досі колядують на Різдво зі змієм-драконом Шарканем, що вважався предком половців Шаруканідів? А чи не кнгиня  Ланка завезла до Галича караїмів з Криму?

      Думаю, що  задля швагра Володимира Ярославича  пішов Ігор «поискати города Тмутороканя», та  зазнав  поразки. Полки Ігореві та його сина Володимира були розгромлені, а разом з ними брата Всеволода та племінника Святослава, чернігівський полк Ольстина Олексича.   Про це Володимир  написав безсмертне  «Слово о полку Ігоревім», щоб оправдати чоловіка його рідної сестри Єфросини Ярославни та інших князів, які втратили в битві тисячі воїнів, а самі вціліли в полоні, хоч закликав Ігор, що ліпше потятому бути, ніж полоненому бути. Що це таке? Лицемірство?   Насправді Кончак викупив свого  свата з полону,  Ігорів син Володимир одружився з Кончаківною Бостондик (Свободою). В мене немає сумніву, що хан Кончак та князь Ігор Святославович придумали втечу з Влуром, щоб Ігоря  зустріли як героя на Русі. Ігор на полювання їздив у полоні з половцями. Сумнівно, що від свата  сватові треба було   утікати додому. Можливо, що розіграли спекталь цей і для русичів і для половців, як і сьогоднішні політики  викривають  великих   злочинців, та небагатьох  засудили за злочини. Чомусь автор «Слова» навіть не натякнув, як Буй-Тур Всеволод і Святослав визволилися з половецького полону.

         А чи варто вірити літописцеві, що князь Володимир був пияк і бабій? Не він, а  батько Ярослав Осмомисл  нагуляв сина Олега з Настасею Чагрівною при живій жоні Ользі Довгоруковій,  взяв Настасю  з сином і родиною до Галича¸  що стало трагедією двох  сімейств.

         Пив Володимир у Путивлі?    Пив  і  Тарас Шевченко  удома і з горя на засланні.  Донжуанівський список склав Олександр Пушкін.  Любили хмільне поети Максим Рильськ    ий, Андрій Малишко,  Сергій  Єсєнін. П’ять разів одружувався  російський поет Євген Євтушенко-Гангус... А коли галицькі бояри пригрозили князю Володимиру, що з попадею вчинять те саме, що з батьковою коханкою Настасею Чагрівною, то князь  утік з Галича  з  дружиною і дітьми до Угорщини. Але, коли угри зламали в Галичі боярську опозицію, то угорський  король  Бела 111  ув’язнив його з сімєю і слугами на вежі, а галицьким королем зробив свого  малолітнього сина, одруживши його з польською княжною.  Але до цього  князь Ігор примирив сина з батьком.  Князь  Ярослав Володимирович, помираючи, посадив  на галицький стіл Настащиного Олега, а Володимирові дав Перемишльську землю,  та бояри з  Володимиром вчинили переворот. Олега прогнали з Галича,   а пізніше таке саме  вчинили  з ним самим, коли Володимир   став галицьким князем.  Не хотіли кланятися попаді? А коли постала потреба навірницю вшановувати, як княгиню, поклонами,  то Болеслави, законної жони, вже не було на світі.

           То де ж стояв Володимирів  терем?

           На  південній околиці Галича над Луквою на Миколаївській горі, яку нині називають Пушиковою, де розкопано монастирище, а під підлогою відкрито саркофаг, у якому поховали котрогось з галицьких князів. Я гадаю, що поховали тут князя Володимира Ярославовича, автора  «Слова о полку Ігоревім» та інших творів. Якщо в саркофазі вціліла хоч якась кісточка з князя, то експертиза підтвердить, що то нащадок Осмомисла, бо ж зберігся череп і скелет Ярослава Осмомисла.    

           Коли Володимир  поселився на Миколаївській горі?  Очевидно,  тоді, коли  до  батька  повернули втікача, або тоді, коли з Галича  вигнали незаконного  батькового сина Олега, якого народила  Осмомислові  Настася Чагрівна. Князя Володимира з коханкою і синами  ув”язнив угорський король,  та галицький князь спустився з вежі з допомогою двох  охоронців  й   утік з ними та сімейством  до Фрідріха Барбаросси, який вирушав у Хрестовий похід, не знаючи про те, що на Балканах  гірська річка  забере його життя.  Барбаросса, прийнявши  князя Володимира,  і  дізнавшись про те, що він син Ярослава Осмомисла і внук Юрія Довгорукого, племінник Всеволода Велике Гніздо, що  брат Ольги Довгорукої, дружини Осмомисла, прийняв його з честю.  У цьому «гнізді» слід шукати князя Ростислава,  якого згадує автор у «Слові Даниїла Заточеника», або придивитися до Ростислава Берладника.

          Якщо піти на півтори десятиріччя вперед, то ми побачимо, як поляки засіли на Володимирового свата,  великого Галицько-Волинського  князя   Бориса-Романа Мстиславича під Завихвостом  і вбили його.  А чи не галицькі координатори помстилися Романові?  Вони ж то знали, що  Роман був другом Володимиру, дочку Федору віддав за сина Василька, а коли  став ворогом, дочку забрав, щоб успадкувати галицький стіл.

          Нічого шукати великого палацу князя Володимира Ярославича в центрі Галича. Він  бачив, що імператор  Фрідріх Барбаросса ходить у хрестові походи,  командує великими військовими з’єднаннями, але  не має ніде навіть хатини власної не те, що палацу. І цей спартанець-вояка Барбаросса  втопився на Балканах, ніякого  житла не маючи.

 

       Коли  Володимир жив у Володимиро-Суздальській землі на батьківщині діда Юрія Довгорукого, матері Ольги,  вуйків Андрія Боголюбського і Всеволода Велике Гніздо, то не міг не задуматися, чому палац великого князя, першого російського  царя Боголюбського на відстані 10 кілометрів від Володимира. В «Слові Даниїла Заточеника» писав: « Кому Боголюбиво, а мне горе лютое, кому Бело озеро, а мне черней смоли, кому Лаче озеро, а мне на нем седя плач горький; и кому ти есть Новгород, а мне и угли опали, зане не процвите часть моя...

        ...Не лгал бо ми Ростислав-князь: «Лепше би ми смерть, ниже Курское княжение.

        ...Темь же вопию ек тебе одержим нищетою:  помилуй мя, сине великого царя Владимера...»                  

          Тут дуже прозоро видно, що в Боголюбові перебував син Осмомисла Володимир Ярославович у вуйка Всеволода Велике Гніздо. Ось звідки взялися два адресати: Ярослав Володимирович , князь галицький,  батько ізгоя  і  Ярослав Всеволодович,  син  Всеволода, двоюрідний брат Володимирів. 

          Володимир нагадував батькові, що йому, біднякові, «зане не процвите часть моя». Зрозуміло, що йдеться про спадщину, яку мав одержати  і він, і Олег, і сестра  від батька, коли  той відчує, що наближається його  кончина.

          Читача може те насторожити, що Ярослава Осмомисла він назвав сином Великого царя Володимира. По-перше, вся династія  князів Володимировичів була синами  Володимира Святославича Великого, а Ростиславичі – гілка Володимира Ярославича Мудрого  (конунга-царя).  Щоб піддобритися до батька Ярослава Володимировича Осмомисла син  мав повне право назвати його сином Великого царя, бо ж галицький стіл поріднився з грецькою царською родиною, а мати Ярослава Осмомисла – дочка угорського короля Кальмана (Коломана)-книжника, так що поетичний талант сидів у генах галицького князя Володимира Ярославича.  А ще, пам’ятаймо, що Андрій Боголюбський назвав себе першим  володимиро-суздальським царем, то його сестра Ольга бачила, що її тесть -  галицький князь Володимир Володаревич  мав  повне право вважати себе  могутнішим і багатшим царем,  ніж   брат Боголюбський. Він об’єднав в одне Звенигородське, Перемиське і Теребовлянське князівства і зробив столицею Галич, де раніше сиділа княгиня Ланка, дружина Ростислава, приєднав до Галича  Дністровсько-Дунайські міста. Поблизу соляної Коломиї містечко Ланчин на лівому боці  річки Пруту , а Княждвір – на правому. Тут найбільший у Європі тисовий заказник, а коли  в альпійському льодовику наприкінці ХХ століття було знайдено вбиту стрілою людину мідної доби, то топорище його сокири виявилося з тису. Фігурка дружини  одного з єгипетських  фараонів, що зберігається в берлінському історичному музеї,  теж з тисової деревини.

 

          Якщо Боголюбове  на відстані 10 кілометрів від  міста  Володимира, то  князь Володимир Галицький  міг мати свій двір поблизу вікторівського монастиря. Це городище між ріками  Луква і Луквиця,  приблизно на такій же відстані від замку на Галич-горі. Якщо Миколаївський монастир був школою,  і якщо  тут діяла бібліотека, то такий інтелектуал, як автор  «Слова-моління Данила Заточеника» та  «Слова о полку Ігоревім» міг тут бувати постійно. Якби ми знали, що його ім’я у хрещенні Микола, то можна було  б сказати, що сумнівів у нашому здогаді немає.  На Миколаївській (Пушиковій) горі  у Вікторові  1999 року поховано  Володимира Ярославича Галицького, геніального поета, автора «Слова» й «Моління Данила Заточеника» та «Слова о полку Ігоревім».

        Короткий час Володимир сидів  князем у Перемишлі. З літопису знаємо, що палац перемиських князів стояв на лузі поблизу річки Сян, але не в самому місті, так що ця деталь спрацьовує на користь  нашої гіпотези.

        Не в Смоленську, а поблизу жили тамтешні князі. До речі, автор «Слова» пише про князя Ростислава, який  вважає кращою смерть, ніж  Курське княжіння. Очевидно, що йдеться про Ростислава Берладника, який загинув від угрів у Галичі. Наприкінці ХХ століття в Крилосі, під Винницею,  виоралися два кам’яні саркофаги. В одному з них міг лежати князь Ростислав.

        В «Слові Данила Заточеника» читаємо про Новгород. Хто був у цьому місті над Волховом, де  сидів  деякий час на престолі предок Ростиславичів - Володимир, той звернув увагу, що Ярославове дворище не в Новгороді, а за рікою.

       Ці факти говорять про те, що галицький князь Володимир Ярославович  міг мати двір у теперішньому селі Вікторові на Пушиковій горі, а коли помер, то його поховали тут у Миколаївському монастирі,  в кам’яному саркофазі, який і тепер стоїть у землі на цвинтарі, якого тоді ще  не було тут. Я від початку 1980-х років виступаю в  газетах і часописах, по радіо й телебаченню, в кіно,  на українських і міжнародних конференціях, написав у своєму романі «Галицька брама», книзі «Дараби пливуть у легенду», де основний твір «Криваве весілля на Каялі», книжці «Нове про «Слово...» . Про це йдеться  в моїй кандидатській дисертації «Слово о полку Ігоревім» і слов’янська міфологія». Про мої знахідки  йдеться в п’ятитомній «Енциклопедії  «Слова о полку Игоревне», що видана Російською «Енциклопедією».  Залишається сподіватися, що  ахеологи дослідять місце поховання князя, і тоді зможемо написати, що син Ярослава Осмомисла Володимир, автор «Слова Данила Заточеника» і «Слова о полку Ігоревім» був похований у Миколаївському монастирі на теперішній вікторівській Пушиковій горі. Саркофаг чекає на дослідників.      

 

                                                       

 

до розділу: Авторські статті
Мені подобаєтьсягаличанин ХХХХХХ це сподобалося


Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші авторські статті

,,ПРАВЕДНИЙ ЗАКОН’’ – гарантія свободи і незалежності

Володимир, князь Галицький:

Акція «Вісла» — злочин, терміну давності якому немає

Геноцидне обличчя «Вісли»

Хруні

Простити можемо, але не забудемо

Лютнева Революція? Переворот? Прорахунок? Помилка?

Найбільші вороги Христа, Церкви та України. Хто вони?