Авторські статті
28 квітня 2017 року.

Акція «Вісла» — злочин, терміну давності якому немає

Михайло Вороний, член Ради Івано-Франківського обласного товариства «Надсяння», 1937 року народження (Польща), нині - житель м. Городенки.

Друга Світова війна йшла до завершення. Червона армія вступила до Польщі. 9-го вересня 1944 року Польський Комітет Національного Визволення (ПКНВ) і маріонетковий уряд Української РСР підписали договір про обмін населенням. Пунктом першим договору було чітко записано: «Переселення є добровільним і сила припису не може бути застосована ні прямо, ні посередньо».

Хтось хотів добровільно покидати насиджені тисячоліттям своїми предками землі, нажиті кров’ю і потом свої статки, маєтки, сакральні заклади? Це зробили силою трьох регулярних піхотних дивізій Війська Польського. За час кінця 1944 до половини 1946 року депортували біля півмільйона етнічних українців Польщі на Україну. Однак в Польщі залишилось ще біля 300 тисяч українців. Це означало, що українське питання у Польщі не вирішено. Політики Польщі міцно тримали гасло: «Польща — тільки для поляків!». А тут ще є українці — опора для діючих підрозділів УПА — як фізична, так і моральна.

Польські органи влади не погоджувалися залишити українське населення на дотеперішньому місці проживання. Щораз частіше на перший план почала висуватися концепція переселення українців на західні і північні землі Польщі. Цей намір розв'язував дві проблеми: першу, негайну, - розгром підрозділів УПА внаслідок виселення місцевих жителів і другу, перспективну, - остаточне вирішення українського питання шляхом полонізації українців на новому місці оселення. Таємна інструкція, яка стосувалася принципів розміщення українських родин, прямо це стверджувала: «Основною метою переселення осадників (з акції «Вісла») є їхня асиміляція у новому польському оточенні, слід докласти всіх зусиль, щоб ця мета була досягнута. Не застосовувати до цих осадників визначення «українець». У випадку наявності серед осадників на возз’єднаних землях інтелігентського елементу, його слід безоглядно поселяти окремо і далеко від громад, де проживають осадники з акції «Вісла».

Приготування до чергового переселення українців розпочалися вже в другій половині 1946 року, особливе нарощування цих робіт припало на початок 1947 р. На початку січня польські органи влади приступили до технічного опрацювання всієї акції переселення українських родин на західні і північні землі Польщі. Після складення списків українського населення і основних положень, що стосувалися переселення, опрацьовано конкретні інструкції, що визначали методи виселення і оселення українських сімей на по-німецьких землях. В одній з них рекомендовано здійснити поділ українського населення на групи. До категорії «А» зараховано осіб, що знаходилися у списках Управління громадської безпеки, до категорії «Б» - тих, хто фігурував у списках військових, і до «В» - практично решту сімей. 29 березня 1947 року Політбюро ПРП ухвалило рішення про примусове переселення українців та розпорошене оселення їх на західних землях. Після опрацювання відповідних інструкцій щодо переселенням, за пропозицією Політбюро ПРП Президія Ради Міністрів 24 квітня і947 року прийняла суперечливу для істориків ухвалу про переселення за допомогою війська (операційної групи «Вісла») українського населення у рамках т. зв. акції «Вісла».

Тепер серед істориків триває дискусія стосовно авторства акції «Вісла». Одні вважають, що вона була задумом радянської сторони, інші - польської. Це є питання про те, хто несе відповідальність за депортації українців у рамках акції «Вісла». Однак без дослідження архівів колишнього НКВС визначення винного є практично неможливим. Можна тільки припускати, що акція «Вісла» була проведена, якщо не з інспірації радянської сторони, то безперечно, за її згодою.

У той період залежність польських органів влади від радянського уряду була такою значною, що сумнівно, аби Москва не була поінформована про всю акцію. Крім того, слід мати на увазі той факт, що вона стосувалася українців, родичі яких були вже громадянами радянської держави. Залишаючи осторонь проблему відповідальності за рішення про депортацію українського населення, з усією певністю можна ствердити, що акція «Вісла» була проведена польськими комуністичними державними органами.

28 квітня 1947 року операційна група (ог) «Вісла», що налічувала близько 20 тисяч солдатів, функціонерів управління громадської безпеки і громадської міліції, розпочала виселення українців. Згадана кількість війська розраховувалася на основі того, що військові органи не брали до уваги чисельності відділів УПА, а лише плановану до виселення кількість сіл в районі «S» - Сянік. Розподілили вони по 20-50 солдатів на одне село плюс 30- 150 особовий відділ на кожний з 28 підрайонів, на які припадали від 6 до 21 сіл. Такий розрахунок сил свідчить про те, що основною метою акції «Вісла» було виселення українців, а не боротьба з УПА. Отже, нічого дивного, що безпосередні дії проти УПА відійшли на другий план. Міністр національної оборони маршал Польщі М. Роля-Жимєрський звернув на це увагу командуючого ОГ «Вісла» генерала С. Моссора.

Реалізація військової акції «Вісла» набрала рис депортації. Військові відділи давали населенню біля 2 годин на зібрання найпотрібніших речей і залишення села. Брутальні методи виселення, а пізніше довготривала подорож у жахливих антисанітарних умовах, разом з реманентом, спричинилися до того, що, висідаючи на кінцевих станціях, населення перебувало у плачевному стані. Всього військо депортувало близько 150 тисяч українців, яких було оселено в Ольштинському, Щецінському, Вроцлавському, Познанському, Гданському і Білостоцькому воєводствах. Акцію поширено на всі українські сім'ї «без огляду на ступінь лояльності і політичної приналежності». Переселенню підлягали також сім'ї українських офіцерів і солдатів Війська Польського, працівників органів безпеки та демобілізованих фронтовиків. Вся акція була націлена на громадян польської держави української національності і реалізовувалася з застосуванням принципу колективної відповідальності.

Сьогодні у свідомості поляків побутує погляд, що акція «Вісла» була покаранням за кривди, завдані українцями польському населенню на Волині. Це є свого роду спроба скинення вини за акцію «Вісла» на самих українців і тим самим виправдання депортацій українських сімей у 1947 році. Однак така думка породжує багато застережень. Конфлікт на Волині точився у 1942-1944 роках між місцевим польським та українським населенням, між Армією Крайовою (АК) і УПА. Це була боротьба за державну приналежність регіону. Не можуть за неї нести відповідальність українці, що населяли терени південної-східної Польщі, які з тими подіями не мали нічого спільного. Адже не можна обвинувачувати і карати цілий народ, оскільки тоді стаємо на стороні злочинних сталінських переселень. Крім того, акцію «Вісла» провела комуністична влада, а не влада, що продовжувала державність Другої Речі Посполитої. Сумнівно, щоб польська комуністична влада керувалася прагненням помсти українцям за події на Волині. Вона мотивувала це необхідністю боротьби з УПА. Можливо, також йшлося про здобуття симпатій поляків і залучення більшої для себе підтримки, оскільки абсолютна більшість тогочасного польського суспільства вороже ставилася до українців і охоче б позбулася їх зі своєї території.

Однак лише примусове переселення не давало владі гарантії, що українське населення швидко сполонізується. Необхідним було застосування після цього додаткових форм репресій. До них належало розпорошення українців на новому місці поселення, сувора заборона зміни місця проживання, залякування та заборона відродження національного життя українців. Привезених під нагляд війська українців розселювано на західних і північних землях Польщі згідно з раніше розробленими принципами. їх необхідно було оселити так, щоб вони не утворювали компактних груп та не перевищували 10% мешканців окремих сіл. Органи влади заборонили розміщення українських сімей у смугах: 50 км від сухопутних кордонів, 30 км від морських кордонів і воєводських центрів та 10 км від західного кордону Польщі 1939 року. Міністерство громадської безпеки рекомендувало, щоб в одному селі розміщували тільки одну сім'ю, зараховану до категорії «А» чи «Б», і до п'яти сімей з категорії «В». Ідентичні принципи застосовувалися при поселенні українців у державних маєтках.

З розпорошенням українських сімей була пов'язана заборона зміни призначеного місця проживання. У таємній інструкції від 10 листопада 1947 року рекомендовано: «(...) свобода пересування осадників з акції «Вісла» категорично повинна бути обмежена. Особливо недопустимим є залишення Возз’єднаних земель і повернення на давні терени. Нагляд за дотриманням згаданих принципів слід залишити за відповідними органами громадської безпеки.

Депортоване українське населення було розміщене насамперед у селах. Сьогодні важко встановити точну кількість українських сімей, оселених у містах, оскільки цифрові дані з більшості повітів не враховують поділу на місто і село. Тільки на підставі часткових даних можна припустити, що близько 10% українців розміщено у містах, решту - у селах. Необхідно зазначити, що це населення було розміщене не відповідно до раніше розроблених принципів. Зрештою, це виявлялося неможливим з огляду на кількість прибулих українців. Траплялося, що кількість сіл у даному повіті була меншою від направленої туди кількості сімей з групи «А» та «Б». У багатьох місцевостях і повітах було значно перевищено планований 10 процентний бар'єр українців, яких мали там оселити. Після виявлення цих невідповідностей Міністерство громадської безпеки видало розпорядження органам по переселенню щодо приведення розміщення українців до раніше передбачених норм. На практиці це означало необхідність повторного переселення кількох тисяч українців. Проведено його було протягом 1948 року.

Важливу роль у процесі полонізації українців, на думку органів влади, мало відігравати їхнє залякування. Це плановано досягнути шляхом пильного нагляду органів безпеки та ворожим настроюванням до них польського населення. У широких масштабах розв'язано антиукраїнську пропаганду. Обвинувачено у ній українців майже у всьому існуючому тоді злі з метою розплодити ненависть до них і укорінити у свідомості поляків образ українця-різуна. Вдало використано при цьому смерть заступника міністра національної оборони генерала К. Свєрчевського. Додамо, що ні виконавці, ні інспіратори цього вбивства не були спіймані, а вся справа дотепер породжує багато емоцій і суперечностей. Однак для тогочасної влади виконавцем вбивства могла бути лише УПА, діяльність якої стала чудовим приводом для проведення акції «Вісла» і ліквідації широко сприйнятої українськості у Польщі.

Важливе місце у залякуванні українців мав відігравати створений за рішенням Політбюро ПРП від 23 квітня 1947 року т. зв. Центральний табір праці в Явожно. Він був утворений на базі існуючого під час війни гітлерівського концентраційного табору SS-Lager Dachsgrube філії табору Освєнціма. Утримувано там українців, підозрюваних у співпраці з УПА, а також українську інтелігенцію та духовенство. Серед них було 22 греко- католицьких і 5 православних священиків. Всього у таборі опинилося 3873 особи, в тому числі 700 жінок і дітей. Затримані особи піддавалися витонченим психічним і фізичним тортурам. Внаслідок цього, а також від недоїдання і хвороб померло щонайменше 161 особа. Тих, кому доведено співпрацю з УПА, передавали до військового суду ОГ «Вісла», який за період своєї діяльності засудив 173 особи до смертної кари, 58 - до довічного ув'язнення, 40 - на 15 років, 38 - до 15 років, а 5 осіб звільнено. Процеси мали показовий характер і їм надавалося великого розголосу.

Українське населення навіть після поселення на західних і північних землях Польщі піддавалося наглядові Управління безпеки і міліції. Бували випадки, що функціонери УБ проживали в будинках українських переселенців, навіть підселювало до них сім'ї працівників міліції. На початковому етапі українці зобов'язані були через кожних кілька днів реєструватися у відділеннях міліції38. Крім того, продовжувався постійний нагляд та арешти під приводом приналежності чи співпраці з ОУН або УПА. В Ольштинському воєводстві органи влади дійшли до того ступеня, що видумали на підпорядкованому терені діяльність восьми підрозділів УПА: «Ясеня», «Кліща», «Кухарчука», «Нечая», «Прірви», «Тучі», «Ворони» і «Вільхи», кількість членів яких мала становити 200 осіб. При цьому використано те, що за переселенцями нібито перебралася група партизанів УПА у складі кількасот осіб. Ця провокація послужила приводом для арешту близько 600 українців, переважно звільнених з табору в Явожно40. На українців поширювалася заборона зборів, навіть заслонювання вікон вночі. Мали місце випадки покарання за найменші провини.

Ведена державою антиукраїнська кампанія призначалася для польського населення і місцевих органів влади. Однак ставлення багатьох з них більше залежало від індивідуальної позиції, ніж від розпоряджень центрального керівництва. Крім прихильного чи байдужого ставлення проявлялося також вороже ставлення. Траплялося, що місцеве населення здійснювало напади на переселюваних українців. У «Biuletynie Informacyjnym МВР» читаємо: «У Щецінському воєводстві зауважено серед населення прояви неспокою та незадоволення до переселенців, яких називають українськими бандитами. В одній з громад повіту Колобжег населення не хотіло погодитися прийняти навіть кілька українських сімей. У кількох місцевостях мали місце грабежі і обстріли на дорогах. У зв'язку з цим поширюються плітки про вбивства і грабежі, здійснені переселенцями».

Таке ставлення поляків до українців створювало між ними атмосферу недовір'я та підозрілості. Немалу роль відігравало при цьому трактування органами адміністративної влади українського населення як громадян другої категорії. Про це свідчать звіти місцевих органів влади, в яких українців означувано як «непевний елемент» та стверджувано, що їх переселення «не вплинуло на зміну становища, тобто мається на увазі злочинність, шкідливу діяльність чи ворожі виступи». Відомі випадки, коли польські сім'ї, побоюючись українців, збиралися разом на ніч, барикадували двері і проводили нічне чергування. Один з переселенців, згадуючи ті часи, влучно зауважив, що «ми боялися їх, а вони - нас».

Важливим фактором у процесі полонізації українців було запобігання відродженню зорганізованого національного життя і відновленню греко-католицької церкви. Органи влади старалися досягнути цього шляхом ізоляції нечисленної української інтелігенції від решти населення, створення перешкод у його спробах самоорганізації, переслідування греко-католицького духовенства і забороною виконувати пасторську діяльність у своїй конфесії. Слід зазначити, що спочатку державна влада знайшла у цьому союзника серед римо-католицького духовенства. Римо-католицька церква не осудила і не протистояла репресивній політиці комуністичної влади стосовно греко-католиків, які були екуменічними братами.

Підсумовуючи наведені факти, можна ствердити, що польські комуністичні органи влади, готуючи акцію «Вісла», не хотіли виявити її основної мети, якою була денаціоналізація українців. Твердження, що вона здійснюється для боротьби з УПА, спрямовувалося тільки на замаскування цієї мети. Слід зазначити, що жодна влада не може толерувати діяльності ворожих собі партизанських підрозділів, але не можна вести з ними боротьбу шляхом застосування принципу збірної відповідальності щодо цивільного населення. Тому акція «Вісла» була основним знаряддям у прагненні органів влади ліквідувати українське питання у Польщі. Однак відрізання українців від їхніх коренів і батьківщини та наступне розпорошення на чужому для них, у широкому розумінні цього слова, середовищі, не гарантувало їхньої швидкої полонізації. Тому органи влади вдавалися до дій, які, з одного боку, залякали б українське населення, а з другого - вороже настроїли б до нього оточення. Такі дії мали спричинити побоювання окремих українців перед виявленням своєї національності, що змушувало їх до швидкого злиття з польським оточенням. Органи влади не зважали на те, що обрана дорога доведе до створення величезної пропасті між польським і українським населенням, які, як би не дивитися, були громадянами однієї держави.

Із тих 150 тисяч українців, депортованих на бувші німецькі землі, до українства по останньому перепису населення зачислено тільки 31 тисячу чоловік. Виникає питання, а де ж решта українців? Вимерли? Ні. Їх, окрім підтасованого перепису, асимілювали. Це злочин супроти українців Польщі, терміну давності якому немає. Ім’я цьому злочину — геноцид.

Михайло Вороний,

член Ради Івано-Франківського обласного товариства «Надсяння», 1937 року народження (Польща), нині -  житель м. Городенки.

до розділу: Авторські статті

Поки що немає рейтингу.

Без коментарів

Інші авторські статті

,,ПРАВЕДНИЙ ЗАКОН’’ – гарантія свободи і незалежності

САРКОФАГ АВТОРА «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВЕ»

Володимир, князь Галицький:

Геноцидне обличчя «Вісли»

Хруні

Простити можемо, але не забудемо

Лютнева Революція? Переворот? Прорахунок? Помилка?

Найбільші вороги Христа, Церкви та України. Хто вони?